Третій рівень. Короткі історії

1

— Мені оці ваші казочки до одного місця! Аби тут не було жінок, я навіть сказав би, якого. І, чесне слово, це місце — не жопа, а набагато гірше!

Присутні у кабінеті начальника головного управління міської поліції не уявляли собі, що може бути гірше за ситуацію, описану короткою формулою «повна задниця». Та ніхто не дозволив собі посміхнутися. Бо протягом останнього місяця справа, яка призвела до такої незавидної ситуації, щодня обговорювалася не лише в керівних кабінетах.

Про невловимого серійного маніяка, котрий безкарно полює на самотніх жінок і вбиває їх у їхніх же квартирах, регулярно повідомляла преса.

Звісно ж, роблячи основний акцент не лише на подробицях убивств. Щораз підкреслювалася безпорадність та бездіяльність київських правоохоронних органів.

Насправді аж таких моторошних загадок у цій історії не було. Хоч про вбивство мова, хоч про пограбування чи про вкинення в обіг фальшивих гривень або доларів, завжди перше питання: «Хто?». Але коли йдеться про вбивство, треба також розуміти: «За що?». Та під час розслідування серії однотипних убивств, нехай і скоєних у різних районах міста, знайдена причина не наближає до встановлення вбивці. Навіть не окреслює кола підозрюваних.

Картина вимальовувалась така.

Чотири тижні тому у себе в однокімнатній квартирі була знайдена задушеною жінка середнього віку. Вона працювала касиром у супермаркеті, давно розлучилася з чоловіком, жила в квартирі, успадкованій від померлої бабусі. Нічим особливим не виділялася і, за словами тих, хто її знав, дуже хотіла влаштувати особисте життя. Будучи від природи трохи сором’язливою, жінка, освоївши комп’ютер, почала давати оголошення в Інтернет, шукаючи порядного чоловіка для серйозних стосунків.

Коли її знайшли на розібраному ліжку, голою і задушеною, стіл на кухні був накритий для інтимної вечері на двох.

Висновок лежав на поверхні: хтось, із ким самотня дама познайомилась у віртуальному світі, прийшов на вечерю і задушив її. Причому фізично жертва не постраждала: слідів насильства експертиза не виявила. Та й страви, хоч як це дивно, лишилися в первозданному вигляді: ніхто нічого не їв.

Виглядало, чоловік заходив, вітався, і дуже швидко, навіть не спокусившись вечерею, переходив до справи. Тобто, хазяйка квартири невідомо з якої причини розстеляла ліжко, роздягалася і покірно, без опору, чекала, поки страшний гість задушить її.

Або так — або дії жертви не мали жодного пояснення.

Спроби переглянути електронну пошту вбитої виявилися марними. Всі вхідні, отримані листи, а також чернетки вбивця перед тим, як піти, видалив. А поштову скриньку, де могли зберігатися копії, старанно почистив. Звісно, жодних відбитків пальців та інших слідів він після себе не лишив.

Спочатку, поки не сталося наступного вбивства, «убійники» товклися на місці, відпрацьовуючи наперед безперспективні версії, аби демонструвати бодай якусь ефективність роботи. Та рівно за тиждень аналогічним способом та за аналогічних обставин вбили ще одну жінку. Теж самотню. Щоправда, знімала квартиру, власної не мала. Теж середнього віку, лише три місяці не дожила до тридцяти восьми. Теж пересічної зовнішності: не красуня, але й не потвора. Також, за інформацією колег та подруг, шукала серйозних знайомств через Інтернет. Років десять як розлучилася, дітей Бог не дав. Працювала бухгалтером у невеличкій фірмі. Гола, на розстеленому ліжку, задушена.

На кухні — вечеря на двох.

Потім, коли кількість убитих самотніх жінок, котрі старанно накривали стіл для свого фатального гостя, налічувала вже чотирьох, начальник управління карного розшуку оголосив у відділі тотальну мобілізацію. Свої ідеї щодо негайного пошуку маніяка мусив запропонувати кожен. І ось сьогодні, на традиційній ранковій нараді з начальником «убивчого» відділу майором Токарем, така ідея прозвучала.

Озвучила її Оксана Горчакова, слідча прокуратури. Вона вела цю об’єднану з чотирьох епізодів справу.

Її ідею начальник управління привселюдно кваліфікував як «казочку». Оксана, яка перед цим уже вислухала думку кожного з присутніх тут офіцерів, обмінялася з Токарем багатозначними поглядами. Майор витримав театральну паузу, тоді заговорив, старанно добираючи слова:

— Думаю, Оксана Михайлівна знає, що каже. Бо вона — жінка. Причому — самотня жінка середнього віку, їй легше стати не тільки на місце жертви, а й на місце вбивці.

— Так чого ж вона себе не запропонує як приманку? — роздратовано поцікавився господар кабінету.

— Тому, — терпляче пояснила Оксана, перехопивши ініціативу Токаря, — що я за цей місяць достатньо засвітилася і перед телекамерами, і взагалі — перед журналістами. Наш серійник — хто завгодно, лишень не ідіот. Він напевне відстежує все, що з’являється в газетах, Інтернеті та по телевізору про цю справу. Якщо я відчиню йому двері, він тут таки впізнає мене. Слід діяти напевне, аби приманка не викликала в нього підозри.

— Нехай, — начальник управління повів плечима, ніби погони форменого кітеля раптом почали йому тиснути. — Давайте від самого початку. Докладно, в деталях: як пропонуєте його спіймати…

2

— Не боїтеся? — запитала Оксана.

Жінка не відповіла, тільки нервово глипнула на циферблат настільного годинника, сувеніра у формі смаженого млинця.

У цій невеличкій квартирі їх було троє: сама слідча Горчакова, старший лейтенант Ігор Душний, опер з «убивчого» відділу, і Галя, хазяйка, ровесниця Оксани, самотня жінка середнього віку та пересічної зовнішності. Саме таких любить роздягати і душити серійний маніяк.

Ідея Оксани оригінальною не була — зловити вбивцю на живця, влаштувавши йому пастку. Але сама вона, хоч і підходила за всіма ознаками, в ролі приманки для маніяка себе не бачила.

Не тому, що чогось боялася.

Навпаки, слідчу Горчакову позаочі називали «тітка з яйцями». Та й сама вона іноді обмовлялася, що мусила народитися мужчиною. Принаймні, хлопчачі замашки в доньки розвивав ще батько, офіцер танкових військ. Як вірити в теорію індійських йогів про реінкарнацію, часом зауважувала Оксана, то в минулому житті вона точно була чоловіком-воїном.

Звісно, все це сприймалося як жарт, та в кожному жарті, як справедливо кажуть, є дещиця правди.

Отже, пояснила слідча Горчакова, серійний убивця напевне відстежує оголошення про знайомства в Інтернеті й веде кілька листувань водночас. Бо, як уже відомо, всі чотири жертви досить довго спілкувалися зі своїм новим знайомим у віртуальному світі. Навіть хвалилися приятелькам: мовляв, уже давно з ним листуюся, такий цікавий чоловік, пора б і познайомитись. Після першого: «Привіт, як справи, мене звати Вася!», ніхто, навіть переконана авантюристка, не готова призначити інтимну зустріч у себе вдома з романтичною вечерею.

Звісно, сказала Оксана, вона може зареєструватися на відповідних сайтах і подати своє оголошення. Проте, по-перше, нема гарантії, що вбивця клюне саме на неї. По-друге — що він взагалі клюне. А по-третє, навіть якщо і клюне, чергову «пасію» серійник вибиратиме досить довго. В ситуації, що склалася, навіть кілька днів — марна витрата часу. Бо ніхто не дасть гарантії, що паралельно з черговим віртуальним фліртом маніяк не навідається до вже наміченої жертви.

Тому Оксана запропонувала взяти навмання кілька оголошень. Вийти на контакт з їхніми авторками. Й дізнатися, чи не спілкується котрась із незнайомцем. Шанси мізерні, проте ними слід скористатися. Переговори слідча Горчакова взяла на себе.

І отримала результат: така собі Галина Новикова, менеджер із продажу салонних меблів, зізналася: вже тиждень веде досить приємне листування з незнайомим чоловіком. Приємність полягала в тому, що він, на відміну від більшості віртуальних дон-жуанів, не закидає їй сороміцьких запитань на кшталт: «А які в тебе цицьки?». Навпаки, в його манері спілкування є щось шляхетне.

Галина Новикова теж чула про душителя самотніх жінок, через те не поспішала форсувати події. Оксана, поспілкувавшись із нею телефоном сорок хвилин, умовила жінку запросити шляхетного незнайомця до себе в гості, спокусивши інтимною вечерею на двох. Отримавши таку бажану для себе пропозицію, маніяк тимчасово згорне пошук інших жертв. Таким чином, сищики до всього ще й виграють час та отримають невеличкий перепочинок.

У квартирі Галини Новикової на шляхетного вбивцю чекатиме засідка.

— Що з вами? — перепитала Оксана. — Ніби все було в порядку…

— Трошки мандражить, — нарешті заговорила Галина, яку навіть озброєний опер чомусь не заспокоював, а навпаки — ще більше лякав.

— Скільки разів вам казати — ми поруч, у спальні, — слідча Горчакова намагалася говорити спокійним тоном. — Він не встигне заподіяти вам шкоди.

— Це все добре, — Новикова нервово потерла руки, долоні яких зрадницьки свербіли ось уже тривалий час. — Тільки для чого так буквально все сприймати? Ми… ви збираєтеся ловити вбивцю. Навіщо в такому разі оця декорація?

Жінка кивнула в бік кухні, де на столі чекала вечеря на двох: коньяк, сир, овочевий салат, бутерброди з червоною ікрою, викладені на зелене салатне листя, фрукти. Приблизно так накривали стіл всі жертви.

— Все натурально, — пояснив Ігор Душний, який здебільшого мовчав, і від чоловічого голосу Галина несподівано для себе здригнулася.

— Що — натурально? — жінка повернулася до опера всім корпусом.

— Думаю, Оксана правильно розрахувала. Знаєте, коли вже повинна відбутися вистава, то декорації, як кажуть, мусять бути відповідними. Вечеря, Галю — це така його фішка, обов’язкова умова. Його ж на вечерю запросили, вірно? Ну, не побачить падлюка накритого столу…

У Галини Новикової були свої думки з цього приводу. Вона навіть зібралася їх озвучити. Не лише тому, що вже починала обтяжуватися своєю роллю приманки, а й через бажання за розмовами приховати свій справжній страх. Тільки вона нічого не встигла сказати. Завмерли і її гості.

Бо у двері подзвонили.

Годинник на стіні показував рівно восьму вечора. Гість прийшов без запізнення.

З

— Ой! — Галина Новикова не втрималась — скрикнула від нервового напруження.

Опер Ігор при цьому машинально потягнув з заплічної кобури табельний «Макаров». З усіх присутніх тільки жінка-слідчий, якій належала ідея засідки, зберігала спокій.

— Тихо, — вона жестом стримала активність старшого лейтенанта, поклала руку на плече Галини. — Все під контролем. Ти не спіши пестиком махати, а як пече — на запобіжник його постав. Не дай Бог…

— Я не знімав! — образився за підозри в некомпетентності опер, та все ж таки перевірив зброю — справді, собачка запобіжника на місці.

— Дарма, — повчально зауважила Оксана Горчакова. — Мій тато-танкіст учив: зброя завжди повинна бути готова до бою. Навіть якщо солдат у глибокому тилу.

Опер скреготнув зубами: підловила-таки, хвеська язиката. Натуру слідачки чіплятися до слів і на цьому будувати свої допити знали не лише в міській поліцейській управі. Та пістолета все ж таки сховав, перехопивши сповнений неприхованого переляку погляд Галини, яким вона втупилась у «Макаров».

Дзвінок повторився.

Оксана кивком голови звеліла Душному сховатися в спальні.

Той підкорився.

Сама вона, трошки подумавши, зайшла за ним, приклала пальця до вуст. Тим часом Галина, поправивши для чогось зачіску та обсмикнувши сукню, пішла відчиняти.

А тоді «мисливці», що затаїлися в спальні, почули знайомий голос:

— Де ви там? Виходьте, відбій повітряної тривоги!

Вийшовши зі спальні, Горчакова і Душний побачили у вітальні майора Токаря. Начальник «убивчого» відділу був помітно не в гуморі. Галина ж, навпаки, не приховувала полегшення.

— Що? — коротко запитала Оксана.

— Облом, що! — махнувши рукою, Токар присів на краєчок старенького крісла. Горчакова примостилася навпроти на дивані, опер лишився стояти. Пістолет у його опущеній руці виглядав тепер безглуздою дитячою іграшкою.

— Тобто? — перепитала слідча.

— Тобі, Оксано Михайлівно, пояснити популярно, що означає слово «облом»? Нерви нашим орлам лікувати треба! Весь особовий склад відправити у відповідний санаторій за рахунок МВС! Ну, не стало терпцю в одного опера! Побачив, як підозрілий дядько до під’їзду підходить, захотів у героя погратися! Ваші документи, каже! Ось так, мудило, зупиняє і каже: «Ваші документи!». Ще й культурний, мать його: «вибачте» сказав!

— Ну! — вирвалося в Душного, хоча він уже давно все зрозумів.

— Гну! — в тон йому відповів Токар. — Мужик розвернувся — і тікати! Замість того, аби зайти сюди, почати душити хазяйку і…

— Слухайте, кінець кінцем, ви в мене вдома! — зірвалася Галина. — Мало того, що я дозволила… ризикувала…

— Спокійно! — Оксана підвелася. — Галю, він не хотів, у нього вирвалося. Бо, вибачте за гру слів, все зірвалося… А вам, Юрію Дмитровичу, все ж таки хоч іноді треба стежити за своїми словами.

— Повчіть мене ще манерам! — Токар стукнув себе кулаком по коліні. — Через одного дурня така крута ідея, ваша, між іншим, псові під хвіст пішла! У вас курити можна? — він повернувся до Галини.

— Добре хоч запитали, — зауважила жінка. — Взагалі-то я теж ніяк не кину, але курю або на кухні, або на балконі. Та коли нерви… Куріть тут, чого вже.

Вона подала майорові надщерблену глиняну попільничку. Токар закурив, нікому не пропонуючи. Якийсь час усі мовчали. Нарешті Душний обережно поцікавився:

— І хто ж там у нас такий нервовий?

— Докурю — підемо, познайомишся, — майор струсив попіл, зробив нову глибоку затяжку. — До речі, Оксано Михайлівно, про ідеї. Не тільки у вас вони виникають. У мене теж одна цікава зродилася. Не знаю, чи допоможе… Коротше, мені здається, наш любитель віртуальних знайомств спочатку душив свої жертви, а потім уже роздягав їх. Далі сам розстеляв постіль, вкладав тіла…

— Дуже цікаво. Надто ж — мені, — обурилась Галина.

— Насправді, цікаво, — слідча Горчакова поставилася до слів майора досить серйозно. — Для чого, по-вашому, убивця це робить?

— Поки не знаю, — знизав плечима Токар. — Мені просто в голову стукнуло… До вечері ніхто не торкався в жодному з випадків. Це що, вони після тривалого віртуального спілкування і якихось двадцяти-тридцяти хвилин особистого знайомства до діла, так би мовити, переходили? Не буде жінка швидко стелити чисту білизну і роздягатися для абсолютно незнайомого мужика. Здибанка через Інтернет навіть у часи новітніх технологій — не повноцінне знайомство, згода?

Дивився він при цьому не на Оксану, а на хазяйку квартири. Та мовчки кивнула, не бажаючи більше нічого коментувати.

— Значить, я собі так і припустив: жертва довіряла новому знайомому достатньо, аби впустити його в квартиру, і навряд чи довіряла безмежно, аби відразу почати готуватися до інтиму. Вбивця ж хотів показати: все було навпаки. Його цікавить насамперед секс, шалена пристрасть. Результат — труп.

— Може й так, — знизала плечима Оксана. — Лишається зрозуміти, для чого він це робить. Ваша версія дає новий харч для роздумів. Подумаємо.

— Ну, тоді гайда думати, — докуривши, майор Токар поставив попільницю на бильце крісла і підвівся. — Заразом, Ігоре, познайомлю тебе з нервовим колегою.

Швидко попрощавшись, усі троє залишили квартиру.

Легше від цього Галині Новиковій не стало.

Вона пройшлася кімнатою, зайшла на кухню, якийсь час роздивлялась сервірований на двох стіл, для чогось поправила виделку біля однієї з тарілок, тоді закурила, аби заспокоїтися остаточно.

За сорок хвилин у двері знову подзвонили.

4

— Пустите? — запитала Оксана Горчакова, тупцяючи в дверях.

Галина мовчки відступила, пропускаючи несподівану гостю. Та пройшла, розстебнула плащ, скинула туфлі, ставши відразу на кілька сантиметрів нижчою.

— Здивовані?

— Відверто? Здивована, — призналася Галина Новикова. — Я думала, ви і ваші колеги-чоловіки на сьогодні вже дали мені спокій.

— А вам так хочеться, аби чоловіки дали вам спокій?

Не знаючи, що треба відповідати в таких випадках, Галина спасувала. Як, зрештою, більшість людей, з якими спілкувалася слідча.

Тому просто повернулася до кімнати.

Сіла в крісло, де півтори години тому сидів і ділився своїми теоріями майор Токар.

— Так ви не відповіли, — Оксана стала навпроти Галини, і тепер хазяйка квартири змушена була спілкуватися з гостею, дивлячись на неї знизу вгору.

— А ви не пояснили, чому повернулися.

— Ну, по-перше, аби побути трошки з вами, заспокоїти вас…

— Я спокійна, Оксано… як вас…

— Просто Оксана. У нас же неофіційна розмова. Значить, я вирішила трошки побути з вами. Ну і, по-друге, зробити все можливе, аби ви заспокоїтися. Причім — назавжди.

Ця фраза прозвучала якось дивно. Галині навіть здалося: сам голос слідчої помітно змінився.

— Я не…

— А я зараз все поясню.

Оксана присіла навпочіпки, аби мати змогу тепер дивитися Галині просто в очі.

— Тобі, Галю, справді хочеться, щоб чоловіки дали тобі спокій? Не просто ж так в тебе це вирвалося. Ну, не чую?

— Я… Так сказала…

— Ясно, — задоволено відповіла Оксана. — Тоді давай домовимося: нема слідчої, нема Оксани Михайлівни. Як жінка жінку тебе запитую: якщо ти так уже хочеш, аби ці брудні хтиві мужики дали тобі спокій, для чого даєш через Інтернет оголошення і знайомишся з ними? Невже нам, самодостатнім жінкам, яким є де жити, які мають цікаву роботу, котрі самі собі роблять кожна свою кар’єру, — треба ось так принижуватися перед чоловіками? Показувати їм свою слабкість, ніби ми не можемо без них? Коли ми листувалися з тобою, ти щиро писала: раз обпеклася. Чого мовчиш? Думала, з тобою мужчина зустрічі шукає? Ага, зараз! Ти мені висповідалася! І всі інші признавалися в своїх проблемах теж мені! Раз обпеклася — для чого, принижуючи себе і свою жіночу гідність, пхати руку у вогонь ще раз? Ніяк заспокоїтися не можеш? Без мужика тобі погано?

Тепер Оксана не говорила, а буквально випльовувала слова.

— Сука хтива! Я тебе зараз назавжди заспокою! А потім буде так, як цей мужик, сищик наш видатний, розказав! Ти ба, додумався! Нічого, я потішу його самолюбство! Так, як тішите чоловіче самолюбство ви, кричучи всюди про свою самотність! Все буде так, як він сказав!

Остаточно перелякана Галина не могла ані опиратися, ні слова сказати: сильні, не по-жіночому міцні руки Оксани схопили її за горло, почали тиснути, і світ перед очима поступово розпливався, дихати ставало дедалі важче…

І раптом все скінчилося.

Галя Новикова побачила себе в кріслі, зігнутою навпіл у хрипкому кашлі. А на підлозі майор Токар намагався надягнути на Оксану наручники. Вона шалено опиралася і сичала, наче змія. Та досвід у майора виявився достатнім для того, аби швидко зламати цей опір. Коли все було скінчено, він ривком посадив убивцю на диван і витер чоло.

— Бач, Оксано Михайлівно, не такі вже ми, чоловіки, дурні.

— Ви не дурні, — люто виплюнула Горчакова. — Ви — худоба.

— Правильно, — легко погодився Токар. — І, як всяку худобу, нас треба годувати. Ось не торкнута вечеря на двох у квартирі кожної жертви все і вирішила.

Він із виглядом переможця пройшовся кімнатою.

— Розумієш, Оксано, чоловік, прийшовши на перше побачення з жінкою, тим більше — на її запрошення, тим більше — ввечері, після трудового дня, мусить віддати належне якщо не вечері, то жіночим старанням. Хоч би як ти до мужчин ставилася. Це — неписані правила гри. Чоловічої гри. Значить, вирішив я, вбивцею може бути не чоловік. Ми, мужики, спершу їмо, потім — усе інше. Бо жінкам подобається, коли ми їмо приготоване ними. Навіть якщо воно не смачне. Версія? Версія. У неї цілком вкладається факт, що вбивця міг роздягнути жертву потому, як зробив свою справу. Та зімітувати вбивство під час інтиму. Жінка жінку не боїться, теж факт. У наш час чимало так званих незалежних жінок, які ненавидять чоловіків лише за те, що вони — іншої статі, й більшість жінок почуваються без чоловіка справді самотніми. Шукати таку жінку для підсадки — теж невдячна справа. Хіба мало самотніх дам? І тут ти сама нам допомагаєш: пропонуєш ідеальну кандидатку на чергове вбивство. Після чого облаштовуєш пастку. Цікаво погратися в невловимого вбивцю, якого, до речі, ти сама ж і шукаєш?

Оксана Горчакова мовчки відвернулася до вікна.

— Припущення було фантастичним, — тепер майор говорив до врятованої Галини. — Та все ж я перевірив дещо. Наша Оксана — самотня жінка пересічної зовнішності, яку батько-танкіст виховував, як хлопця. Тому в особистому житті вона мала кілька розчарувань. Ми, мужики, не завжди любимо довгоногих грудастих блондинок, але завжди — жінок, а не спецназівців у спідниці. Ну, і настав момент: почали дратувати жінки, котрим, виявляється, не досить особистої свободи. Подробиці — колись згодом, після суду й вироку. Нам же лишалося вмовити вас ризикнути, підіграти у сьогоднішній невеличкій виставі. За задумом, дійство зайвий раз переконає Оксану в тупості чоловіків. А потім ви мали пустити мене в квартиру раніше, ніж могла б повернутися вбивця. Ось і дочекалися.

— А якби я не повернулася? — озвалася Горчакова.

— Не страшно, — заспокоїв її Токар. — Ми б повторили виставу в іншому місці. Збирайся, у тюрму поїдемо. Розмови на нас чекають довгі та інтимні.