Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

Польська оборона та помста

Масова різанина польського населення призвела до того, що навіть найбільш прихильно налаштовані до українських прагнень волинські поляки перестали вірити в можливість порозуміння. Це добре ілюструють спогади Вінцентія Романовського, котрий писав:

Бійня 11 липня 1943 року переконала Казімежа Банаха та підполковника Казімежа Бомбінського в потребі взаємної співпраці. 19 липня вони спільно віддали наказ про об’єднання Державного Корпусу Безпеки й цивільної адміністрації з військом. Наступного дня командування АК вирішило негайно створити партизанські загони, які мали осягнути бойову готовність до 28 липня. Згідно з відданим наказом, було створено дев’ять партизанських підрозділів АК, які налічували приблизно тисячу осіб. Завдяки високій мобільності вони могли у критичні моменти підтримувати бази самооборони, а водночас зненацька атакувати українців і завдавати їм дошкульних ударів.

28 липня 1943 року окружний представник уряду Казімеж Банах звернувся до мешканців Волині зі зверненням, у якому закликав поляків до «розумного мислення та опанованої дії», оскільки «триває боротьба [...] не за те, хто з нас загине, або врятує життя — триває боротьба за цілісність і велич Республіки, про загрозу тут [...] для багатовікового польського доробку». Він апелював до всіх поляків, і жінок, і чоловіків, вступати до лав самооборони. Банах закликав до самодопомоги та бойкоту організованих окупаційною владою виїздів на роботу до Райху. Він звинуватив у відозві німців і радянський режим у провокуванні братовбивчої боротьби. Крім того, представник уряду категорично заявив:

Однак ситуація була настільки драматичною, що польська людність не могла серйозно трактувати жодних подібних закликів. Єдиним раціональним виходом здавалася втеча або організація самооборони в порозумінні з будь-ким, хто лише міг дати зброю. Знаючи про трагічне становище мешканців Волині, Банах запропонував постачати їм зброю й амуніцію з Центральної Польщі та перекинути сюди кільканадцять партизанських рот, добре оснащених кулеметами. Проте керівництво Підпільної Польської Держави було не в змозі задовольнити запити представника уряду. На Волині лише з’явилася група офіцерів, а в березні 1944 року — одна рота, так звана варшавська, у складі кількадесяти осіб.

Польське підпілля станом на 1 вересня 1943 року (тобто, після найбільшої хвилі вбивств) оцінювало кількість польського населення в 170 тисяч осіб, зосереджених у 11 повітових містах і на 25 оборонних базах. Останні особливо часто зазнавали безугавних атак українських націоналістів. Найбільшою польською базою самооборони на Волині, безсумнівно, було Пребраже, яке в 1938 році налічувало 1150 мешканців. Уже від березня 1943 року місцева громада виставляла нічну варту; вона також отримала дозвіл крайсляндвірта (районний керівник сільського господарства) Ківерців Єске на створення самооборони. Проте у квітні та травні 1943 року упівці вбили у засідці під Островом вісімнадцять безборонних мешканців Пребражого, котрі їхали за покупками.

20 квітня 1943 року керівництво самообороною обійняв Генрик Цибульський «Гаррі», що виявилося найкращим вибором із усіх можливих. Лісник за освітою, він був депортований углиб СРСР у 1940 році, проте втік, описавши свою мандрівку таким чином:

Цибульський після початку німецько-радянської війни повернувся на посаду лісника, водночас встановивши контакти з підпіллям. Відразу ж після перших нападів він перебрався до рідного Пребражого, де завдяки його ініціативі польські сили оборони хутко зросли до чотирьох рот (близько пятисот осіб). Під їхню опіку потягнулися тисячі польських біженців. Загалом у Пребражому знайшли притулок близько десяти тисяч людей. Самооборона підтримувала контакти із навколишніми польськими селами, зокрема Рафалівкою, Германівкою і Комарівкою.

Оборонці Пребражого проводили також наступальні операції, влаштовуючи напади на довколишні українські села, де групувалися підрозділи УПА. 5 червня було атаковане Омельне, а незабаром — щоб підтримати самооборону в Рафалівці, якій загрожувала УПА, село Гавчиці, де «значна частина банди була розбита, а решта відступили в навколишні ліси»[120]. Відтак, щоб здобути ліки, був організований напад на аптеку в Тростянці.

Командування УПА вирішило атакувати Пребраже на початку липня 1943 року. Можливо, що спершу воно прагнуло знищити польські скупчення навколо Пребражого, а потім одразу ліквідувати саму базу самооборони. 4 і 5 липня в околицях Пребражого спалахнули заграви пожеж. Підрозділи УПА, прямуючи до Пребражого, убили в Човниці Новій 24 поляків, у Дерманці — 61, в Мар’янівці — понад 20. В атакованій Вільці Котівській відчайдушні дії учасників самооборони дали частині мешканців змогу втекти, проте й так загинули понад сорок осіб. Польські господарства були спалені також у колоніях Адамів І і II, Балярці, Добрій, Хмелівці, Творимері та Загайнику. Натомість, самооборонам у Рафалівці та Комарівці вдалося тієї ночі відбити українські атаки. Загалом навколо Пребражого згоріли близько двадцяти сіл і колоній, загинули 550 поляків. З українського боку дві особи загинули й шість були поранені.

5 липня близько 11-ї години упівці розпочали бій із самообороною Пребражого. Село обстріляли мінометним вогнем. Сутички тривали до полудня. Загинули десять поляків, на українському боці поліг один упівець, а другий був важко поранений. Не виключено, що цією операцією особисто командував «Клим Савур».

12 липня поляки ударили на Тростянець, розгромивши в цьому поселенні підстаршинську школу УПА. Село почасти спалили, а його українським мешканцям наказали переселитися кудись подалі. 31 липня знову відбулася сутичка, цього разу українці напали на поляків, які жнивували на довколишніх (у тому числі українських) ланах. Після кількагодинної перестрілки упівці відступили.

Наступного разу УПА атакувала Пребраже 31 серпня, згромадивши значні сили, щоб знищити село. На щастя для захисників, їм вчасно прийшов на допомогу підрозділ АК під командуванням Зиґмунда Кульчицького «Ольґерда» та група радянських партизанів Миколи Прокоп’юка. Завдяки їм українці зазнали поразки.

2 жовтня 1943 року двісті членів самооборони Пребражого спільно з радянськими партизанами завдали удару в напрямку села Омельного. Спершу вони обстріляли його із кулеметів і мінометів, спричинивши численні пожежі, а потім пішли на приступ. Загинули щонайменше десять українців, а з села забрали кільканадцять голів великої рогатої худоби. В ніч проти 15 жовтня 1943 року УПА востаннє напала на Пребраже, але й ця атака виявилася неефективною. Натомість 25 листопада самооборона Пребражого здійснила вдалий напад на українське село Журавичі, щоб здобути борошно, збіжжя та худобу.

Іншою сильною базою самооборони була Панська Долина. Згоду на створення самооборони в цьому селі дав крайсляндвірт Вільгельм Шнайдер. Вперше УПА атакувала Панську Долину 22 червня 1943 року, але полякам вдалося відбити удар. 5 серпня українці вчинили наступну спробу здобути село: його оточив курінь УПА, підтриманий трьома гарматами калібру 75 мм. «Ми в уяві, — згадує один із командирів УПА Максим Скорупський, — вже бачили руїни польських будинків»[121]. На щастя для оборонців, вистреливши кілька разів, українські гармати замовкли: важко сказати, чи то через поганий технічний стан, чи то через некваліфіковану обслугу. Без підтримки артилерії УПА була не в змозі прорвати польську оборону. «Панська Долина дійсно була “твердинею”»[122], — констатує Скорупський. Попри це 22 вересня 1943 року українські підрозділи раптово напали на село в передобідні години, сподіваючись на ефект несподіванки. Самооборона однак відбила атаку.

Іноді польські бази рятував щасливий випадок. На початку вересня 1943 року УПА вирішила атакувати значними силами самооборону в Засмиках. У процесі концентрації українські підрозділи натрапили на німців, що призвело до битви під Радовичами. І українці, й німці зазнали в ній важких втрат. УПА мусила відмовитися від нападу та відступити.

Варто згадати ще про базу в Гуті Старій. Навколо цього села навесні 1943 року постала самооборона в кількох польських населених пунктах на Заслуччі. В липні радянські партизани вбили командира бази поручника Осецького, змушуючи самооборону перетворитися на радянський загін ім. Фелікса Дзержинського. 15 серпня 1943 року оборону бази зміцнило прибуття підрозділу АК під командуванням капітана Владислава Коханського «Бомби». На середину листопада 1943 року «Дубовий» запланував значну операцію проти бази в Гуті Старій. Коли упівці атакували її 16 листопада, то натрапили на сильний опір польської самооборони, а всі їхні спроби здобути село, зазнали невдачі під кулеметним вогнем. До бою включився також загін радянських партизанів під командуванням Котлярева — тоді УПА почала відступ. То був один із найбільших польських успіхів у протистоянні з УПА. Поляки втратили усього кілька людей, натомість на українському боці було аж 54 загиблих і понад 40 поранених. Додаймо, що відступаючі упівці в помсту убили в Більчаківській колонії п’ятнадцять поляків.

Після бою капітан Коханський повівся дуже шляхетно, наказавши перев’язати одинадцять поранених упівців, а відтак відправив їх на возах до села Губкова понад Случем, мешканці якого співпрацювали з бандерівцями. За словами Вінцентія Романовського, «то був єдиний відомий випадок вияву поваги бандерівців до доброї волі поляків: колона безперешкодно повернулася на базу»[123].

Подібні бази самооборони постали і з великою рішучістю відбивали атаки українських партизанів, зокрема в Берестечку, Рибчій, Рожищах, Ружині, Трускотах, Острозі, Рафалівці та інших місцях. Результати їхньої діяльності командувач АК генерал Тадеуш Коморовський оцінив таким чином: «Здійснювана інтенсивна акція самооборони дала [...] позитивні результати. Ворожа діяльність українських банд, а передусім підрозділів УПА, дещо принишкла. Завдяки енергійним та організованим діям населення та акції самооборони — не було допущено до знищення польського елементу в Окрузі Волинь, створюючи завдяки цьому підстави для виконання засадничих бойових завдань Округи»[124].

Партизанські загони AK, які підтримували боротьбу підрозділів самооборони, часто вдавалися до наступальних дій. У районі Купичів-Засмики підрозділ під командуванням поручника Владислава Чермінського «Яструба» атакував 31 серпня Грушівку, забивши близько двадцяти українців, власні втрати поляків становили одну особу. Коли у вересні упівці вбили у селі Рівному Любомльського повіту близько тридцяти поляків, підрозділ поручника Казімежа Філіповича «Корда» спалив у помсту українську частину села. 7 вересня в колонії Бовтуни той самий підрозділ переміг сотню «Ворона». Були вбиті сімнадцять українців, у тому числі командир сотні. Врешті, 5 жовтня об’єднані підрозділи «Корда» та «Яструба» спалили села Полапи та Сокіл. Були й інші атаки на українські села, здійснені в той час цими ж підрозділами: нападів зазнали Опалин, Лисняки, Осічник і Висоцьк.

Поляки також чинили багато окремих страт українців, яких підозрювали у сприянні націоналістам, причому до таких дій АК вдавалася й у містах. Як повідомляє офіцер особливого диверсійно-десантного підрозділу АК майор Вацлав Копісто, в Луцьку «вироки виконано щодо: шефа української поліції Редька [...] адвоката Черевка перед його віллою по вулиці Тринітарській [...] заступника бурмістра Скоробогатова, котрий, попри серйозні поранення, вижив. Від виконання вироку щодо архієрея Полікарпа [Сікорського, православного архієпископа. — Ґ. М.] відмовилися з гуманних міркувань через його старечий вік»[125].

Тут ми торкаємося делікатного питання про ставлення польських підрозділів до українського цивільного населення. Владислав і Єва Семашки у знаній праці на тему волинського геноциду, в якій з великою ретельністю відтворюють втрати польського населення, рішуче стверджують, що помста була чимось рідкісним (у їхній праці фігурують лише 113 убитих за цих обставин українців), а її жертвами «були переважно упівці, тобто учасники нападів на поляків»[126]. На думку дослідників, накази польського командування дозволяли вбивати тільки вояків УПА. Однак у світлі доступних джерел, подану ними кількість українських жертв слід розглядати як безумовно неповну — і самі автори, схоже, це усвідомлювали. Вони згадують, наприклад, що самооборона з Рожищ спалила українське село Звози у відповідь на чинені звідти атаки, проте одразу додають: «Не відомо, чи були якісь жертви серед українців»[127]. Між тим, зі свідчень учасника польської самооборони, ми дізнаємося про дещо інше:

У січні 1944 року самооборона з Рожищ спалила наступне село, Тростянку, убивши близько тридцяти українців.

Також, за словами вояка АК Леона Карловича, на Волині прийнято було «від початку правило, що воюємо ми тільки з бандерівцями, озброєними рушницями чи іншими знаряддями злочину [виділення моє — Ґ. М.]»[129]. Ось як він розповідає про реквізиційну операцію в Ловищах:

В іншій своїй книжці Карлович описує страту, і цей опис засвідчує, що не завжди вбивали тільки озброєних людей:

— Ходи! Отримаєш те, що заслужив! — гукнув хтось із них.

Я відвів погляд, побачивши жах, який застиг на обличчі українського хлопця. [...] Його відвели в глибокі лози. Незабаром мені здавалося, що пролунало щось таке, наче плескання в долоні. [...] В будь-якому разі ті, хто його відпровадили, невдовзі повернулися, коли ми вже були на марші, але без добровольця. Він не пішов з нами «різати ляхів»[131].

Надзвичайно цінну інформацію в цьому відношенні подають спогади іншого вояка АК Ольґерда Ковальського, в яких читаємо:

У самому селі Клюську, щоправда, не було виконано жодних страт, оскільки його мешканці втекли, але зі спогадів Ковальського виразно випливає, що той наказ залишався в силі до самого кінця бойових дій. Проте деякі солдати його ігнорували, про що свідчить опис атаки аківців на село Ставки в березні 1944 року: «Коли нас обстріляли з того села, я одним із перших підійшов до найближчої хати [...] закликав мешканців покинути приміщення. Вийшли дві жінки. Я втішився, що не чоловіки [...]. Зненацька до «моїх» жінок підбіг «J» і впритул повбивав їх пострілами в голову. Я відчував себе співвинним у цій марній смерті»[133]. Інформацію Ковальського опосередковано підтверджує Вінцентій Романовський (також вояк АК), котрий визнає, що «не щадили й чоловіків, схоплених без зброї». Він також заявляє: «На різанину, розбій та грабежі [ми] відповідали збройною відплатою, вбивствами, реквізиціями, грабунками. Вбивство вважали чеснотою. Юнаки, які втратили всю свою сім’ю, насічками на прикладах гвинтівок реєстрували своїх жертв. Людська справедливість опускалася до межі тваринної помсти. Під впливом всезагальної пожежі навколо тільки офіцери не втрачали гідності»[134]. Ще неабияким свідченням є один зі звітів Казімежа Банаха. Ми можемо довідатися з нього про спалення українських сіл Кличковичі та Туровичі та про вбивства випадкових українців.

Польські історики, які пишуть у цьому контексті про гуманні методи ведення бойових дій і категоричну заборону помсти цивільному населенню, покликаються на наказ командувача Округи полковника «Любоня». У ньому йдеться:

У процитованому наказі, як легко зауважити, немає й слова про гуманне ставлення до неозброєних чоловіків. У ньому лунає заклик лише (чи, може, враховуючи масштаби злочинів УПА, радше — аж) залишити в спокої жінок і дітей. Це свідчить про правдивість слів Ковальського, коли той згадує накази — принаймні в деяких підрозділах — про вбивство чоловіків. Інша річ, що коли так воно насправді й було, то польське керівництво постало тоді перед дилемою, яку годі було безпомилково розв’язати. Польське населення зазнало жорстокого терору, і прагнення помсти мусило здаватися багатьом нормальним і очевидним. Після жахливих злочинів, свідками яких були вояки, обмеження їхнього прагнення помститися лише особам, які потенційно користуються зброєю, могло здаватися з психологічної точки зору єдино можливим прийнятним шляхом. Ці накази, мабуть, також були з розумінням сприйняті вояками. Траплялися, щоправда, поодинокі вбивства жінок, але теж слід підкреслити, — іноді відпускали чоловіків, яких визнавали нешкідливими для партизанів, або, принаймні, не обтяженими провиною за злочини, вчинені проти польського населення.

Окремою проблемою залишаються реквізиції в українських селах, повсюдно акцептовані поляками. Їх просто вважали поверненням майна, раніше пограбованого в польського населення. Напад на Солотвин, метою якого була реквізиція, а отже, здобуття спорядження, описав Роман Кухарський:

А Ольґерд Ковальський так описав реквізицію початку січня 1944 року: