Відчай

8

Ісаєв відчув, як ослабли ноги і заніміло серце, коли в камері, куди його ввели, він побачив Сашеньку, яка сиділа на табуретці.

Це була не Сашенька, а сива жінка із зморшкуватим, сірим обличчям і висохлими руками; тільки очі були її— величезні, сірі, мудрі, печальні, люблячі…

— Сідайте на другу табуретку, — сказав Сергій Сергійович. — Одне до одного не підходьте, коли не послухаєтесь, припинимо побачення. Я залишу вас самих, але вічко камери відкрите завжди, за порушення відповідатиме Гавриліна — три дні карцеру.

І, по-солдатськи обернувшись на підборах, Сергій Сергійович вийшов з камери…

— Любов моя, — сказав Ісаєв і зрозумів, що він нічого не сказав: пропав голос.

— Любов моя, — повторила Сашенька. — Максимчику, Максиме Максимовичу, ніжність ви моя єдина…

Чому я не вмію плакати, болісно подумав Ісаєв, які щасливі ті, хто може дати волю сльозам; від інфаркту найчастіше вмирають усмішливі люди.

— Двадцять років тому… Я бачив у Шанхаї сон… Начебто я повернувся до тебе, в Москву… І ми їдемо на прольотці, — прошепотів він, відкашлявшись.

У Сашеньки затремтіло підборіддя…

Я залишив її, скорившись наказові, що надійшов у Владивосток з цього дому, подумав Ісаєв. Їй тоді було двадцять… А тепер? Змучена старенька жінка… І я не маю права відразу ж спитати про сина, я повинен щось сказати їй…

— Ти схудла, любов, але тобі це дуже… Навіть не знаю, як сказати… До лиця…

— Максимчику… Я знаю про себе все… Жінки все про себе знають… Навіть якщо відібрати дзеркальце… Я стара, Максимчику… Дуже стара… Ви мене не заспокоюйте, ви завжди кепкували з мене, от і зараз будьте таким… Ви мені також снились… Це були якісь кінофільми, а не сни…

— Ти сказала «відібрали дзеркальце», — Ісаєв обдивився камеру; зразу побачив велику віддушину, зрозумів, що їх не тільки записують, а й знімають. — Тебе давно заарештували? В чому обвинувачують? Говори швидко, бо можуть припинити побачення…

Сашенька похитала головою:

— Мені обіцяли, що не припинять, дали чесне слово… І дозволили відповідати на всі ваші запитання… Можна я спитаю, Максимчику?

— Звичайно, любов…

— Ви були вірні мені всі ці роки?

Її примусили поставити це запитання, зрозумів Ісаєв, до кінця відчувши їхнє трагічне, нездоланне відгородження одного від одного: справа тут не в тому, що вона звертається до мене на «ви», вона й у Владивостоці так називала мене, справа в іншому, зовсім в іншому, нам обом непідвладному.

— Я люблю тебе, — відповів він, пильно дивлячись їй в обличчя, немов хотів зняти зморшки, попелястість, набряки, щоб побачити колишню Сашеньку. — Я завжди любив тебе…

— Але ви жива людина… У вас були жінки?

— Були.

— І вони нічого не важили у вашій долі? Вони не лишилися в вас?

Навіщо вона говорить про це, подумав Ісаєв. Не можна так говорити, це ж зовсім не Сашенька, це ж не моя Сашенька… Я ніколи не посмію запитати, чи був у неї мужчина. Звичайно, був, але ж любов, така, як наша, позначена іншою печаттю, іншим смислом…

— Вони лишили рубець у душі, бо їх через мене вбили, — відповів він і відчув, що нарешті серце перестало тремтіти.

— Ви зовсім не змінились… — прошепотіла Сашенька. — Такий же красивий… Ні, навіть ще красивіший… Вам так личить сивина… Спасибі, що ви сказали правду… Ви завжди були такою чистою людиною… Тільки чисті люди чесні… Пригадуєте, на займанці в Тимохи я говорила, що твої… що… ваші читачі ріжуть прізвище «Ісаєв» під статтями, коли заклеюють газетами вікна на зиму… Я зрозуміла тоді, кого ви називали «читачами».

— Я це відчував, любов… Я був такий вдячний тобі за це… Мужчина дуже гордиться, коли кохана все про нього розуміє… Адже зрозуміти — це означає простити, чи не так?

— Зрозуміти — це означає любити, Максимчику… Ви не питаєте про Санечку… Чому? Не хочете завдати мені болю?

— Так… Не знаю… За ці роки я привчився ждати, поки сама люди… Тьху, як жахливо я говорю… Я розгубився, Сашенько… Так, я звик, що люди самі кажуть те, що вважають за потрібне сказати… Але ж ти не просто людина… Ти — Сашенька…

— Наш Санечка пропав безвісти, — з її очей покотилися сльози; обличчя було таке ж, стражденне, але губи все-таки таїли в собі якесь умиротворення, що з'явилося в першу мить їхньої зустрічі. — Санечка пропав у Празі, в останній день війни… Коли виступили власовці…

— Ти запитувала командування? Де він був до того, як зник? З ким зустрічався? Адреси?

— Я писала всім… Я зверталася навіть до товариша Сталіна…

— Відповідали?

— Так… «Ніякої інформації не маємо»… Я писала й товаришу Берії… Тричі… Мене запросили на Кузнецький міст…

— Куди? — Ісаєв не зрозумів. — Що це?

— Це приймальня Міністерства державної безпеки…

— Ну? — спитав він нетерпляче й зрозумів, який нетактовний він з цим своїм вимогливим «ну?».

— Мені сказали, — Сашенька замовкла надовго, потім знову заплакала. — Мені сказали, що Сашенька пішов з власовцями…

— Це брехня, — відрубав Ісаєв.

— Я сказала те ж саме.

— Мені обіцяли з ним зустріч, любов… Або мені брехали, або ж він також сидить… Ти давно тут?

— Ні… Мене щойно привезли з Бутирок.

— Я запитую, чи давно тебе заарештували?

— Три місяці тому.

Зразу коли я повернувся, зрозумів Ісаєв; майже у той день…

— У чому тебе обвинувачують?

З її очей покотилися рясні сльози, що якось дивно молодили зморшкувате обличчя; невтішність властива дитинству чи юності, люди середнього віку та й старшого готові до втрат, у них не буває такого відчаю, як у хлопчиків чи дівчаток; ті ще занадто гостро відчувають несправедливість, свою беззахисність і малість, страшне протистояння величезного світу; згодом це минає; втрати змінюють людей.

— Спершу прийшла похоронка на вас… Потім про нашого Санечку написали… що він пропав безвісти… Це страшна ганьба, ви ж знаєте, яка це в нас ганьба… А я кінохроніку дивилася, бої за Будапешт, біг наш солдатик, а потім раптом зник, пряме попадання міни, хмарина, ямка, і сліду не лишилося від людини… А матері його «пропав безвісти»… Ні пенсії, ні допомоги…

— Саня живий. І він не зрадник, — повторив Ісаєв. — Будь ласка, вір мені, любов…

— Ви не називаєте мене на ім'я… Чому?

— Тому що в тебе два імені… Одне — Сашенька, а друге — Любов… У Латинській Америці до жінки звертаються — «Любов», «Амор»…

— А тепер я вам розповім правду, згодні?

— Звичайно. Тобі дозволили? Тебе не попереджали, що мені можна говорити, а що не можна?

Сашенька похитала головою:

— Ні, мене ні про що не попереджали…

— Я боюся, якщо ти відкриєш всю правду, побачення припинять…

— Мені сказали, що у вашій волі допомогти мені…

— Якщо я зроблю те, що від мене вимагають, тебе випустять? Тобі це сказали?

— Не випустять… Ні, взагалі випустять… Просто не в табір відправлять, а зашлють — з правом працювати за спеціальністю…

— Ти ж поет, — Ісаєв нарешті зміг посміхнутися. — Це не спеціальність, любов…

— Я вчитель російської мови у початкових класах жіночої школи, Максимчику…

— Ввели роздільне навчання?

— І формочки… Як у гімназистів…

Не розуміючи до пуття навіщо, він сказав:

— Дуже давно я провів ніч у Харбіні з Сашею Вертинським… Він співав зворушливу пісню: «И две ласточки, как гимназистки, провожают меня на концерт»…

— Я чула цю пісню… Він часто виступає…

— Де?! В Москві?!

— Звичайно, — Сашенька витерла очі долоньками. — Він же повернувся… Йому все простили… Він дуже популярний у Москві…

— Ти побачиш Саню, — повторив Ісаєв. — Тільки будь молодчиною, добре?

— Максимчику, вам про мене нічого не говорили?

— Ні.

Сашенька глибоко, тремтливо зітхнула; Максим Максимович відчув, як тяжко їй переступити в собі щось; бідолашна, вона хоче мені признатися в тому, чого не могло не статися за чверть століття розлуки; він збагнув, що мусить допомогти їй:

— Любов, хоч би що було з тобою, з ким, би тебе не зводило життя, я любитиму тебе так само, як любив.

І сталося чудо: її старече обличчя раптом освітилося таким щастям, такою пасхальною надією, що він нарешті зміг побачити колишню Сашеньку, ту, що жила в його пам'яті всі ці роки.

— От зараз ти стала надзвичайно красивою, — сказав Ісаєв. — Такою, якою жила в мені весь час нашої розлуки…

— Максимчику, — голос її урвався, затремтів; вона різко відкинулась, розправила плечі, йому вмить передалася її струнна напруженість. — Любов, — вона всміхнулася через силу, — ви вірите мені?

— Як собі…

— Ви вірите, що я кохала, кохаю і кохатиму вас, і помру з вашим ім'ям у серці?

— Ця фраза — бумеранг, — Ісаєв теж усміхнувся через силу.

— Ми ніколи не житимемо разом, Максимчику… Я постаріла… Ви ж зберегли силу й молодість… Ви ще дуже молодий, а я страшенно ненавиджу, коли щось робиться з примусу, — хоч би там що… Як Господь поможе, ми завжди будемо друзями… Я вдячно й щасливо любитиму вас… Це буде брудно, коли я дозволю вам бути зі мною… Ви проклянете життя, Максимчику… Воно стане нестерпним для вас… Рівність мусить бути першоосновою стосунків… А ще я ненавиджу, коли мене жаліють… Так от, коли мені сказали, що ви загинули, а Санечка пропав безвісти, я пустилася берега… Я запила, Максимчику… Я стала алкоголічкою… Так, так, справжньою алкоголічкою… І мене поклали до лікарні… Врятував мене лікар Геліович… А коли виписали, він переїхав до мене, на Фрунзенську… Він був прописаний у своєї тітки, а забрали його в мене на квартирі… Через тиждень до мене прийшли з обшуком — при арешті обшуку не робили, він же не прописаний, та й ордера не було… Мене попросили віддати всі його записи й книжки. Я відповіла, що речі його у тітки, мені нема чого віддавати… Мене попросили розписатися на якихось паперах, я розписалася, почався обшук, і в матраці, в Санечкиній кімнаті, знайшли записні книжки, долари, брошури Троцького, книжку Джона Ріда, «Азбуку комунізму» Бухаріна… І мене заарештували… Як пособницю ворога народу… Зрадника батьківщини… А вчора слідчий сказав: коли я попрошу вас виконати те, що від вас жде командування, мене вишлють… І я зможу спокійно працювати… А нещасного, дуже доброго Геліовича, якого я зовсім не люблю, не розстріляють, а відправлять у табір…

— Бідолашненька ти моя, — прошепотів Ісаєв, — любов, Сашенько, ніжність…

— І всі твої ордени, коли робили обшук, забрали… Мені ж вручили їх — орден Леніна і два Червоні Прапори…

— Ти щось підписала на допитах, Сашенько?

Двері камери різко відчинились, вбігли два наглядачі, підхопили Сашеньку легко, мов пушинку, і винесли з камери.

— Нічого не підписуй! — крикнув Ісаєв. — Чуєш?! Буде гірше! Терпи! Я допоможу тобі! Тримайся!

Сергій Сергійович, який стояв біля дверей, сказав: — Вона знепритомніла… Не кричіть марно, все одно не почує… Ну що ж, ходімо? А то без пшоняної каші залишитесь, час баланди…