Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

Німецька окупація

На захопленій території України німці запровадили жорстокий окупаційний режим. У довгостроковій перспективі Гітлер передбачав колонізацію українських земель, тому навіть у діяльності партизанів убачав чудовий привід і виправдання для кривавих пацифікаційних заходів. Винищення якомога більшої частини населення ставило за мету полегшити далекосяжні колонізаційні наміри. Не дивно, отож, що основним методом німецьких протипартизанських операцій стало винищення цілих сіл.

На чолі Райхскомісаріату Україна, у складі якого опинилася Волинь, стояв Еріх Кох. Відповідно до інструкцій, отриманих від Гітлера, він провадив політику максимальної економічної експлуатації. Підвладні Коха твердою рукою витрушували контингенти харчів, а у відповідь на найменші ознаки опору застосовували терор. Одним із перших німецьких заходів стало цілковите винищення єврейського населення. На Волині восени 1941 року під час масових страт були вбиті близько 30 тисяч євреїв. Найбільше жертв — аж 21 тисяча — налічувалося в Рівному, оголошеному столицею РКУ. Велика бійня сталася після захоплення Києва, де в Бабиному Яру були розстріляні 33 тисячі євреїв. Улітку, 1942 року почалося «остаточне розв’язання». Євреїв виводили за межі ґетто і розстрілювали. В цих стратах активну участь брала українська поліція, яка приводила євреїв на місце страти. А тих, хто намагався втекти, вбивали. Розстріляно було близько ста п’ятдесяти тисяч осіб. Ті, кому вдалося втекти, блукали лісами. Їх безугавно цькували й убивали, а на усіх, хто допомагав євреям, чигали жорстокі репресії.

Восени 1941 року знищення євреїв почалося також у Східній Галичині. Передусім розстріляли інтелігенцію й так звані «непродуктивні елементи» (котрих не заручали до праці). У березні 1942 року були організовані перші депортації до таборів смерті, переважно до Белжеця. Євреї також гинули в львівському таборі по вулиці Янівській, декілька транспортів доправили до Собібору. Частина загинула під час масових страт. Більшість євреїв було вбито до кінця 1942 року, решту, зосереджених у так званих вторинних ґетто, вбито до 23 червня 1943 року. В Галичині українська поліція також брала участь у Голокості.

Майже миттєве знищення вщент цілої національної групи, яка століттями була вписана в історію цієї землі, неминуче мусило відбитися на суспільній моралі. Голокост євреїв, як і попередні радянські депортації, засвідчила, що можна усувати значні групи людей, порушуючи фундаментальні моральні принципи. Ще одним чинником деморалізації стала легкість збагачення на Голокості. Для місцевої людності неабияку спокусу становило залишене євреями майно — з точки зору вбогих мешканців Кресів, присвоєні ними одяг і предмети повсякденного вжитку становили чималий зиск.

На початку 1942 року німці почали відправляти людей на роботу до Райху. Кожне село мусило забезпечити для вивезення певну квоту осіб у віці від вісімнадцяти до сорока п’яти років. У 1942 році лише з Волині було вивезено близько ста тисяч людей. Політика економічної експлуатації торкалася також, хоча й меншою мірою, Галичини. Це призвело до різкого спаду пронімецьких симпатій серед українців. У лісах з’явилися групи молоді, які переховувалися від вивезення, а на Волині — різні повстанські угруповання. Поруч із «дикими» загонами, не пов’язаними із жодною організацією, оперували й так звана перша УПА Тараса Бульби-Боровця та радянські партизанські загони, яких перекидали з Білорусі або — як групу полковника Дмитра Медведєва — десантували з парашутами.

Німці зреагували посиленням репресій. У Галичині на села, що чинили опір, накладали додаткові контрибуції, конфіскували господарства тих, хто уникав вивозу, траплялися випадки страт спійманих утікачів. Ще гірше було на Волині, де бойкот виїзду на роботи загрожував пацифікацією всього села. Таке саме покарання передбачалося за підтримку партизанського руху або переховування євреїв. У вересні 1942 року за надану партизанам допомогу та переховування євреїв німці спалили українські села Боркі, Забалаццє, Барисовку та Кортеліси на сучасному українсько-білоруському прикордонні. Поляки також ставали жертвами пацифікацій, чинених німцями. 13 листопада 1942 року були замордовані кількадесят польських мешканців села Обірки. Хоча основу пацифікаційної експедиції складали українські поліцаї, вбивство тим разом було скоєне за наказом німецької окупаційної влади.

Німці використовували українську поліцію і для «умиротворення» сіл, де мешкали українці. Проте, в цьому випадку — на відміну від убивств євреїв — поліцаї неохоче виконували німецькі накази. Серед них почали зростати бунтівні настрої. Між тим, на початку 1943 року німці міркували про можливі зміни політики щодо українців. Губернаторові Дистрикту Галичина Отто фон Вехтерові вдалося переконати Гайнріха Гімлера створити галицьку дивізію СС. Інформацію про формування дивізії оприлюднили 28 квітня 1943 року, що зродило ентузіазм у середовищах українських германофілів.

Інакше точилися події в РКУ, де Еріх Кох категорично відкинув будь-які пропозиції щодо пом’якшення окупаційної політики. Тим часом становище німців на фронті погіршувалося щомісяця. В лютому 1943 року капітулювали їхні вояки, оточені у Сталінграді, а після перемоги в битві під Курськом радянські війська восени 1943 року підійшли до Києва. Падіння III Райху стало вже тільки питанням часу.

Польське підпілля супроти «українського питання»

У 1939–1941 роках радянським органам безпеки вдалося завдати польському підпіллю на південно-східних околицях II Республіки чимало влучних ударів, допровадивши його до цілковитого паралічу. Однак, після початку німецько-радянської війни слідом за німецькими окупантами на цих теренах з’явилися спеціальні групи Спілки Збройної Боротьби (далі — СЗБ) із завданням відновити зруйновану радянською владою конспірацію. В 1942 році польське підпілля мало вже міцні структури. На Волині діяла автономна Округа Армії Крайової (що прийшла на зміну СЗБ), натомість у Східній Галичині існував Львівський Район АК, який складався з трьох Округ: Львівської, Тернопільської та Станіславської. З даних за 1944 рік відомо, що у Волинській Окрузі лише в 27-й Волинській піхотній дивізії налічувалося близько семи тисяч вояків. У березні 1944 року Тернопільська Округа налічувала 12 340 вояків, друга за чисельністю Львівська Округа — 10 600 вояків, а в Станіславській Окрузі на той час було 3 840 вояків. Разом у всій Східній Галичині це давало би 26 780 осіб.

СЗБ-AK від самого початку свого існування готувалася до загального повстання. Воно мало спалахнути тієї миті, коли під ударами союзників виразно дасться взнаки розклад німецької армії, а ще ліпше — держави. Основний збройний удар мав би бути завданий на центральних польських землях, де сили Армії Крайової (далі — АК) були найпотужнішими. Для польського підпілля на сході передбачалася допоміжна роль. Оскільки очікувалося повторення ситуації 1918 року — згідно з цією концепцією Німеччина мала б зазнати поразки на заході, а на сході до кінця утримувати військову перевагу, — загони АК на Кресах мусили в такому разі передусім заблокувати змогу перекидати німецькі війська зі Сходу на Захід, влаштовуючи диверсії на залізничних шляхах. Іншим важливим завданням був опір можливим «українським диверсіям», себто спробі створення Української держави в кордонах II Республіки.

Українців у польських планах розглядали як потенційного, небезпечного супротивника. У листопаді 1941 року вважалося, що для більшості з них поляки «є найближчим і найгрізнішим ворогом. Німці можуть піти — поляки зостануться»[46]. Як писав генерал Стефан Ровецький «Ґрот»:

Керівництво польського підпілля також непокоїлося тим, що польсько-український конфлікт може бути представлений «ворожою нам пропагандою, як нова «загарбницька війна»»[48].

На думку Ровецького, у першій фазі повстання, коли поляки були би зв’язані боротьбою проти німців, українські сили мали б цілковиту перевагу над місцевими загонами АК, які б спіткали «труднощі» в «боротьбі за Львів». Апріорі передбачалося, що оборона Львова мусила би потривати «довго, може навіть, кілька тижнів, перш ніж із Вітчизни вирушить підкріплення як організована військова операція»[49]. Підкріплення для АК у Львові мало, отож, надійти допіру після оволодіння повстанцями Великопольщею, Сілезією та Помор’ям. З базових позицій в околицях Ярослава, Перемишля та Сяніка у напрямку Львова планувався удар Підокруги АК Ряшів. З іншого боку, з району Томашіва Люблінського наступальні дії мали розпочати сили Люблінської Округи АК. Поляки також шукали союзників серед угорців, зацікавлених, щоб Східна Галичина увійшла до складу Польщі. В Угорщині з інтернованих там польських солдатів планувалося утворити принаймні одну дивізію та перекинути її після початку повстання до Львова.

Плани повстанців також передбачали дії, покликані запобігти українській ірреденті. В інструкції за жовтень 1942 року читаємо:

При підготовці планів протинімецьких диверсій було рекомендовано здійснювати їх принаймні за п’ять кілометрів від людських поселень, особливо тих, де мешкали поляки. Диверсійні групи під час операцій були зобов’язані спілкуватися виключно українською мовою. Йшлося про те, щоб німці, переконані, ніби мають справу з українцями, спрямовували репресії проти них.

У січні 1943 року генерал Ровецький обмежив повстанську операцію Львовом і його околицями, бо вважав, що тільки там вона має реальні шанси на успіх. Якби трапився український виступ, Львів слід було опанувати силоміць. Рішення про початок повстання комендант Округи мав прийняти самостійно. Завдяки цьому зростали шанси випередити виступи українців. Проте Ровецький рекомендував розпочати боротьбу «навіть тоді, коли нам не вдасться випередити українців, і навіть тоді, коли через нестачу сил доведеться обмежитися частиною міста, а навіть кількома вулицями чи будинками»[51]. Пізніші оперативні плани передбачали опанування насамперед західної частини міста й терену в напрямку Львів-Перемишль, щоб полегшити прибуття підкріплення з Підокруги АК Ряшів. У другу чергу мала бути очищена дорога на Раву-Руську — Томашів Люблінський, якою могла прийти допомога з Люблінської Округи АК. Водночас солдати з Округ Тернопіль і Станіслав мали здійснювати диверсії з прикриття повстання та організовувати самооборону польського населення.

У квітні 1943 року були опрацьовані повстанські плани для Волинської Округи АК. Головні зусилля, з огляду на слабкість польських сил, слід було зосередити у західній частині Волинського воєводства. Планувалося утворити кілька мостових плацдармів на Західному Бузі, щоб підтримувати зв’язок з Люблінською АК. Польські сили у східних повітах Волині мали завдання охороняти терен і захищати населення. У разі, якби не було змоги досягти поставлених цілей, тамтешні підрозділи АК мали відступити на визначені терени концентрації в західних повітах Волині.

Польське підпілля також не відмовлялося від політичних заходів. Генерал Ровецький був прибічником переговорів з українськими колами, сподіваючись здобути їхню підтримку. Він тиснув на польське керівництво у Лондоні, щоб воно вжило заходів для нормалізації польсько-українських відносин і таким чином полегшило ведення переговорів із українцями на Волині та в Галичині. Генерал вважав, що еміграційний уряд повинен виступити із заявою, де виразно йшлося би про зрівняння національних меншин у правах із іншими громадянами Республіки (читай: поляками) після здобуття незалежності.

Наприкінці 1943 року, після того, як СРСР розірвав дипломатичні відносини з польським урядом, і враховуючи перемоги, здобуті Червоною Армією, незалежно від плану повстання, був підготований проект посиленої диверсійної операції за кодовою назвою «Буря». Під час наближення фронту польські підрозділи мали розпочати напади на німців, опановуючи, наскільки це можливо, міста й значні ділянки території. Йшлося про те, щоб супроти наступаючих радянських військ виступити в ролі господаря. Таким чином еміграційний уряд прагнув продемонструвати свою силу, а на Кресах — ще й приналежність цих територій до Польщі.

Полем для поточного польсько-українського суперництва стала цивільна адміністрація, підпорядкована німецькій владі. З’ясувалося, що до створюваної німцями адміністрації можуть потрапити чимало поляків. Звіт підпілля з цього приводу повідомляв: «Брак [...] відповідної кількості фахових сил призводить до того, що поляків беруть на всі посади, на залізниці, в податкових органах, кримінальній поліції більшість посад заповнені поляками»[52]. Масштаби польської присутності на посадах у адміністрації були настільки значними, що «Biuletyn Informacyjny» № 44 за 29 листопада 1942 року задоволено констатував: «Сьогодні вже можна зафіксувати явище витискання українців польським елементом, який переважає їх фаховою підготовкою та спритністю»[53].

«Не тільки поляки, а й німці почнуть бояться нас»

Після арешту Бандери ОУН-Б очолив як виконувач обов’язків провідника Микола Лєбєдь. Восени 1941 року йому вдалося організувати першу конференцію ОУН-Б (між II і III Зборами), покликану розробити нову стратегію дій. Учасники, мабуть, перебували під враженням від успіхів німецьких військ, які в той час наближалися до Москви. Переважала думка, що III Райх здобуде чергову перемогу. Було вирішено, що почати в цей момент боротьбу проти німців — означає лише знекровити ОУН, тому членам організації наказали знову перейти в підпілля та вести пропагандистсько-організаційну діяльність.

Особливе значення бандерівці надавали проникненню в допоміжну поліцію. Служба в ній давала шанс для військового вишколу значної кількості молодих людей. Уже тоді, либонь, виник намір «у відповідний момент» завдяки довіреним особам узяти її під контроль.

На початку 1942 року кур’єр Центрального Проводу Євген Стахів отримав від заарештованого Бандери листа, адресованого Лебедю. Бандера радив ОУН «не провадити ніяких акцій проти німців» і «якось направити українсько-німецькі стосунки»[54]. Важко сказати, чи той лист зміг вплинути на рішення другої конференції ОУН-Б на початку 1942 року. Під час тієї зустрічі було обрано новий склад Центрального Проводу ОУН-Б. Провідником Східної Галичини став Михайло Степаняк «Лекс», натомість керувати ОУН-Б на Волині та Поліссі було довірено Дмитрові Клячківському «Климові Савуру».

Порівняно з попередньою нарадою, істотно змінилася оцінка ситуації. Діячі ОУН тепер вважали, що німці далебі переможуть на Сході, але програють війну із західними союзниками. В дискусії оунівці розглядали різні сценарії подій та можливої поведінки. Цікаво, що обговорювався також варіант, коли Німеччина, програючи союзникам, утворить Українську державу на чолі з Бандерою та Стецьком. У такій ситуації було вирішено «формально» відмежуватися від німців, щоб не ускладнювати потенційних контактів із англійцями.

У прийнятих і опублікованих ухвалах бандерівці висловилися «за злагіднення польсько-українських відносин»[55]. Утім, відзначено, що порозуміння можливе тільки «на плятформі [...] визнання та панування права українського народу на Західно-Українських Землях» і заявлено, що «одночасно продовжуємо боротьбу проти шовіністичних настроїв поляків», себто їхнього прагнення відновити довоєнний східний кордон. Зі сформульованого подібним чином тексту випливало, що кожен поляк, котрий не визнає визначеного ОУН польсько-українського кордону, автоматично стає «шовіністом», адже було відомо, що таке рішення одностайно відхиляють усі польські політичні партії.

ОУН-Б також оголосила боротьбу «проти антиукраїнських інтриг та спроб поляків опанувати важливі ділянки господарсько-адміністративного апарату Західно-Українських Земель коштом відсторонення українців»[56]. Таке, здавалося б, тривіальне формулювання показує наскільки неприязно українське підпілля стежило за процесом переймання посад у німецькій адміністрації поляками. Тому ОУН вирішила влаштувати у Львові в 1942 році низку нападів на німецькі товарні склади таким чином, щоб відповідальність за це впала на поляків — під час цих нападів при зв’язаних вартових розмовляли лише польською мовою. Також нападники залишали листівки з гаслами польською мовою на зразок: «Ми теж люди, і теж хочемо жити!» чи: «Геть Гітлера, хай живе Польща!» 11 листопада 1942 року українці розкидали Львовом листівки польською мовою із закликом до повстання. Підпільники сподівалися, що внаслідок цієї та попередніх провокацій на поляків чекають німецькі репресії. Німці, однак, викрили справжніх авторів листівок, і від арештів постраждали українці.

Нацисти уважно стежили за діяльністю, як вони її називали, «Bandera-Gruppe». Їхньої уваги не міг оминути той вплив, який ОУН-Б користувалася в допоміжної поліції та адміністрації. У січні 1942 року в Клевані була заарештована група поліцаїв, пов’язаних із бандерівцями. У березні дванадцять бандерівців були заарештовані в Житомирі. 25 липня того ж року німці застрелили в Києві на вулиці Дмитра Мирона «Андрія». В листопаді 1942 року ґестапо провело низку арештів у Німеччині, затримавши двісті десять бандерівців у Берліні, Ляйпциґу, Ганновері, Гамбурзі та Потсдамі. Того ж року був схоплений і закатований у в’язниці Іван Климів, котрий у 1941 році командував підрозділами ОУН-Б у Східній Галичині.

Попри арешти ОУН-Б продовжувала організаційну, пропагандистську та вишкільну працю, а до її лав вступили сотні нових членів і прихильників. Бандерівські агітатори працювали в багатьох селах на Волині. Основним предметом занять було вивчення націоналістичного декалогу. Також тривала військова підготовка, проте бандерівці неохоче ставилися до створення партизанських підрозділів. Уважалося, що партизанський рух матиме для українців тільки криваві жертви, і ним скористаються виключно «агенти Сталіна й Сікорського». Провідник ОУН-Б на Волині Дмитро Клячківський («Охрім», «Клим Савур») видав у 1942 році інструкцію, в якій наказав внутрішньо консолідуватися й закликав не дати спровокувати себе до відкритої боротьби, — таким чином він намагався заспокоїти щоразу войовничіше налаштованих рядових бойовиків організації.

Однак восени 1942 року стало очевидно, що цього курсу не вдасться утримати. У терені дедалі частіше з’являлися групи радянських партизанів, водночас лісові загони створювали інші українські політичні угруповання. З-поміж останніх найважливішими були підрозділи Тараса Бульби-Боровця, пов’язаного з петлюрівським рухом. Боровець уже на межі 1941–1942 років офіційно вживав для іменування створених ним підрозділів назву УПА, безпосередньо апелюючи до антирадянського партизанського руху, що існував у двадцятих роках. Він хутко здобув популярність, так само, як і керована ним УПА. Мельниківці також почали створювати на Волині власні лісові загони. Українська молодь поривалася до відкритих збройних дій, тому підтримка бандерівців почала слабнути. Щоразу частіше пропагандистів ОУН-Б зневажливо називали «апостолами», тобто тими, хто вміють тільки балакати...

Тож не дивно, що на проведеній у Львові в жовтні 1942 року конференції військових референтів ОУН усі учасники погодилися, що слід утворювати власну армію. Під час обговорення поручник Василь Івахів («Сом», «Сонар») сказав: «Давайте створимо повстанчу армію! [...] Будуть збройні сили, тоді не тільки поляки, а й німці почнуть бояться нас»[57]. Врешті-решт, під час наради було створено робочу групу, якій доручили підготувати докладні плани створення власних збройних сил і майбутніх повстанських дій. Ці плани були представлені на зустрічі у грудні. В опрацьованих сценаріях дій не виключалася й боротьба проти всіх ворогів одночасно, у тому числі СРСР, Польщі та Угорщини. Комісія також розмірковувала над тим, як у разі спалаху повстання слід поводитися з етнічними меншинами. Стосовно росіян було вирішено, що вони схильні до асиміляції, й тому варто ліквідувати лишень комуністичних активістів. Гірша доля очікувала євреїв, котрих «не слід знищувати, але виселяти їх з України, давши їм змогу дещо вивезти з майна. Рахуватися з ними треба, бо вони мають великий вплив в Англії та Америці». Щодо поляків було вирішено «всіх виселити, давши їм змогу взяти з собою, що вони хочуть, позаяк їх також захищатимуть Англія та Америка. Тих же, котрі не схочуть виїжджати — знищувати». Бандерівці мали твердий намір ліквідувати за день до оголошення мобілізації так званих чинних поляків, себто осіб, пов’язаних із підпіллям, тих, хто мав значний суспільний авторитет, будучи природним лідером місцевих громад. Подібна доля мала спіткати вірмен, котрих слід було «трактувати так само, як і євреїв, беручи до уваги, що вони віддані люди Росії»[58]. Натомість, вирішено було залишити в спокої решту національних меншин, у тому числі угорців, чехів і румунів.

У результаті нарад бандерівці вирішили розпочати створення партизанських загонів, тобто Військових Відділів ОУН. У повстанських планах бандерівці завше брали до уваги батальйони «Нахтіґаль» і «Роланд». Обидва підрозділи після переформування в 201 поліцейський батальйон були скеровані до Білорусі. Посади командирів рот у цьому батальйоні посіли Роман Шухевич і Василь Сидор. Українців використовували в антипартизанських операціях і, мабуть, також під час пацифікацій. Утім, терени діяльності батальйону були сильно насичені радянськими партизанами. 29 вересня 1942 року в засідку до них потрапив взвод Романа Кашубинського — загинули всі двадцять шість осіб. Після цієї поразки службовці 201 батальйону зрозуміли, що подальша служба на німецькому боці призведе лише до знекровлення в сутичках із радянськими партизанами.

У середовищі бандерівців наприкінці 1942 року виник задум вивести 201-й поліцейський батальйон на Волинь і власне на його базі розпочати створення партизанських загонів. Проте, незрозуміло, чому цього не трапилося. Микола Лєбєдь, щоправда, наказав батальйонові йти до лісу, але той наказ так і не був виконаний. Роман Шухевич пояснював, що наказ він отримав уже тоді, коли підрозділ був розформований. Цей випадок обтяжив стосунки між Лебедем і Шухевичем, оскільки перший не повірив такому поясненню. Схоже, не без підстав — керівництво партизанським рухом на Волині, звісно ж, не було найбільшою мрією службовців батальйону, вихідців із Галичини, і безумовно завадило би Шухевичу в боротьбі за лідерство в організації.

Українці, замість дезертирувати до партизанів, після закінчення річного контракту просто гуртом відмовилися продовжити його. Не можна сказати, щоб через це їх спіткали якісь серйозні репресії. Німці відіслали їх групами до Галичини та відпустили додому. Натомість, офіцерів умістили під домашнім арештом та наказали регулярно відмічатися в ґестапо. Отож, не дивно, що значна частина «легіонерів» — старшин і підстаршин — доволі хутко опинилася в підпіллі ОУН. Серед них були Роман Шухевич і Василь Сидор.