Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

III конференція ОУН-Б

17–23 лютого 1943 року поблизу Олеська відбулася III конференція ОУН-Б. У ній взяли участь, зокрема, Микола Лєбєдь, Роман Шухевич і Михайло Степаняк. Конференція, що важливо, відбулася після перемоги Червоної Армії під Сталінградом, але до її поразки в битві під Харковом у березні 1943 року. Отже, бандерівцям могло здаватися, що поразка Німеччини вже дуже близька. Вони були переконані, що остаточну битву за незалежність їм доведеться вести з СРСР або Польщею, а може, й обома ворогами водночас. Початок боротьби з німцями вважався тактичним ходом, спрямованим на зміцнення їхніх позиції у розмовах із західними союзниками.

Програмний виступ виголосив Михайло Степаняк, котрий застеріг, що СРСР може перемогти в війні. Він запропонував негайно розпочати повстання проти німців і звільнити Україну від окупації до приходу Червоної Армії. На його думку, створення українського уряду могло би сприяти збільшенню розбіжностей у поглядах між західними союзниками та СРСР, а відтак прискорити початок нової війни. Він також запропонував створити спільні збройні сили та надпартійне керівництво, в якому поруч із ОУН з’явилися би представники інших українських угруповань. Врешті, схоже, концепцію Степаняка було підтримано. Вирішено розпочати відкриту партизанську війну на Волині, хоча, не ясно, чи вже тоді було визначено точний час її початку. Новостворена партизанська армія мала називатися Українською Визвольною Армією (далі — УВА).

Цікаво, що був скасований обов’язок підносити праву руку як організаційне привітання. То був один із індикаторів настання ідеологічних змін. До членів ОУН, які потрапили до Східної України, місцеві мешканці поставилися з недовірою. Ідеї інтегрального націоналізму не користувалися популярністю серед жителів Сходу, а бандерівців вважали фашистами та німецькими союзниками. За цих обставин, а також, зважаючи на можливу перемогу демократичних Сполучених Штатів і Великобританії, бандерівці вирішили відмовитися від скомпрометованих гасел і понять. З тієї ж причини незабаром після конференції Лєбєдь вирішив, що бандерівська ОУН буде відтепер називатися ОУН-СД — самостійників-державників, щоб пізніше перетворитися на ОСД — Організацію Самостійників-Державників. Утім, влітку 1943 року було вирішено, що й надалі вживатиметься стара назва ОУН-Б.

Політика, яку провадив виконувач обов’язків провідника Лєбєдь, викликала невдоволення частини керівництва ОУН. Його звинуватили в диктаторських нахилах, що виявлялося, зокрема, в обмеженні можливостей для свободи дій регіональних провідників. Невдоволення було особливо помітним серед офіцерів колишнього батальйону «Нахтіґаль». На зустрічі керівництва ОУН-Б, яка тривала з 11 до 13 травня, дійшло до відвертого виступу його опонентів. Лєбєдь, заскочений критикою, покинув засідання, щоб таким чином його зірвати. Проте за його відсутності члени проводу позбавили Лебедя повноважень та утворили колегіальний керівний орган у вигляді триособового Бюро Проводу. Таким чином, контроль над ОУН перебрав тріумвірат у складі Зиновія Матли, Дмитра Маївського та «першого серед рівних» Романа Шухевича.

А тим часом, коли в Галичині тривала боротьба за лідерство в ОУН-Б, на Волині Дмитро Клячківський «Клим Савур» заходився виконувати рекомендації III конференції ОУН-Б.

Український бунт

На початку 1943 року українська поліція в приналежному до РКУ комісаріаті Волинь-Поділля налічувала 11 870 осіб. Водночас у німецьких підрозділах (без урахування слабких військових частин) було 453 поліцаїв та 954 жандарми з поліції порядку. Поліція, безумовно, була важливим інструментом окупаційної політики, адже вона допомагала німцям контролювати опанований терен. Українське підпілля глибоко її інфільтрувало, адже провідники націоналістів від самого початку передбачали, що в належний момент члени цього формування перейдуть на їхню сторону.

Отож, збройний виступ ОУН-Б конче мусив бути пов’язаний із бунтом поліцаїв. Відтак не виключено, що бандерівське керівництво на Волині відразу після отримання інформації про підсумки III конференції ОУН-Б віддало своїм людям наказ піти в партизани, а це дезертирство породило ланцюгову реакцію — спроби німецької протидії та в підсумку втечу решти поліцаїв. Втім, можливо, що й без того заплановане дезертирство було прискорене викриттям поліцаїв, пов’язаних із ОУН, і загрозою арешту з боку ґестапо. Надзвичайно цікаву інформацію містить запис розмови, яка відбулася в липні 1943 року між командиром 1-ї партизанської бригади особливого призначення полковником Антоном Бринським, підпорядкованим військовій розвідці Червоної Армії, та майором Лівановим: «Шляхом провокації [Бринському на початку 1943 року. — Ґ. М.] вдалося [...] зробити так, що в чотирьох районах німці почали заарештовувати поліцаїв і розстрілювати їх. Тоді поліцаї втекли до лісу [...]. В результаті на Волині спалахнуло повстання проти німців»[71]. Якщо вірити словам Бринського, радянські партизани, прагнучи сприяти дезертирству в поліції та послабити таким чином німців, не передбачили, що поліцаї, замість того, щоб іти до їхніх загонів, потраплять до націоналістів. Тож вони необачно прискорили активізацію дій бандерівського партизанського руху (з чого, звичайно, аж ніяк не випливає, наче то радянські партизани прагнули спровокувати націоналістів до кривавих розправ із польським населенням, що, цілком очевидно, було «авторським» задумом керівництва ОУН-Б). Сьогодні важко стверджувати, чи запропонована гіпотеза вірна — не виключено, що слова Бринського вводять в оману.

Дезертирства почалися на початку березня 1943 року. Поліцаї втікали не тільки з дільниць у невеликих містечках, а й у великих містах — Ковелі, Луцьку, Горохові. Як правило, вони при цьому звільняли в’язнів і ліквідували німецьке керівництво. Нерідко «принагідно» гинули також окремі поляки, котрі, либонь, перебували в чорному списку ОУН.

9 березня 1943 року боївка ОУН-Б під проводом Івана Климишина «Крука» напала на Бережці. Скориставшись сум’яттям, українські поліцаї атакували німців і вбили їх (усіх десятьох). 18 березня 1943 року українські поліцаї прикінчили коменданта й утекли з поліцейської дільниці в Боремелі. Уночі 20 (або 22) березня 1943 року з Луцька з ініціативи Степана Коваля «Рубашенка» дезертирував господарський батальйон поліції, що налічував триста двадцять осіб. Разом із ним до партизанів перейшли охоронні підрозділи та районна поліція (близько 200 осіб). Перед відходом вони розтрощили в Луцьку табір для військовополонених, звідки звільнили близько сорока осіб, і збірний пункт для примусових робітників. Батальйон відступив до околиць містечка Колки, де на його базі було утворено курінь УПА на чолі з «Рубашенком». У ніч з 25 на 26 березня 1943 року упівці обстріляли Мацеїв. У погоню за партизанами німці відправили 103-й поліцейський батальйон, який налічував близько двохсот двадцяти осіб. Одразу ж після виходу з містечка поліцаї дезертирували та утворили курінь УПА, який очолив ініціатор утечі — Іван Климчак «Лисий». 6 квітня 1943 року трапився бунт української поліції в Ковелі. В повідомленні радянських партизанів сказано: «Поліція убила 18 німців, звільнила арештованих з в’язниці та розпустила табори примусової праці»[72]. Спроби дезертирства не завжди закінчувалися успіхом. У Здолбунові українські поліцаї відмовилися виконувати накази. Німці негайно їх роззброїли, дванадцятьох розстріляли, а решту відправили до Німеччини.

Загалом, у період між 15 березня та 10 квітня 1943 року з поліції дезертирували близько п’яти тисяч осіб, багато з яких залишилися в партизанських загонах. Керівниками партизанської боротьби стали Василь Івахів і Дмитро Клячківський. Коли 13 травня 1943 року в сутичці з німцями Івахів загинув, Клячківський набув необмеженої влади над усіма. Бандерівські партизани майже ніколи не вживали прийнятої на III конференції назви «Українська Визвольна Армія», бо замість неї з кінця квітня й початку травня 1943 року використовували спопуляризовану Боровцем назву «Українська Повстанська Армія» — УПА. Не без підстав було вирішено, що то найліпша з пропагандистської точки зору назва. Водночас до спільної боротьби намагалися залучити інші українські угруповання. УПА Тараса Бульби-Боровця відмовилася підкоритися бандерівцям, натомість їм вдалося скоординувати спільну діяльність із підрозділами партизанів-мельниківців.

Від часу дезертирства поліції, з березня 1943 року, на Волині почали зростати антинімецькі настрої. Вони часто були пов’язані з антипольськими чистками, себто, спрямовані і проти німців, і проти поляків, причому кількість польських жертв зазвичай у кілька разів перевищувала німецькі втрати. Варто відзначити, що німцям убивства поляків шкодили, оскільки дезорганізовували запілля фронту.

В першу чергу партизани вирішили завдати удару цивільній адміністрації окупанта, прагнучи запобігти стягуванню контингентів. Чимало атак були скеровані в адміністративні органи, де вбивали працівників і палили документи. Водночас повстанці нищили молокозаводи, млини, лісопилки тощо. Підрозділи УПА також нападали на районні адміністративні центри та містечка, де німці влаштували так звані опорні пункти, громлячи слабші дільниці. Вони влаштовували засідки на дорогах, знищуючи невеликі групи німецьких поліцаїв. Також упівці чинили напади на деякі каральні експедиції, скеровані проти українського цивільного населення. Натомість вони рідко атакували залізничні шляхи, позаяк не були зацікавлені в послабленні сил Вермахту, який воював проти СРСР.

Успіхи бандерівських партизанів зумовили, що у травні 1943 року «Клим Савур» постановив, щоб УПА узяла на себе всю повноту влади на теренах, охоплених партизанськими діями. 20 травня 1943 року була оприлюднена заява, в якій проголошено боротьбу з будь-якою анархією. В червні 1943 року бандерівці відчули себе достатньо сильними, щоб постановити зламати опір бульбівців і мельниківців — упродовж кількох наступних тижнів вони змусили мельниківські партизанські групи підпорядкуватися командуванню «Клима Савура».

Ескалація партизанських дій на Волині захопила німецьку окупаційну владу зненацька. В травні 1943 року генеральний комісар Волині та Поділля Гайнріх Шене визнав: «те, що відбувається» слід розглядати як «повстання»[73]. На волинські події гітлерівці зреагували, з одного боку, посиленням репресій, а з іншого — залученням додаткових сил, покликаних замінити поліцаїв-дезертирів. Були зміцнені гарнізони в містечках, в міру змоги приділена охорона таким об’єктам, як ґуральні, млини та лісопилки. Наприклад, у Ковелі гарнізон чисельністю близько трьохсот вояків після дезертирства поліції зріс до чотирьох тисяч. Через брак німецьких військ на Волинь було скеровано 25-ту дивізію угорської армії. Для захисту залізничних колій пригнали кілька панцирних потягів. Також наказано було вирубати ліси на відстані двохсот метрів від доріг.

У польському звіті ситуацію на Волині оцінювали наступним чином:

16 березня 1943 року німецька карна експедиція замордувала близько шестисот мешканців села Ремель Олександрійського повіту. 10 квітня 1943 року близько півтора сотні німців, у тому числі вояки Grenzschutz (прикордонних військ), убили від 172 до 425 осіб у Княжому в районі Горохова. Легко переконатися, що німецькі репресивні заходи, спрямовані проти українців, були абсолютно нещадними.

Німці також вирішили скористатися польсько-українським антагонізмом. Українців-дезертирів із поліції частково замінили поляками. З місцевого польського населення — всупереч протидії підпілля — до різних поліційних підрозділів (їх звали шуцманшафтами) були призвані загалом від півтора до двох тисяч осіб. Окрім того, з Генерального губернаторства був командирований укомплектований поляками 202-й поліцейський батальйон (202 Schutzmannschaftsbataillon) у складі 360 осіб і різні поліцейські підрозділи, в яких служили райхсдойчі з Великопольщі та Сілезії. І німецька цивільна адміністрація, і СД підтримали створення польської самооборони. Їй дали згоду на зберігання зброї, а деяким загонам її навіть надали. Водночас німці дивилися крізь пальці на те, що польські форпости мали більше зброї, ніж це дозволяли німецькі правила.

Німці намагалися діяти таким чином, щоб розпалювати польсько-український конфлікт. Польські звіти не залишають сумнівів щодо цього:

Поліцейський із 202-го батальйону так згадував виступ німця, командира його чоти: «Коротка промова лейтенанта одразу припала нам до серця. Він каже: «Не стріляйте в невинних людей, але ж бачите, що на селі кожен українець — бандит, чи жінка, чи дитина»». Усвідомлення злочинів, скоєних українськими націоналістами, та німецькі заохочення зумовлювали, що поліцаї часто брали участь у пацифікаціях. Покличмося знову на повідомлення про дії 202-го батальйону:

Слід зазначити, однак, що хоча годі заперечити участь польської поліції в злочинах проти української людності, однак у багатьох публікаціях її дії представлені непропорційно до реального значення. Справді, в цьому регіоні вона коїла воєнні злочини, але не так часто, як стверджують українські автори, котрі нерідко пишуть про «польсько-німецьку окупацію Волині», так наче поляки та німці на цьому терені були рівноправними союзниками. Скажімо, польській поліції неслушно приписують пацифікацію села Ремель, де в березні 1943 року німці вбили кількасот українців. З іншого боку, в пацифікації Малина, в результаті якої загинули понад шістсот осіб, переважно чехів, польська поліція або взагалі не брала участь, або її участь була мінімальною. Натомість, поліцаї могли брати участь у пацифікації Дермані, під час якої 30 травня 1943 року спалили вісімдесят будівель, а сімдесят українців убили.

Слід також зазначити, що польська поліція з’явилася на Волині після початку мордування поляків, і тому так охоче вона вдавалася до насильства щодо українців. Тому не можна погодитися із твердженням, наче власне польська присутність у німецькій допоміжній поліції спровокувала УПА на початок убивств. Адже все свідчить про те, що послідовність подій була зворотною. Підтвердженням тому не лише польські звіти й документи, а й радянські рапорти. В одному з них, від 28 травня 1943 року, читаємо:

Раптові напади, які здійснювали партизани, та обмеженість власних сил змушували німців покидати усе нові місцевості, в тому числі Деражне, Колки, Володимирець... До літа 1943 року українські партизани взяли під свій контроль частину території Волині та Полісся. Німці «замурувалися» в містах і опорних пунктах, пересуваючись тереном лише великими групами. Деякі місцевості опинилися у стані облоги. Ховаючись у гарнізонах, німці чинили раптові випади з метою стягнення контингентів і проведення різних карних операцій. Проти партизанів вони спрямовували навіть авіацію, яка бомбардувала віддалені села.

Згідно з планом, прийнятим на III конференції, головні удари бандерівських партизанів мали скеровуватися проти німців, а операції проти поляків і радянських партизан розглядалися як другорядні завдання. Проте, хутко з’ясувалося, що німці, замкнені в опорних пунктах, є важким для подолання ворогом. А це, цілком очевидно, спонукало направити більшу частину сил проти слабших супротивників. Оцінюючи втілення рішень III конференції ОУН-Б, Михайло Степаняк заявив на допиті:

Іншими словами, будучи неспроможним досягти чогось більшого в операціях проти німців, бандерівське керівництво вирішило зосередитися переважно на польській людності, майже цілковито безборонній. Убивства цивільних осіб спершу виправдовували гаданою співпрацею поляків із ґестапо і радянськими партизанами. А саму операцію усунення поляків бандерівці найменували «антипольською акцією». Цей термін фігурував у звітах і був еквівалентом кодової назви.