Тропік Рака

Ближче до кінця літа Філлмор запропонував мені переїхати до нього. Він винаймав помешкання-студію, вікна якої виходили на кавалерійські бараки на площі Дюпле. Після тієї невеликої мандрівки в Гавр ми бачилися з Філлмором частенько. Якби не він, я навіть не знаю, де був би зараз — вочевидь, уже помер би.

— Я запросив би тебе значно раніше, — сказав він, — якби не ця сучка Джеккі. Не знав, як її здихатися.

Я не зміг втримати посмішку. З Філлмором постійно таке траплялося. У нього був дар приваблювати бездомних сучок. У будь-якому разі Джеккі врешті-решт забралася з власної волі.

Був саме початок сезону дощів, довгий похмурий період, під час якого грязюка, туман і затяжна сльота просякають усе твоє тіло й змушують тебе почуватися жалюгідно. Париж узимку — потворне місце! Клімат, який роз’їдає тобі душу, який лишає тебе порожнім, мов Лабрадорське узбережжя. З певним занепокоєнням я зауважив, що в студії не було іншого опалення, крім невеличкої плити. Проте тут все одно було затишно. А з вікна відкривався чудовий краєвид.

Щоранку Філлмор мене розштовхував і залишав на подушці десятифранкову банкноту. Щойно він забирався, я вкладався ще трохи поспати. Іноді я не вилазив з ліжка до обіду. У мене не було жодних нагальних справ, окрім книжки, яку потрібно було завершити, проте цим я теж не переймався, оскільки вже переконався, що в будь-якому разі ніхто не погодиться її опублікувати. Так чи інакше, на Філлмора вона справила величезне враження. Коли він повертався ввечері з пляшкою під пахвою, то насамперед підходив до столу, щоб поглянути, скільки сторінок мені вдалося написати. Спершу мені подобалися ці вияви ентузіазму, однак згодом, коли мене заклинило, мені стало збіса неприємно бачити, як він нипає довкола в пошуках сторінок, які, на його думку, мали витікати з мене, мов вода з крану. Коли мені не було що показати, я почувався точнісінько як одна з тих сучок, яким він мав звичку давати прихисток. Пам’ятаю, як він казав про Джеккі: «Усе було б гаразд, якби вона хоч час від часу мені давала». Якби я був жінкою, я б з радістю так і робив: це було б набагато простіше, ніж постачати його списаними сторінками, на які він очікував.

Хай там як, а він намагався зробити так, щоб я почувався комфортно. У помешканні зажди було вдосталь їжі та вина, і час від часу він наполягав, аби я супроводжував його на танці. Йому подобалося ходити до негритянського закладу на Рю-д’Одесса, де ошивалася гарненька мулатка, яка іноді приєднувалась до нас, коли ми поверталися додому. Його турбувало лиш те, що йому ніяк не вдавалося знайти француженку, яка любила б випити. Усі вони були занадто тверезі, щоб його задовольнити — він полюбляв привести жінку до себе в студію й добряче з нею набратися, перш ніж братися до справи. Йому також подобалося, аби вона думала, що він митець. Оскільки чоловік, у якого він винаймав помешкання, був художником, створити таке враження було неважко; він порозставляв по кімнаті полотна, які знайшов в armoire[113], а одне незавершене навіть встановив на мольберт на видному місці. На жаль, усі вони були виконані в стилі сюрреалізму й зазвичай справляли невтішний ефект. Там, де мова заходить про малярство, хвойди, консьєржки й члени Кабінету Міністрів мають на диво схожі смаки. Філлмор відчув неабияке полегшення, коли до нас почав навідуватись Марк Свіфт, щоб написати мій портрет. Свіфт Філлмору дуже подобався. На його думку, той був генієм. І хоча в його роботах відчувалась певна здичавілість, коли він вже малював якусь людину або предмет, то ти одразу розумів, про що тут йдеться.

На прохання Свіфта я почав відрощувати бороду. За його словами, борода пасувала до форми мого черепа. Мені довелося сидіти біля вікна на тлі Ейфелевої вежі, оскільки він хотів, щоб Ейфелева вежа також була на картині. Окрім цього там мала бути й друкарська машинка. У цей час до нас почав вчащати Крюґер; він стверджував, що Свіфт анічогісінько не розуміє в живописі. Його дратувала непропорційність об’єктів. Він беззастережно вірив у закони Природи. Натомість Свіфт клав на Природу хуй; він хотів малювати те, що було у нього в голові. Так чи інакше, на мольберті тепер стояв мій портрет, і хоча все у ньому було непропорційним, навіть член Кабінету Міністрів міг побачити, що це людська голова, чоловік з бородою. Власне, консьєржка й справді неабияк зацікавилася портретом; на її думку, схожість була приголомшлива. І їй сподобалася ідея з Ейфелевою вежею на задньому плані.

Ось так ми й жили собі мирно впродовж місяця, а то й довше. Район мені подобався, особливо вночі, коли можна було якнайповніше відчути всю його злиденність та скорботу. Маленька площа, така чарівна й напоєна спокоєм у сутінках, могла набути найбільш гнітючого й лиховісного вигляду в темряві. Поруч тягнулася довга висока стіна, що закривала казарми з одного боку, біля якої завжди можна було побачити яку-небудь пару, яка потай обіймалася — частенько під дощем. Двоє закоханих, які притискаються до в’язничної стіни під тьмяним світлом ліхтаря, — доволі гнітюче видовище. Складається враження, немовби їх довели до останньої межі. Те, що відбувалося по той бік стіни, також гнітило. Коли йшов дощ, я часто ставав коло вікна й спостерігав за тим, що діялося внизу, немов за іншою планетою. Мені ця діяльність здавалася просто незбагненною. Там усе відбувалося згідно з розкладом, однак розклад цей, мабуть, спланував божевільний. Вони борсалися в багнюці, трубили в горни й кидалися верхи в атаку — і все це в чотирьох стінах. Бутафорський бій. Збіговисько олов’яних солдатиків, які не мали ні найменшого бажання вчитися вбивати, чистити собі чоботи або шкребти коней. Цілком сміховинна картина, однак ретельно спланована. Коли їм не було за що взятися, вони набували ще безглуздішого вигляду; вони чухалися, ходили туди-сюди, запхавши руки в кишені, поглядали на небо. А коли поруч проходив офіцер, ставали «струнко» й віддавали честь. Божевільня, як на мене. Навіть коні мали дурний вигляд. Іноді вони також викочували гармати й гуркітливим парадом проходили вулицею, а люди стояли, роззявивши роти, й милувалися гарною уніформою. Мені вони завжди здавалися військом під час відступу; у них вчувалася якась пошарпаність, убогість та пригніченість, уніформа завжди була трохи завеликою, а вся їхня жвавість, якої їм, кожному окрему, геть не бракувало, одразу кудись зникала.

Хай там як, а коли виходило сонце, все набувало зовсім інакшого вигляду. В їхніх очах спалахував промінь надії, вони починали рухатися гнучкіше й виказувати бодай якийсь ентузіазм. Коли загальну сіризну нарешті милостиво прорізали ранкові барви, з’являлися такі характерні для французів галас і метушня; вони весело гомоніли, посьорбуючи напої у bistro на розі, а офіцери здавалися більш людяними, більш французькими, я б сказав. Коли сходить сонце, кожен закуток в Парижі може видатися прекрасним; а коли неподалік є ще й bistro з розгорнутим тентом, кількома столиками на тротуарі та кольоровими напоями в склянках, тоді люди починають виглядати справді по-людськи. Оскільки вони і є людьми — найкращими людьми на світі, коли сяє сонце! Такими розумними, такими розслабленими, такими безтурботними! Зганяти таких людей у казарми, змушувати їх виконувати вправи, ділити на рядових, сержантів, полковників і так далі не що інше, як злочин.

Як я й кажу, справи йшли добре. Час від часу Карл підкидав мені роботу — статті про подорожі, які він ненавидів писати сам. За них платили всього по п’ятдесят франків, однак писати їх було нескладно, оскільки завжди можна було зазирнути в старі номери й трохи попереставляти речення зі старих статей. Усе одно люди читали таке лише в туалеті або коли треба було згаяти час у почекальнях. Головне було добре відшліфувати епітети — решта базувалася на датах та статистиці. Якщо ж це виявлялася важлива стаття, голова відділу підписував її власним ім’ям; він був справжнім телепнем, який заледве міг розмовляти бодай якоюсь мовою, однак умів знаходити помилки. Знайшовши абзац, який здавався йому добре написаним, він казав: «Ось саме так я й хочу, щоб ти писав! Це прекрасно. Даю тобі дозвіл використати його в своїй книжці». Ці прекрасні абзаци ми іноді брали з енциклопедій та старих путівників. Деякі з них Карл і справді використав у своїй книжці — вони відгонили сюрреалізмом.

Одного вечора, повернувшись із прогулянки, я відчинив двері, а зі спальні вискочила якась жінка. «То ви — той письменник!» — одразу вигукнула вона й поглянула на мою бороду, щоб упевнитися у своїй здогадці. «Яка жахлива борода! — каже вона. — Мабуть, ви всі тут божевільні». За нею з ковдрою в руці виходить Філлмор. «Вона — принцеса»,— говорить він, прицмокуючи губами, немов щойно скуштував якоїсь рідкісної ікри. Обоє були одягненими так, наче зібралися виходити; я не міг зрозуміти, до чого тут постіль. Аж раптом збагнув, що Філлмор, мабуть, затягнув її до спальні, щоб показати свій мішок для брудних речей. Він завжди вдавався до такого з новою жінкою, особливо якщо вона була Française[114]. «Нема лозписки, нема й солочки!»[115] — ось що було вишито на його мішку для брудної білизни, і Філлмор чомусь полюбляв пояснювати цей девіз кожній жінці, яка сюди приходила. Однак ця дама виявилася не Française — він одразу ж про це повідомив. Вона була росіянкою і до того ж принцесою, не більше й не менше.

Він говорив про неї з захопленням, мов дитя, яке щойно знайшло собі нову іграшку.

— Вона володіє п’ятьма мовами! — казав він, вочевидь, перебуваючи в захваті від такого досягнення.

— Non[116], чотирма! — одразу виправила вона.

— Що ж, тоді чотирма… В будь-якому разі вона збіса розумна дівчина. Ти маєш з нею поспілкуватися.

Принцеса нервувала — вона чухала стегно й терла носа. «Чому він одразу почав застеляти ліжко? — різко спитала вона мене. — Невже він хоче так мене звабити? Він — велика дитина. І поводиться просто ганебно. Я запросила його в російський ресторан, а він танцював там, мов негр». Вона повихляла своїм задком, щоб продемонструвати, як саме. «І забагато говорить. До того ж надто голосно. Та й говорить він нісенітниці». Вона походила кімнатою, розглядаючи картини та книжки, весь час високо тримаючи підборіддя, однак періодично почухуючись. Час від часу вона розверталася, мов лінкор, і демонструвала свої борти. Філлмор ходив за нею з пляшкою в одній руці та келихом в іншій. «Припини за мною так ходити! — вигукнула вона. — І невже в тебе немає жодної іншої випивки? Не можеш принести пляшку шампанського? Мені потрібно трохи шампанського. Мої нерви! Мої нерви!»

Філлмор намагається прошепотіти мені на вухо кілька слів.

— Акторка… кінозірка… якийсь хлопець кинув її, і вона не може цього пережити… Я збираюся її споїти…

— В такому разі я вшиваюся, — саме спробував сказати я, коли принцеса перебила нас криком.

— Чому ви там шепочетесь? — заверещала вона, тупнувши ногою. — Невже не знаєте, що це неввічливо? А ти, я думала, ти збираєшся мене кудись запросити? Мені треба сьогодні напитися, я ж тобі вже казала.

— Так, так, — відказав Філлмор, — за хвилину виходимо. Я просто хочу випити ще один келих.

— Ти — свиня! — загорлала вона. — Проте ти й хороший хлопчина. Лише занадто галасливий. У тебе — немає манер.

Вона розвернулася до мене.

— Чи можу я бути певною, що він добре поводитиметься? Я мушу сьогодні напитися, але не хочу, щоб він мене зганьбив. Можливо, я ще сюди повернуся. Хотіла би з вами порозмовляти. Ви здаєтеся більш інтелігентною людиною.

Коли вони вже виходили, принцеса сердечно потисла мені руку й пообіцяла якось завітати на вечерю «коли буде тверезою», як вона сказала.

— Гаразд! — відказав я. — Приводьте з собою ще якусь принцесу чи принаймні графиню. Ми змінюємо постіль щосуботи.

Десь о третій ранку завалюється Філлмор… один. Він виблискує вогнями, мов океанський лайнер, і шумить, немов сліпий зі своєю тріснутою тростиною. Стук, стук, стук, занедбаним провулком… «Я — одразу спати, — повідомляє він, проходячи повз мене. — Розкажу тобі про все завтра». Він заходить до своєї кімнати й відкидає ковдри. Я чую, як він стогне: «Яка жінка! Яка жінка!» За мить він знову на порозі, в капелюсі і з тріснутою тростиною в руці.

— Я знав, що щось таке трапиться. Вона божевільна!

Він якийсь час нишпорить на кухні, а тоді повертається до студії з пляшкою анжуйського. Я мушу підвестися й випити з ним по келиху.

Наскільки мені вдалося скласти його історію докупи, все почалося в «Рон-Пуен» на Єлисейьких Полях, куди він заскочив випити дорогою додому. Як і зазвичай, у такий час на terrasse було повно стерв’ятниць. Ця сиділа просто посеред проходу з купою підставок для випивки на столі; вона саме тихенько напивалася наодинці, коли зайшов Філлмор і зустрівся з нею поглядом. «Я п’яна, — захихотіла вона, — не бажаєш сісти?» А тоді, немов це була найприродніша річ у світі, вона одразу ж почала розводитися про свого кінорежисера, як він її відфутболив, як вона кинулася в Сену тощо, тощо. Вона вже не пригадувала, із якого саме моста стрибнула, пам’ятала лиш те, що коли її витягли з води, довкола зібрався цілий натовп. До того ж вона не розуміла, яка різниця, з якого моста вона стрибнула, — навіщо він про таке запитує? Вона істерично з цього реготала, а тоді раптом виявила бажання прогулятися — їй закортіло потанцювати. Помітивши, що він вагається, вона імпульсивно розкрила свою сумочку й дістала звідти стофранкову банкноту. Однак за мить, мабуть, вирішила, що сотні франків надовго не вистачить. «У тебе взагалі є які-небудь гроші?» — запитала вона. Ні, в кишені він мав небагато, проте вдома у нього була чекова книжка. Тож вони подалися за чековою книжкою і тут, звісно ж, нагодився я, саме тоді, коли він пояснював їй значення отого напису: «Нема лозписки, нема й солочки».

Дорогою до помешкання вони зайшли чогось перехопити в «Пуассон д’Ор», і свою їжу вона запила кількома чарками горілки. Там вона перебувала у своїй стихії, всі цілували їй руку й бурмотіли: «Принцесо, Принцесо». Хоч якою вона була п’яною, однак зберігала свою гідність. «Не крути так задом!» — примовляла вона під час танцю.

Філлмор планував лишитися в студії, коли її туди приведе. Та оскільки вона виявилася такою інтелігентною й ексцентричною особою, він вирішив змиритися з її примхами і відкласти «велику подію» на потім. Він навіть уявив собі, що зможе надибати ще одну принцесу й привести додому одразу двох. Тому, коли вони виходили з помешкання, у нього був хороший настрій, і він вже приготувався витратити на неї кілька сотень франків, якщо виникне така потреба. Зрештою, принцеси трапляються не щодня.

Цього разу вона потягнула його до іншого місця, де її знали ще краще, і де, за її словами, можна було без проблем розміняти чек. Там усі були у вечірніх костюмах, і поки офіціант проводив їх до столика, відбулося ще більше всього цього безглуздя з поклонами й цілуванням рук.

Посеред танцю вона раптом зі слізьми на очах полишає танцмайданчик. «У чому річ? — запитує він. — Що я накоїв цього разу?» — й інстинктивно торкається рукою дупи, немовби та й досі могла вихляти. «Нічого, — відказує вона. — Ти нічого не зробив. Іди сюди, мій хороший хлопчику»,— а тоді тягне його на майданчик і знавісніло поринає в танок. «Але що з тобою?» — бурмоче він. «Та нічого, — повторює вона. — Я декого побачила, ось і все». Раптом знову несподіваний вибух гніву: «Навіщо ти мене напоїв? Невже ти не знаєш, що я від цього втрачаю глузд?»

«Маєш чек? — запитує вона. — Нам потрібно звідси забиратися». Вона кличе офіціанта й шепоче до нього російською. «З чеком усе гаразд?» — запитує вона, коли офіціант іде геть. Тоді імпульсивно: «Зачекай на мене внизу, у гардеробі. Я мушу декому зателефонувати».

Після того як офіціант приніс решту, Філлмор, не кваплячись, зійшов сходами в гардероб і став чекати на неї. Він походжав туди-сюди, тихенько щось мугикаючи й насвистуючи і водночас прицмокуючи губами в очікуванні ікри. Минуло п’ять хвилин. Десять. Він досі тихенько собі насвистував. Коли минуло двадцять хвилин, а його принцеса так і не з’явилася, він врешті-решт щось запідозрив. Гардеробник сказав, що вона вже давно пішла. Філлмор вискочив надвір. Там стояв негр у лівреї, широко шкірячись. Чи знає негр, куди вона звітрилась? Негр шкіриться. А тоді каже: «Йа чюв „Кюполь“, це всьо, сер!»

У «Куполь» він знаходить її на нижньому поверсі, де вона з замріяним обличчям сидить, немов у трансі, перед коктейлем. Побачивши його, вона усміхається.

— Хіба чесно так робити, — питає він, — ось так утікати? Могла б просто сказати, що я тобі не подобаюся…

Почувши це, вона розлютилася й почала ламати комедію. Однак за якийсь час потік люті вщух, змінившись ниттям і схлипуванням. «Я — божевільна, — бурмотіла вона. — Іти також божевільний. Ти хочеш, щоб я з тобою переспала, а я не хочу з тобою спати». І тоді знову почала безтямно лопотіти про свого коханця, кінорежисера, якого побачила на танцмайданчику. Ось чому їй довелося звідти втекти. Ось чому вона вживає наркотики й щоночі напивається. Ось чому вона кинулася в Сену. Ще якийсь час вона белькотіла про те, яка вона божевільна, аж раптом у неї виникла ідея: «Їдьмо в „Бріктопз“!» У неї там є один знайомий… одного разу він пообіцяв знайти їй роботу. Вона була переконана, що він їй допоможе.

— Скільки це коштуватиме? — обережно поцікавився Філлмор.

Коштуватиме дорого, про це вона його одразу попередила. «Але послухай, якщо ти відвезеш мене в „Бріктопз“, я обіцяю, що піду з тобою додому». Вона виявилася достатньо чесною, додавши, що це може коштувати йому п’ятсот, а то й шістсот франків. «Але я того варта! Ти не знаєш, що я за жінка. Такої більше немає в усьому Парижі…»

— Це ти так думаєш! — у ньому почала брати гору його кров янкі. — Але я цього не помітив. Я не бачу, щоб ти взагалі була чогось варта. Ти — просто нещасна божевільна суча дочка. Відверто кажучи, я б краще дав п’ятдесят франків якій-небудь бідній француженці; вони принаймні чимось тобі віддячують.

У неї дах від злості зірвало, коли він згадав про француженок. «Не кажи мені про цих жінок! Я їх ненавиджу! Вони — дурні… вони — бридкі… вони — меркантильні. Кажу тобі, припини!»

За мить вона знову втихомирилася. Вдалася до іншої тактики. «Милий, — провуркотіла вона, — ти ще не знаєш, як я виглядаю оголеною. Я — прекрасна». І звела свої груди вгору обома руками.

Однак Філлмора це не вразило. «Ти — курва! — холодно мовив він. — Я був не проти витратити на тебе кілька сотень франків, але ти — божевільна. Ти навіть обличчя не вмила. У тебе смердить з рота. Мені начхати, принцеса ти чи ні… Не треба мені сраних зарозумілих росіянок. Іди на вулицю і пошукай клієнта там. Ти нічим не краща за будь-яку французьку крихітку. Навіть гірша. Я більше не просру на тебе жодного су. Їдь в Америку — там найкраще місце для таких п’явок, як ти…»

Здавалося, ця промова ніяк її не зачепила.

— Думаю, ти просто мене побоюєшся, — сказала вона.

— Боюся тебе? Тебе?

— Ти — просто маленький хлопчик, — мовила вона. — І в тебе немає манер. Коли пізнаєш мене краще, говоритимеш по-іншому… Чому б тобі не спробувати бути чемним. Якщо не хочеш йти зі мною сьогодні — добре. Я буду в «Рон-Пуен» завтра між п’ятою та сьомою. Ти мені подобаєшся.

— Я не збираюся в «Рон-Пуен» ані завтра, ані будь-коли. Я більше не хочу тебе бачити… ніколи. Для мене ця історія закінчилась. Піду знайду собі яку-небудь милу французьку крихітку. А ти можеш іти до біса!

Вона поглянула на нього і втомлено посміхнулася. «Це ти зараз так кажеш. Але зачекай! Зачекай, поки переспиш зі мною. Ти ще не знаєш, яке в мене гарне тіло. Ти думаєш, що француженки вміють кохатися… зачекай-но! Я тебе з глузду зведу. Ти мені подобаєшся. Просто тобі бракує виховання. Ти — просто хлопчик. І ти забагато говориш…»

— Ти — божевільна, — сказав Філлмор. — Я б не впадав за тобою, навіть якби ти була останньою жінкою на землі. Іди додому і вмий обличчя.

Він пішов, не заплативши за напої.

Хай там як, а через декілька днів принцеса вселилася до нас. Вона була справжньою принцесою, у цьому ми були певні. Однак у неї трипер. У будь-якому разі нудним наше життя назвати складно. У Філлмора — бронхіт, у принцеси — як я вже сказав, трипер, a y мене — геморой. Щойно здав шість порожніх пляшок у російській épicerie[117] через дорогу. Останнім часом я не пив ані краплі. Жодного м’яса, жодного вина, жодних гулянок або жінок. Тільки фрукти, парафінова олія, арнікові краплі та адреналінова мазь. Але й досі не можу знайти у студії крісло, де мені було б зручно. Навіть зараз дивлюся на принцесу, влігшись на бік і підставивши руку під голову, мов паша. Паша! Схоже на її ім’я: Маша. Як на мене, звучить не надто аристократично. Нагадує про «Живий труп»[118].

Спершу я думав, що цей ménage à trois[119] викликатиме певні труднощі, однак виявилося, що жодних. Побачивши, як вона заселяється, я вирішив, що мій час вичерпався і що доведеться знову шукати собі помешкання, проте невдовзі Філлмор натякнув мені, що прихистив її лише тимчасово, поки вона не стане на ноги. Зважаючи на те, яка вона людина, навіть не знаю, що цей вираз міг би означати; на мою думку, вона все своє життя стоїть на голові. Вона каже, що була змушена полишити Росію через революцію, але я впевнений, що якби не революція, знайшлася б якась інша причина. Вона вважає себе великою акторкою; а ми ніколи їй ні в чому не перечимо, оскільки це — марна трата часу. Філлмору вона здається кумедною. Йдучи вранці в офіс, він лишає десять франків на її подушці і десять — на моїй; вечорами ми втрьох ходимо до російського ресторану на першому поверсі. У цьому районі повно росіян, і Маша вже знайшла місце, де може отримувати гроші в кредит. Звісно ж, десять франків на день для принцеси — ніщо; час від часу їй хочеться ікри та шампанського, до того ж їй необхідно оновити весь гардероб, аби знову знайти роботу в кіно. Наразі їй немає чим зайнятися, окрім як гайнувати час. Вона товстішає.

Цього ранку я не на жарт перелякався. Вмивши обличчя, я помилково скористався її рушником. Нам ніяк не вдається привчити її вішати свого рушника на відповідний гачок. І коли я вилаяв її за це, вона спокійно відказала: «Милий мій, якби від цього можна було осліпнути, я б осліпла вже багато років тому».

Окрім цього є ще й туалет, яким ми всі змушені користуватися. Я намагаюся батьківським тоном говорити з нею про те, як поводитися з сидінням. «Ой, zut![120] — каже вона. — Якщо ти так боїшся, я ходитиму в кафе». Але ж у цьому немає потреби, пояснюю я. Потрібно просто вдаватися до звичайних застережних заходів. «Tut tut![121] — відказує вона. — В такому разі я не сідатиму… буду навстоячки».

З нею усе шкереберть. Спершу вона не давала, бо в неї були місячні. Це тривало вісім днів. Ми вже почали думати, що вона придурюється. Але ні, вона не вигадувала. Якось, коли я намагався прибрати в студії, то знайшов під ліжком ватні тампони, і вони були просякнуті кров’ю. У неї під ліжко потрапляє все: апельсинові шкірки, вата, корки, порожні пляшки, ножиці, використані презервативи, книжки, подушки… Вона застилає ліжко лише тоді, коли вже час лягати спати. Переважно вона лежить у ліжку й читає свої російські газети. «Милий мій, — каже вона мені, — якби не газети, я б узагалі не вилазила з ліжка». Це точно! Самі лише російські газети. Довкола ані шматка туалетного паперу — нічого, чим би можна було підтерти сраку, окрім російських газет.

Так чи інакше, повертаючись до її особливостей — навіть після того, як у неї закінчилася менструація, після того, як вона добре відпочила й наїла собі чималий шар жиру на пузі, то все одно не давала. Вдавала, що їй подобаються лише жінки. Для того, щоб лягти з чоловіком, їй спершу потрібно було достатньо збудитися. Вона хотіла, щоб ми зводили її в бордель, де злягаються з собаками. Або ще ліпше, казала вона, якщо там буде Леда і лебідь: її страшенно збуджувало тріпотіння крил.

Однієї ночі, щоб усе перевірити, ми подалися разом із нею у заклад, про який вона згадувала. Однак перш ніж мали змогу розповісти мадам, навіщо прийшли, з нами завів розмову п’яний англієць, що сидів за сусіднім столиком. Він уже двічі побував нагорі, однак хотів спробувати ще раз. У нього лишилося тільки двадцять франків, і оскільки він не знав французької, то спитав нас, чи не допомогли б ми йому домовитися з дівкою, на яку він накинув оком. Вона виявилася негритянкою, дебелою дівкою з Мартініки, і була прекрасною, мов пантера. До того ж перебувала в чудовому гуморі. Щоб переконати її обслужити англійця за ті останні су, які в нього лишилися, Філлмору довелося пообіцяти, що він також піде з нею, щойно вона завершить з англійцем. Принцеса поглянула на неї, вислухала все, що було сказано, і набундючилася. Вона образилася. «Що ж, — мовив Філлмор, — ти ж хотіла якось збудитися — можеш поспостерігати, як я це робитиму!» Але вона не бажала спостерігати за ним — вона хотіла спостерігати за селезнем. «Ну, заради Бога, — відказав він, — я нічим не гірший за селезня… можливо, навіть дещо кращий». Ось так, слово за словом, дійшло до того, що нам довелося покликати одну з дівок і дозволити їм попестити одна одну, аби її заспокоїти… Коли Філлмор повернувся з негритянкою, в її очах жеврів вогонь. З того, як Філлмор на неї дивився, я зрозумів, що вона, мабуть, виробляла з ним щось незвичайне, тому й собі загорівся. Вочевидь, Філлмор побачив, як я почуваюся, і як нестерпно для мене було сидіти тут усю ніч і просто спостерігати, тому несподівано вийняв з кишені стофранкову банкноту й, поклавши її переді мною, мовив: «Слухай, тобі, мабуть, потрібно потрахатися чи не більше за нас усіх. Візьми це й обери собі яку-небудь дівку». Чомусь цей жест змусив мене полюбити його сильніше, аніж усе, що він робив для мене раніше, а робив він чимало. Я з вдячністю прийняв гроші й одразу ж подав знак негритянці приготуватися до наступного траху. Схоже, це збісило принцесу понад усе інше. Вона хотіла знати, чи в цьому місці є ще бодай хтось, хто припав би нам до смаку, окрім цієї негритянки. «Ні»,— відказав я, особливо не церемонячись. І я не збрехав — негритянка була королевою гарему. На неї варто було лише поглянути, і в тебе одразу виникла ерекція. Здавалося, що її очі плавали в спермі. Вона сп’яніла від такого попиту на себе. Не могла навіть більше рівно ходити — принаймні мені так здавалося. Підіймаючись покрученими сходами слідом за нею, я не зміг втриматися від спокуси й пропхав руку їй у міжніжжя; так ми й рухалися далі — вона озиралася на мене з радісною усмішкою й трохи вихляла дупою, коли я лоскотав її занадто сильно.

Як не крути, усе складалося добре. Всі були щасливі. Здавалося, що у Маші теж хороший настрій. Тож наступного вечора, після того як вона поласувала шампанським та ікрою й розповіла нам чергову порцію історії свого життя, за неї взявся Філлмор. Було схоже на те, що він врешті-решт отримає свою винагороду. Вона більше не пручалася. Вляглася, розкинувши ноги, й дозволила йому пестити себе, а тоді, щойно він на неї заліз, просто перед тим, як він мав їй запхати, спокійно повідомила, що в неї трипер. Він сповз із неї, мов побитий собака. Я чув, як він сновигає по кухні, шукаючи своє чорне мило, яке використовував за особливих обставин, а через кілька хвилин він уже стояв біля мого ліжка з рушником у руках і казав: «Можеш у це повірити? В цієї сучої принцеси — трипер!» Здається, він неабияк перелякався. Принцеса ж тим часом гризла яблуко й замовляла собі російські газети. Їй це видалося непоганим жартом. «Бувають речі й страшніші»,— сказала вона, розлігшись на ліжку й спілкуючись з нами крізь відчинені двері. Зрештою Філлмор теж поставився до цієї історії як до жарту, відкоркував чергову пляшку анжуйського, налив собі склянку й одразу її вихилив. Було лише близько першої ночі, тож він всівся поряд зі мною, щоб трохи потеревенити. Таке його не відлякує, сказав він. Звісно, він мусив бути обережним… була ж іще стара хвороба, яку він підхопив у Гаврі. Він уже й не пам’ятав, як це трапилося. Він іноді забував підмиватися, коли напивався. Хвороба минула в легкій формі, однак ніколи не знаєш, як це може обернутися пізніше. Він не хотів ходити на масаж простати. Ні, таке точно було не для нього. Вперше він підхопив заразу ще в коледжі. Він не знав, чи це він заразився від дівки, а чи вона від нього; в університетському містечку відбувалося стільки дивних речей, що було складно зрозуміти, кому вірити. Майже всі студентки час від часу залітали. Такі невігласки… навіть викладачі нічого не розуміли. Ходила чутка, що один із професорів якось себе кастрував…

Так чи інакше, а наступної ночі він зважився ризикнути — із презервативом. Насправді так ти взагалі нічим не ризикуєш, якщо він, звісно, не порветься. Він купив собі довгий, із риб’ячого пузира — вони найнадійніші, запевнив він мене. Але й так йому нічого не вдалося. Вона виявилася завузькою. «Господи, та ж він у мене звичайних габаритів, — сказав Філлмор. — Як тобі таке? Хтось же якось у неї пробрався, щоб обдарувати її тією заразою. Мабуть, в нього був дуже малий».

Таким чином, наразившись на низку невдач, він взагалі вирішив полишити свої спроби. Тепер вони лежать там, мов брат і сестра, поринувши в інцестуозні фантазії. Маша філософськи зауважує: «В Росії часто трапляється, що чоловік спить із жінкою, не чіпаючи її. Вони можуть робити так тижнями й ніколи про це навіть не думають. Доки — паф! одного разу він торкається її і… паф! паф! Після цього це просто паф, паф, паф!»

Тепер усі зусилля спрямовані на те, щоб привести Машу до ладу. Філлмор вважає, що якщо вилікувати її трипер, то вона попуститься. Дивна ідея. Тож він купив їй спринцівку, запас перманганату, шприц-розприскувач і решту дрібниць, які йому порадив лікар-угорець — нікчемний шарлатан, що робив аборти поблизу площі д’Аліґр. Здається, його шеф якось зробив пузо одній шістнадцятирічній дівці, й та познайомила його з цим угорцем; а тоді у шефа з’явився пречудовий шанкр, і угорець знову став у пригоді. Ось як знайомляться в Парижі — через сечостатеву дружбу. Хай там як, а під нашим суворим наглядом Маша взялася за лікування. Щоправда, минулої ночі трапилася халепа. Вона запхала в себе супозиторій, а тоді не змогла знайти приєднаний до нього мотузок. «О Боже! — верещала вона. — Де ж той мотузок? О Боже! Я не можу знайти мотузок!»

— А під ліжком дивилася? — запитав Філлмор.

Зрештою вона заспокоїлася. Проте лише на кілька хвилин. Наступним було: «О Боже! В мене знову кров. У мене щойно закінчилися місячні, і от — знову gouttes[122]. Певно, це через те дешеве шампанське, яке ти купуєш. О Боже, ти хочеш, щоб я стекла кров’ю?» Вона виходить до нас у кімоно, із рушником, затиснутим між ногами, намагаючись виглядати гідно, як і завжди. «І таке все моє життя, — говорить вона. — Я — неврастенік. Увесь день десь бігаю без упину, а ввечері — знову п’яна. Коли я приїхала в Париж, то й досі була невинною дівчиною. Я читала лише Війона та Бодлера. Але оскільки тоді в банку в мене лежало 300 000 швейцарських франків, я думала лише про розваги, адже в Росії до мене завжди ставилися суворо. Тоді я була навіть гарнішою, ніж зараз, тож усі чоловіки падали мені до ніг». Мовлячи це, вона втягнула складки жиру, які нависли над поясом. «Ви ж не думаєте, що в мене був такий живіт, коли я сюди приїхала… це все від тієї отрути, якою мене тут поїли… від цих жахливих apéritifs, які так обожнюють ці французи… А тоді я зустріла свого кінорежисера, і він хотів, аби я зіграла роль у його фільмі. Він казав, що я — найвродливіше створіння на світі, і благав, щоб я спала з ним щоночі.

Я була дурною молодою незайманкою й тому однієї ночі дозволила йому себе зґвалтувати. Я прагнула стати великою акторкою й не знала, що він заразний. Так він подарував мені цей трипер… і тепер я хочу йому його повернути. Це його провина, що я вчинила самогубство в Сені… Чому ви смієтеся? Не вірите, що я вчинила самогубство? Можу показати вам газети… мої фотографії — в усіх газетах. Якось я покажу вам російські газети… у них так гарно про мене написали… Але, милий, ти ж розумієш, що спершу мені потрібно купити нову сукню. Я не зможу спокусити такого чоловіка в цьому брудному лахмітті… До того ж я й досі винна своєму шевцю 12 000 франків…»

За цим іде довга історія про спадок, який вона намагається отримати. У неї є молодий юрист, француз, здається, досить боязкий, який докладає зусиль, щоб повернути їй її статки. Час від часу він дає їй сотню франків за рахунок майбутньої винагороди. «Скупий, як і всі французи, — каже вона. — А я була такою гарнюньою, що він не міг відвести від мене очей. Завжди вмовляв мене з ним потрахатися. Мені вже в печінках сиділи ці його вмовляння, тож однієї ночі я сказала „так“, аби лиш він утихомирився, ну і щоб не втратити ті свої сто франків, які він іноді мені давав». Вона замовкла на мить і істерично розреготалася. «Милий мій, — вела вона далі, — те, що трапилося, занадто смішне, щоб виразити його словами. Якось він мені телефонує й каже: „Маю негайно з тобою зустрітися… це дуже важливо“. А коли зустрічаємося, він показує мені довідку лікаря, а там написано „гонорея“! Милий мій, я розсміялася йому просто в обличчя. Звідки мені було знати, що в мене й досі трипер? „Ти хотів мене трахнути, і я тебе трахнула!“ Після цього він замовк. Ось як воно буває в житті: ти ні про що не здогадуєшся, аж раптом паф, паф, паф! Він був таким дурнем, що знову в мене закохався. Лише благав добре поводитися, не вештатися Монпарнасом ночами, не пити й не трахатися направо й наліво. Він казав, що божеволіє від мене. Хотів зі мною одружитися, але тоді про мене дізналася його родина, і вони змусили його поїхати в Індокитай…»

Після цього Маша спокійно переходить до історії про свої стосунки з однією лесбійкою. «Це було дуже смішно, милий, коли якось уночі вона мене підчепила. Я сиділа в „Фетіш“ і була п’яна, як і зазвичай. Вона водила мене з одного закладу до іншого й пестила під столами впродовж усієї ночі, аж поки я не могла вже цього терпіти. Тоді вона привела мене до себе додому й за дві сотні франків я дозволила їй мені відлизати. Вона благала, щоб я лишилася з нею жити, але мені не хотілося, аби вона щоночі мені лизала… від цього стаєш слабкою. До того ж хочу тобі сказати, що тепер я вже не так захоплююся лесбійками, як раніше. Як на мене, то краще спати з чоловіком, хоч мені й боляче від цього. Коли я дуже збуджуюся, то вже не можу стриматися… три, чотири, п’ять разів… саме так! Паф, паф, паф! А тоді в мене кровотеча, що для мене дуже шкідливо, адже я схильна до анемії. Тож тепер ти розумієш, чому час від часу я не можу без того, аби мені не відлизала лесбійка…»