Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

«Українці — за Збруч!»

Переміщення фронту та утворення ПКНВ «заморозили» польсько-український конфлікт на території сучасної Польщі. І Люблінщина, і Ряшівщина залишалися безпосереднім фронтовим запіллям, отож були густо насичені підрозділами Червоної Армії. За цих обставин партизани й підпільники мали більш ніж обмежені можливості для діяльності, тим більше, що на цій території безугавно тривали облави НКВС. Попри це значна частина польських партизанських підрозділів пережили той перший період радянських репресій без значних втрат. Воякам АК також нерідко вдавалося укомплектувати своїми людьми новопосталі відділення міліції. На Ряшівщині, в пасмі між Сяніком і Любачевом вдалося успішно законспірувати прибуле з-під Львова угруповання «Варта», яким командував підполковник Францішек Рекуцький «Топір», і яке налічувало тисячу шістсот осіб і складалося з чотирьох батальйонів «А», «В», «С» і «D». У Любачівському повіті з вояків батальйону «В» було сформовано особовий склад усіх відділень міліції. В польському підпіллі тоді ще сподівалися, що після війни союзники змусять СРСР віддати Львів Польщі. Якби в такій ситуації українці намагалися захопити владу в місті, угруповання «Варта» за підтримки люблінських та ряшівських підрозділів АК мало негайно вирушити на підмогу до Львова.

В момент переміщення фронту більшість підрозділів УПА вирушили в рейди на Схід, у Східну Галичину та на Волинь, щоб уникнути радянських облав, які тривали у прифронтовій смузі. Допіру через кілька місяців частина сотень УПА почала повертатися на терени сучасної Польщі. Проте, вони й далі мусили рахуватися з облавами НКВС. Радянські війська завдали УПА в Польщі на межі 1944–1945 років важких втрат. У жовтні 1944 року на Перемиському передгір’ї вони знищили сотню «Хоми». Дещо пізніше був розгромлений холмський курінь «Юрченка» і завдяки захопленим документам арештовані кількасот членів і прихильників ОУН на Люблінщині. В березні 1945 року війська НКВС розбили в селі Струбовиськах у Бещадах сотню Данила Свістеля «Веселого», а в Мриголодах перебили вщент дві чоти з сотні «Залізняка». Ці операції дуже ослабили українське підпілля. В багатьох районах спроможними до дій залишалися тільки слабкі місцеві боївки СБ ОУН та самооборони.

Українське підпілля у Польщі в суворо таємній інструкції, датованій 18 жовтня 1944 року, наказувало:

Власне з цим наказом слід пов’язувати вбивства окремих польських сімей, які наприкінці 1944 і на початку 1945 року поверталися на власні господарства на Ряшівщині та Люблінщині. Враховуючи слабкість українських сил, то була справжня гра з вогнем.

У січні 1945 року почався черговий радянський наступ. Підрозділи Червоної Армії вирушили на Захід, що дозволило відновити конспіративну діяльність. Усе це супроводжувалося очікуваннями на перелом, який мав статися після очевидного вже для усіх краху Німеччини. Крім того, широкий загал не виключав також можливості початку Третьої світової війни. Навесні 1945 року польські партизанські загони здійснили низку збройних акцій. На новому прикордонні вони значну частину своєї активності спрямовували проти українців, причому їхні дії виходили далеко за межі «звичайних» актів відплати. По суті, різні польські збройні формування найбільш імовірно вирішили запровадити уживаний досі підрозділами УПА метод етнічних чисток. Саме з цим слід пов’язати хвилю брутальних нападів на українську людність між лютим і квітнем 1945 року від Любачева до Сяніка.

Під час цих операцій польські партизани неодноразово вщент спалювали та винищували цілі села й нещадно вбивали українців, які поверталися з примусових робіт у Німеччині. Ці вбивства коїли і загони, що постали після розпуску АК, і підрозділи націоналістичного підпілля та БХ, і формування, підпорядковані урядові Люблінської Польщі. Чимало вбивств також були справою рук банд грабіжників. Немає жодного сумніву, що ці злочини скоїли поляки, — адже про це свідчать навзаєм незалежні польські, українські та радянські документи. Хоча деякі з цих акцій виразно мають характер прямої відплати, проте єдиним обґрунтуванням значної їх частини є прагнення змусити українців утекти з теренів нової Польщі, можливо, навіть аж за Збруч.

Мабуть, найвідоміша з-поміж цих подій трапилася в Павлокомі. В січні 1945 року з Павлокоми були викрадені та вбиті дев’ять поляків. Деякі дослідники сумніваються, що за цим стояли українці, вказуючи на відсутність у цьому районі підрозділів УПА. Проте убивство кількох людей можна було легко вчинити силами окремої боївки ОУН, а одна з них навіть квартирувала в самій Павлокомі. Польське підпілля зажадало звільнення викрадених (або принаймні видачі їх тіл), пообіцявши в іншому випадку помститися. Однак ця вимога не була виконана, і 5 березня 1945 року постаківський партизанський загін Юзефа Бісса «Вацлава», зміцнений членами місцевої самооборони, увірвався до села. Чоловіків розстріляли на цвинтарі, частину жінок і дітей прогнали, наказавши їм тікати «за Збруч», проте частину замордували у власних домівках. Згідно з наявним поіменним списком жертв, тут імовірно загинули понад триста осіб. Групу українців також убили в сусідньому Динові. В 2006 році в Павлокомі відбулися траурні урочистості за участі президентів Польщі та України.

То був щойно початок убивств. 5 березня в Ольшанах розстріляли дванадцятьох українців, їхні тіла вкинули в воду, а саму акцію назвали «водохрещем». 6 березня в Лубному були вбиті двадцять три, а за іншими даними, навіть вісімдесят українців. Тіла замордованих вкинули до колодязя. 15 березня під час нападу на Рушельчичі загинули тринадцять осіб (у тому числі шестеро дітей). 27 березня в Скопові були замордовані близько шістдесяти українців і поляків. 11 квітня було водночас вчинено дві бійні — в селах Березка і Бахів. «Наступного дня, — згадував член ОУН Іван Кривуцький, — 12 квітня, на місці злочину я уклав список жертв. У Березці я записав 187 осіб, а в Бахові — 95. Між ними було шестеро немовлят, а одна убита дитина мала шість днів»[315]. Того ж дня в Мацьковичах були замордовані двадцять вісім українців, а в Сівчині — близько п’ятнадцяти. Через кілька днів, 15 квітня, в Волі Кривецькій полягли двадцять сім українців, а в Малковичах створений після розпуску БХ польський партизанський загін вчинив справжню бійню, позбавивши життя сто шістнадцять осіб. Польські дії в цьому регіоні вояк АК Стефан Домбський описує так:

В Любачівському повіті сіяв смерть урядовий 2 окремий оперативний батальйон Внутрішніх Військ. У лютому 1945 року його вояки замордували в Кобильниці Руській від тридцяти до шістдесяти осіб. Відтак цивільні українці загинули від їхніх рук у березні, найбільше в Старому Люблинці та Ґорайці, де лічба жертв перевищила сотню.

Чимало вбивств скоїв підрозділ польського націоналістичного підпілля під командуванням Юзефа Задзерського «Волиняка». Тільки в Пискоровичах 18 квітня 1945 року цей загін замордував понад сто двадцять, а за іншими даними, навіть близько трьохсот українців. Ось як це описувала мешканка Пискоровиць Марія Ожга:

Дещо раніше, в лютому 1945 року, в Лежайську підрозділ «Волиняка» перебив зустрінутих євреїв і українців. Ще в 1946 році цей загін замордував у Добрій та Дібчій близько п’ятдесят цивільних українців.

Загалом, під час цих й інших нападів між лютим і квітнем 1945 року були замордовані 2–3 тисячі цивільних українців. Один із польських партизанів Тадеуш Белець «Спритний», оцінюючи тодішні акції, сказав прямо: «Ми проганяли українців на Україну»[318].

Перемир’я в Селиськах та околицях Руди Ружанецької

Українське підпілля було, щоправда, надто слабке, щоб зупинити хвилю нападів, але достатньо сильне, щоб влаштувати криваву контратаку. В межах цієї операції підрозділи української самооборони під командуванням Степана Стебельського «Хріна» знищили на Перемиському передгір’ї Борівницю (загинули шістдесят шість поляків), натомість дві сотні УПА «Залізняка» — розташовану неподалік Ярослава В’язівницю (близько сотні жертв).

Курінь «Залізняка» був у той час найпотужнішим підрозділом УПА в Польщі. В ніч із 27 на 28 березня він вчинив концентрований удар у міліцейські відділення, ліквідувавши 18 із них. Тоді ж були спалені польські села Гребля, Молодич, Воля Молодицька, Старе Село, в останньому загинули 17 поляків. Цілком можливо, що ліквідація постів міліції була зумовлена прагненням «очистити» терен від польської адміністрації в очікуванні мирної конференції або початку Третьої світової війни. З тієї ж причини діючий на Люблінщині підрозділ «Вовки» 11 березня 1945 року, як зазначено в звіті УПА, «розгромив в с. Махнівок вол. Белз, станицю «істребків», яку насадили там большевицькі пограничники з ціллю переслідування українського населення. Згадана операція відбулася з великою майстерністю — протягом кількох годин знищено 74-х большевиків. Власних жертв не було»[319]. Цей короткий звіт не згадує, що в Махнівку полягли українці, які були прихильниками комуністичного руху. Ми маємо тут справу з каральною операцією проти села, мешканці якого насмілилися по-іншому дивитися на світ, ніж ОУН-Б. Через кілька днів упівці підступом роззброїли кількадесят міліціонерів у Крилові (в тому числі легендарного командира БХ Станіслава Басая «Рися»). Всіх полонених убили. Ще у травні 1945 року сотня «Вовки» вчинила акції ліквідації поляків у Радкові, Лахівцях, Ріплині та Посадові, убивши шістдесят осіб.

Поразка III Райху та радянські репресії проти усіх рухів за незалежність зумовили, що в обох сторін конфлікту почала врешті визрівати думка про його тамування. Однаково і для поляків, і для українців головним ворогом була радянська влада, тому припинення боротьби на два фронти здавалося вигідним для обох сторін. На межі квітня й травня 1945 року польське та українське підпілля уклало кілька локальних угод про припинення вогню. На Ряшівщині, безумовно, найбільше значення мало перемир’я між постаківським підпіллям і ОУН-Б та УПА, укладене 29 квітня в Сілиськах. Польську сторону представляв офіцер АК капітан Драґан Сотірович «Дража» (серб за походженням), пов’язаний із угрупованням «Варта», українську — Іван Кривуцький. На зустрічі було вирішено припинити всі наступальні дії проти іншої сторони та почати обмін розвідувальною інформацією про комуністів. Та найголовніше, було гарантовано безпеку цивільного населення й узгоджено принципи майбутніх контактів. «Від того дня, — пише І. Кривуцький, — на кілька місяців на південь від Перемишля [...] запанував спокій»[320]. Перемир’я в цьому регіоні — як можна зауважити — проіснувало кілька місяців, однак виконало основне завдання: зупинило хвилю злочинів. Після Потсдамської конференції існування угруповання «Варта» втратило сенс (стало зрозуміло, що Львів Польщі не повернуть), тому його розпустили. Проте, початок примусового виселення українців та пов’язані з ним нові напади УПА на поляків спонукали польське підпілля на Ряшівщині розірвати угоду.

Значно тривалішим виявиться перемир’я, укладене в околицях Руди Ружанецької на Люблінщині. Палким прихильником переговорів із українцями був у тому регіоні керівник замостянського інспекторату АК капітан Мар’ян Ґолемб’євський «Ірка», член спеціального десантно-диверсійного підрозділу, знаний завдяки видатним заслугам у справі захисту польського населення від німців і УПА в 1943–1944 роках. Згодом він згадував:

На початку 1945 року з інструкціями, які наказували досягти порозуміння з поляками, прибули на Люблінщину Євген Штендера «Прірва» і Юрій Лопатинський «Шейх». Перший мав незабаром очолити ОУН на Люблінщині, другий був емісаром Центрального Проводу ОУН. То саме він представляв українське підпілля 21 травня 1945 року під час переговорів у присілку між Рудою Ружанецькою та Новим Люблинцем. Польську делегацію очолював Мар’ян Ґолемб’євський і його заступник Станіслав Ксьонжек «Вирва». Під час переговорів обидві сторони зобов’язалися припинити вогонь, уникати марного кровопролиття та співпрацювати в боротьбі з НКВС і УБ. Було визначено регіони взаємодії. Щоб уникнути підозр у вбивстві невинних людей, присуд у випадку поляків у районах, контрольованих УПА, потребував згоди польського підпілля. Винесення смертних вироків українцям на «постаківському» терені, натомість, мало набути чинності тільки після консультацій із УПА. Українці запевняли, що віддали накази про припинення антипольських чисток у Східній Галичині й пропонували укласти загальнонаціональну угоду про ненапад, або навіть антирадянський альянс. Проте подібних домовленостей польські емісари не могли досягти без повноважень верховного командування, отож, це питання залишилося відкритим для подальших переговорів. Член української делегації Сергій Мартинюк «Граб» пізніше згадував:

Верховини і Грубешів

До польсько-українського порозуміння неохоче поставилися середовища польських націоналістів. Підлеглі їм партизанські групи не погодилися на перемир’я, а на Люблінщині тамтешні підрозділи НЗС, отримавши звістку про його укладення, навіть вирішили провести антиукраїнський рейд.

На межі 1944–1945 років підрозділи НЗС вбили на Люблінщині під час різних акцій загалом близько п’ятдесятьох українців. Серед полеглих було чимало прихильників Польської робітничої партії — навіть співробітників УБ і НКВС (чи, принаймні, підозрюваних у такій співпраці), отож ці акції можна пояснити бажанням боротьби з комуністами. У травні 1945 року НЗС зосередили свої партизанські загони, створивши кількасотособове угруповання на чолі з майором Мечиславом Паздерським «Сірим». Націоналісти вирішили вчинити рейд теренами Красноставського, Томашів Люблінського і Грубешівського повітів. Водночас із діями проти комуністів, польські партизани мали намір пацифікувати українські села, можливо, щоб призвести до розриву угоди між постаківським підпіллям і УПА.

6 червня партизани НЗС увійшли до села Верховини, яке вважалося прихильним комуністам, і вчинили його мешканцям бійню. У звіті Паздерського читаємо:

Вояк НЗС Мар’ян Ліпчак «Донець» пізніше свідчив: «Переважно стріляли не вибираючи, від найменших дітей до стариків, таким був наказ «Сірого»»[324]. Натомість Станіслав Неворай так згадував про зустріч своєї дружини з одним із учасників нападу:

Згодом відповідальність за вбивство у Верховинах намагалися перекинути на службовців УБ, які буцім вдавали партизанів. У світлі бодай процитованих документів слід категорично заявити, що «теорії» ці з наукової точки зору варті стільки ж само, як і твердження, наче поляків на Волині вбивала не УПА, а перевдягнуті радянські партизани.

10 червня 1945 року угруповання НЗС було зауважене групою переслідування 98 полку Внутрішніх Військ НКВС в селі Гута й вщент розбите. За деякими даними, могли загинути навіть двісті партизанів.

Тут доречно нагадати, що в післявоєнній програмі польського націоналістичного підпілля одним із найважливіших завдань було позбутися національних меншин. Найбільший ризик вбачали в німецькій, українській і єврейській меншинах, тому намірялися виселити їх за межі країни. У друкованому органі НЗС «Szczerbiec» у числі 23 за 23 червня 1945 читаємо:

В такому контексті дії певних груп польського націоналістичного підпілля проти таких українських сіл, як Верховини чи Пискоровичі, виглядають не окремими вибриками норовливих командирів, а послідовним втіленням ендецької політичної програми.

У момент, коли польські націоналісти вирушали в рейд на Верховини, порозуміння між АК-ВіН і УПА почало давати свої плоди. Заспокоєння ситуації дозволило багатьом полякам повернутися до покинутих у 1944 році домівок. Зненацька розцвів польсько-український чорний ринок: оунівці продавали мережі АК-ВіН будівельні матеріали та збіжжя, які залишилися після виселених українців. Українське підпілля внаслідок таких операцій отримало щонайменше 2,5 мільйони злотих (для порівняння: на межі 1945–1946 років ціна коня становила близько 20 тисяч злотих). Восени 1945 року угоду про припинення вогню вдалося поширити на Підляшшя.

Втім, Головнокомандування ВіН із недовірою поставилося до укладеного в Люблінській Окрузі порозуміння. Воно побоювалося, і небезпідставно, що упівці міркують про подальше переміщення східного кордону Польщі на Захід, тому вимагали, щоб відправною точкою переговорів став засновок: «Ви перебуваєте в Польщі, а не в себе вдома». Центр ВіН всерйоз міркував про те, чи бува не розірвати угоду та відкликати Ґолемб’євського. Прийняти остаточне рішення завадив арешт керівництва першого командування ВіН. До рук УБ потрапив і сам Мар’ян Ґолемб’євський (його засудили до страти, яку відтак замінили Ув’язненням, на волю він вийшов у 1956 році).

Зменшення напруги в польсько-українських відносинах на Люблінщині було настільки корисним для обох сторін, що на початку 1946 року поляки запропонували українцям влаштовувати спільні військові операції проти комуністів. Їх цікавив передусім спільний напад на Грубешів. Здивовані упівці з певним ваганням погодилися. Перша спільна операція відбулася 6 квітня 1946 року, коли підрозділ УПА за підтримки поляків опанував залізничну станцію Вербковиці, звідки вирушали на Україну транспорти з переселенцями.

Невдовзі, у ніч із 27 на 28 травня об’єднані сили ВіН і УПА (загалом близько чотирьохсот осіб) вдарили на Грубешів. Підрозділи УПА кулеметним вогнем і так званими торпедами (німецькі набої для ракетних мінометів, якими стріляли з примітивних пускових установок) заблокували дислоковані в містечку загони НКВС і безуспішно намагалися здобути штурмом споруду Переселенської Комісії. Водночас штурмові групи ВіН захопили будинок УБ, звільнивши двадцять в’язнів (у тому числі п’ять українців), зруйнували будинки ПРП і староства, стратили двох активістів ПРП. На світанку партизани почали відступ. До бою не включився дислокований у місті 5-й піхотний полк Війська Польського, ймовірно, завдяки діям розвідки ВіН. ВП обмежилося відправкою до міста одного взводу, щоб розвідати ситуацію. Варто відзначити, що в тій розвідувальній акції брав участь поручник Войцех Ярузельський.

Атака на Грубешів викликала паніку серед локального апарату влади. Не лише в Грубешові, а й у Томашові Люблінському місцеві гарнізони оголосили стан облоги, щоб до мінімуму скоротити виїзди на територію. Також різко впала кількість і якість доносів переляканої агентури.

На початку серпня 1946 року Грубешівський повіт відвідав кореспондент «Sunday Times» Вільям Дерек Селбі. Через свого секретаря та перекладача Януша Казімерчака він увійшов у контакт із ВіН, завдяки чому провів переговори з локальними польовими командирами, в тому числі Юзефом Домбровським «Азією» та Стефаном Квашневським «Віктором», відвідав також партизанські загони Генрика Левчука «Молота» і Чеслава Гайдука «Сліпого». Партизани влаштували Селбі зустріч із делегацією українського підпілля в складі чотирьох осіб. Журналістська виправа успішно завершилася публікацією в «Sunday Times» низки статей, після чого комуністична влада наказала британцеві покинути Польщу. Спільна зустріч із англійським журналістом була одним із останніх прикладів співпраці між польським і українським підпіллям. У наступні місяці співпраця почала поволі завмирати. Проте певні контакти між польським і українським підпіллям збереглися аж до операції «Вісла».

Вже в еміграції в п’ятдесятих роках українські учасники укладення угоди представляли це перемир’я як момент визначення нового польсько-українського кордону. За їхніми словами, АК-ВіН погодилася передати Україні значну частину Холмської землі. То, звісно, була навмисна дезінформація. Вояки ВіН не тільки не збиралися відступати навіть шматочка Люблінщини, а й усерйоз міркували про повернення Львова. Натомість сам Мар’ян Ґолемб’євський припускав можливість створення польсько-української федерації, а угода, яку він започаткував, мала стати першим кроком у цьому напрямку. Водночас поляки не виключали, що їм колись доведеться знову помірятися силами з українцями, і цих міркувань вони ніколи не приховували навіть від вояків УПА. Без сумніву, укладення тих угод супроводжувалося значною дозою взаємної недовіри, а іноді й просто прихованої неприязні.

Сьогодні пам’ять про польсько-українське перемир’я нерідко свідомо витісняють із пам’яті. Спільна атака на Грубешів не пасує до чорно-білого наративу, до якого зазвичай зводиться опис польсько-українського конфлікту: вояки УПА можуть бути тільки жорстокими вбивцями, а поляки — їх беззахисними жертвами. В цій ситуації укладення союзу з УПА може здатися вибриком, чимось незрозумілим і мотивованим винятково лихими намірами. Водночас і польські, й українські партизани думали про одне й те саме — як найкраще послужити волі своєї вітчизни. Порозуміння мали локальну тимчасову мету — обмежити кровопролиття, і до певної міри ця мета була досягнута. Тому слід визнати ці угоди успішними. «Ми обрали одного ворога замість двох», — сказав багато років згодом один із партизанів ВіН, влучно сформулювавши в цьому лапідарному твердженні тогочасний хід думок вояків.

Усім критикам угод, які постаківські партизани уклали з УПА, можна вказати на приклад Верховин. Чи й справді було би краще, якби ВіН пішов шляхом підрозділів НЗС? Прецінь саме пацифікація Верховин є чорною сторінкою польської історії, а не атака на Грубешів.