Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

«Все розривати, розносити в прах»

Командування УПА залюбки сприйняло результати літніх антипольських акцій. У звіті підрозділу «Крука» читаємо таку оцінку: «Після чистки поляків в терені рідко можна зустрінути якогось ляшка [поляка — Ґ. М.]. Вони, як і німці, згуртувались в більші окружні міста та по районних центрах і тільки час від часу роблять напади в теренах»[149].

Наприкінці літа 1943 року УПА зайняла вже значні простори Волині, творячи повстанські республіки, в яких уся повнота влади належала партизанам. У вересні «Клим Савур» чувся вже настільки впевнено, що наказав провести на підконтрольній йому території парцеляцію поміщицьких маєтків і покинутих польських господарств, а також організувати вибори органів місцевого самоврядування та налагодити українську освіту на рівні початкової школи. Водночас творилися нові партизанські загони, які часто складалися вже не з добровольців, а з примусово вербованих новобранців. У багатьох українських селах виникла самооборона. Задум полягав у тому, щоб кожне українське село стало неприступною фортецею, а всі українці — прихильниками УПА. Тому бандерівці із задоволенням фіксували випадки спонтанних антипольських виступів українських селян, які подекуди траплялися. В звіті з Людвипільського району (Костопільський повіт) за 1 листопада 1943 року читаємо:

На межі 1943–1944 років дедалі частіше з’являлися ознаки неминучої поразки Німеччини. Червона Армія йшла від перемоги до перемоги, стрімко наближаючись до довоєнних східних кордонів Польщі. Німецька окупаційна влада звертала щоразу менше уваги на діяльність українських націоналістів, займаючись підготовкою до евакуації. Отож командування УПА вирішило скористатися сум’яттям, викликаним переміщенням лінії фронту, для ліквідації польського населення. План полягав у тому, щоб атакувати ті місцевості, звідки вже відступили німецькі та угорські війська, але ще не увійшли радянські.

Прологом до українського «наступу» став напад 22 листопада 1943 року на населене чехами село Купичів, яке відверто підтримувало польську сторону, виставивши чоту вояків на підтримку дислокованого в селі гарнізону АК. Нападники мали «танк» (трактор, обшитий панциром і споряджений малокаліберною гарматою). На щастя для оборонців, «танк» під час атаки зламався, а поява підрозділу «Яструба» остаточно змусила українців відступити.

В ніч із 6 на 7 грудня УПА атакувала села Будки Боровські, Довгань і Окопи в Сарненському повіті, скориставшись тим, що загін радянських партизанів, який досі їх захищав, передислокувався для проведення антинімецьких диверсій. Імовірно, тоді загалом були убиті понад сто поляків. Того ж дня у Володимир-Волинському повіті в селі та колонії Стенжаричі бандерівці після відступу німецького гарнізону убили на одному з обійсть сорок двох поляків. У середині грудня упівці напали на хутір Дуброва (Сарненський повіт), убивши кільканадцять поляків і кількох українців. А в Ковелі 15 грудня вони навіть підійшли на околицю міста та закидали гранатами деякі будинки. Загинули кілька осіб.

Найбільше нападів трапилося під час Різдвяних свят. Про це писав генерал Тадеуш Коморовський «Бір»: «Сильні загони УПА, озброєні кулеметами й гарматами, раптом атакували наші оборонні бази. Українські підрозділи підтримувала значна кількість місцевої української черні, озброєної сокирами, вилами й косами»[151]. 22 грудня курінь «Птаха» ударив на Бортницю біля Дубна. Загинули 26 поляків (за іншими даними, 8 поляків і 3 євреїв). Польсько-єврейська самооборона врятувала людність від повного винищення. УПА втратила одного вояка. У Ковельському повіті 23 грудня упівці напали на Стару й Нову Діброву. В критичний момент на порятунок слабким самооборонам прийшов загін АК «Яструба». Атака УПА була відбита.

24 грудня упівці напали на польські будинки на передмісті Олики. Вони зарубали сокирами сорок двох поляків, значна частина яких власне посідали до різдвяного столу. Того ж дня упівці штурмували передмістя Луцька — Гнідави, Барбарівщину, Красне, Бульку та вулицю Рівненську. Були вбиті понад сто чоловік. На Різдво 25 грудня удару упівців зазнали водночас п’ять польських поселень: Янівка, Радомлі, Станіславівка, Батинь і Люблятин. До Станіславівки загін УПА в’їхав на підводах, удаючи німців. Партизани, які сиділи попереду, мали на собі німецькі мундири, а решта ховалися на підводах у соломі. Самооборону заскочили зненацька, що дозволило упівцям вдертися до села. Вчасний прихід на допомогу чоти АК з Купичева урятував ситуацію. Близько полудня українці відступили. В Янівці замордували понад сорок поляків, стільки ж у Радомлях, і дев’ять у Батині. В бою загинули ще дванадцять.

УПА також вчинила спробу ліквідувати село Вітольдівка після відходу на місце формування 27-ї Волинської піхотної дивізії АК підрозділу поручника Францішека Пукацького «Ґзимса». В ніч із 26 на 27 грудня курінь «Ясеня» напав на село. Хоча загинули кільканадцять поляків, самооборона відбила атаку. Втрати упівців становили четверо загиблих і двоє поранених. 3 січня 1944 року мешканці Вітольдівки евакуювалися до Острога.

30 грудня 1943 року сотня УПА Скорупського «Макса» за підтримки трьох гармат калібру 76 мм атакувала польських поліцаїв у маєтку Нарічин, змусивши їх відступити до сусіднього Берестечка. Тоді упівці оточили Берестечко і обстріляли його з гармат і кулеметів, убивши кілька мешканців. Через день вони атакували фабричне селище Оржів. Не бачачи змоги боронитися далі, керівництво самооборони вирішило відступити до розташованої на відстані шести кілометрів Клевані. Загинули близько тридцяти поляків. Того ж місяця в колонії Стрілецькій Володимирського повіту були замордовані сорок сім поляків, а на залізничній станції та в маєтку Оженин Здолбунівського повіту — близько десяти. В Луцькому повіті грудневі атаки на поляків у Замогилах і Несвічі виявилися невдалими.

2 січня 1944 року після атаки радянських партизанів німецькі та угорські підрозділи залишили Острог, а місто ненадовго зайняли радянські партизани. Наступного дня, 3 січня, в Острозі з’явилася УПА, замордувавши тридцять вісім поляків і спаливши запаси соломи, нагромадженої німцями. Більшість поляків схоронилися в місцевому монастирі та в’язниці, яких УПА не здужала захопити. Поляки змогли дочекатися приходу Червоної Армії. 3 січня 1944 року німці залишили Олику. Та перш ніж 13 січня до міста дісталося підкріплення з Пребражого, тут від рук упівців загинули тридцять сім поляків. Решту вцілілих мешканців міста доправили до Пребражого.

Ще 2 лютого 1944 року німці виїхали з Ланівців, забравши з собою більшість поляків. Біженці рухалися дорогою до Вишнівця, коли між Великими Кусківцями та Снігурівкою на них напали. Українці оточили ар’єргард колони і, здолавши слабкий опір шуцманшафту, забили «камінням і дрючками» 129 поляків[152]. У Ланівцях залишилися тільки три польські родини, які забарикадувалися в мурованій латинській церкві. 4 лютого 1944 року упівці висадили двері з боку ризниці та замордували одинадцять із дванадцяти схованих там поляків — вижила одна людина, яка сховалася за прочиненим дверним полотном. На початку 1944 року після відступу німців упівці атакували також Клесів, який відчайдушно боронила самооборона та двадцятиособовий підрозділ АК під командуванням Чеслава Врублевського. Полякам усе ж вдалося протриматися до приходу радянського війська. На самооборону в Ворчині Володимирського повіту упівці напали 6 січня 1944 року. Та відбила атаку, втративши чотирьох чоловік. Менше пощастило жителям села Бірки в Любомльському повіті, де 10 січня 1944 року упівці замордували п’ятдесят п’ять поляків. На початку 1944 року до села Ворокомлого поблизу Каменя-Каширського «увірвалася українська банда на конях, по черзі розстрілюючи поляків, а їхні будинки спалили та зрівняли з землею»[153].

Після початку антипольської акції багато людей переховувалися в монастирі кармелітів босих у Вишневці, який кілька разів атакували в 1943 році. Оборону тримав шуцманшафт, що складався із близько двадцяти поляків. У січні 1944 року місто покинули спершу німці, потім угорці, котрі прихопили з собою частину населення, в тому числі польський шуцманшафт. У монастирі переховувалися від трьохсот до чотирьохсот осіб. Поляки сподівалися, що відразу після відступу німців прийдуть радянські війська, але першими з’явилися українські партизани. В лютому 1944 року під монастир підійшла група з СБ ОУН, яка вдавала радянських партизанів (за іншою версією, бандерівці вдавали польських біженців). Вдершись за мури монастиря, українці почали різанину. Спалахнула паніка. Люди намагалися втекти з монастиря, ховалися в будівлях і в різних закамарках. Ірена Сандецька так описала цю подію: «Всіх замордували, а найгірше знущалися з жінок, які попередньо служили в німців, їх вішали на мотузках і палили живцем у церкві»[154]. Не пощадили навіть ченців, яких повісили, — в бійні вцілів лише один. Отож, загинули, може, й триста осіб. Деяких молодих жінок члени СБ ОУН викрали. Член ОУН-Б Лука Павлишин згадував:

Водночас у Вишневці Старому були замордовані сто тридцять вісім осіб. У наступні дні українські партизани розпочали «полювання» на тих, хто сховався у заприязнених сусідів-українців. 27 лютого були вбиті сокирами три знайдені польські сім’ї.

Цікаво, що в березні того року місцевий командир СБ на Волині «Беркут» (NN) наказав своїм підлеглим спостерігати та повідомляти про діяльність поляків проти українців. Він також доручив інформувати радянських партизанів про будь-які випадки співпраці поляків із німцями. «Річ у тому, — пояснював «Беркут», — щоб викликати [...] непорозуміння між поляками та більшовиками і відвернути увагу партизанів від українського населення й скерувати її на польську національну меншину»[156].

Водночас було вирішено цілковито знищити будь-які сліди перебування поляків на Волині. У рівненському надрайоні ОУН 9 жовтня 1943 року був відданий наказ, у якому читаємо:

В іншому наказі доручалося: