Третій рівень. Короткі історії

Одне бажання

Побачивши ризиковане декольте, таксист прикипів до нього поглядом.

Наплювавши раптом на те, як він у цей момент виглядає збоку. Зрештою, якщо молода жінка вдягає блузку з таким сміливим викотом, то мусить підготувати себе до відвертих чоловічих поглядів.

Таксист навіть не назвав ціну проїзду: дівчині треба на Оболонь, вона назвала якусь адресу, котра не затрималася в голові. Чоловікові кортіло, аби ця міська лялечка просто сіла до нього в машину, і він боявся, що названа плата за проїзд потенційну пасажирку злякає. Проте, коли таксист кивнув, дівчина, навіть не уточнивши, скільки це коштуватиме, кивнула у відповідь, потому неквапом сіла поруч. Не забувши продемонструвати: має не лише сміливий викот на блузці, а й не менш зухвале міні.

В салоні неголосно грало радіо.

— Любите музику? — поцікавилася пасажирка.

— Угу, — буркнув таксист, аби щось відповісти.

Насправді музика як така була йому до лампочки, і радіо в машині грало більше задля фону, аби веселіше їхати чи стояти.

— І улюблене радіо у вас є? — продовжила наполегливий допит пасажирка.

— Як сказати… — водій повів плечима. — Під настрій. Музика, я вважаю, повинна підносити настрій людям. Радість приносити, все таке… Знаєте, пісня така була, легко на сердце от песни весьолой, — таксист навіть спробував у міру своїх скромних вокальних даних наспівати знайому з дитинства мелодію.

— Щось чула, — озвалася дівчина. — Ось не згадаю тільки виконавця… Група якась?

— Це — Утьосов! — таксист із розумним виглядом розправив плечі, навіть випростав спину, ковзнувши при цьому поглядом на досить умовно прикриті стегна пасажирки. — Леонід Утьосов, це пісні моєї молодості…

— Скільки ж вам років?

Питання прозвучало досить невимушено, навіть наївно, але водій усе одно знітився: от же ж… Сам наразився, чорт забирай! Він не знав, скільки років цій фарбованій білявці з довгими, майже неприкритими ногами, але здогадувався: в її віці всі, кому не просто за сорок, а під п’ятдесят, однозначно сприймаються старими дідами.

— Я про те, що ви досить жваво виглядаєте. І навіть кокетуєте.

— Кокетую?

— Так завжди поводяться, коли напрошуються на компліменти. Чесне слово, тримаєтесь добре як для того, хто веде переважно сидячий спосіб життя. Вас як звати, до речі?

— Олег… — таксист уже хотів продовжувати, називаючи по-батькові, та вчасно стримався, навіть трошки прикусивши кінчик язика. — Олегом.

— Я Рита, — назвалася пасажирка. — Не Маргарита, просто Рита. За паспортом так, батьки постаралися. Тато — військовий, любив короткі слова, фрази, назви, накази… Не без того. Словом, Олег, у мене до вас виникла пропозиція. Можна навіть сказати — ділова. Нам же, я так розумію, ще їхати десь півгодини, вірно?

— Якщо пробок не буде, — погодився таксист. — А в чому, власне… — тепер у голосі дзенькнула легенька підозра.

— Не бійтеся, — посміхнулася Рита. — Нічого страшного я вам не запропоную.

— Ха! — вирвалося в Олега, він знову розправив плечі, причому черговий раз зиркнувши своїй пасажирці на коліна та вище. — Колись про мене в газеті писали, щоб ви розуміли! Сам скрутив двох наркоманів-грабіжників, оцими о руками! — таксист покрутив у повітрі правицею. — У поліції навіть значка дали!

— Ой, не читаю я ваших газет! — відмахнулася Рита. — Я музику слухаю взагалі-то. Можна навіть сказати — меломанка. Ви теж, я бачу, трошки на музиці знаєтеся. Навіть краще за мене, я б цього Утьосова ніколи не згадала. То як, погоджуєтеся?

Пригальмувавши на світлофорі, таксист розвернувся до білявки всім корпусом, трошки подавшись уперед:

— На що я погоджуюсь? Ще ж нічого не почув від вас конкретного.

— Все дуже просто, Олеже, — дівчина посміхнулася. — Це стосується музики. Пограємо в невеличку гру. Я називаю вам п’ять відомих пісень. Ви повинні, в свою чергу, сказати, хто їх виконує чи виконував. Аби зовсім спростити тему, ми будемо говорити лише про радянських чи сучасних, українських виконавців. Якщо ви правильно відповідаєте на всі п’ять запитань, я виконую одне ваше бажання. Будь-яке. До того ж плачу за проїзд суму вдвічі більшу за названу вами. І я готова грати чесно.

Табло під світлофором показувало: зелене світло загориться за двадцять секунд. Олег знову ковтнув зрадницьку слину. Одне бажання… Будь-яке… Тепер уже жодна сила не могла змусити його відірвати погляд від струнких ніжок білявої пасажирки.

— А… гм… якщо я… ну… не той…

— Якщо ви не відповідаєте хоча б на одне запитання, то виконуєте одне моє бажання, — просто пояснила Рита. — До того ж я не плачу вам за проїзд ані копійки, ви покатаєте мене безплатно. То як, годиться?

Зелене світло.

— Годиться, — вирвалося в таксиста.

Рішення було радше мимовільне, ніж осмислене. Мов виправдовуючись перед самим собою за певну емоційну нестриманість, повторив, коли машина вже впевнено рухалася далі в потрібному напрямку.

— Так, годиться. Не знаю, для чого вам усе це треба, але давайте.

— Вважайте, що я розважаюся отак, — пояснила Рита. — Ви ж нічого не втратите, я теж, сподіваюсь, нічим не ризикую в разі програшу. Чи ризикую? — вона лукаво глянула на водія.

— Усе в порядку, — переповнений почуттям власної гідності, відповів Олег. — Домовились. Я вас пожалію в разі чого. Але грати чесно. Будь-яке бажання.

— В межах пристойного, — уточнила Рита.

— Дуже пристойно все буде, — запевнив таксист. — Поїхали.

— Раз так… Тоді запитання перше, — дівчина на мить прикусила губу, наморщила лоба. — Хто співав про Арлекіно? Яка співачка?

— Алла Пугачова! — видихнув таксист, подумавши при цьому: або білявка має його за старого дурня, або сама вона не надто кмітлива, або — це якась одній їй відома гра.

— Правильно! Очко на вашу користь! Тепер складніший рівень… Яка співачка стала відомою, заспівавши про водограй?

— Ротару! — викрикнув таксист, додавши для чогось: — Софія Михайлівна!

— От же ж! — Рита роздратовано клацнула пальцями. — Добре, хто співав про дикі танці?

Відповідь таксист знав. Та вирішив трошки потягнути час. Хай білявка повірить: цей не першої молодості дядько знає лиш артисток свого часу, зовсім не цікавлячись сучасною естрадою. І коли обличчя Рити ось-ось мусило засвітитися від радості, видав переможно:

— Руслана! — уточнивши тут же: — Виграла Євробачення.

— Так, значить… — посмішка зникла з пасажирчиного лиця. — Хай собі… Хто у нас співає про пупсика?

— Тіна Кароль, — водієві це все раптом перестало бути цікавим, дівуля явно має його за динозавра. — Що там ще такого неймовірного ви мені приготували?

— Перші поцілунки, — після короткої паузи мовила Рита.

— В смислі?

— У прямому. «Перші поцілунки». Це назва. Дуже відома пісня. По всіх станціях крутять. Співачка молода, але Пугачова з Ротару нервово курять.

Олег похолов. Щось підказувало йому: він таки повинен був десь та колись почути названу пісню.

Відразу ж прийшло інше розуміння — воно ж, стерво біляве, змія довгонога, ось так запросто втягнула його в доволі простеньку гру, дала виграти, подарувала надію на вихід у фінал та приз, і ось тепер переможно дивиться, точно знаючи — не знає водій відповіді.

— То як? Готові? — у голосі Рити чулася вже не прихована іронія.

— Нема такої пісні, — буркнув Олег.

— Якщо ви чогось не знаєте, це не означає, що його нема, — повчально мовила білявка. — Програли? Здаєтеся?

Таксист мовчки кивнув. Хай його розвели, але програвати все одно треба вміти.

— Здаюся. То чого пані бажає?

— Нічого особливого, — дівчина глянула у вікно. — Ага, ось там зупиніть. Бачите, кіоск, диски продають? Десь там поруч.

— Ми ж не приїхали.

— Нічого. Вважайте, я приїхала. Ось моє бажання: купіть диск. Який — зараз покажу.

Далі нічого не розуміючи, Олег зупинив, де сказали, вийшов разом із Ритою, підійшов за нею до кіоску з дисками. Дівчина вже брала з рук продавця потрібний, таксист мовчки виклав за нього вісімдесят гривень — десять доларів, на секундочку! Замість покласти покупку собі в сумочку, Рита простягнула диск таксистові.

— Беріть. Вам. Я просила купити, тобто — заплатити гроші. Послухаєте на дозвіллі. Перспективна співачка, Пугачова з Ротару нервово курять.

Олег ковзнув поглядом по квадратній коробці. З обкладинки доволі штучно посміхалася невідома йому молода артистка. Ім’я Дарини Товченюк справді нічого йому не говорило. Під портретом стояла назва «Перші поцілунки».

Тепер таксист помітив — у руці тримає ще щось. Глянцевий прямокутник. Візитна картка — Рита дала йому разом із диском, непомітно витягнувши з сумочки. На візитці значилося: «Рита Товченюк, музичний продюсер, запис, виготовлення та поширення вашої музики».

… А білявка тим часом зайшла за ріг, рішуче підійшла до найближчого таксі, назвала водієві адресу, вмостилася поруч, витримавши його ласий погляд.

Радіо в машині не грало.

— Можна ввімкнути? — запитала пасажирка, щойно таксі рушило, і коли таксист виконав прохання, запитала мимохідь: — Любите музику?