Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

«В Східній Малопольщі ми маємо війну»

Ще до початку антипольської чистки на Волині в цивільних структурах польського підпілля міркували, яку політику відроджена Польська Республіка має провадити стосовно української меншості. Серед конспіративних політичних угруповань щодо цього питання окреслилися три напрямки політичного мислення. Перший, репрезентований такими націоналістичними середовищами, як Національна партія та «Шанець», узагалі заперечував існування «українського питання», твердо наполягаючи на національній асиміляції. В цьому колі лунали ідеї про те, щоб після війни переселити частину українців углиб країни та розселити у значному розсіянні (по дві-три сім’ї в суто польських селах), завдяки чому вони легко би полонізувалися. «Непокірних» українців мали намір вигнати за Збруч — до СРСР. Автори внутрішнього звіту Бюро інформації та пропаганди АК оцінювали:

Слід відзначити, що НП опрацювала свою національну концепцію ще до початку антипольських етнічних чисток на Волині.

Інакше бачення майбутньої національної політики пропонували такі угруповання, як Народна партія, Трудова партія та Свобода — Рівність — Незалежність (себто Польська Соціалістична Партія) тощо. Прихильники цих угруповань підтримували надання українській меншості повних громадянських прав у відповідності з принципом «рівні обов’язки — рівні права» та заперечували проти планів масових депортацій. На думку соціалістів — як читаємо в тексті 1942 року — «переселення кількох мільйонів українців за Збруч, чи майже 2 млн. за Сян [...] було б [...] варварством, яке цілковито розсварило би поляків і українців»[168].

Врешті, третій керунок — «національної автономії», як його окреслили автори звіту — підтримували Демократична партія та Польські соціалісти. Ці угруповання виступали за надання українській меншині територіальної автономії, причому ДП представила докладний проект «утворення окремого польського та українського кантону»[169].

Розбіжності в середовищі польського підпілля стали особливо помітними після прийняття 31 березня 1943 року Урядом Республіки Польща в Лондоні тез у справі української політики. Уряд вирішив не лише гарантувати українському населенню «повну, юридичну та фактичну рівноправність», а й поширити на землі, населені українцями, «широко розбудоване місцеве самоврядуванням, включно з воєводським управлінням». У наступних пунктах українцям обіцяли, зокрема, створення національного університету у Львові (чого ті домагалися упродовж усього міжвоєнного двадцятиліття), гарантування усіх свобод Греко-католицькій і Православній Церквам, проведення справедливої земельної реформи, включення до Національної ради трьох представників українського населення та прийняття певної кількості українців на роботу в державний апарат. У відповідь від українців очікували зміни позиції у пресі на більш примирливу щодо Польщі, створення спільного фронту проти Німеччини та оприлюднення заяви, яка б відкидала радянські претензії.

Урядова ухвала була передана до Польщі по радіо і викликала палкі дискусії в середовищі польського підпілля, які навіть призвели до змін у командуванні Львівської АК. Вкрай критично до цього документа поставилися, що зовсім не дивує, прихильники ендеків, котрі відкидали будь-які поступки на користь українців. Урешті-решт, опонентам урядових тез вдалося заблокувати їх публікацію в країні, в чому важливу роль відіграв арешт прихильників відкритої національної політики: Командувача АК генерала Стефана Ровецького «Ґрота» 30 червня 1943 року і дещо раніше, 19 лютого 1943 року, Представника Уряду в Краї Яна Пекалкевича.

30 липня 1943 року Крайове Політичне Представництво (ця структура громадила представників основних політичних сил Підпільної Польщі), замість опублікувати позицію уряду, оприлюднило свою власну Відозву до Української Нації. Вона містила, зокрема, наступні твердження:

12 вересня 1943 року плакати з відозвою КНР були розвішані у Львові. 1200 примірників відозви розіслали найважливішим представникам української інтелігенції.

Мабуть, найвлучніше оцінила цю відозву ДП у спеціальному виданні за 30 серпня. В короткому й лаконічному тексті були вказані всі її слабкості та слушно зауважено, що «відозва не гарантує українцям у кордонах Республіки жодних конкретних прав. Усе зводиться до загальних фраз, які в нинішній ситуації, безумовно, будуть розглядатися як порожні банальності, що тим більше розминатимуться з метою, оскільки деякі звороти [...] будуть оцінені як провокаційні супроти національної гідності українців»[171].

Публікація ухвали польського уряду не змінила би перебігу подій. Вона була запізнілою і не могла задовольнити українських середовищ. Проте це упущення слід визнати серйозною помилкою. Оприлюднення позиції польського керівництва мало би тоді важливе значення, адже продемонструвало би добру волю Польщі та готовність вирішити накопичені польсько-українські протиріччя демократичним шляхом. А тим часом уся ця справа стала радше виявом антиукраїнських упереджень і неприязні.

Не можна, однак, не відзначити, що на позицію польських політиків вплинули антиукраїнські настрої польського суспільства. В одному зі звітів польського підпілля вони охарактеризовані так: «Немає жодної дискусії на тему політичного лібералізму в ставленні до українців [...], Той, хто захоче зайняти іншу позицію, програє в тутешньому суспільстві, навіть якщо би був найпопулярнішою особою»[172].

Звістки про вбивства поляків на Волині спонукали командування АК в Східній Галичині до негайних дій. 17 травня 1943 року був виданий Наказ № 269, яким були визначені засади створення самооборони. Польське підпілля в Галичині було значно сильнішим, ніж на Волині, отож, вирішило продемонструвати українцям рішучу позицію. В радіограмі, відправленій до Лондона, пропонувалося:

Почалася також операція з ліквідації українців, звинувачених у сприянні націоналістам, — зокрема, у квітні в Старуні та Маняві у Станіславському воєводстві. За звітами Українського Центрального Комітету (далі — УЦК) до кінця 1943 року в результаті подібних заходів загинули 103 українці, а до середини 1944 року число убитих зросло до 521. Водночас тільки до середини листопада 1943 року були вбиті 300 поляків.

12 вересня 1943 року підрозділ АК, який прибув із Варшави, застрелив — либонь, помилково — українського професора Андрія Ластовецького. Його смерть викликала величезний резонанс у всьому місті. Незабаром ОУН помстилася, вбивши польського професора Болеслава Ялового. З’явилася реальна небезпека, що почнеться взаємна бійня. Це спонукало польське підпілля запропонувати ОУН-Б укласти неформальну угоду, щоб спіраль терору не зачіпала людей із львівського культурного та наукового середовища. Обидві сторони погодилися на це.

У той час тривали не лише ці польсько-українські переговори. Перші контакти між ОУН-Б і представниками польського підпілля відбулися вже в 1941–1942 роках. Проте вони закінчилися тим, що німці заарештували польських делегатів (можливо, внаслідок доносу конкуруючої з бандерівцями фракції ОУН-М). У 1943 році знову почалися переговори між представниками польського та українського підпілля. З польського боку їх вели представники II відділу Штабу Округи (розвідка) та Представництва Уряду, в тому числі Генрик Погоський «Валерій» та Збіґнєв Заленський «Ян Ґнатовський». З українського боку виступали представники реферату закордонних справ ЦП ОУН, означеного криптонімом «Р-33», у тому числі Михайло Степаняк і Євген Врецьона. Починаючи переговори, поляки усвідомлювали двозначність власної ситуації. Адже, з одного боку, вони мусили вести переговори тільки з українцями, лояльними до Польської держави, але з іншого — власне ОУН втішалася підтримкою значної частини українського суспільства.

Від самого початку обидві сторони зіткнулися з практично нерозв’язною проблемою кордонів. Польське підпілля наполягало на непорушності східних кордонів Польщі, натомість українське прагнуло незалежної України, до складу якої увійшли би Волинь і Східна Галичина. Обидві сторони запевняли одна одну, що в разі підтримки своїх претензій на спірні землі забезпечать цілковиту повагу до громадянських прав меншин, які там живуть. Поляки у представлених ними пропозиціях намагатися добитися оголошення публічної заяви про те, що українці, які мешкали в II Польській Республіці, хочуть залишитися польськими громадянами. Передбачалося, що українська сторона, якщо створення незалежної держави виявиться неможливим, оприлюднить таку відозву, побоюючись приєднання до СРСР. Згідно з планом-мінімум, поляки сподівалися на затримку вибуху «українського бунту» в Східній Галичині. Тому під час переговорів пропонувалося, що якби з’явилася можливість для створення української держави, кордони між нею та Польщею мирним шляхом узгодили би уряди обох майбутніх держав.

У свою чергу, українська делегація хотіла передусім увійти в контакт спершу з польським еміграційним урядом, а відтак, за його посередництвом, із західними союзниками. Пізніше на допиті в НКВС представник Центрального Проводу ОУН Олександр Луцький свідчив: «Це була головна мета переговорів з поляками, ретельно від них маскована»[174]. Крім того, члени ОУН хотіли добитися офіційної відмови польського уряду від спірних земель, визнання ОУН «єдиним законним представником на її [Самостійної України. — Ґ. М.] управління», а також початку широкомасштабної військової співпраці, скерованої проти радянських військ. Слід припускати, що реально досяжним вони вважали тільки налагодження контактів із союзниками.

Переговори (загалом відбулося кільканадцять зустрічей) між польським і українським підпіллям не дали — бо й не могли дати — жодних результатів. Як влучно зазначив Ришард Тожецький: «Сторони не могли запропонувати одна одній нічого, на що можна було би пристати, і що могло би істотно змінити тогочасну або майбутню ситуацію»[175]. Ані поляки, ані українці не були тоді готові до будь-яких територіальних поступок. Окрім того, не без підстав, адже вони підозрювали одні одних у подвійній грі. Мабуть, єдиним відчутним результатом цих контактів стало обмеження негативних наслідків убивства Кедивом (диверсійним підрозділом АК) у Львові професора Ластовецького.

Переговори жодним чином не вплинули на реалізацію бандерівських планів. Масова антипольська акція УПА у Східній Галичині почалася напровесні 1944 року, хутко охоплюючи всі повіти регіону. Командування АК інформувало, що внаслідок українських атак гине уся людність. Воно також без ілюзій оцінювало, що підрозділи УПА «прагнуть таким чином до винищення польського елементу з цих теренів»[176].

Як повідомляв командувач АК генерал Коморовський «Бір»:

Організовані акції помсти часто поціляли в людей, непричетних до нападів. Наприклад, 8 березня 1944 року після нападу на село Блищиводи були застрелені кільканадцять українців, які поверталися з базару в Жовкві. Того ж місяця вояки львівського Кедиву застрелили в Сороках поблизу Старого Села сімнадцять осіб і місцевого греко-католицького священика разом із його сім’єю, в розташованій неподалік лісничівці убили шість осіб, а в Гнилій — дев’ять. Згодом у Лопушній були замордовані сорок вісім українських фірманів із Поршної та Підтемного, котрі їхали за деревиною. Українцям неодноразово підкидали листівки з вимогою виїзду, зразком для яких служили поширювані відозви УПА. В одній з польських листівок читаємо:

І ще одна цитата, яка добре, гадаю, показує тогочасну трагічну дійсність: «13.VI в Антонівці був застрелений поляк. Полякам вдалося спіймати одного українця, котрого зарубали»[179].

В самому Львові у відповідь на вбивства молодих поляків, які чинила українська поліція, була розпочата операція «Вечірня» («Nieszpory»). 9 та 12 березня 1944 року патрулі АК вийшли на вулиці міста, маючи завдання убити кожного зустрічного поліцейського. В результаті вдалої операції були застрелені одинадцять поліцаїв, ще двоє були поранені. Поляки втратили двох чоловік, але досягли мети — вбивства у Львові припинилися.

Проте дії польського підпілля були нездатні забезпечити безпеку польського населення. Українські акції так само, як на Волині, призвели до хвилі втеч у міста, й далі, на Захід. Евакуацію організували німці за підтримки Головної Опікунської Ради, яка надавала допомогу біженцям. Польське підпілля з неабияким занепокоєнням спостерігало за втечею земляків, вбачаючи в ній передусім загрозу для утримання цих територій у складі Польщі. «Повіти, — читаємо в Звіті зі східних земель, — які найбільше постраждали від української різанини, вже або остаточно спорожніли від польського населення, або рештки тих, хто залишилися, думають про якнайшвидший від’їзд»[180]. Креси тоді покинули, мабуть, близько трьохсот тисяч осіб.

Перед польським підпіллям у Галичині постала величезна дилема: з ким боротися — з німцями, чи з українцями? Готуватися до збройного повстання, чи організовувати самооборону? Командування АК було сповнене рішучості здійснити операцію «Буря», навіть якщо це фактично послабить можливості самооборони польських сіл перед УПА. Панувала певність, що згода на ведення необмеженої війни проти українців послабить польські шанси залишити Креси у складі Польщі. Істотні аргументи на користь такого рішення представив полковник Ян Жепецький. Під час однієї з дискусій він заявив, що «надання потрібної Кресам зброї, якої бракує навіть у центрі, розбурхало би вогонь боротьби до неймовірних розмірів, а світова громадська думка отримали би аргумент, що боротьба за кордони вересня 1939 року була політичною помилкою»[181]. З цієї причини було вирішено, що окрім обмежених операцій самооборони, не слід вести занадто інтенсивних дій проти УПА, позаяк СРСР може скористатися цим із політичною метою, звинувачуючи поляків, що ті уникали боротьби проти німців.

Тому більшість сил Львівської АК поляки намагалися зберегти для боротьби проти Гітлера, що мала розпочатися в момент наближення Червоної Армії. Для підтримки баз самооборони, наприклад, у Ганачеві, в терен посилали тільки окремі оперативні групи. Керівництво ризикувало життям поляків, вважаючи, що з точки зору інтересів Польської держави це може бути корисним. При цьому, воно усвідомлювало, що втілення операції «Буря» посилить німецькі репресії. Адже німці одразу після створення 27 Волинської дивізії АК взялися за роззброєння польських баз самооборони в Галичині, вбачаючи в них потенційну загрозу. Ймовірно, саме цим можна пояснити пацифікацію згаданого Ганачева або «полишення» УПА поляків, які сховалися в монастирі в Підкамені. Певною втіхою для польського командування в цій ситуації могло стати хіба усвідомлення того, що відправка в терен львівських підрозділів АК поставила би під загрозу життя самих львів’ян. Однак, не можна було виключати спроб захоплення міста українцями, особливо, якби УПА здобула підтримку дивізії СС «Галичина».

Дії АК дуже критично оцінювали польські націоналісти. В одному з їхніх документів читаємо:

Натомість у іншому документі написано:

Ендеки були переконані, що належить зосередитися на боротьбі з українцями тут і тепер. На їхню думку, слід було відмовитися від операції «Буря» та кинути всі можливі сили на захист поляків, не відмовляючись також і від допомоги німців. В умовах страхітливих злочинів, чинених українськими націоналістами, в польському суспільстві дедалі меншала підтримка концепцій, які намагалися випрацювати бодай якусь модель співіснування з українцями в майбутній державі. У статті Волинь нас об’єднала, опублікованій наприкінці 1943 року, читаємо:

Висловлюючись за помсту українській спільноті, її обґрунтовували просто: «Бо психіка укр[аїнців] є психікою людей мерзенних, підступних і боягузливих. Цим пояснюються їхні вичини проти беззахисних і слабших людей»[185]. В іншому дослідженні невідомий автор після опису різних злочинів українських націоналістів закінчив свій текст висновком: «“Поштивий народець руський” гідний, щоб поставитися до нього так, як англійці поставилися в себе до... вовків»[186].

Тим часом Львівське Представництво Уряду оцінювало:

Винятково радикальний характер мали Програмні тези в русько-українській справі, підготовані Юзефом Зелінським або Станіславом Новотинським. У них констатовано, що після війни слід прагнути до «виселення [...] тих усіх українців, які прямо або опосередковано скоїли злочин державної зради під час нинішньої війни. При цьому неминуче доведеться ужити принципу колективної відповідальності рівно ж і щодо тих частин українського суспільства, особливо активно ангажованих у антипольську акцію (наприклад, духовенства), молоді та цілих одиниць (сіл), які брали чинну участь в різанині польського населення. В рамках цієї акції слід було б передбачити цілковите виселення українського населення зі Львова та навколишньої території в радіусі не менше 30 км від міста»[188]. Також постулювалася примусова депортація частини українців до СРСР, а решти — до Центральної Польщі, де їх намірялися розселити в розсіянні. Крім того, пропонувалася поглиблена реформа уніатської Церкви таким чином, щоб вона втратила український характер (для цього, зокрема, слід було повторно укласти конкордат із Ватиканом, провести латинізацію ритуалів, запровадити целібат для греко-католицьких священиків).

Інша ідея полягала в законодавчій забороні державного субсидування будь-якої української діяльності.

Всі ці плани репресивної політики (або, радше, мрія про помсту) не могли приховати дедалі зростаючого занепокоєння з приводу найближчого майбутнього. Поляки усе краще усвідомлювали той факт, що радикальні гасла ОУН-Б мають достоту фанатичну підтримку західноукраїнської молоді, яка в ім’я боротьби за незалежність часто була готова не тільки на найбільшу самопосвяту, а й на скоєння злочинів.

Хоча повна відповідальність за різанину поляків спочиває на бандерівському керівництві, варто також пам’ятати, що неприхильне ставлення польських націоналістичних середовищ до українців і України полегшило ОУН-Б — принаймні в Східній Галичині — завдання здобути підтримку власного суспільства для радикальних антипольських діянь. Важко не визнати слушності автора, котрий у травні 1944 року в часописі ДП «Nowe Drogi» написав: «Ми не стверджуємо, що автономія запобігла би різанині, але стверджуємо, що в політичній сфері нічого не було зроблено, щоб запобігти або зменшити її»[189]. Так само слушною видається така думка, висловлена в 1942 році, запозичена з того ж видання: «Червенську Землю [тобто, Східну Галичину — Ґ. М.] можна врятувати тільки мирним шляхом в умовах цілковитої щирої співпраці [...], а якби дійшло до розлучення двох націй, то нехай це буде розлучення Норвегії зі Швецією»[190].