Тропік Рака

«Життя, — казав Емерсон, — складається з того, про що людина думає впродовж дня». Якщо це правда, то моє життя — величезний кишечник. Я не лише цілими днями думаю про їжу — вона сниться мені навіть вночі.

Однак я не прошу повернути мене до Америки, щоб знову потрапити між жорен, щоб гарувати на одноманітній роботі. Ні, мені більше до вподоби бути бідною людиною в Європі. Бог свідок, я достатньо бідний; зостається лишатися людиною. Минулого тижня я думав, що от-от вирішу свої життєві проблеми, гадав, що незабаром матиму змогу себе забезпечувати. Так сталося, що мені трапився ще один росіянин — його звати Серж. Він мешкає в Сюрені, де розташована невеличка колонія émigrés[57] та нужденних митців. До революції Серж був капітаном Імператорської гвардії; у шкарпетках його ріст шість футів три дюйми, і він п’є горілку, мов воду. Його батько був адміралом чи кимось подібним на броненосці «Потьомкін».

Я познайомився з Сержем за доволі незвичних обставин. Того дня, ближче до обіду, шукаючи якби-то попоїсти, я опинився неподалік від вар’єте «Фолі-Бержер» — тобто біля його службового входу, у маленькому вузькому провулку, з одного боку якого розташовувалась залізна брама. Я саме терся коло входу на сцену, плекаючи примарну надію випадково познайомитися з однією з легковажних місцевих «метеликів», коли біля узбіччя зупинилася вантажівка з відкритим кузовом. Побачивши, що я стою, запхавши руки в кишені, водій, а це був Серж, запитав, чи не допоміг би я йому розвантажити залізні бочки. Коли Серж дізнався, що я — американець і в мене за душею ні копійки, він ледь не розплакався від щастя. Здається, він вже ноги в кров збив, шукаючи вчителя англійської мови. Я допомагаю йому закотити бочки з отрутою для комах у будинок і розглядаю «метеликів», які пурхають за кулісами. Ця випадкова зустріч раптом набуває якогось химерного характеру — порожній будинок, тирсові ляльки, що пурхають за кулісами, бочки з герміцидом, а на довершення всього — броненосець «Потьомкін». Сержова ввічливість. Він — великий і чуйний, чоловік до кінчиків волосся, однак із жіночим серцем. У найближчому кафе — кафе «Дез-Артіст» — він одразу пропонує мені пожити в нього; каже, що покладе матрац на підлогу в коридорі. За уроки обіцяє щодня годувати, ситно, по-російськи, а якщо з якоїсь причини їжі не виявиться — то платитиме п’ять франків. Як на мене, звучить пречудово, пречудово! Єдине питання — як я щодня добиратимуся з Сюрена до «Амерікен Експресе»?

Серж наполягає, щоб ми розпочали одразу — він дає мені гроші на таксі, аби я приїхав у Сюрен увечері. Я приїжджаю незадовго до вечері, прихопивши з собою наплічника, щоб провести Сержу урок. У нього вже зібралося кілька друзів — здається, вони завжди їдять гуртом, і кожен бере на себе частину витрат.

За столом нас восьмеро — і три собаки. Спершу їдять собаки. Їм дають вівсянку. Тоді починаємо ми. Ми також їмо вівсянку — як hors-d'œuvre[58]. «Chez nous, — підморгуючи, каже Серж, — c'est pour les chiens, les Quaker Oats. Ici pour le gentleman. Ca va[59]». Після вівсянки — грибний суп з овочами; після цього — омлет із беконом, фрукти, червоне вино, горілка, кава, цигарки. Непогано поїсти по-російськи. Всі розмовляють з напханими ротами. Ближче до завершення вечері дружина Сержа — лінива вірменська шльондра — гепається на диван і починає гризти цукерки. Вона копирсається своїми тлустими пальцями в коробці, відгризає крихітний шматочок, аби перевірити, чи є там начинка, а тоді жбурляє цукерку на підлогу собакам.

Трапезу завершено, гості розбігаються. Розбігаються вони стрімко, немов тікають від чуми. Ми з Сержем лишаємося з собаками — його дружина заснула на дивані. Серж безтурботно вештається помешканням, збираючи недоїдки для собак. «Собаки люблять дуже, — говорить він. — Дуже добре для собак. Маленький пес у нього черви… він надто молодий ще». Серж нахиляється, щоб роздивитися кілька білих глистів, що лежать між лапами пса на килимі. Намагається пояснити щось про глисти англійською, але йому бракує словникового запасу. Зрештою він звертається до словника. «А, — каже він, радісно зиркаючи на мене, — стрічкові глисти!» Вочевидь, моя відповідь виявилася не надто зрозумілою. Серж спантеличений. Він опускається на коліна й спирається на руки, щоб краще їх роздивитися. Бере одного й кладе на стіл поруч із фруктами. «Ха, його не дуже вили-икий, — бурчить він. — Наступний урок ти вчити мене черви, ні? Ти — хуроши вчитель. У мене з тобою прогрес…»

Я лежу на матраці в коридорі й задихаюся від запаху герміциду. Здається, що цей гострий їдкий запах заполоняє кожну пору в моєму тілі. Їжа починає підступати до горла — вівсянка, гриби, бекон, печені яблука. Я бачу маленького стрічкового глиста, який лежить біля фруктів, і найрізноманітніші різновиди черв’яків, яких Серж намалював на скатертині, щоб пояснити, що трапилося з псом. Я бачу порожню оркестрову яму «Фолі-Бержер», і в кожній щілині там аж кишить від тарганів, вошей та блощиць; я бачу людей, що знавісніло чухаються, чухаються, роздираючи шкіру до крові. Я бачу черв’яків, що розповзлися довкола, мов армія червоних мурах, поглинаючи все на своєму шляху. Я бачу хористок, які скидають із себе газові туніки й біжать рядами голі; я бачу глядачів у ямі, що також зривають із себе одяг і чухають одне одного, наче мавпи.

Я намагаюся заспокоїтися. Зрештою, це дім, який я знайшов, і тут на мене щодня чекатиме їжа. До того ж Серж — хороший хлопака, щодо цього не може бути сумнівів. Однак все одно не можу заснути. Це те саме, ніби спробувати заснути у морзі. Матрац просякнутий рідиною для бальзамування. Це морг для вошей, блощиць, тарганів, стрічкових глистів. Я не здатен це витримати. Я цього не витримаю. Зрештою, я — людина, а не воша.

Вранці я чекаю, поки Серж заповнить вантажівку. Прошу його відвезти мене в Париж. Мені бракує хоробрості сказати йому, що я йду геть. Я залишаю свого наплічника в будинку разом із деякими речами, які були в ньому. Я вистрибую, коли ми опиняємося на площі Перейр. Особливої причини виходити тут у мене немає. Я — вільний — і це головне…

З пташиною легкістю я перелітаю з одного кварталу до іншого. Почуваюся так, немов вийшов із в’язниці. Дивлюся на світ новими очима. Усе збуджує в мені страшенну цікавість. Навіть дрібниці. На Рю-дю-Фобур-Пуассоньє я зупиняюся біля вікна спортзалу. Там висять фотографії, на яких зображені представники чоловічої статі «до і після». Усі схожі на жаб. На деяких немає нічого, окрім пенсне або бороди. Уявити не можу цих пташенят на брусах чи з гантелями. Жаба мусить мати невеличке пузо, як у барона де Шарлю[60]. Він має носити бороду й пенсне, але ніколи не фотографуватися оголеним. Він має бути взутим у блискучі черевики з лакованої шкіри, а з нагрудної кишені його широкого напівпальта має на три чверті дюйма визирати білий носовичок. Також не завадить ще й червона стрічка в петлиці лацкана. А вкладатися спати він повинен у піжамі.

Підходячи над вечір до площі Кліші, я минаю маленьку хвойдочку на дерев’яній нозі, яка день у день стоїть навпроти кінотеатру «Ґомон-Палас». На вигляд їй не даси більше вісімнадцяти. Гадаю, має своїх постійних клієнтів. Після півночі вона стоїть тут у чорному, немов приросла до цього місця. За нею відкривається прохід до крихітного завулку, що сяє, неначе пекло. Коли я проходжу повз неї зараз із легкістю на душі, вона нагадує мені гуску, прив’язану до стовпа, гуску з хворою печінкою, з якої зроблять pâté de foie gras[61]. Мабуть, дивне відчуття — лягати в ліжко з дівкою, яка має дерев’яний протез. Можна купу собі всілякого понавигадувати — наприклад, скалки тощо. Однак кожному своє!

Спускаючись по Рю-де-Дам, я несподівано зустрічаю Пековера, ще одного нещасного вилупка, який працює в газеті. Він нарікає, що спить лише три-чотири години на добу, — мусить прокидатися о восьмій ранку й вирушати на роботу в кабінет дантиста. Він робить це не за гроші, пояснює Пековер, а щоб придбати собі вставну щелепу. «Складно вичитувати коректури, коли клюєш носом, — каже він. — Моя дружина вважає, що мені це завиграшки. „Що ми робитимемо, якщо ти втратиш свою посаду?“ — питає вона». Але Пековеру начхати на його роботу; працюючи там, він навіть не може дозволити собі витрачати гроші. Йому доводиться зберігати свої недопалки й використовувати цей тютюн для люльки. Його пальто тримається лише завдяки шпилькам. У нього тхне з рота і спітнілі долоні. І лише три години сну на добу. «З людиною так не можна, — каже він. — А мій шеф шкуру з мене здере, якщо я пропущу хоч одну крапку з комою». Говорячи про свою дружину, він додає: «Бляха, кажу тобі, моя жінка не знає, що таке вдячність!»

На прощання мені вдається вициганити в нього півтора франка. Я намагаюся випросити ще п’ятдесят сантимів, але ніщо не допомагає. У будь-якому разі на каву і croissants[62] достатньо. Поблизу вокзалу Сен-Лазар є бар зі знижками.

У lavabo[63] мені щастить знайти квиток на концерт. Мов на крилах я лечу в концертний зал Ґаво. У швейцара такий вигляд, неначе його пограбували, адже я не дав йому чайових. Проходячи повз, він щоразу кидає на мене запитальні погляди, немовби я маю раптом про нього згадати.

Я так давно не сидів у компанії добре одягнених людей, що починаю дещо панікувати. Мені досі вчувається запах формальдегіду. Можливо, Серж возить його й сюди. Але дякувати Богу, ніхто не чухається. Невловимий аромат парфумів… ледь відчутний. У людей уже знуджені обличчя, навіть ще до того, як заграла музика. Такий концерт — ввічлива форма тортур, на які вони зголосилися добровільно. Коли диригент починає стукати своєю паличкою, на мить слухачів пронизує спазм зосередженості, за яким одразу настає спад напруги й запановує тихий лінивий спокій, спричинений рівномірною, невпинною мжичкою оркестрової музики. Моя свідомість сприймає все на диво гостро; неначе в моєму черепі — тисячі дзеркал. Мої нерви напнуті й аж тремтять! Ноти мов скляні кульки, що витанцьовують на мільйонах водяних струменів. Ще ніколи не доводилося бувати на концерті настільки голодним. Ніщо не оминає мій слух, навіть звук падіння найкрихітнішої шпильки. Таке відчуття, немов на мені — жодного одягу, а в кожній порі мого тіла — вікно, і всі ці вікна відчинені, тож світло вривається прямісінько мені у бебехи. Я відчуваю, як світло вигинається під склепінням моїх ребер, і, звисаючи над порожнім нефом, вони дрібно тремтять. Гадки не маю, як довго це все триває; я цілком втратив відчуття часу й простору. Коли минає, здавалося б, ціла вічність, настає період напівпритомності, врівноважений таким спокоєм, що я відчуваю всередині себе величезне озеро, озеро, сповнене райдужним сяйвом, прохолодне, мов желе; а над цим озером стрімкими спіралями злітають величезні зграї птахів, здоровенних перелітних птахів із довгими стрункими лапами й діамантовим пір’ям. Зграя за зграєю вони здіймаються з прохолодної, застиглої поверхні озера і, пролітаючи під моїми ключицями, губляться в білому морі простору. А тоді повільно-повільно, так наче моїм тілом прогулюється стара в білому чепчику, вікна зачиняються, і мої органи знову опиняються на своїх місцях. Раптом спалахує світло, і чоловік у білій коробці, якого я вважав турецьким офіцером, виявляється жінкою з горщиком для квітів на голові.

Рядами розходиться гомін, і всі, хто хотів прокашлятись, кашляють, скільки душа забажає. Чути човгання ніг і совання стільців, стійкий розпорошений гамір людей, які пересуваються туди-сюди без жодної мети, тріпотять своїми програмками й вдають, що читають їх, а тоді випускають програмки з рук, під стільці, вдячні навіть за найменший трафунок, який завадить їм запитати себе, про що ж вони думали, адже якби вони зрозуміли, що думали ні про що, то неодмінно збожеволіли б. У різкому світлі вони бездумно дивляться одне на одного, і в тому, як вони витріщаються, відчувається якась дивна напруга. Щойно диригент знову стукає паличкою, вони одразу впадають у каталептичне заціпеніння — вони несвідомо чухаються або зненацька пригадують вітрину, в якій був виставлений якийсь шарф або ж капелюх; вони пречудово пам’ятають кожну деталь вітрини, проте ніяк не можуть згадати, де саме вони її бачили; це їх непокоїть, не дає заснути, сповнює тривогою, і тепер вони слухають із подвоєною зосередженістю, адже цілком прокинулися, і якою б прекрасною не була музика, їх не полишатиме думка про ту вітрину з шарфом чи капелюхом, що там висять.

Цю люту зосередженість неможливо не відчути; навіть оркестр здається сповненим надзвичайної тривоги. Другий твір звучить, мов головний, — він настільки швидкий, що коли раптом музика стихає й спалахує світло, деякі відвідувачі заціпеніло лишаються на своїх стільцях, мов морквини, їхні щелепи конвульсивно рухаються, і якщо ти зненацька прокричиш їм на вухо: Брамс, Бетховен, Менделєєв, Герцеговина — вони не задумуючись відкажуть — 4, 967, 289.

Коли ми врешті доходимо до твору Дебюссі, атмосфера стає цілковито отруєною. Я замислююся про те, що відчуває жінка під час статевого акту, чи гостріша її насолода тощо. Намагаюся уявити, як щось входить мені в пах, але з’являється лише невиразне відчуття болю. Я намагаюся зосередитися, однак музика надто неспокійна. Можу думати лише про вазу, яка повільно обертається, а якісь фігури летять у простір. Врешті-решт лишається тільки світло, яке також обертається, і я запитую себе: як може обертатися світло? Чоловік поряд зі мною солодко спить. Зі своїм великим пузом та навощеними вусами він схожий на брокера. Утім він мені подобається. Особливо мені подобається його велике пузо й усе те, від чого воно таким стало. Чому б йому не спати? Якщо захоче послухати концерт, то швиденько розкошелиться на новий квиток. Я зауважую — що краще одягнена людина, то глибший її сон. Цих багатіїв не гризе совість. Якщо бідний засне бодай на кілька секунд, він згорає від сорому, адже вважає, що вчинив злочин проти композитора.

Під час іспанського твору зал електризується. Усі сідають на краєчки стільців — барабани їх розбудили. Коли почали бити в барабани, я вже подумав, що це триватиме вічно. Я очікував, що люди повипадають із лож або ж підкидатимуть догори капелюхи. У цій музиці було щось героїчне, і від неї цілком можна було збожеволіти. Якби він цього хотів, Равель міг би звести нас з розуму. Однак Равель не такий. Зненацька все стихло. Неначе посеред свого штукарства він раптом згадав, що на ньому — костюм зі скошеним коміром. Він сам себе стримав. На мою скромну думку, то була величезна помилка. Мистецтво полягає в тому, щоб іти до кінця. Почавши з барабанів, мусиш закінчити динамітом або тринітротолуолом. Равель пожертвував чимось заради форми, заради овочів, які люди мають ще перетравити перед сном.

Мої думки розтікаються. Тепер, коли змовкли барабани, музика вислизає від мене. Люди навколо зібрані немов на замовлення. Під ліхтарем над виходом у розпачі згорбився Вертер; він сперся на лікті, його очі блищать. Біля дверей, закутавшись у широку накидку, стоїть Іспанець, тримаючи в руці сомбреро. Він має такий вигляд, немов позує для роденівського Бальзака. Обличчям нагадує Баффало Білла. На балконі навпроти у першому ряді сидить жінка, широко розставивши ноги; вона виглядає так, немов у неї звело щелепу, а її шия відкинута назад і зміщена. Жінка в червоному капелюсі спить, спершись на поручень, — було б чудово, якби в неї почався крововилив! — якби вона раптом залила оті накрохмалені сорочки внизу. Уявіть лишень, як ці кляті нікчеми повертатимуться після концерту додому в закривавлених комірцях!

Сон тепер — головний лейтмотив. Більше ніхто нічого не слухає. Неможливо думати й слухати водночас. Неможливо навіть мріяти, коли сама музика не що інше, як мрія. Жінка в білих рукавичках тримає на колінах лебедя. За легендою, коли лебідь запліднив Леду, вона народила двійню. Усі щось народжують — усі, окрім лесбійки на верхньому ярусі. Її голова задерта вгору, горлянка широко розкрита; вона вся страшенно напружена й аж тремтить, розкидаючи навколо іскри, що вибухають від радію симфонії. Юпітер проколює їй вуха. Короткі каліфорнійські фрази, кити з великими плавцями, Занзібар, Алькасар. Коли вздовж Гвадалківіру мерехтіли тисячі мечетей. У глибині айсбергів і під час бузкових днів. Дві білі конов’язі на вулиці Грошей. Ґарґулії… Чоловік, що плете нісенітниці, мов Яворскі… річка спалахує від ліхтарів… це…