Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

До Читачів

У новітній історії поляків і українців не бракує драматичних подій. Обидві нації в XX столітті постраждали від жорстоких репресій нацистів і комуністів, причому, другі упродовж багатьох років намагалися стерти згадку про них із суспільної пам’яті. Не вільно було належним чином вшановувати жертви таких величезних злочинів, як убивство в Катині, чи Великий Голод тридцятих років, під час якого були заморені голодною смертю три мільйони українських селян. Отож, пам’ять про заборонені теми культивували передусім у родинному колі, де з недовірою ставились до офіційних висновків і тверджень істориків.

Допіру після падіння комунізму поляки та українці можуть відверто говорити про своє минуле. Намагаючись надолужити згаяне, історики двох країн неминуче зачіпають також складну проблематику польсько-українських відносин, у яких особливо трагічно дався взнаки період Другої світової війни та перших повоєнних років. У польській історичній свідомості глибоко вкоренилася пам’ять про масові вбивства поляків на Волині та в Східній Галичині, скоєні в 1943–1945 роках бандерівською фракцією Організації Українських Націоналістів (далі — ОУН) і Українською Повстанською Армією (далі — УПА). Натомість, для українців травматичним переживанням стала операція «Вісла», себто примусове виселення в 1947 році українців із Південно-Східної Польщі й розселення їх на західних землях таким чином, щоб вони хутко зазнали асиміляції. Про те, наскільки важливими для польської історичної пам’яті є злочини, скоєні українськими націоналістами, свідчать дослідження, проведені Музеєм Другої світової війни, які виразно показали, що більшість поляків чули про ці злочини.

Упродовж останніх двадцяти років ми стали свідками стрімкого поширення знань про польсько-українські взаємини в 1943–1947 роках. Завдяки чималим зусиллям польських і українських дослідників — і фахових істориків, і тих, хто займається цією проблематикою непрофесійно, — були опубліковані десятки книжок і сотні документів і спогадів. Автори усіх тих праць, попри те, що часто гостро сперечаються між собою (а, може, власне, завдяки цьому), причинилися до радикального поступу наших знань.

Тож важко погодитися з поширеним у Польщі поглядом, буцімто польсько-український конфлікт є замовчуваною темою і досі залишається білою плямою. Можна впевнено констатувати, що це не так. Інша річ, що в оцінках тих подій ми часто можемо зауважити діаметральні відмінності між істориками, причому лінія поділу часто співпадає з національними межами.

Втім, і досі бракує праці, яка б у популярній формі, не претендуючи на вичерпне висвітлення проблеми, та все ж упорядкувала поточні дискусії та впровадила в суспільний обіг найновіші дані, здобуті науковцями. Ця книжка покликана заповнити таку прогалину. Вона є спробою знайти відповіді на найпростіше запитання, яке може поставити собі історик, а саме: що ж трапилося в 1943–1947 роках між поляками та українцями?

Хронологічні рамки роботи окреслені 1943–1947 роками. В лютому 1943 року загони УПА почали на Волині «усунення» польського населення, перебивши мешканців села Парослі. Отже, природно, що дата скоєння цього злочину визначила початок відкритого польсько-українського конфлікту. Натомість, знищення керівництва українського підпілля в Польщі восени 1947 року після операції «Вісла» можна вважати за дату завершення відкритого конфлікту.

Книжка підводить підсумок моїх багаторічних досліджень, проте має науково-популярний характер. Тому я подаю посилання тільки в абсолютно необхідних випадках. Уміщена наприкінці книжки бібліографія містить тільки найважливіші, та аж ніяк не всі твори з досліджуваної проблематики. Тих, хто після прочитання цієї книжки захочуть докладніше ознайомитися з описами перебігу подій, я адресую до своїх попередніх робіт (заздалегідь прохаючи в Читачів вибачення за те, що вони, звісно ж, натраплять на численні повторення) й інших праць, включених до бібліографії.

Кільканадцять років тому, в січні 1998 року, на авторській зустрічі в Перемишлі, коли мене спитали, чого я хочу досягти своїми публікаціями, я відповів: «Мені б хотілося переконати українців, що убивство польського населення на Волині — це факт. А поляків — що операція «Вісла» не була потрібна» («Życie Przemyskie», 28.I.1998). Я здавна вважаю, що ніколи, за жодних обставин не можна виправдовувати завдавання страждань цивільному населенню будь-якої національності. Я завжди намагався пам’ятати цю просту істину. Сподіваюся, і в даному випадку Читачі зауважать, що я залишаюся вірним цьому принципові. На мій погляд, тривке польсько-українське примирення неможливе без того, щоб цілковито акцептувати важке минуле та назвати на ім’я усе зло, вчинене між поляками та українцями під час війни та після її закінчення.

І ще дозвольте торкнутися одного питання. Історики, котрі беруться за розгляд проблематики польсько-українських відносин, у останні роки часто чують звинувачення в підпорядкуванні принципам політичної коректності, униканні складних тем, а то й узагалі — в брехні. Багатьом людям, гадаю, важко зрозуміти, що наукова робота історика не полягає у виголошуванні національного монологу із переліком кривд, чи товкмаченні «для підбадьорення духу» такої версії подій, в якій «наші», як правило, мусять бути «білими», а «їхні» — обов’язково «чорними». Історик мусить бути неупередженим, його обов’язок полягає в спробі підійти до описуваної теми ніби збоку, щоб вловити всю складність досліджуваних явищ. Як влучно написав про це видатний польський соціолог Станіслав Оссовський: «Науковий працівник — то така людина, чиїм професійним обов’язком є непослух у мисленні. Його суспільне служіння в тому і полягає, щоб при виконанні своїх фахових обов’язків демонструвати непослух у мисленні. Відтак йому не вільно слухатися ані синоду, ані комітету, ані міністра, ані імператора, ані Господа Бога. Якщо він слухняний, якщо змінює власні погляди за наказом, або коли його думка незгідна зі словами, то він зраджує свій обов’язок».[1]

Я хотів би подякувати Томашові Стриєку та Маріушові Зайончковському, а також Ґжеґожеві Грицюку та Анджею Леону Сові за цінні зауваження, почуті від них під час бесід у процесі написання цієї праці. Моїй дружині Едиті я вдячний за тепло і розуміння в ті довгі тижні, коли я, залишаючись удома, властиво, був відсутній.