Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

«Польські» накази ОУН-Б і УПА в Східній Галичині

Заклопотані суперечками про владу, чільні діячі ОУН-Б в Галичині з певним подивом поставилися до інформації, яка надходила з Волині. Допіру поява в їхньому регіоні з’єднань радянських партизанів під командуванням Сидора Ковпака змусила Романа Шухевича прийняти рішення про формування власних партизанських загонів. Проте вони називалися не УПА, а Українська Національна Самооборона (далі — УНС). Йшлося, зокрема, про те, щоб обдурити німців і принаймні затримати їхні можливі репресії. Командувачем УНС став Олександр Луцький «Андрієнко». Перш ніж створювані підрозділи встигли зміцніти, німці розбили партизанів Ковпака в Карпатах і змусили їх повернувся на Волинь, отож між українськими та радянськими партизанами сталися тільки кілька незначних сутичок.

21–25 серпня 1943 року в селі Золота Слобода на Тернопільщині з ініціативи Шухевича відбувся III Великий Збір ОУН. «Волинська» група прибула на нього з вірою в те, що обраний нею шлях (себто початок великої партизанської операції проти всіх гамузом) є слушним. Вважалося, що радянська армія вступить на західноукраїнські землі ослабленою та знекровленою, а її успіхи — це свідчення не могутності СРСР, а слабкості Вермахту. Що вдасться піднести повстання, яке завдяки рейдам партизанських підрозділів охопить також інші нації СРСР та призведе до знищення цієї країни. Проте серед делегатів з’явилися й речники з протилежною позицією: вони вважали СРСР могутньою державою і не бачили шансів на перемогу в поєдинку з ним наодинці. Вони пропонували, що в момент захоплення Західної України Червоною Армією слід заявити світові про волю українців до власної держави, піднявши коротке, кількаденне збройне повстання проти німців, а потім... емігрувати з країни.

Урешті-решт перемогла концепція, яка передбачала ведення партизанської війни після приходу радянського війська. Було вирішено розбудувати лісові загони та створити підземні сховища (схрони) продуктів харчування, одягу та зброї. Під час переходу фронту підрозділи УПА мали перечекати, згруповані далеко від бойових дій, поки фронт не зміститься на захід, а відтак почати рейди «на схід України і навіть за її межі, на Кавказ, а також до Білорусії»[191]. В матеріалах Збору також міститься твердження, що українці не дозволять винищити себе, як євреї. То був вираз віри у неминуче знищення української нації, якщо вона й далі буде позбавлена власної держави.

Під час нарад було вирішено остаточно відмовитися від програми інтегрального націоналізму. Вплив на таку постановку питання, з одного боку, справила неприязнь мешканців Східної України до націоналістичної ідеї, а з іншого — міжнародна ситуація. Доволі поширеним було тоді очікування висадки союзників на Балканах. Було відомо, що прихильність західних союзників зможуть здобути лише ті середовища, які визнають засади демократії. В переглянутій програмі ОУН, отож, з’явилися запевнення, що в майбутній українській державі поважатимуть свободу слова, сумління та преси. Але то був тільки початок демократизації ОУН.

III Збір зміцнив владу Шухевича, затвердивши зміни, які відбулися у структурі організації. Це означало також остаточну відмову від задуму підняти повстання проти німців. Адже Роман Шухевич головного ворога вбачав у СРСР і прагнув обмежити антинімецькі виступи українських партизанів. Усунутий з посади Лєбєдь очолив реферат ОУН-Б, відповідальний за зовнішню політику організації. В його компетенції опинилися переговори, які ОУН-Б незабаром розпочне з угорцями, німцями та поляками. Найделікатнішими були переговори з німцями, адже їх розкриття могло призвести до пропагандистської катастрофи. Тоді б завалився ретельно культивований образ УПА — формування, що воює з усіма окупантами. Тож їх вели в таємниці і нещадно придушували всі спроби місцевих угод, які намагалися укладати низові структури організації. Врешті, улітку 1944 року було досягнуто порозуміння з німцями, на підставі якого, в обмін за розвіддані про радянські війська, українцям передавали зброю та боєприпаси. Відтак восени німці звільнили ув’язнених бандерівців, у тому числі самого Степана Бандеру.

На Зборі трапився конфлікт між прихильниками «Клима Савура» та Миколи Лебедя. Під час дискусії про УПА Лєбєдь і Степаняк заявили, «що УПА скомпрометувала себе своїми бандитськими діями проти польського населення, як і ОУН скомпрометувала себе зв’язками з німцями»[192]. Звинувачення Лебедя і Степаняка волинська делегація сприйняла, мабуть, із обуренням і запропонувала перенести волинський досвід у Галичину. Більшість делегатів стали на бік Клячківського. Михайло Степаняк пізніше говорив на допиті: «На захист діяльності «Клима Савура» стосовно поляків виступали особливо різко «Горбенко», «Галина», «Іванів» і Шухевич. [...] Позаяк на захист «Клима Савура» виступило все бюро «Проводу», «Великий збір» виправдав дії «Клима Савура», хоча в офіційних рішеннях конгресу це не було відображено»[193].

Документи III Збору ОУН містять жаскі слова: «Польська імперіялістична верхівка є вислужником чужих імперіялізмів та ворогом свободи народів. Вона намагається запрягти польські меншини на українських землях і польські народні маси [в центральній Польщі — Ґ. М.] до боротьби з українським народом та помагає німецькому й московському імперіялізмам винищувати український народ»[194]. Їх небезпечна схожість із аргументацією, уживаною для обґрунтування акції на Волині, не дозволяє вважати це випадковістю. Збір або прийняв рішення щодо проведення антипольської акції в Галичині, або, що більш імовірно, дав Шухевичу в цьому питанні свободу дій.

Хоча ОУН-Б головним ворогом вважала СРСР, а отже, визнала найважливішою підготовку до діяльності в умовах радянської окупації, проте ворога номер два вбачала у поляках. Офіційна пропаганда ОУН-Б, щоправда, переконувала, наче українські партизани провадять так звану боротьбу на два фронти проти німців і комуністів, але українці розуміли, що дні німецької окупації полічені, і їх набагато більше турбувала перспектива відновлення в Східній Галичині ситуації перед 1 вересня 1939 року. Варіанту, що повториться 1918 рік, і їм доведеться помірятися силами з поляками, бандерівці аж ніяк не могли виключати. Навіть якщо вони припускали, що знову приєднають Волинь і Східну Галичину до СРСР, то не могли мати щодо цього певності. Вони знали не тільки про офіційні відозви польського підпілля, які підкреслювали приналежність Кресів до Польщі, а й, либонь, про таємні плани загального повстання (влітку 1943 року після провалу в АК вони потрапили до рук німців і найпевніше стали пізніше відомі й українцям). Бандерівці чудово знали, що поляки готуються до виступу в момент переміщення фронту. Тому вони вирішили нещадно вдарити завчасу в найслабше у поляків місце — цивільне населення.

У жовтні 1943 року Провід ОУН-Б видав з приводу польсько-української ситуації суперечливе повідомлення (комунікат). З одного боку, напади на польське населення в ньому виправдовувалися допомогою, яку воно начебто надавало німцям і радянський партизанам «в нищенні українців» (а отже, між рядків визнавалося, що антипольські акції тривають), а з іншого — категорично заявлено: «Ні український нарід, ні Організація нічого спільного з тими масовими убивствами не мають»[195]. Водночас засуджено всі випадки масових убивств, «звідки вони не походили б»[196]. Цікаво, що оприлюднення цього комунікату розгнівало Романа Шухевича. В зізнаннях Степаняка читаємо: «Шухевич — «Тур» дуже різко засудив результати моєї роботи [...] Він висловився про те, що згода ОУН зробити заяву про осуд терористичних актів проти поляків і про припинення такої діяльності, є шкідництвом супроти “українських національних інтересів”»[197].

Натомість Олександр Луцький після арешту його радянською владою розповів на допиті про накази ОУН, які стосувалися поляків і були віддані на межі 1943–1944 років, таке: «Щодо поляків була пряма вказівка про фізичне знищення всіх учасників «армії крайової». Ми довідалися, що поляки в Карпатських горах почали створювати бази для діяльності «армії крайової» на території Західної України, задля цього з Варшави туди перекинули низку військових фахівців. Загони УНС, виявивши місця концентрації баз «армії крайової», ліквідували їх, захопивши при цьому все листування, списки учасників «армії крайової» та її прихильників. Пізніше всі вони були знищені УНС»[198]. Ці слова слід розглядати щонайбільше як дуже загальний опис образу тогочасної ситуації. Луцький, даючи свідчення на допиті, з очевидних причин не був зацікавлений у повідомленні деталей. Тож він не згадав, що було прийнято рішення просто фізично ліквідувати всіх поляків, запідозрених у зв’язках із підпіллям, і в першу чергу окремих представників місцевої інтелігенції, в тому числі римо-католицьких священиків, а базами АК, які належало дощенту знищити, було визнано суто польські села, в яких, звісно ж, діяли конспіратори.

В жовтні 1943 року Роман Шухевич вирушив на Волинь із інспекцією. Побачені ним повстанські республіки, в яких діяли цивільні адміністрації та школи, а навіть виготовляли сірники з українськими етикетками, розвіяли останні сумніви командувача щодо слушності ініціатив «Клима Савура». Відтоді він став, за словами Мирослава Прокопа, «оборонцем волинської тактики»[199]. На зустрічі керівництва ОУН-Б у грудні 1943 року Шухевич «висловив позитивну оцінку діяльності ОУН-УПА на Волині й визнав, що робота на Волині організована та ведеться набагато краще, ніж у Галичині. Шухевич заявив, що створена Волинським Крайовим «Проводом» УПА цілком виправдала себе і її діяльність стала відома не лише на Волині, а й на східних землях України, тому запропонував, на базі УНС, створити УПА на території Галичини. Шухевич також висловив позитивну оцінку «Климові Савуру», заявивши, що той серед учасників УПА втішається значним авторитетом»[200].

У результаті було прийняте рішення про перетворення галицької УНС на УПА. Загал партизанських сил було підпорядковано єдиній структурі командування. Шухевич мабуть уже під час інспекції перебрав повний контроль над партизанськими загонами, ставши головнокомандувачем УПА. «Климові Савуру» доручили й далі командувати УПА на Волині (що формально було зниженням його статусу, позаяк досі він теоретично керував усіма підрозділами цього формування), натомість партизанський рух у Східній Галичині очолив Василь Сидор «Шелест», який змінив на цій посаді Луцького. Переймаючи командування УПА, Шухевич узяв собі псевдонім «Тарас Чупринка», на згадку про українського поета Григорія Чупринку, котрий загинув під час партизанської війни з більшовиками в двадцятих роках.

У грудні 1943 року ОУН-Б в черговій відозві висловила своє ставлення до польської декларації від 30 липня. Бандерівці, як неважко здогадатися, гостро її розкритикували, вважаючи за можливе для українців погодитися лише з однією фразою з тексту: «Ми розуміємо та цінуємо прагнення Української Нації до створення Незалежної України».

Можливо, саме тоді, в грудні 1943 року, було прийняте рішення про початок антипольської акції в Східній Галичині. Цікаво, що восени того року можна зауважити тиск знизу стосовно її проведення. У той час там траплялися переважно окремі ліквідації. Схоже, що це викликало невдоволення в підлеглих, яким кортіло розпочати широкомасштабну операцію, до чого їх також спонукала діяльність польського підпілля. В одному зі звітів читаємо: «Антипольську акцію було б доцільно загострити. Впродовж останніх двох тижнів є все більше жертв польських денунціацій, в т.ч. зазнав провалу окружний референт СБ в Станіславському «Гармаш»»[201].

Складається враження, що метою принаймні деяких із перших масових убивств було вивчення, як на антипольські акції зреагує український простолюд. Після вкрай жорстокого вбивства 10 листопада 1943 року чотирнадцяти поляків у Горішньому Болозові (Добромильський повіт) бандерівці уважно спостерігали, як місцеві українці коментуватимуть цей випадок. Було зауважено, що багато людей критично поставилися до того, як загинули поляки, а ще спершу дехто не вірив, що вчинений у подібний спосіб напад могли влаштувати українці. Як ми побачимо пізніше, діяння бандерівців аж ніяк не спіткали цілковитої підтримки греко-католицької громадськості. Можливо, що власне під впливом громадської думки під час антипольської акції в Східній Галичині було вирішено вбивати тільки чоловіків, та й то після попередження листівками із закликом покинути Східну Галичину.

В січні 1944 року підрозділи УНС в Східній Галичині почали переформовуватися в УПА. До лісу пішли значні групи молоді. В лютому на передпіллі Східної Галичини з’явилися наступаючі підрозділи Червоної Армії. Майже водночас із польськими підрозділами, які узялися до втілення операції «Буря», українські партизани розпочали в Східній Галичині масову антипольську акцію. Від тієї миті виразно зросла кількість нападів на польські села, але то була лише прелюдія до генеральної операції деполонізації. На межі лютого й березня УПА атакувала тільки окремі села, скажімо ті, де були самооборони, а отже тому вони могли становити загрозу для українських партизанів. Можливо, таким чином вони хотіли уникнути волинського сценарію, — там у низці населених пунктів після початку різанини постали бази самооборони. Тому було вирішено в першу чергу атакувати ті польські поселення, які б могли зіграти роль галицького Пребражого.

Не пізніше, як у березні, Головне командування УПА віддало наказ, щоб на початку квітня розпочати в усій Східній Галичині масові операції вигнання поляків. Члени ОУН-Б, котрі служили в українській поліції, мали спровокувати якомога масовіше дезертирство її службовців до загонів українських партизанів, а з поліцаїв планувалося утворювати нові підрозділи УПА. В травні 1944 року наказ із інструкцією-описом вигнання повторно розіслали командирам УПА. Цей документ зберігся в одному з київських архівів. У ньому читаємо:

Навіть із тексту наказу видно, що низові структури організації часто його не дотримувалися, вбиваючи всіх зустрічних поляків. Грецько-католицький священик отець Павло Олійник висловив це так: «військовим відділам партизан було приказано залякуванням гнати з українських земель ляхів. А якщо партизанські погрози не мали впливу на польське сільське населення, тоді партизани вночі, або вдень наскакували, на польські хати в селах і вбивали від найменшого до найбільшого»[203].

Масованого українського удару було завдано в перші дні квітня 1944 року, а особливої інтенсивності атаки набули у Страсний тиждень. Так само, як на Волині, Великдень 1943 року можна вважати початком масової антипольської акції, так і в Галичині — вона розпочалася на Великдень 1944 року. Подібно, як і на Волині, акції передувало дезертирство поліції, зокрема, в Яворівському повіті. В подальші місяці напади на польські села не припинилися. Під час тих нападів часто вбивали всіх мешканців поселення, незважаючи на вік і стать. Це діялося всупереч черговим наказам командування УПА, яке розпоряджалося уникати вбивства жінок і дітей. Інша річ, що ми не знаємо випадку бодай догани з цього приводу, винесеної комусь із партизанів УПА.

10 липня 1944 року командувач УПА в Східній Галичині Василь Сидор «Шелест» віддав наказ:

Термін «відплатні акції» означав напади на замешкані поляками поселення. Варто відзначити, що «Шелест» у своєму наказі розпорядився попереджувати атаки листівками тільки в деяких випадках.

Територія операцій УПА поволі пересувалася із заходу на схід. До кінця червня 1944 року вони охопили всі повіти Східної Галичини. Українські ініціативи не були хаотичними: партизани прагнули зайняти найкращі стартові позиції на випадок можливої війни з поляками. УПА прагнула створити міцні бази в Карпатах і на Тернопільщині, оточити Львів із навколишніми селами та перерізати коридори між Львовом і Любліном.

Польське питання стало предметом дискусії під час Великого Збору Української Головної Визвольної Ради, який відбувся в липні 1944 року. Цей орган був задуманий як надпартійна політична платформа для УПА. Хоча в дискусії лунали голоси (наприклад, Зенона Пеленського), що «як політичний елемент — поляки не є загрозою», втім переважала думка, яку Лев Шанковський жорстко висловив так: «Єдина розмова з ними — це розмова гвинтівками й гарматами».

Підводячи підсумки обговорення, Шухевич ствердив:

Хоча не відомо, чи Шухевич відповідав за вбивства на Волині, проте, легко зауважити, що пізніше він акцептував антипольську акцію в тому регіоні. Натомість у випадку Східної Галичини він брав активну участь у процесі прийняття рішень про деполонізацію, висловлюючись за її проведення. З певністю він також наглядав за антипольськими чистками в Галичині, якими безпосередньо керував Василь Сидор «Шелест», його довірена особа та підлеглий ще з батальйону «Нахтіґаль».

Українські діячі велике значення надавали пропаганді. Вони чудово усвідомлювали, яким важливим є сприйняття подій міжнародною громадськістю. Тут варто процитувати висловлювання «старшого за віком члена ОУН», яке, мабуть, віддзеркалює погляди частини бандерівських діячів:

Однак керівництво ОУН-Б вважало, що можна водночас провести чистку і виграти всю справу в пропагандистському сенсі. З одного боку, антипольські акції виправдовували заувагами: «Наш народ робить те, що роблять великі держави». З іншого ж боку, розуміючи суперечливий характер чиненого, закликали діяти, «приховуючи те, що зроблено»[207]. Тому й далі нещадно втілювалася політика доконаних фактів, а водночас від самого початку бійні готувалися пропагандистські стратегії, покликані не тільки виправдати українські починання, а й відповідальність за них перекласти на польську сторону.

Таким чином, антипольські акції завжди виправдовували, в тому числі й у офіційних наказах вищого керівництва ОУН і УПА, дійсною та гаданою співпрацею між поляками та німцями й радянською владою. Пізніше почали також покликатися на вбивства українців на Холмщині, які нібито вже від 1941 року набули масового характеру. Окремі напади охоче обґрунтовували необхідністю помсти за акти польської відплати, витворюючи таку хронологічну послідовність подій, у якій поляки неодмінно першими вдавалися до неприхованого насильства. Хорошим прикладом цього може послужити тут пропагандистська брошура діяча ОУН Мирослава Прокопа Куди прямують поляки? Дії УПА представлені в ній, як захисна реакція на «польський терор» і спробу загарбати українські землі. Згідно з цією версією, саме польське підпілля першим заходилося мордувати цивільних українців, що зумовило спонтанний бунт української людності, яка виступила проти гнобителів. Допіру пізніше до акції приєдналися загони УПА. Заперечуючи можливість вчинення українцями військових злочинів, водночас ретельно фіксувалися всі польські злочини з наміром використати їх у пропаганді. Бандерівці міркували, зокрема, про публікацію спеціальної Білої книги з описами лихих вчинків польського підпілля супроти українців. Її планували опублікувати одночасно українською, польською та французькою мовами.

У цьому контексті варто нагадати про певну подію. Одна зі зв’язкових Шухевича Катерина Міхалкевич на допиті в НКВС розповіла про спеціальне завдання, яке отримала від командувача УПА на початку 1944 року. Вона мала відвідати на Волині ті місця, де «німецькі есесівці» убили значну кількість польського та українського населення, щоб «розшукати» свідків, які б підтвердили, що винуватцями цих злочинів були комуністичні партизани — росіяни. Ось що вона сказала на допиті: «Розпорядження Шухевича я виконала, я знайшла фіктивних свідків і записала відповідні акти»[208]. Здається малоймовірним, що ОУН-Б препарувала матеріали, покликані відбілити німецькі злочини. Значно ближчим до істини виглядає припущення, що справа стосувалася польських сіл, вимордуваних УПА.

Всі інструкції стосовно антипольських акцій вважалися суворо таємними, також у офіційних заявах ніколи не згадували про існування наказів згори, які вимагали «усунення» поляків. Ця завіса таємниці була такою щільною, що навіть після падіння комунізму в дев’яностих роках XX століття живі ще тоді бандерівські діячі категорично заперечували існування подібних наказів, стверджуючи, що то вигадки людей, вороже налаштованих до незалежної України.