Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

Бриґадефюрер СС Оділо Ґлобочник і його політика в Дистрикті Люблін

Люблінщина у зв’язку із периферійним розташуванням, а водночас добрими комунікаціями, була достоту ідеальним місцем для здійснення плану «остаточного розв’язання». Виконання цього завдання шеф СС Гайнріх Гімлер доручив своєму уповноваженому, уродженцеві австрійської Каринтії бриґадефюрерові СС Оділо Ґлобочнику. Цього фанатичного нациста, якого колеги по-дружньому називали «Глобусом», у 1939 році призначили командувачем СС і поліції в Дистрикті Люблін.

Ґлобочник від самого початку свого урядування мав амбіцію відіграти якомога більшу роль у німецьких планах «упорядкування світу». Тому він із ентузіазмом приступив до виконання нових обов’язків, створюючи табори смерті в Белжеці та Собіборі й концентраційний табір у Майданеку. З його ініціативи для здійснення Голокосту були створені спеціальні допоміжні підрозділи SS-Wachmannschaften, яких часто називають Trawnikimänner (себто, «людьми з Травників»), від назви села Травники, де відбувався вишкіл. Це формування спершу складалося з колишніх полонених червоноармійців, а в другому наборі також із українців із Люблінщини. Хоча, схоже, українці становили більшість особового складу, проте у цьому формуванні служили також представники інших націй. Вахмани СС із Травників (одним із них був Іван Дем’янюк, суд над яким тривав у 2009–2012 роках у Німеччині) увійшли пізніше до складу гарнізонів концентраційних таборів і таборів смерті, зокрема, Треблінки, Собібору, Аушвіцу, Маутгаузену, а також брали участь у придушенні повстання в Варшавському Гетто. Варто відзначити, що всі «українські есесівці», часто згадувані в розмаїтих працях про Голокост (а також вартові в таборі у Плашові, вбрані в чорні мундири, показані в знаменитому фільмі Список Шиндлера), належали власне до групи Trawnikimänner.

17 березня 1942 року в Любліні почалася операція «Райнгардт» (Aktion Reinhardt), тобто акція масового знищення євреїв у Генеральному губернаторстві. Більшість із них були замордовані в газових камерах Треблінки, Собібору та Белжеця, частину розстріляли. На межі 1941 та 1942 року Ґлобочник організував на Люблінщині криваву бійню, завдяки якій увійшов до історії як один із головних нацистських злочинців. На підлеглій йому території загинули близько двох мільйонів євреїв, а ще раніше така ж доля спіткала сотні тисяч радянських бранців, замучених голодом у таборах для військовополонених у Дембліні, Холмі, Замості тощо. Побічним наслідком цих винищувальних операцій стало виникнення різних партизанських груп. Скажімо, на Підляшші постали партизанські загони, сформовані з радянських бранців, котрі втекли з таборів і користувалися підтримкою місцевих комуністів. У березні 1942 року до них приєдналися євреї, котрі шукали порятунку від Голокосту. У квітні й травні німці, намагаючись знищити в зародку цей партизанський рух, провели низку пацифікацій, безжально вбиваючи усіх виявлених бранців і євреїв, а також українських і польських селян, звинувачених у їх переховуванні.

Проте для Ґлобочника то був тільки початок втілення нацистських планів. Ще в 1941 році під час візиту Гімлера на Люблінщину він розписав перед ним образ швидкої германізації Замостянщини. Гімлер затвердив план, надаючи водночас Ґлобочникові відповідні повноваження. Виселення мали стати частиною так званого Генерального Плану Схід (Generalplan Ost), який передбачав створення упродовж кількох десятиліть валу з німецьких переселенців на Сході, в тому числі германізацію всього Генерального губернаторства. План Ґлобочника окреслював виселення поляків із повіту Замостя та оселення замість них фольксдойчів із Боснії, Румунії, Словенії й інших країн.

У межах цієї операції також передбачалося проведення так званої «Ukraineaktion» («української операції»). Згідно з її засновками, було вирішено вигнати поляків із частини Грубешівського та Білґорайського повітів, а на їхнє місце перемістити українців, попередньо виселених із повіту Замостя. Це дозволило б створити «захисний пояс навколо німецької поселенської зони», який прикривав би німців від ударів польських партизанів, дислокованих у білґорайських лісах. Нацисти передбачали, і як з’ясувалося, слушно, що польський гнів впаде передусім на голови переселених українців.

Депортоване польське населення вивозили до концентраційних таборів, на роботу до Німеччини або до інших повітів ГГ. На конфісковані садиби та майно вирішено було видавати розписки, але вони не давали гарантії отримання відшкодувань. Ґлобочник сформулював це таким чином: «У майбутньому буде вирішено, чи взагалі бодай коли їм повернуть їхню власність у Бразилії або на Далекому Сході»[245]. Пробне виселення кількох сіл німці влаштували вже восени 1941 року, але допіру 27 листопада 1942 року почалася головна німецька переселенська акція, яка до кінця грудня охопила шістдесят сіл, де мешкали тридцять чотири тисячі чоловік. Натомість 15 січня 1943 року розпочалася «Ukraineaktion». Перші депортації охопили села Грубешівського повіту. Із 14 739 поляків упіймали тільки 5 578 осіб, іншим вдалося втекти і частково поповнити лави партизанів. Однак, уже в лютому переселенська акція поволі закінчилася, й останні два села були депортовані 2 березня. Від операції загалом постраждали сто шістнадцять сіл.

Польська людність чинила спонтанний опір, до якого її також спонукали згадки про долю євреїв. Існувало загальне переконання, що на переселенців чекає смерть, тому незалежно від пори року люди намагалися врятуватися від виселення, нищили майно, різали худобу, яку мали би привласнити німці. Багато людей міняли конфесію (переходили у православ’я) та клопотали про видачу їм українських посвідок. На захист населення виступили Армія Крайова та Селянські Батальйони (БХ), які заходилися палити вже зайняті села, нещадно вбиваючи німецьких колоністів. Дійшло навіть до кількох битв між партизанами та німецькою жандармерією (зокрема під Войдою та Заборечно). Рух опору котився, наче лавина з гір, — у лютому 1943 року в Дистрикті Люблін німці зафіксували 1600 нападів (учинених як партизанами, так і кримінальними бандами), в березні — 2306, в квітні — 2320. Утім, АК намагалася обмежити свої операції до мінімуму, непокоячись, щоб вони не переросли в повстання, яке німці легко могли придушити.

Переселенська операція викликала незгоду серед керівництва ГГ. Цивільна влада на чолі з губернатором Гансом Франком була категорично проти неї. Її також розкритикував райхсміністр пропаганди Йозеф Ґебельс. Попри це, в ніч із 23 на 24 червня 1943 року Ґлобочник розпочав масштабну операцію «Вервольф» (Wehrwolf), метою якої було подальше виселення та знищення партизанських загонів. Були депортовані 173 села. З-поміж шістдесяти тисяч мешканців тих сіл були схоплені тридцять шість тисяч осіб, частину з них відправили до табору Майданек. Губернатор Дистрикту Люблін Ріхард Вендлер писав: «Ґлобочник повів кампанію зовсім по-іншому та в набагато ширших масштабах, ніж ми домовлялися. В результаті маємо тут хлів із масою людей, які безладно і безцільно кочують усією околицею»[246].

Переселенська акція не лише не ліквідувала, але достоту навпаки, посилила польський рух опору. У відповідь на німецькі починання генерал Коморовський «Бір» доручив провести відплатні акції, які полягали в «ліквідації індивідів, котрі під час пацифікацій вирізнялися звірячою жорстокістю та ревною участю в мордуванні, пригніченні та переслідуванні польської людності», а також у атаках «на німецькі села та хутори, мешканці яких брали пряму або опосередковану участь у злочинах окупанта. Такі села я наказав спалити, а мешканців вирізати дощенту»[247]. Згідно з отриманими наказами відбулися напади на німецькі колонії — серед яких, скажімо, Селиська, де за польськими даними були вбиті шістдесят німецьких переселенців.

Поразка на Курській дузі та крах Східного фронту врешті переконали нацистів, що політика Ґлобочника є чистим авантюризмом, отож 20 серпня 1943 року він мусив піти у відставку зі своєї посади (його перевели до Трієсту, після розгрому III Райху Ґлобочник наклав на себе руки). Його відставку з полегшенням зустріли навіть самі німці. Ріхард Вендлер висловив це почуття в листі до Гімлера: «Дорогий Гайнріху! Просто не можу висловити [...], як радо я зітхнув, почувши, що Ти вирішив перевести його в інше місце»[248].

Німецька провокація подіяла

На Люблінщині більшість населення складали поляки. Православні були тут у явній меншості, і це вже від самого початку ставило їх в зовсім іншу ситуацію, ніж українців на Волині. За даними перепису 1931 року на Люблінщині мешкали 208 400 православних.

Згідно з засновками Ганса Франка німці намагалися утримувати українців у Дистрикті Люблін у стані «певного задоволення», тому повернули їм деякі сакральні об’єкти, скажімо, кафедральний собор у Холмі. Під егідою УЦК розвинувся український кооперативний рух і шкільництво, постали гімназія в Холмі та учительська семінарія в Грубешові. Користуючись прихильною німецькою політикою, українці посіли чимало посад у місцевій адміністрації (війти, солтиси). Діячі УЦК радо вітали створення відділень УДП. У Дистрикті Люблін їх постало кількадесят, і поліція ота хутко зажила лихої слави серед польського населення. Щоб закріпити українські досягнення, голова УЦК Володимир Кубійович пропонував виділити на території ГГ зону, де мали би право мешкати тільки українці, поляків звідти слід було депортували. Така доля мала, зокрема, спіткати польське населення зі Східної Люблінщини.

Початок німецько-радянської війни послабив розвиток українського громадського життя на Люблінщині. Після окупації України Вермахтом на схід переважно виїхали прибульці з Галичини, які досі активно провадили політику українізації. Німецькі пацифікації, здійснювані в 1942 році у відповідь на дії партизанів, зачепили й українську людність. Ці репресії заскочили українців, проте їхні сподівання на політику III Райху були такими значними, що зазвичай свої клопоти вони пояснювали польськими провокаціями.

До виселень, які розпочалися наприкінці 1942 року, УЦК поставився радше позитивно. Кубійович, передаючи керівництву ГГ чергові пам’ятні записки з пропозиціями про організацію переселень і створення окремих, суто українських кантонів у ГГ, мабуть, наївно вирішив, що виселення на Замостянщині є певним кроком у цьому напрямку. Під час зустрічі з Гансом Франком у серпні 1943 року він позитивно оцінив «Ukraineaktion». Застереження в Кубійовича виникли тільки з приводу втілення операції «Вервольф». Під час цієї операції німці депортували кількасот українських сімей, але, позаяк вони дочасно припинили операцію, то не встигли усунути поляків з тих господарств, до яких мали переселити українців. Відтак ті залишилися без даху над головою. Тому Кубійович попросив завершити операцію, а також попросив зміцнити місцеву українську поліцію. Франк, який на початку зустрічі подарував Кубійовичу своє фото з присвятою, почувши вимоги голови УЦК, запевнив його, що вони будуть виконані, але, на щастя для польських родин, ця обіцянка виявилися порожнім звуком.

Українці, котрих змушували займати польські господарства, реагували на це зовсім інакше, ніж діячі УЦК. Вони також чулися скривдженими, бо їх нещодавно змусили поквапом покинути власні обійстя. Однак, з точки зору депортованих поляків українські переселенці були грабіжниками їхнього майна та німецькими колаборантами. Таке враження посилювала діяльність УДП, яка брала активну участь у німецьких репресіях. Не дивно, що за цих обставин німецька провокація завершилася повним успіхом. Адже поляки, які заходилися організувати самооборону, й справді частину ударів спрямували проти української людності.

Від січня 1943 року польські партизанські загони приступили до «відстрілу» українських солтисів, агрономів, уповноважених Українського Допомогового Комітету. Скажімо, в Грубешівському повіті загинули голова грубешівського УДК Яків Струтинський і організатор самооборони в цьому повіті полковник Яків Гальчевський. Групи АК і БХ нападали на пости Української Допоміжної Поліції, в березні 1943 року розгромили їх у Потурині та Модрині. В найважчому становищі опинилися українці, котрі мешкали в Білґорайському повіті. Поляки безугавно нападали на них, відбираючи майно — коней, одяг. Часто напади супроводжувалися побиттями, а іноді й убивствами. Все це було покликано змусити їх покинути зайняті господарства.

Але й українська поліція діяла безжально. В лютому 1943 року в Скоморохах поліцаї замордували кільканадцять осіб. 12 лютого вони вбили командира роти АК Сагринь-Турковичі Зиґмунта Бондаревича, а 18 березня у Вроновицях загинув офіцер АК Антоній Пельц. З початку 1943 року на Люблінщині триває партизанська війна між польським підпіллям і українською поліцією, в якій обидві сторони завдають дошкульних ударів, будучи цілковито певними у провині супротивника.

Вперше принцип колективної відповідальності польське підпілля застосувало у травні 1943 року. Тоді були спалені п’ятдесят дев’ять українських господарств у Моложові та вісімдесят — у Стрільцях. За різними даними, були вбиті від п’ятдесяти до сімдесяти цивільних осіб. Того ж місяця згоріло село Тухані. Цілком можливо, що — принаймні у випадку села Стрільці — то була помста за загибель у перестрілці з поліцією командувача підрозділу АК Францішека Кракевича «Ґураля». В іншій сутичці українці захопили канцелярію Командування Району АК, що дозволило німцям заарештувати близько шістдесяти підпільників.

Припинення німецької переселенської операції могло заспокоїти антиукраїнські дії на Люблінщині, але на заваді цьому стали вбивства, чинені УПА на Волині. Унаслідок липневої різанини на Люблінщину прибули тисячі біженців з-за Бугу. Вони принесли з собою звістки про звірства УПА, які потрясли польське населення. Під враженням Цих повідомлень поляки восени 1943 року посилили акції, спрямовані проти українців. Були, зокрема, знищені пости української поліції в Мінянах, Молодятичах, Грабівці та Луковому. 2 вересня був убитий війт у Грабівці та чотири господарі в Броніславці. 8 вересня в Мірчому загинуло подружжя Сенишиних (Михайло і Марія) та учитель. 11 вересня в М’ягкому був убитий уповноважений УДК Іван Шаварський. 1 жовтня в селі Пасіка полягли дев’ять українців, а вісім були поранені (за іншими даними, було одинадцять потерпілих). Спалені були також двадцять вісім господарств. 22 жовтня 1943 року в Мірчому загін БХ Станіслава Басая «Рися» вбив двадцять шість осіб і спалив сто дев’яносто господарств. 27 жовтня 1943 року в Молодятичах убиті чотирнадцять українців. 18 грудня внаслідок нападу на Пересоловичі загинули вісімнадцять українців (переважно чоловіків). 24 грудня в Модрині полягли ще шістнадцять осіб.

Хвиля вбивств українців охопила всю ГГ. Підрозділи АК під гаслом помсти за Волинь стратили чимало українських активістів також у Дистриктах Краків, Варшава та Радомськ. Бувало, що вони послуговувалися отрутою. За словами Генрика Вітковського, в період між квітнем і липнем Кедив Варшавської Округи АК у рамках токсикологічно-бактеріологічної операції отруїв шістсот п’ятнадцять «українців і білорусів, німецьких прислужників»[249].

Слід, однак, пам’ятати, що водночас чинила злочини й українська поліція. 3 листопада в Васильові Великому були вбиті тринадцять поляків, а в ніч із 15 на 16 грудня щонайменше двадцять п’ять у Старому Селі (Stara Wieś). 19 грудня 1943 року в Горішньому Потоці Білґорайського повіту поліцаї спалили частину села та вбили двадцять одну людину (мабуть, у помсту за загибель чотирьох українців). Також від німців наполегливо вимагали не тільки притягнення до відповідальності винуватців убивств українців (що природно), а й розстрілів заручників. Коли в ніч із 9 на 10 вересня поляки вбили в Грабівці (округа Кросно) отця Дмитра Німоловича (як написано у звіті УДК Сянік, «перетягнув багато колишніх польських ренегатів знова на грецький обряд»), місцеві українські діячі домагалися, щоб УЦК апелював у цій справі до німецької влади, «щоб ця когось потягнула до відповідальности, щоб евентуально примінила супроти поляків збірну відповідальність, яку офіціяльно проголошено»[250]. Німці у відповідь на атаки на українців іноді й справді чинили страти випадково арештованих поляків. 6 січня 1944 року на Люблінщині були розвішані плакати, які інформували про те, що за згадані напади на Пересоловичі та Модринь публічно розстріляно тридцять шість чоловік.

Чи спровокували волинську різанину вбивства українців на Люблінщині?

У триваючій в Україні дискусії про антипольську акцію УПА дуже часто підкреслюють, що вона мала характер помсти за попередні діяння поляків на Люблінщині. В цьому контексті в 2003 році під час дискусії навколо цього питання в газеті «Волинь» був наведений приклад пацифікації українського села Пересоловичів. Але то була дезінформація. Напад на Пересоловичі й справді, як уже йшлося вище, вчинило польське підпілля, але позаяк це сталося 18 грудня 1943 року, цілком очевидно не могло мати жодного впливу на липневі атаки УПА на Волині. Редакція газети, мабуть, прийшла б до аналогічного висновку, якби у своїх публікаціях не пересунула дату нападу на грудень... 1942 року.

Наведений мною приклад добре ілюструє, наскільки важлива в польсько-українських дискусіях хронологічна точність, коли йдеться про створення причинно-наслідкових ланцюжків. Це передусім стосується загальноприйнятого в Україні переконання, начебто дії УПА на Волині стали наслідком антиукраїнських ініціатив польського підпілля на Люблінщині. На жаль, жоден із українських істориків досі ніколи не намагався бодай надати правдоподібності цій гіпотезі, обмежуючись загальними твердженнями про тисячі вбитих українців і польських злочинців. Причому всі наведені приклади вбивств стосуються 1943–1944 років (за винятком випадків плутанини та дезінформації, яка полягає в підміні дат подій, як це було зроблено з акцією в Пересоловичах). Між тим, теза українських дослідників була би правдивою тільки тоді, якби на Люблінщині трапилися колективні масові вбивства, перш ніж УПА розпочала на Волині антипольські акції, а отже, до нападу в лютому 1943 року на Парослю. Скажемо також відразу, що достоту нічого не свідчить, щоб у той час трапилися якісь масові вбивства українців. Як ми вже бачили, на Люблінщині такі напади були зафіксовані тільки у травні 1943 року. До того ж, їх метою було не «очищення» Люблінщини від українців, а опір німецькій операції виселення.

Раніше на Люблінщині траплялися лише окремі випадки вбивства українців. Як випливає з доступних даних, у 1942 році від рук польського підпілля семеро українців загинули в Грубешівському повіті (то були уповноважені УЦК, четверо — в Білґорайському (поліцай, війт і двоє вчителів), один — у Білопідляському. Найбільше, аж дев’ятнадцять жертв полягли в Люблінському повіті. Втрати української поліції в усьому Генеральному губернаторстві становили на той момент сімнадцять убитих і одинадцять поранених. Важко вважати це достатньою підставою для антипольської акції на Волині. Тим більше, що мабуть, кількість окремих поляків, загиблих того ж року від аналогічних страт, чинених ОУН на Волині чи українською поліцією в Дистрикті Люблін, була щонайменше співставною. Тут ми не згадуємо про сотні поляків, убитих ОУН влітку 1941 року, після початку німецько-радянської війни, у процесі диверсійних акцій.

Варто зазначити, що хибним слідом виявилася також інформація, вміщена в бюлетені ОУН за червень-липень 1942 року, про страждання українців на Люблінщині, що зумовлені польською активністю. Адже з опису виразно випливає, що йдеться про пацифікації весни 1942 року, упродовж яких німці чинили страти в деяких селах, намагаючись знищити групи комуністичних партизанів і євреїв, які там переховувалися. У своєму бюлетені ОУН відповідальність за проведення пацифікації покладає не на німецьку владу, а... на поляків, які нібито спровокували їх. Тим часом насправді репресії стосувалися не лише українців, а й поляків.

Про жодні масові вбивства, скоєні поляками, не згадував також Володимир Кубійович у своїй пам’ятній записці за лютий 1943 року, так описуючи в ній процес розвитку партизанського руху на Люблінщині:

Як легко зауважити, Кубійович виразно поєднував активізацію діяльності польських партизанів із виселеннями поляків. Він також не добачав у польських акціях прагнення здійснити етнічні чистки. Цікаво, що в тому ж меморандумі Кубійович скаржився німецькій владі на застосування нею колективної відповідальності у відповідь на дії польського підпілля, але проти українців, а не поляків. Він писав:

З цих слів виразно випливає, що на початку 1943 року більших втрат українському населенню Люблінщини завдали німці, а не польське підпілля! Проте ця ситуація зміниться допіру в найближчі кілька місяців.

За даними українських джерел у 1942–1943 роках на Люблінщині від рук поляків загинуло загалом близько шестисот українців. Ураховуючи, що водночас на Волині загинули щонайменше сорок тисяч поляків, важко визнати такі цифри співставними. До речі, більшість згаданих українців Люблінщини стали жертвою подій на Волині у другій половині 1943 року.

Українці безсумнівно були на Люблінщині слабшою стороною, і їм дошкуляли там операції польського підпілля. Однак, як відомо з українських документів, вони чудово усвідомлювали, чим зумовлене посилення антиукраїнських ударів у другій половині 1943 року. В звіті організаційного реферату Грубешівського УДК за вересень того року читаємо:

Та й сам Кубійович загострення польсько-українських стосунків на Люблінщині пояснював у вересні 1943 року появою в Холмі біженців із Волині. У зв’язку з цим він вимагав, щоб німці прибрали усіх волинських біженців із Холмщини. Аналогічно сприймали ситуацію й бандерівці. Коли на початку 1944 року польсько-українські відносини на Люблінщині увійшли, як ми побачимо, в критичну фазу, в звітах ОУН ґенезу тих подій оцінювали так: «Безпосереднім приводом для цього здаються відплатні акції польського елементу в Галичині й такі ж акції, які ведуть поляки тут»[254].

Звідки взялося настільки поширене помилкове переконання в першості мучеництва українців на Люблінщині? В польській історіографії часто, щоб не сказати — майже зазвичай, це пояснюють уляганням націоналістичній пропаганді. В тому є дещиця істини, оскільки ОУН-Б ніколи відверто не заявляла про підготовлені нею плани проведення етнічних чисток, зате завжди охоче представляла себе в ролі захисника українського населення. Вже в 1944 році вона також заходилася представляти чинені нею антипольські акції як помсту за Люблінщину. Найвідомішим прикладом цього є брошура Куди прямують поляки?, написана Мирославом Прокопом. Вона мала виразний пропагандистський характер, отож, трактування її як неупередженого джерела, що іноді трапляється, слід вважати серйозною методологічною помилкою.

Тим не менш, це не пояснює, чому в 1944 році вся українська громадська думка в Галичині була глибоко переконана в першості страждання українців Люблінщини. Так вважав і митрополит Андрей Шептицький (що знайшло своє відображення в листуванні з римо-католицьким архієпископом Болеславом Твардовським), і письменник-комуніст Ярослав Галан (убитий ОУН у 1949 році). Галан описував ґенезу польсько-українського конфлікту в тексті Слово до братів поляків:

Намагаючись пояснити це явище, слід уважно придивитися до тогочасного обігу інформації. Новини про долю українців Люблінщини, які підкреслювали їхню трагедію, а водночас промовчували становище поляків у тому регіоні, дісталися в Східну Галичину більш-менш одночасно зі звісткою про різанину на Волині. Враховуючи, що українці більше переймалися долею своїх одноплеменців у Холмі і довго ще сумнівалися щодо походження винуватців волинських убивств, серед них хутко витворилася певність про принаймні еквівалентність обох явищ. Під час дискусій, які безсумнівно велися у гроні знайомих, природним чином з’явилося просте пояснення ситуації: «Вони нас на Холмщині, а ми їх — на Волині».

Можна сказати, що українці стали жертвами колективної ілюзії. Тим, хто вважають, що це неможливо (або ж можливе висловлення подібної точки зору вважається спробою релятивізувати польські провини супроти українців), варто нагадати, що з аналогічною ілюзією ми мали справу в повстанській Варшаві. Мешканці столиці були переконані в 1944 році, що Повстання придушує дивізія СС «Галичина», приписуючи їй найгірші злочини. Подібним чином українська громадська думка в Галичині дійшла висновку, що трагедія українців на Люблінщині щонайменше дорівнює волинській різанині, а хронологічно навіть випереджує її. Бандерівська пропаганда, отож, не стільки творила певну версію подій, скільки вписувалася в уже наявні соціальні переконання.

Отож, убивства українців на Люблінщині не могли мати й не мали жодного впливу на антипольську акцію на Волині. Бандерівці скоїли масові вбивства поляків, щоб втілити проект етнічних чисток цього регіону. Проте вони спритно приховали свої плани, завдяки чому українці ще під час війни повірили у версію про первинність страждань української меншини на Люблінщині.

Бої між поляками та українцями в 1944 році

Операції, які здійснювало польське підпілля в 1942–1943 роках, можуть, звісно, породити етичні сумніви, проте вони все ще вписувалися в логіку безжальної боротьби за біологічне виживання у зв’язку з німецькою депортацією. Однак у 1944 році підпілля вирішило, на жаль, зробити наступний крок і застосувати до українців принцип колективної відповідальності в досі небачених у польських операціях масштабах.

У 1943 році українці, які мешкали на Люблінщині, могли сподіватися на захист лише від німців і української поліції. Щоправда, ОУН вела в 1939–1941 роках на Холмщині особливо інтенсивну пропагандистську діяльність, але після початку німецько-радянської війни багато націоналістичних діячів виїхали на «Велику Україну», що послабило організацію. Тим не менше, крізь розмаїті пропагандистські й військові вишколи пройшла група української молоді, яка утворила кістяк організаційної мережі. У вересні 1943 року на Люблінщині з’явилися листівки, в яких поляків закликали покинути ці терени. Вони подіяли, як олія, підлита у вогонь.

На початку 1944 року бандерівці утворили на Холмщині дві боївки СБ, розширили мережу ОУН та організували в багатьох селах сільські самооборони. Вже в січні новостворені боївки почали «відплатні акції», які найбільше клопоту завдадуть навколишнім поміщикам. Либонь, то вони вчинили в тому регіоні на межі 1943–1944 років кілька нападів на поміщицькі маєтки. Під час одного з них, у маєтку Радостів у Грубешівському повіті були вбиті Казімеж і Одета Добецькі. В іншому випадку, 9 лютого, під час нападу на маєток Біловоди були вбиті Ґротгус і Єва Янковська (в дівоцтві Яблонська) з чоловіком. 28 лютого в садибі Модринець були розстріляні Катажина та Гелена Чеслі, а відтак спалена колонія Руликівка, принагідно вбиті кілька осіб.

Ці та інші українські напади викликали бурхливу реакцію польського підпілля. У відповідь на них було вирішено поставитися до місцевих українців так, як раніше до німецьких колоністів. Юридичною підставою для цих дій, мабуть, послужив уже згадуваний наказ генерала «Бора», який велів «вирізати вщент» колоністів із поселень, котрі були «прямо або опосередковано» причетні до злочинів. Було вирішено, проте негласно, що наказ цей стосується не тільки німців, а й українців.

«Антиукраїнський наступ» почався 10 березня 1944 року концентрованим ударом грубешівських і томашівських підрозділів АК, за підтримки батальйону БХ Станіслава Басая «Рися». За першим разом були спалені кільканадцять українських сіл (в тому числі, Сагринь, Ласків, Шиховичі), де було замордовано більшу або меншу частину цивільного населення. В Сагрині, зважаючи на польську перевагу, місцева самооборона втекла з поля бою, доволі хутко також було зламано опір поліцаїв, які боронилися в забарикадованому приміщенні відділення. Потім партизани заходилися витягувати цивільне населення з різних криївок. Одна з кількох польських родин, які жили в Сагрині, теж мало не стала жертвою розправи; партизани довго міркували, чи вірити представленим посвідченням особи, гучно запитуючи упереміж із прокльонами: «Які ж ви поляки, якщо українці вас не вбили?» Врешті їх відпустили на волю. А про долю українського населення Сагрині Анастасія Шуфель, мешканка того села, котру разом з батьками витягли із криївки, розповіла таке:

У наступні дні польські підрозділи атакували, зокрема, Берестя, Модринь, Модринець і Масломичі. Загалом упродовж кількох тижнів березня були спалені кількадесят українських сіл і вбиті ймовірно близько півтори тисячі українців. Польські втрати — одна або дві особи загинули і двоє або троє поранені, причому один із загиблих під час акції в Сагрині партизанів був убитий своїм командиром за провини, вчинені ще до початку антиукраїнського наступу.

В наступні дні на Люблінщину увійшли кілька куренів УПА з Волині та Східної Галичини. Одним із підрозділів командував Мирослав Онишкевич «Орест», котрий у 1945 році обійме командування УПА в Польщі. Часто пишуть, що їх основною метою був захист населення. Проте, радше за все, ОУН-Б і УПА, знаючи про засновки загального повстання, прагнули створити потужне партизанське угруповання на шляху можливого польського наступу в бік Львова. Прибулим на Люблінщину сотням УПА було доручено ліквідувати польський партизанський рух, а водночас «знищити або вигнати все польське населення за межі Холмщини»[257]. 15 березня 1944 року місцева боївка ОУН, яка складалася з колишніх поліцаїв, увірвалася на вокзал вузькоколійної залізниці в Ґоздові, убивши тридцять три особи — усіх, у кого в посвідченні особи була помітка про польську національність.

На початку квітня українці взялися за ширші наступальні операції. 5 квітня підрозділи УПА атакували Підледів, Жерники та Рокитне. Поляки ледве стримали український наступ, але й так упівці опанували Жерники. Крім того, скориставшись сум’яттям, вони вбили близько сотні цивільних жителів у селі Лубчому. На Великдень, у ніч із 9 на 10 квітня, сотні УПА розпочали генеральний штурм польських позицій у околицях Посадова. Там відбулися запеклі бої із заскоченими підрозділами АК. Після цілоденного бою українці захопили ці населені пункти, втративши шість партизанів. Під натиском УПА польські підрозділи відступили на лінію річки Гучви. Разом із ними відступало на захід і цивільне населення. В українському документі, який описує ці події, відчутна радість: «Вістка про нашу перемогу над поляками блискавично рознеслася майже по цілій Холмщині. Населення тріумфувало. Від часів Богдана Хмельницького то була перша збройна перемога на цій землі»[258].

У наступні дні відбулися чергові польсько-українські сутички, а також убивства цивільного населення. 17 квітня підрозділ УПА убив у Річках п’ятнадцять «польських бандитів», сотня «Пролом» у Забужжі — тридцять. 19 квітня сотня Мар’яна Лукасевича «Ягоди» знищила без бою Стенятин. 27 квітня в околицях села Улицько-Середкевичі упівці вбили п’ятдесят п’ять чоловіків і п’ятьох жінок. У травні відбулися кілька важких боїв між АК й УПА за Набріж, які закінчилися перемогою українців.

У результаті цих подій постав регулярний польсько-український фронт протяжністю понад 100 км із кількакілометровою нічийною територією, з одного боку обсаджений підрозділами АК і БХ, з іншого боку — УПА. З українського боку створено так званий Холмський Фронт УПА під командуванням Степана Новицького «Спеца». Представники холмської громадськості, зібравшись під проводом православного митрополита Іларіона (професор Іван Огієнко), у свою чергу створили Холмську Раду, покликану представляти українців Люблінщини. Вона водночас становила політичну базу УПА в тому регіоні.

2 червня 1944 року польські партизанські загони спробували піти в контрнаступ, але після цілоденного бою, зокрема під Речицею та Ульгівком, були змушені відступити за річку Гучва. Загинув сімдесят один солдат АК, близько ста були поранені. Врешті-решт «польсько-український фронт» стабілізувався на лінії: Угнів — Жерники — Стенятин — Набріж, далі вздовж Гучви до Конюхів, а відтак через село Берестя до Грабівця. Така ситуація збереглася на цих теренах аж до приходу Червоної Армії.

Трохи далі на південь, в Любачівському повіті, на початку квітня з дезертирів із допоміжної поліції Іван Шпонтак «Залізняк» сформував сотню УПА. 19 квітня підрозділ «Залізняка» спалив Рудку, замордувавши в ній п’ятдесят вісім поляків. 25 квітня та сама сотня знищила Вільку Коровицьку, а 4 травня, разом із повітовою боївкою — Тішанів, де були забиті кілька людей (решту населення евакуювала АК). 13 травня «Залізняк» знищив колонію Фрайвельд, де вбив дев’ять «польських колоністів».

Дії УПА спонукали АК організувати протиукраїнську оборону, визначивши демаркаційною лінією дорогу Любачів-Белжець. Польське населення було зобов’язане перебратися на західний бік дороги, а українське — на східний. Щоб «заохотити» українців до виїзду, в Белжеці розстріляли десять знаних людей із цього поселення, а для решти визначили ультимативний термін у двадцять чотири години. Упродовж наступних тижнів у цих околицях тривала партизанська війна. На спроби атакувати польські укріплення та убивства цивільних поляків АК відповідала кривавими контратаками. В одному зі звітів можна прочитати: «Озброєна польська група вчинила відплатну акцію проти роззухвалених українців у Пасіках Зубрицьких. У помсту були застрелені вісімнадцятеро українців і п’ятеро поляків, які тоді перебували в будинках українців і, думаючи, що то український напад, вдавали українців»[259]. Ця інформація свідчить, що чимало поляків й українців залишалися добрими сусідами, не улягаючи всезагальній хвилі ненависті. То був не єдиний випадок, коли сусіди поляки й українці домовлялися, що будуть взаємно підтримувати один одного. У разі появи УПА українці мали переконувати, що усі тут українці. Тим часом у разі надходження АК аналогічну роль брали на себе поляки. Проблемою було визначення, з якими саме партизанами доводиться мати справу.

В результаті боїв між поляками та українцями частина території повітів Грубешів і Томашів Люблінський була вкрита згарищами та покинута населенням. Подорож цими теренами офіцер АК Станіслав Ксьонжек описував так:

Сила польського підпілля в тих околицях зумовила, що на Люблінщині, на відміну від Волині та Східної Галичини, численних втрат зазнало українське цивільне населення. Серед українських жертв були й представники православного духовенства. Семеро із них були пізніше визнані мучениками за віру та канонізовані в Холмі у червні 2003 року.