Усі ті дні, поки Ісаєв лежав у трюмі й чув над собою безугавний, виснажуючий гуркіт двигунів, він бачив лише одне обличчя: людини, що приносила миску юшки і, знявши наручники, безпристрасно стежила за тим, аби він усе з'їв. Мабуть, у цю юшку підмішували снотворне, бо зразу опісля їжі Ісаєв упадав у тупе й безсиле забуття; противитись долі він був не в силах уже, сприймав усе, що відбувається, відчужено, байдуже.
Якось, правда, сказав:
— Я дуже потію… Страшна спека… Можна прийняти душ?
— Нікс фарштеєн, — відповів чоловік, і тоді Ісаєв зрозумів, що всі ці дні юшку йому приносив росіянин.
Не може бути, сказав він собі, щоб наші проломили мені голову в порту; це якийсь власовець; я не маю права йому відкритись; яке ж це було щастя, коли я доплентав до нашого торгпредства, і відкрився, і чув своїх, їв щі та картопельку з оселедцем, і раз по раз квапив товаришів, щоб вони виїхали туди, де ждав допомоги Роумен із сповитим Мюллером, а вони заспокоювали мене, говорили, щоб я не хвилювався, мовляв, уже поїхали; хочете ще чарочку; треба розслабитись; ви ж дома, зараз ми вас довеземо до порту, тут лишатися ризиковано, знаєте ситуацію краще за нас, підете по сьомому причалу, там вас зустрінуть, пригощайтесь, дорогий…
Як же хвацько мене перехопили, сонно думав він; варто нашим відстати лише на сто метрів, варто мені зостатись одному — і все! Я ж знав, що мене пасуть, без упину, щоденно, щогодини пасуть, треба було бігти крізь цей маслянистий, липкий провал портової зачаєної темряви й опинитися біля сходів нашого корабля, а я не біг, у мене сили не було бігти, і якийсь млявий туман у голові до тієї хвилини, поки я не відчув роздроблюваного тріску в тім'ячку, і це було останнє, що я відчув тоді на березі Атлантики, в задушних тропіках, пропахлих рибою, мазутом і канатами, — у кожного каната в порту свій особливий запах, дивно, чому це так?
…Уранці той самий чоловік піднімав його, розв'язував на ногах вірьовки, вів у туалет, двері зачиняти не дозволяв, уважно дививсь, як він корчився над вузькою горловиною гальюна; навпочіпки довго сидіти не міг, знову ламало в хребті, як до того дня, доки його не вилікувала індіанка, коли ж це було? Як її звали? Кибивірахі? Чи це вождь, її чоловік? її звали Канксеріхі, здається, так…
…На гвіздку висів один аркуш білого паперу, його доводилося довго розминати, бо папір був канцелярський, цупкий, як картон.
— Послухайте, — сказав якось безсловесному чоловікові Ісаєв, — невже на судні немає піпіфакса?
— Нікс фарштеєн, — завчено відповів той, надіваючи на зап'ястя Ісаєва наручники.
…Він міг свідомо, поетапно думати лише вранці, коли йшов у гальюн — до юшки й перед юшкою-вечерею; решту часу лежав у мокрій нестямі, руки в наручниках, ноги зв'язані, як у коня в нічному, тіло задерев'яніло, лише зрідка зведе судорога литки, але він сприймав цю судорогу як благо, свідчення того, що він живий, і те, що відбувається, не марення, а справжня, реальна дійсність…
Він втратив лік дням, але розумів, що плавання триває довго, бо штани не держалися на ньому — від спеки схуд, попросив дати ремінь.
— Нікс фарштеєн…
Через кілька днів він сказав:
— Переверніть матрац, він мокрий, ви мене так живим не довезете, вас покарають…
— Нікс фарштеєн, — відповів чоловік, і його очі блиснули льодяним, іскристим холодом.
Однак назавтра, коли його повели в гальюн, матрац замінили: замість того, що перетворився в мокру, пропахлу потом і сечовиною труху, кинули дві байкові ковдри. На одній він знайшов вицвіле клеймо: «т/х Валеріан Куйбишев».
…Значить, правда, подумав він, значить, усе, що я гнав від себе всі ці роки, чому забороняв собі вірити, що без упину краяло серце, — правда.
З прикрим соромом він виразно побачив обличчя Каменева, Кедрова і Рикова, коли сімнадцятилітнім уперше переступив поріг Смольного в Жовтні. Він за три дні легко засвоїв водіння «мотора» і поперемінно возив на французькому авто Антонова-Овсієнка і Подвойського.
Батько проводив дні і ночі разом з Мартовим і Лібером; зустрічалися зрідка, вночі, найчастіше перед ранком.
— Сєвочка, — говорив тоді батько, — ти з тими, хто не хоче думати про реальність. Не можна утримати владу поодинці. Не можна відкидати всіх, хто починав революцію, у цій країні, це таїть у собі багато наслідків…
— Тату, навіть наймудріший і найчесніший Володимир Львович Бурцев кричить: «Росії потрібна сильна особистість, досить базікання, потрібний порядок, настав час діяти!» Це ж страшно, тату: заклик до «сильної особистості» означає шлях до військової диктатури або ж нову монархію — нехай наполеонівську, але монархію! А ви? Що пропонуєте ви, меншовики? Де ваша програма? «Ждати»?! Але ж прийде новий Корнілов, поставить козаків на кожному розі і вас же повісить на стовпах разом з нами й товаришами есерами… Армія розлючена вкрай, армія готова на все — вона не прощає програних війн…
— Лебідь, рак і щука, — зітхнув батько. — Коли сьогодні Керенський назвав те, що відбувається на вулицях, «бунтом черні», Мартов затаврував його як людину, що оголосила громадянську війну революції… Навіть член партії Керенського чистенький Михайло Гоц зажадав від Тимчасового уряду програми… Так, ми піддаємося вічній хворобі російського лібералізму — базіканню й пустим дебатам, — але не можна вимагати влади однієї партії, це така ж диктатура, як бурцевська «сильна особистість»… Я обіцяю тобі поговорити з Бурцевим, Сєвочко, але не пов'язуй себе міцно з тими, хто грає азартну гру у владу…
— Пропозиція? — сухо спитав він батька. Як же ми вміємо ображати максималістським тоном, які ж ми безжалісні у питаннях, що на них нема і не може бути однозначних відповідей…
Батько тоді подивився на нього з докором:
— Думати, Сєвочко, думати… — Ти правий, ми з Мартовим і Плехановим хворіємо традиційною недугою — суперечки, пошук оптимального шляху, складання резолюцій, перелічення ймовірностей, страх перед крутими рішеннями… Усе правильно, синку, на те ми й росіяни, але чи прийме народ західноєвропейську модель революції, яку так рішуче пропонують Ленін і Троцький? Про це ти думав?
…Коли чоловік приніс юшку, Ісаєв зібрався весь, був готовий до роботи: натужно виблювавши в миску, він відштовхнув її, відкинувся на спину й застогнав:
— Води-и-и… Вмираю… Швидше…
Він заговорив російською, так, я у своїх, «т/х Куйбишев», але чи свій я цим своїм?!
А якщо я їм не свій, отже, настав час працювати.
Чоловік, злякано глянувши на Штірліца, прогуркотів по сходах своїми величезними буцами, і, коли він побіг, а нез'їдена юшка із снотворним чи ще з якоюсь іншою гидотою, поволі брижачись на металевій підлозі, стікла в куток відсіку, — в такт роботі машин, — Ісаєв розслабився й подумав: часу тобі відпущено мало, починай готуватися до того, в що ти забороняв собі вірити, — як можна вірити таким перебіжчикам, як Бажанов, Кривицький, Раскольников?!
А ти, спитав він себе, ти, який був весь Жовтень у Смольному, ти щиро вірив у те, що писали про нас наприкінці тридцятих? Ні, ти не вірив, відповів він собі зі страхом, але ти вважав, що дома відбуваються процеси, подібні до тих, що потрясали республіканський Конвент Франції, — Марат, Дантон, Робесп'єр… А ким ти вважав Сталіна? Робесп'єром чи Наполеоном? Відповідай, наказав він собі, ти мусиш відповісти, бо лікувати, не поставивши діагнозу, злочинне… Чому Антонов-Овсієнко тоді, в Іспанії, під час останньої зустрічі, дивився на тебе з такою безнадійною, невимовною тугою? Чому він не відповів на жодне твоє запитання, а лише сказав два слова: «наказано вижити?» Чому він заборонив тобі повертатися додому? Чому він повторював, як заклинання: «Головне — перемогти тут фашистів»?..
А чому ти відмовився повернутися до Москви, коли тебе нарешті викликали, — напередодні війни?! Чи тільки тому, що ти вважав за неможливе кинути роботу проти нацизму?
Ти боявся, признався він собі, ти просто боявся, бо всі ті, кого, починаючи з тридцять сьомого, викликали до Москви, зникли назавжди, безслідно, як у воду канули…
Ти сховався за рятівне антоновське «наказано вижити», і ти вирішив чекати… Син свого батька — чекання ніколи не приводить до перемоги… Точніше — «саме чекання»… Не треба так категорично відкидати велике поняття чекати… Чекають усі: і Галілей у тюрмі інквізиції, і кат, який готується до страти Перовської, і Станіславський, який виходить на генеральну репетицію, і тиран, який замислив термідор, і революціонер, який точно відчуває ту хвилину, коли потрібно виступити відкрито й безкомпромісно. Ти заспокоював себе вигаданим самозахистом: крах гітлеризму неминуче приведе до зміни морального клімату дома…
Не хитруй сам з собою, звелів він собі. Скажи раз і назавжди: ти вірив, що Каменев, Бухарін, Риков, Радек, Кедров, Уншліхт — шпигуни і вороги?
Ти ніколи не вірив у це, сказав він собі і відчув заспокійливе полегшення. Але чому ж ти й далі служив тим, хто знищив твоїх друзів? За що мені така мука, подумав він. Чому тільки зараз, у своїх, ти мусиш сповідатися перед самим собою?! Це не сповідь, а тортури, це страшніше за будь-які тортури Мюллера, бо він був ворогом, а моїх друзів убивали мої ж друзі…
Він згадав їхню маленьку квартирку в Берні, вечір, батька біля лампи, книжку, яку він тримав на своїй великій долоні — ніжно, як новонародженого; згадав голос його, а з усіх батьківських фраз, що й досі звучали в ньому, — особливо трагічні: «Отче святий, — говорили незадоволені Годуновим патріархові Іову, — чому мовчиш ти, бачачи все це?» Але чим могла закінчитися сутичка патріарха з царем? І патріарх мовчав: «Бачачи сім'я лукавства, що сіялись у винограді Христовому, діяч знеміг і, лише до Господа Бога єдиного звертаючись, ниву ту недобру поливав сльозами…»
А потім батько читав про якусь людину, князя Шестунова на ім'я Воінко. Воінко доніс на свого пана, і за це йому сказали царське жалуване слово й віддячили маєтком. «І це заохочення спричинило страшні вчинки: боярські люди почали замишляти всяке проти свого пана, і, змовившись чоловік по п'ять-шість, один ішов доносити, а інших брав за свідків; а тих людей боярських, що не хотіли душі свої губити, катували і вогнем палили, язики різали і в тюрми саджали, а донощикам цар Борис добре платив, одним давав маєтки, а другим — з казни — гроші. І від таких доносів у царстві була велика смута: доносили один на одного попи, ченці, паламарі, проскурні, навіть жінки доносили на своїх чоловіків, а діти — на батьків, і від такого жаху чоловіки крилися від жінок своїх, і в цих доносах багато крові проливалося невинної, багато від тортур померло, деяких стратили, а деяких по тюрмах розсилали»…
Батько тоді відірвався від книжки, уважно подивився на сина й сказав: «Борис не міг пройнятися величчю царського сану і почерпнути в ньому джерело спокою і милості… Борис і на престолі лишився таким же підозріливим… Він навіть молитву вигадав особливу для підданих, при заздоровних чашах: «Борис, єдиний Земний Християнський цар і його цариця і їхні царські діти на многі літа здорові будуть…»
А знаєш, спитав тоді батько, скільки загинуло в Москві від голоду? Не вгадаєш: півмільйона чоловік! Зате ховали всіх на царські гроші, а хліба купити, який німці в Архангельськ привезли, Борис заборонив: «Негоже іноземцям знати про наші діла, ми найбагатша держава Європи, такої думки й триматимемося!»
…Ісаєв почув гуркіт квапливих кроків і одразу зрозумів, що спускаються двоє — один в буцах, знайомий йому «нікс фарштеєн», а другий ступає тихше, мабуть, у черевиках.
Справді, другий був у лакованих черевиках на босу ногу, в плавках і з лікарським чемоданчиком у руці.
— Ей, — сказав він, усіляко уникаючи російських слів, — блют прессіон, гіб мір ханд…
Ісаєв затрясся від приступу сміху, що йшов зсередини як порятунок від безвихідності. Рота він не розтуляв, губи вкрилися смагою, кровоточили; якби він дозволив собі розсміятися вголос, то кров потекла б по підборіддю, шиї, грудях, а в нього виробилося особливе ставлення до себе — він завжди бачив себе немовби з боку, так само оцінював свої вчинки; не терпів неохайності, був точний до секунди, завжди відчував у собі годинник, помилятися міг на дві хвилини щонайбільше, жив за власним графіком, у якому не було таких слів, як «забув», «не встиг», «не зміг».
— Нехай наручники зніме, — прошамкав Ісаєв. — Як же ви мені тиск зміряєте?
— Нікс фарштеєн, — повторив той, що в буцах, і зняв наручники.
…Ісаєв повірив у магію індійців, переконавшись у їхньому великому, недоступному нам знанні на власному досвіді; він навчився стримувати дихання, прискорювати пульс, навіть зупиняти його: ну, міряй, подумав він, я тобі підіграю, злякаєшся…
За годину його перевели в інше приміщення, де не так гуркотіло і не було чадного машинного смороду, обтерли мокрим рушником і дали чашку води — вона була солодка, без домішки, тому прокинувся він рано, години за три перед тим, як мав прийти юшконосець. Він був певен, що не помиляється в часі, і, не поспішаючи, почав допитувати себе, намагаючись збагнути, чого ж від нього хочуть свої?
…На третій день корабель пришвартувався; голосів, як і раніше, чути не було. Спустився «нікс фарштеєн», зняв наручники, кинув піджак і черевики, діждався, поки Ісаєв одягнеться, натяг йому на голову капюшон і, підхопивши під руку, повів по слизьких, маслянистих сходах нагору.
На палубі, вдихнувши свіжого повітря, Ісаєв упав. Скільки був у безпам'яті — не пригадував, опритомнів у ліжку, шовкова подушка, м'яка, з верблюжої шерсті ковдра. Руки й ноги були вільні, пахло сухим одеколоном, що чимсь нагадував «кельнську воду».
Він помацав рукою навколо себе, наштовхнувся на лампочку, ввімкнув її: стіни кімнати були оббиті старим деревом, вікна зачинені важкими металевими віконницями; в туалеті знайшов англійську зубну пасту, англійське мило.
Ти дурень, Ісаєв, сказав він собі; ти посмів грішити на своїх і розкрився, ти заговорив по-російськи, чого не робив чверть століття, тобі кришка, одна надія й залишилася — на своїх. Мислитель нікчемний, російську смуту згадав! А чим вона різнилася від тих, що були в Англії?