Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

Українське підпілля у Польщі в 1945–1946 роках

У лютому 1945 року Центральний Провід ОУН-Б вчинив організаційні зміни у структурі українського підпілля. Зокрема, у зв’язку з виникненням нових державних кордонів було вирішено створити в Польщі окремий Крайовий Провід ОУН і підпорядковану йому територіально VI Військову Округу УПА «Сян». Досі терени Замостянщини підлягали ОУН-Б та УПА на Волині, а Перемищина та Бещади входили до складу галицьких структур цієї організації. Українське підпілля в Польщі очолили: керівник цивільної мережі Ярослав Старух «Стяг», підлеглий йому в політичному сенсі командир УПА майор Мирослав Онишкевич «Орест», командир Служби Безпеки ОУН Петро Федорів «Дальнич» і відповідальний за пропагандистську діяльність Василь Галаса «Орлан».

Ярослав Старух вступив до ОУН у 1929 році у віці усього лише дев’ятнадцяти років. Через приналежність до цієї організації його виключили з університету Яна Казимира у Львові, де він вивчав право. У травні 1939 року його засудили до тринадцяти років позбавлення волі, а на свободу він вийшов завдяки вторгненню німців до Польщі. Після розколу опинився в чільному гроні ОУН-Б, відповідаючи за пропагандистську діяльність організації; в уряді Ярослава Стецька його призначили заступником міністра пропаганди. На межі 1943–1944 років він керував підпільною радіостанцією ОУН «Незалежна Україна». Мабуть, власне той досвід пропагандистської роботи зумовив, що його висунули на посаду Крайового Провідника.

Головним простором діяльності УПА упродовж усього періоду її існування залишалися західні області України. Ті терени сучасної Польщі, які називали «Закерзонським краєм» (тобто, розташовані за лінією Керзона), мали для українського підпілля другорядне значення, хоча, звичайно, в майбутньому планувалося включити їх до складу незалежної України. Принагідно «Закерзоння» вважалося «вікном у світ», через яке українське підпілля хотіло переказувати інформацію про боротьбу українців із радянською владою. Для цього планувалося, з одного боку, встановити контакти з посольствами західних країн у Польщі, з іншо-го — створити канали зв’язку між Україною та Західною Європою. Другим важливим завданням ОУН і УПА в Польщі був захист української власності, що на практиці означало опір виселенням.

Після підписання угоди з АК-ВіН стосунки між поляками та українцями настільки внормувалися, що українське підпілля не вбачало потреби в розбудові партизанського руху в Польщі. Тому в серпні 1945 року в Окрузі УПА «Сян» налічувалося тільки чотири-п’ять вітчизняних сотень і кілька прибулих на відпочинок із України. З-поміж «вітчизняних» підрозділів у Бещадах дислокувалася сотня Василя Шишканинця «Бора». На території повітів Любачів, Ярослав і Томашів Люблінський функціонували два відділи, підлеглі «Залізнякові», тим часом на Люблінщині — одна сотня під кодовою назвою «Вовки». На Перемиському передгір’ї не було жодної сотні — тамтешні відділи, в тому числі сотню «Бурлаки», розформували, включивши їх до складу так званих СКВ, покликаних боронити села. Слід, однак, відзначити, що СКВ були в той час дуже сильними, передусім, власне на Перемиському передгір’ї.

Операція виселення українського населення, яку розпочало Військо Польське, змінила ситуацію. Керівництво ОУН-Б і УПА вирішило вдатися до рішучого опору. Додатковим імпульсом для посилення диверсійних акцій стало прибуття в Бещади на межі жовтня й листопада 1945 року шефа головного військового штабу УПА генерала Дмитра Грицая «Перебийноса» та члена Бюро Проводу ОУН-Б Дмитра Маївського «Тараса». Вони збиралися перебратися на Захід, а дорогою влаштували інспекцію підпілля в Польщі. При цьому вони зганили його керівництво за пасивність і розформування частини підрозділів, наказавши провести повну мобілізацію та розпочати великомасштабні бойові операції, відлуння яких почули б аж на Заході. Віддавши відповідні накази, обидва вирушили далі, але були викриті в Чехословаччині та наклали на себе руки.

9 вересня 1945 року командування УПА віддало своїм підрозділам наказ виступити проти операції виселення. Партизани мали нищили переселенські («виселенчі») комісії «та всіх інших, які змушують [людність — Ґ. М.] до виселення». Упівці також були зобов’язані палити покинуті села, попередньо забравши звідти всі речі, які могли б придатися підрозділам у подальшій боротьбі. В спеціальному додатку було наказано надавати бойовим операціям «протибольшевицький, а не протипольський характер»[338]. Отож, було заборонено палити польські села та окремі будинки поляків, котрі мешкають серед українців. Також заборонялося вбивати цивільних. Лише «в найгіршому разі» дозволялося спалити окремі будинки чи частини сіл. Як би не ставитися до автентичності цього документа, немає жодних сумнівів, що він значною мірою залишився на папері, або ж принаймні частина командирів УПА намагалися інтерпретувати його в надто широкий спосіб.

На виконання наказів «Перебийноса» в терені заходилися формувати нові партизанські частини. Тоді виникли чотири курені УПА: «Рена» (Василя Мізерного), «Байди» (Петра Миколенка), «Залізняка» (Івана Шпонтака) і «Беркута» (Володимира Сорочака). Кожен із них складався з чотирьох-п’яти сотень. До лісу пішли тоді цілі відділи СКВ — на їх базі не те, щоб поставали, а радше відтворювалися деякі сотні, наприклад, «Бурлаки». В Польщі діяли теж кілька підрозділів УПА, зокрема, Володимира Гошка «Мирона», чиї оперативні райони містилися на теренах СРСР.

Трохи більше місця слід присвятити сотні УПА Степана Стебельського «Хріна», сформованій восени 1945 року в Бещадах, із якої, коли вона сягнула близько 200 осіб, 1 червня 1946 року виокремився інший підрозділ на чолі зі «Стахом» (NN). То був єдиний підрозділ УПА, який складався з лемків. Утворення суто лемківського відділу УПА було, мабуть, важливим для українського підпілля не тільки з військової, а й з політичної точки зору. Адже то мав бути доказ, що лемки також вважають себе українцями. Командиром цього підрозділу було призначено Степана Стебельського, колишнього вчителя, прихильника найнещадніших антипольських акцій. «Хрін» так писав у спогадах про склад своєї сотні:

Частину вояків підрозділу рекрутували примусово. Один із них, Ян Пулянда із Полян Суровичних, мобілізований у березні 1946 року, з першої ж нагоди здався ВП. На допиті він зізнався:

Таких страт дезертирів у сотні «Хріна» було виконано принаймні декілька.

Українські партизани провели десятки операцій, покликаних зупинити виселення. Вони нищили залізничні колії, мости, палили виселені села, влаштовували засідки на військові підрозділи, не вагалися атакувати сильніші гарнізони та вступати в бій із військовими групами переслідування. На Люблінщині 3-тя Піхотна Дивізія до кінця 1945 року в постійних сутичках із УПА втратила двадцять сім солдатів убитими, четверо вважалися зниклими безвісти, шістдесят сім були поранені. На Перемиському передгір’ї упівці тричі атакували гарнізон у Бірчій, й лише остання атака в січні 1946 року була невдалою.

Одним із найбільших успіхів УПА стала ліквідація мережі вартівень Прикордонних Військ у Бещадах на початку 1946 року. Операція почалася 20 березня нападом сотень «Хріна» і «Мирона» на експедицію, споряджену для евакуації вартівні в Яселі. Після короткої сутички бандерівці полонили кількадесят вояків. З них близько двадцяти відпустили на волю, проте аж шістдесят розстріляли (власне цим сюжетом скористався пізніше Ян Ґергард в романі Заграви в Бещадах, замінивши, проте, розстріл ритуальним убивством із відтинанням голів сокирою). Знищення експедиції, надісланої до Яселя, змусило прикордонників евакуювати гарнізони ослаблених вартівень у Команьчі, Волі Миговій і Радошицях до Пупкова, звідки під тиском УПА вони перейшли на чехословацький бік. На порятунок прикордонним постам, які опинилися в небезпеці, із Загір’я вирушила група вояків Прикордонних Військ і Війська Польського в кількості близько ста сімдесяти осіб під командуванням майора Юрія (?) Фролова. В околицях сіл Височани та Кожушне вона потрапила в засідку УПА. Поляки зазнали важких втрат, вони насилу вирвалися з оточення в Кожушному — загинули понад тридцять вояків. Зі значних поразок ВП слід ще згадати про засідку, в яку 27 червня 1946 року потрапила в Перемиському повіті підофіцерська школа 28 піхотного полку. Захоплені зненацька, вояки безладно кинулися врозтіч, залишивши на полі бою поранених колег. Загинули двадцять дві особи, семеро були поранені.

У відповідь на нещадний характер переселенської акції, УПА також скоювала напади на польські села. Були спалені, зокрема: Новосільці (30.12.1945), Дешно і Волтушова (06.01.1946), Липовець, Королик Волоський і частина Королика Польського (01.11.1946), Буківсько (5/6.04.1946), Вітрилів, Лодина і Темешів (10.09.1946), Прусік (21/22.10.1946). Хоча під час цих акцій було заборонено убивати цивільне населення, проте жертви усе ж неодноразово траплялися. Мабуть, найкривавішим став перебіг спалення села Новосільці, де загинули сімнадцять цивільних осіб.

Подібних акцій було б більше, якби не стриманість «Рена». Той гамував пристрасті своїх підвладних, заборонивши, зокрема, вбивати полонених, чи проводити акції, які могли призвести до загибелі цивільних. Ймовірно, що саме під його впливом було вирішено відмовитися від задуму знищити село Небещани, де була дужа польська самооборона, попри те, що «Хрін», котрий мріяв про вигнання польського населення щонайменше до Сяніка, а може, навіть і про захоплення й спалення цього міста, наполегливо вимагав зміцнити свій відділ, щоб здійснити напад.

Спалення польських сіл траплялося передусім на Ряшівщині, тому там співпраця з АК-ВіН урвалася наприкінці 1945 року. На Люблінщині УПА уникала кривавих операцій, отож «союз» із польським підпіллям не тільки утримався, а й увінчався кількома спільними збройними операціями проти комуністів.

Слід зауважити, що партизани провадили свої акції, не рахуючись із втратами серед власного цивільного населення. Упівці неодноразово обстрілювали колони переселенців, щоб розігнати їх. Найбільше українських жертв полягло, підірвавшись на мінах-пастках, які УПА встановлювала на дорогах. Тільки на дорозі Струбовиська-Кальниця на мінах, закладених сотнею «Мирона», 11 червня 1946 року підірвалися вісім переселенців. Проте, усе ж більше страждань завдавали українському населенню вояки ВП, котрі здійснювали виселення. Траплялися випадки, коли розлючені втратами підрозділи ВП прагнули вимістити зло на цивільних. 24 січня 1946 року поблизу села Завадка Морохівська трапилася сутичка з УПА, а коли відправлена наступного дня на місце бою оперативна група не знайшла в селі партизанів, то її вояки влаштували селянам бійню, замордувавши близько п’ятдесяти осіб, у тому числі жінок і дітей. Упродовж подальших тижнів під час наступних пацифікацій в тому селі були вбиті ще близько двадцяти осіб. Водночас у Карликові загинули п’ять, чи навіть чотирнадцять осіб, а у Висліку Великому — сім.

У цій ситуації не дивує, що діяльність УПА підтримала значна частина української громади. Партизанів вважали єдиними захисниками від виселення із рідних домівок і депортації на Схід. УПА, либонь, не вдалося би набути такої підтримки, якби не переселенська операція та зумовлені нею брутальні діяння ВП. Як зазначив командир 34-го піхотного полку підполковник Ян Ґергард, «внаслідок часто надміру лихої поведінки війська (що, зрештою, цілком виправдано з боку втомленого та розлюченого солдата) постає небезпечне провалля між нами і цим населенням, і люди ці простують акурат у обійми до бандитів»[341].

Кінець депортації в Україну не означав завершення партизанської боротьби. Особливо трагічні події сталися в околицях Вовковиї-Терки (згодом вони були в перекрученому вигляді представлені Вандою Жулкевською в романі для молоді Сліди рисячих пазурів). На початку липня 1946 року СБ ОУН викрала з Терки трьох селян — двох українців і поляка. Дізнавшись про це, військові призначили групу заручників і погрожували стратити їх, коли щось трапиться із бранцями УПА. На відповідь націоналістів не довелося довго чекати. Одного з викрадених відпустили, а двох інших — Міхала Лошина і Яна Ґанкевича — повісили в селі. 8 або 9 липня вояки ВП привезли до Терки двадцять вісім чоловік, переважно жінок і дітей. «Арештованих дітей і жінок заперли до одної хати в горішнім кінці села, де один бандит постріляв їх з автомата, та порозривав гранатою. Ще живих людей спалено, підпалюючи хату. [...] Вдалося втікти лише 14-літньому хлопчині Соняк Василеві»[342]. Водночас солдати прочесали село, убивши кількох стариків, які залишилися в Терці. Загалом були замордовані тридцять три особи.

Невдовзі УПА помстилася. У ніч із 14 на 15 липня сотня Романа Гробельського «Бродича» за підтримки боївки Служби Безпеки напала близько півночі на Вовковиї. Упівцям вдалося заскочити й відтіснити польські варти. Раптовою атакою вони підійшли на відстань 30 метрів від плебанії, де містився штаб комендатури Прикордонних Військ і міліцейське відділення, проте їх зупинив інтенсивний кулеметний вогонь. Бій тривав кілька годин. «Тим часом, коли 2 групи бандерівців атакували к[оманду]вання ВП і міліцейське відділення, третя група палила хати поляків і вбивала польське населення. По-варварськи були замордовані ножами 10 осіб, у тому числі порізана ножем трирічна дівчинка»[343]. Згоріли шістдесят будинків. З-поміж військових загинув один офіцер і міліціонер, кілька отримали поранення. «З мирних жителів були убиті 11 осіб, у тому числі 3 українців, одна дитина, а 7 були із села Терка, й серед них був родич одного з бандитів»[344]. Двоє упівців загинули, а 4–5 зазнали незначних поранень.

До середини 1946 року успіхи ВП в боротьбі проти українських партизанів були незначними. Більшість облав закінчувалися нічим. Однак улітку військові ужили нову тактику, пристосовану до партизанських методів. Окремі оперативні групи, шукаючи слідів партизанів, прочісували ліси та села. Завдяки цьому армія нарешті почала добиватися успіхів. Найбільший із них припав 70-особовому підрозділові ВП під командуванням поручника Блажея 24 серпня 1946 року. Поляки заскочили зненацька сотню «Хріна», яка відпочивала в Хотіні. Незважаючи на чисельну перевагу українців, вони, не зазнавши втрат, убили двадцять чотирьох упівців, а двох захопили в полон. Восени того року «Хрін» зазнав чергової поразки, втративши добре споряджений табір на Хрищатій. Ці та інші дії ВП підірвали силу й моральний дух українських партизанів, проте цілком не вдалося знищити жодної сотні УПА.

Діяльність українських партизанів спонукала Польську селянську партію передати КНР запит щодо створення спеціальної комісії, яка б розслідували ситуацію в Ряшівському та Люблінському воєводствах, на теренах, де діяли українські партизани. ПСелП в такий спосіб виразно напалася на комуністів за їхню бездіяльність в цьому питанні. Комісію врешті так і не створили, а міністр державної безпеки Станіслав Радкевич у відповідь ствердив: «Коли йдеться про політичний сенс запиту ПСелП, то мушу заявити, що він має особливий присмак. Постає запитання, чому ПСелП вносить цей запит, але обмежує проблему безпеки тільки теренами Ряшівщини та Люблінщини [...]. Йдеться [...] тільки про справу українських банд. Для нас, демократичного табору важливо очистити терен від банд будь-якої реакції, неважливо, чи то української, чи польської, очистити від українських і польських банд»[345]. Висловлювання Радкевича є найкращою ілюстрацією того, як польські комуністи ставилися до проблеми боротьби з УПА. Головним ворогом була для них не УПА, а польське підпілля та опозиція. У спеціальному звіті, підготовленому навесні 1946 року Верховним Командуванням Війська Польського, УПА окреслена як така, що має «радше тимчасовий характер». «Більш сталий характер, — читаємо далі в тому звіті, — (і схоже, вона буде тривалою) має діяльність реакційних банд НЗС і АК. Вони утворюють найвищу концентрацію банд і становлять основну небезпеку [...] особливо під час виборчої кампанії»[346]. Командування ВП вважало, що проблема УПА вирішиться сама собою після від’їзду до СРСР українського населення.

Українці та лемки, які залишилися в Польщі, після офіційного завершення виселень в Україну хутко дійшли до висновку, що діяльність ОУН і УПА втратила сенс. Партизани дедалі менше мали підтримку місцевого населення. Українці вважали, що вже не слід провокувати поляків, найгірше минулося, тож настав час для спокійного життя. Командування УПА оцінювало, що українське населення «хоче передовсім спокою. Пограбоване, розорене, стероризоване, воно хоче перепочити, хоче повернутися до нормальних засад господарювання»[347].

Найменшу підтримку УПА мала серед лемків, які мешкали на Низькому Бескиді. Восени 1945 року в тому регіоні існувала тільки нечисленна організаційна мережа, що налічувала не більше ніж кількадесят членів. Цієї ситуації не змінили рейди потужніших груп ОУН-Б і УПА, влаштовані в жовтні 1945 і червні-липні 1946 року. Дуже часто населення вважало своїм обов’язком інформувати владу про появу в них «людей з лісу». Звіт УПА так оцінював цей стан справ: «Населення не звертає уваги на наш рух. Не вірить у наш успіх і [...] ставляться до нас із легковажністю [...]. Пропаганда нічого тут зробити не зможе, бо населення тут не цікавиться ні книжкою, ні газетою»[348]. А так, у свою чергу, описував становище лемків підполковник Ґергард:

Ці описи свідчить, як мало було потрібно, щоб здобути підтримку для Польської держави принаймні частини, якщо не більшості решти українського населення, яке залишилося в Польщі.

Взимку 1946–1947 років з’явився реальний шанс провести ефективну антипартизанську військову операцію, не вдаючись до етнічної чистки в Південно-Східній Польщі. Можна було повністю ліквідувати наявні там підрозділи УПА або принаймні витиснути їх із країни. Така операція, не підтримана виселеннями, звісно, була б важчою, але цілком можливою для втілення, реалістичною та обмеженою порівняно незначною територією. Адже йшлося про вузьку прикордонну смугу, передусім Розточчя, Перемиське передгір’я, Бещади, і значно меншою мірою Низький Бескид, де діяла тільки одна сотня, яка, до речі, прибула з Бещад у 1946 році і з чималими труднощами трималася на цьому терені через неприязне ставлення лемків. Можна було позбутися партизанів, по-перше, скерувавши проти них численні підрозділи ВП, укомплектовані добре вишколеними солдатами, а по-друге, пококетувавши з цивільним населенням, обіцяючи нагороди в обмін на лояльність до Польської держави.

Така операція так і не відбулася, бо комуністична влада вважала, що головною загрозою для неї є ПСелП Станіслава Миколайчика і польське самостійницьке підпілля. Відтак узимку 1946–1947 років переважна більшість підрозділів ВП були кинуті на операцію забезпечення (читай: фальшування) результатів виборів до Законодавчого Сейму, які відбулися в січні 1947 року. Взимку того ж року проти польського підпілля та Польської селянської партії воювали п’ятдесят шість тисяч солдатів ВП — на проведення «виборчої» операції часто спрямовували також підрозділи, призначені для боротьби з УПА.

Сфальшовані «підсумки» виборів до Законодавчого Сейму зламали опір суспільства комунізму в Польщі. Натомість, оголошена в лютому 1947 року амністія призвела до розформування більшості польських партизанських загонів. У лісі залишилася тільки жменька «незламних». Подолання «вітчизняної реакції» дозволило комуністам спокійно задуматися над тим, як вирішити українське питання.

Офіцери ВП рішучо наполягали на виселенні решти українського населення в Україну або на західні землі. У чергових звітах, переказуваних «нагору», ця тема лунає неодноразово. За таке розв’язання виступав також командир 34 піхотного полку підполковник Ян Ґергард. Військо наполягало на варіанті цілковитого виселення населення не тому, що то був єдиний спосіб ліквідувати УПА, а тому, що воно здавалося найпростішим для втілення. Безумовно, при проведенні проти-партизанських операцій слід «відокремити» населення від повстанців, але таке розмежування зовсім не обов’язково мусить супроводжуватися виселенням цивільних громадян. Партизанські загони ВіН і НЗС, які мали не меншу, ніж українські, підтримку населення, були знищені без застосування масових депортацій. Впадає в око, що влада не оголосила амністії для членів УПА й не намагалася будь-яким іншим чином здобути прихильність місцевого населення, скажімо, роздаючи землю, якої після депортацій в Україну в 1944–1946 роках було безліч.

Про потребу виселення українців і лемків свідчив іще один аргумент. У 1944 році Сталін вирішив, що Народна Польща мусить бути етнічно однорідною державою. В країні, отож, могли залишитися тільки ті, хто в перспективі легко могли піддатися асиміляції. Між тим, діяльність ОУН-Б і УПА переконала польських комуністів, що саме лише знищення українського підпілля не дасть сподіваного ефекту. Оскільки радянська влада не погодилася прийняти подальші транспорти з українцями з Польщі, єдиним вирішенням стало вивезення їх на західні землі та розсіяння. На межі 1946–1947 років постали перші списки осіб, призначених на виселення. Проте з початком операції не поспішали. Згідно з однією з імовірних версій, її планували здійснити восени 1947 року, водночас із наступною депортацією українців, яку радянська влада мала намір провести в УРСР. Таким чином, у Польщі та в Україні відбулася б велика двокомпонентна операція, спрямована на «впорядкування» ситуації на польсько-українському прикордонні. А тим часом було вирішено цькувати УПА безугавними облавами. На початку 1947 року, відразу ж після сфальсифікованих виборів до Сейму, в терен вирушили маневрові групи Корпусу Внутрішньої Безпеки (далі — КВБ). Лютий і березень 1947 року принесли низку запеклих польсько-українських сутичок, які змусили сотні УПА на Перемиському передгір’ї та в Бещадах постійно маневрувати.

УПА, проте, не збиралася капітулювати. На світанку 28 березня 1947 року об’єднані сотні «Хріна» і «Стаха» в кількості близько ста сорока вояків вийшли з місця постою і близько 9-ї години дісталися дороги Балигород-Тісна в околицях села Яблоньки. Тільки-но партизани зайняли позиції, з боку Балигорода над’їхали два авто з тридцятьма трьома солдатами. Упівці відразу ж відкрили по них вогонь. Вояки вискочили з авто і спробували атакувати позиції противника, проте були змушені відступити. Солдати відійшли за сусідній потік, залишивши на полі бою трьох убитих. Частину з них охопила паніка. Двоє партизанів підбігли до покинутих авто, але не знайшли в них — усупереч очікуванням — жодного спорядження. Отож, коли невдовзі під’їхало ще одне авто з групою вояків, упівці відступили.

«Хрін» після повернення до табору визнав засідку хибною, шкодуючи, що не вдалося підпалити авто. Допіру з польських газет партизани довідалися, що від їхніх рук загинув генерал Кароль Шверчевський «Вальтер», заступник міністра національної оборони. Таким чином, випадкова засідка принесла сотням «Хріна» та «Стаха» успіх, завдяки якому вони відтоді стали найвідомішими підрозділами УПА в Польщі. 1 квітня 1947 року поблизу місця загибелі «Вальтера» інша бещадська сотня УПА — «Бора», — здобула ще одну перемогу, дощенту перебивши тридцятиособовий загін Прикордонних Військ.

Стривожений цими діями УПА підполковник Вацлав Коссовський, який прибув у Бещади, щоб підготувати рапорт про обставини смерті генерала Шверчевського, у своїх висновках запропонував:

Пишучи ці слова, підполковник Коссовський не знав, що його пропозиції запізнилися. Влада «народної» Польщі вже вирішила, що вона зробить з українською та лемківською меншинами.