Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

УПА Бандери — перша збройна операція

У грудні 1942 року провід ОУН-Б розпорядився створити на Волині партизанські загони. Цей наказ керівництво Волинської ОУН-Б сприйняло з полегшенням, адже ніхто не сумнівався, що ситуація вимагає рішучих дій. Від 1942 року діяльністю ОУН-Б на Волині керував Дмитро Клячківський «Клим Савур», виходець зі Східної Галичини. Він народився 1911 року в м. Збаражі, отож був типовим представником бандерівського покоління. Ще в часи Другої Республіки Клячківський став учасником націоналістичного підпілля, в роки радянської окупації керував «юнаками» (молодіжна структура ОУН) у Станіславському воєводстві. Був заарештований радянськими органами, засуджений до смертної кари, але після початку німецько-радянської війни зумів утекти з в’язниці в Бердичеві. Після хвилі арештів у ОУН, проведених ґестапо в 1941 році, потрапив до вищого бандерівського керівництва.

Значний вплив на рішення «Клима» чинив Іван Литвинчук «Дубовий», провідник ОУН-Б на Північно-Східній Волині. Саме там на початку лютого з боївок ОУН була утворена сотня (еквівалент роти) Григорія Перегіняка, псевдо «Довбешка-Коробка». Сотня формально була Військовим Відділом ОУН (так бандерівці називали свої партизанські групи), і допіру після утвердження назви «Українська Повстанська Армія» щодо неї почали вживати цю номенклатуру. Та це не змінює того факту, що вона була першим партизанським загоном ОУН-Б, і власне тому в часописі УПА «До зброї» в липні 1943 року її було визнано першою сотнею УПА (підлеглої ОУН-Б).

Командир сотні Григорій Перегіняк народився 22 січня 1912 року в Угринові Старому Калуського повіту в бідній родині (після смерті батька його мати утримувала невелике господарство). Коли він виріс, працював наймитом, але з часом здобув ковальського фаху. В жовтні 1935 року за вбивство, скоєне за наказом ОУН, його засудили до довічного ув’язнення. Опинившись у в’язниці на Швентому Кшижі, Перегіняк познайомився там, зокрема, з Бандерою і Лебедем. Безумовно, йому імпонувало, що він сидить у тюрмі разом із сином греко-католицького священика зі свого села — Бандерою. Перегіняк відвідував організовані Лебедем курси самоосвіти, де засвоїв матеріал середньої школи. Як згадував Микола Климишин: «Він втягав у себе, як губка, все, що йому було сказане»[59]. У вересні 1939 року Перегіняк вийшов на волю і до червня 1941 року перебував у зоні німецької окупації, активно діючи в лавах бандерівців. Він служив у Werkschutz (охороні підприємств) у Стараховіцях, закінчив три військові курси ОУН: рекрутський, підстаршинський і старшинський. В 1941 році у складі маршових груп ОУН-Б потрапив на Волинь. Там його призначили заступником провідника Сарненського округу з організаційних справ. На межі 1942–1943 років за дорученням Литвинчука «Дубового» Перегіняк сформував першу сотню УПА. Діяч ОУН Роман Петренко стверджує, що вона була створена «для спеціяльних завдань»[60].

Підрозділ «Довбешки-Коробки» постав, мабуть, унаслідок об’єднання кількох груп сільської самооборони, так званих Самооборонних Кущових Відділів (далі — СКВ). Об’єднані в самостійну сотню, загони СКВ на початку лютого 1943 року атакували Володимирець. То була перша операція бандерівських партизанів, скерована проти німців, і як таку її згадують у кожній серйозній монографії про УПА. Попри це, інформація про атаку доволі скупа. Безпосередньою її причиною начебто стало ув’язнення у Володимирці давнього діяча ОУН «Діброви» (NN). На звістку про це «на нараді теренового проводу ОУН з “Дубовим” було вирішено напасти на районовий центр шуцполіції і визволити “Діброву”»[61].

Атака на містечко відбулася в ніч із 7 на 8 (або з 8 на 9) лютого 1943 року. Нападники були непогано озброєні: нагани, карабіни, автомати, дехто мав лише піки. Багато з них, окрім вогнепальної зброї, мали ще застромлені за пояс ножі та сокири. В містечку дислокувалася дільниця допоміжної поліції, де служили козаки, колишні полонені червоноармійці, керовані німцями. Така дільниця могла вмістити близько десяти осіб, про що свідчать розміри будинку, де розташовувався пост поліції (і який, як стверджує меморіальна дошка на честь «першої акції УПА», зберігся донині), — він не зміг би умістити понад півтора десятка поліцаїв.

Партизани без особливих труднощів захопили поліцейську дільницю. За офіційними даними УПА, загинули семеро осіб, у тому числі німецький комендант. Партизани здобули 20 карабінів, 65 ковдр і боєприпаси. Сотня втратила одного вбитого, двоє були поранені. З іншого боку, за даними Владислава та Єви Семашків, українські партизани у Володимирці роззброїли німецьку дільницю, убивши німця й трьох козаків, а шістьох козаків силоміць забрали з собою[62]. Український історик Володимир Сергійчук оцінює цю атаку УПА таким чином: «Цією збройною акцією проти гітлерівських окупантів [...] було засвідчено, що революційна ОУН [тобто, фракція Бандери — Ґ. М.] вийшла на передову збройної боротьби з ворогом»[63]. Забравши з дільниці зброю і, мабуть, звільнивши «Діброву», «перша сотня» УПА відступила з Володимирця. Але то ще не був кінець операції, а допіру початок рейду. Відступивши з містечка, підлеглі Перегіняка вирушили в бік населеної поляками колонії Паросля І.

Паросля, розташована в Сарненському повіті, була досить заможним селом, де мешкали двадцять сім польських сімей. Це село було засноване в XIX столітті, його жителі займалися рільництвом і працювали в лісі. Вранці 8 або 9 лютого 1943 року сотня «Довбешки-Коробки» дісталася до села. Вони представилися загоном радянських партизанів і зажадали їжі. До кожного будинку зайшли кілька нападників. Керівництво підрозділу разом із бранцями розмістилося в помешканні Колодинських. Виставлена варта зупиняла всіх, хто випадково проїздив селом. Після обіду, пополудні, полонених у Володимирці козаків допитали, а потім убили їх сокирами. Водночас поляків поінформували про підготовку нападу на сусідню залізничну трасу і у зв’язку з цим запропонували, щоб ті дозволили себе зв’язати — це начебто мало захистити село від німецької помсти. Навіть якщо дехто з поляків і сумнівався щодо намірів «радянських партизанів», проте, залякані, вони були не в змозі чинити опору. Зв’язаних мешканців села нападники по черзі рубали сокирами. Не пощадили навіть дітей. В одному з будинків пізніше знайшли немовля, прибите до столу багнетом, а до рота йому був вкладений шматок недоїденого огірка.

Були замордовані щонайменше 155 осіб — мешканців Парослі та приїжджих, уціліли — дванадцять важко поранених. Вирушивши з Парослі в напрямку села Цепцевич, упівці на хуторі Топтинь/Туптин убили ще п’ятнадцять поляків. Частину бійців після нападу відпустили по домівках, решту — спрямували до лісового табору.

Ідентичність винуватців нападу на Парослю підтверджує повідомлення Вітольда Колодинського, тоді дванадцятирічного хлопчика, котрий вижив, попри удар обухом сокири по голові та проламаний череп[64]. Завдяки його свідченню, ми знаємо, що зловмисники привели з собою бранців, котрих допитали, а відтак убили в хаті його батьків. Їх могли полонити тільки під час нападу на Володимирець. Те, що це вчинили бандерівці, підтверджують також спогади Зоф’ї Ґжесяк, єврейки, дружини поляка, яка переховувалася в селі Білятичах. Наступного дня після трагедії в Парослі вона пішла по молоко «до овдовілої сусідки, чий син теж пішов на вишкіл». Пані Зоф’я згадує:

Натомість, зі слів Владислава Кобилянського відомо, що діючий в околицях загін Юзефа Собесяка «Макса» захопив у полон незабаром після побоїща кількох упівців: «На допитах, які провадив «Макс», усі бандерівці визнали свою провину. То вони вимордували мешканців села Парослі»[66]. Варто також зазначити, що сучасні українці, мешканці тих околиць (із котрими автор спілкувався), не мають сумнівів, що напад вчинила УПА — хоча водночас його пояснюють прагненням помститися за начебто ліквідацію мешканцями Парослі патруля українських партизанів.

Після відходу упівців одним із перших до Парослі потрапив Александр Суліковський, котрий їхав на базар до Сарн. До села він заїхав, щоб відвідати сестру та двох тіток. На місці він «із жахом виявив, що в кожній хаті трупи, а в усьому селі жодної живої душі»[67]. Суліковський негайно поінформував про трагедію найближче німецьке відділення залізничної поліції, мабуть, у Антонівці. Незабаром у селі з’явилися й інші поляки.

12 лютого 1943 року в Парослі відбувся похорон жертв злочину. У братській могилі були поховані 137 тіл (частину тіл родичі поховали на інших кладовищах). У травні 1943 року там було насипано невеликий курган і встановлено хрест із випаленим написом: «Тут спочивають мешканці колонії Паросля замордовані 9 лютого 1943 року».

30 липня 1943 року упівці спалили в Парослі покинуті будівлі. На місці колишнього села місцеві колгоспники посадили сосновий ліс. На щастя, вціліла сама могила, хоча встановлений на ній хрест розсипався в сімдесятих роках. Один із місцевих українців відзначився гідним поваги ставленням: він з власної ініціативи встановив новий хрест, а в 1995 році — невеликий обеліск, обгородив ту могилу, щоб захистити її від лісових тварин.

Звістка про скоєний злочин миттєво облетіла усю околицю: «Після Парослі ніхто не спав удома, а кожен ховався, де міг»[68]. Проте, якщо упівці прагнули залякати поляків, то досягли тільки половинчастого ефекту, адже вони мобілізували поляків до спонтанного облаштування самооборони в навколишніх селах. Владислав Кобилянський так про це згадував: «Це масове вбивство [...] стало пересторогою для всього польського населення Волині. Вирішено остерігатися та боронитися, а не сидіти, склавши руки. Відтоді ми почали організовувати самооборону»[69].

Події в Парослі мають велике значення, позаяк то було перше польське село, де УПА скоїла масове вбивство. Раніше ОУН-Б убивала лише окремих осіб або деякі сім’ї. В польській історіографії нерідко помилково початком діяльності бандерівців вважають пацифікацію села Обірки, влаштовану в листопаді 1942 року, під час якої загинули близько сорока осіб. Однак, то була німецька акція умиротворення, хоча, в цьому випадку вчинена з допомогою української міліції. Крім того, згідно принаймні з деякими свідченнями, саму екзекуцію вчинили німці, котрі командували пацифікацією.

Тим часом у випадку Парослі маємо справу з виразною зміною. Адже вбивство скоїли не підлеглі німецьким наказам поліцаї, а підрозділ автономного українського збройного формування. До рангу трагічного символу зростає той факт, що перша збройна операція УПА проти німців була тісно пов’язана з першим масовим убивством поляків, учиненим у рамках так званої антипольської акції.

Мабуть, не випадково, що напад на Володимирець і вбивство в Парослі співпали в часі з нарадою волинської ОУН, яку 15 лютого 1943 року провів Василь Івахів у селі Піддубці Луцького повіту. На цій нараді йшлося про можливості місцевої організації в разі потенційного збройного повстання. Можна з великою ймовірностю припустити, що на нараді було обговорено перебіг атаки «першої сотні» УПА на Володимирець і Парослю. Проте саму операцію найпевніше слід пов’язати з інспекцією Івахіва та бажанням перевірити бойову спроможність створюваних підрозділів. На нараді йшлося також про активізацію дій УПА проти радянських партизанів. Івахів, погодившись на збільшення числа партизанських загонів, водночас порадив підлеглим не афішувати своєї діяльності. Він також заявив: «...в центрі є переконання про несвоєчасність організування збройного виступу... Питання збройної боротьби ще не визріло і з цим треба зачекати»[70].

Менш ніж через два тижні після різанини в Парослі, 22 лютого 1943 року, поблизу Висоцька німецька облава натрапила на «першу сотню» УПА. Після короткої сутички упівці відступили, проте в бою загинув сотенний «Довбешка-Коробка». Смерть Перегіняка не означала кінця підрозділу — командування ним перебрав Никон Семенюк «Ярема».