Відчай

20

Забившись у куток «паккарда», оточеного п'ятьма «Лінкольнами» й «ЗІСами» охорони, Сталін любив промчати по вузенькій горловині нічного Арбату, вихопитися на Смоленську і звідти, на величезній швидкості, немов у танковій атаці, займати всю Можайку, коли їхав відпочивати на Ближню дачу.

Але іноді він говорив начальникові охорони: «Хочу подивитися на людей».

Той, як і всі, хто оточував генералісимуса, мусив розуміти не слово навіть, а натяк, інтонацію, паузу; генерал встигав дати команду по трасі — крім батальйону охорони, розквартированого в казармі, обладнаній у колишньому ресторані «Прага», на Арбат миттю перекидали ще один підрозділ: люди в коричневих і синіх драпових пальтах стояли на відстані ста метрів один від одного, в полі взаємної видимості; снайпери займали всі віддушини на горищах, генералісимус міг їхати зі швидкістю сорок кілометрів, усмішливо обнімаючи своїми жовто-рисячими очима перехожих, їхні обличчя, одяг, сумки в руках…

Якось Георгій Федорович Александров, начальник Управління агітації й пропаганди ЦК, запропонував Сталіну ознайомитися з цілком секретними перекладами щоденників «кульгавого» — так, з легкої руки Деканозова, в близькому оточенні Сталіна називали рейхсміністра пропаганди Геббельса.

Сталін байдуже кивнув на стіл: мовляв, залиште, буде час — подивлюся, але не обіцяю, зайнятий…

Читав усю ніч, насилу стримував себе, щоб не робити олівцем поміток (на «Майн кампф» наслідив, не міг собі цього простити, тим паче що екземпляр був не його, а Ворошилова, випустив ще Зінов'єв у 1927-му для членів ЦК — «загроза № 1»; просити, щоб повернув, не можна, неодмінно погортає, він хоч і простак, але дока). А часом буває гірше, захопившись, він підкреслював нігтем, тюремна звичка; до речі, відучив співкамерник Вишинський: «Коба, у вас міцна рука, давите великим пальцем, дуже помітно, охранка вміє працювати з книжками арештантів (сиділи в Баку), можуть набрати на вас матеріалів, будьте обережні».

Найбільше цікавився церемоніями зустрічей фюрера з нацією — Геббельс організовував це артистично, особливо з дітьми й бабусями, неодмінно в невеликих містечках; справжня легенда, яка залишиться у віках, народжується в сільській місцевості, місто миттю поглинає всі новини, розчиняє їх у собі; безґрунтовність інтернаціонального «асфальту» загрожує втратою національної пам'яті. Молодець Геббельс, дивився в корінь; якщо Петро вчився у шведів, чому нам не повчитись у німців?

…Сталіна зацікавив цей розділ ще й тому, що він на відміну від Гітлера, який любив видовища, вважав за краще триматися в тіні; по-перше, він дуже добре знав росіян, їхню стриманість, у чомусь навіть затисненість, а по-друге — боявся зруйнувати ореол, створений пропагандою: замість високого, широкоплечого російського воєначальника і вченого — тільки тому Вождя — люди побачать рябого, плішивого, маленького чоловіка з прокуреними зубами, сивого й повільного, який боїться, що його може обступити тісна й задушлива юрба незнайомих йому людей.

Наступного дня Александров помітив свою папку точнісінько на тому ж місці; подумав, що Сталін не прочитав; той, вловивши погляд академіка, посміхнувся:

— Якось іншим разом подивлюся… Спасибі… Можете взяти, не було часу…

…Через чотири роки Александров переконався, що Сталін цю папку з рецептами «як робити фюрера» прочитав. Оскільки його останні зустрічі з народом відбулися в кінці двадцять дев'ятого, коли він виїхав до Сибіру в пору трагедії з хлібозаготівлями, настав час дати новий привід для розмов: для цього поетові Долматовському дозволили надрукувати поему про поїздку Вождя на фронт, до солдатів, — розраховано на інтелігенцію; в Понирях і в Орлі, заздалегідь нашпигованих охороною, Сталін пройшовся по вулиці біля станції, де працювали будівельники: назавтра про це знала вся Курська залізниця; на шосе з Сочі в Гагру шофер його машини зупинився біля хлопчика (відділ охорони заздалегідь підібрав росіянина, Колю Саврасова; грузина, абхазця чи вірменина — їх коло Адлера багато — рішуче відкинули); того ж дня радувалося все Чорноморське узбережжя.

Під час відпочинку на своїй скромній невеличкій дачці біля Сухумі (всього сім кімнат, кінозал та більярдна) Сталін зайшов у триповерховий будинок, де жила охорона, і, не звертаючи уваги на майорів та полковників, що виструнчились перед ним, спустився в підвал, згадавши, що туди кинули всю бібліотеку, після того як спочатку Троцького, а потім Бухаріна вивели з Політбюро.

Пробув він там дві години, не менше; сидів на краєчку якогось скрипучого ящика, перечитував Троцького; переживав при цьому нез'ясовне йому самому почуття поблажливо-співчутливого захоплення стилем «ворога-брата». Знайшов бухарінський томик, написаний у двадцятому, «Економіка перехідного періоду»; тоді Врангель і Слащов кинули клич:

«Червоних у полон не брати — землі немає! Вішати вздовж доріг без суду!» Саме він, Сталін, перший подзвонив Бухаріну: «Чудова робота», Ленін трохи покритикував, а загалом схвалив роботу «червоного академіка»; Троцький посміхнувся: «Граємося в якобінство? Ну-ну! Пора думати б про метал та залізниці, які наші революційні «троглодити» пропонують зруйнувати, бо їх будували буржуї…»

…Коли повернувся на обід, зробив зауваження начальникові охорони Власику: «Чи варто тримати сміття в домі? Молоді офіцери не знають історії нашої боротьби, начитаються без підготовки — чорт знає що їм може прийти в голову…»

Тієї ж ночі бібліотеку повантажили на полуторки, вивезли в ліс, облили бензином і спалили.

Саме тоді він і подумав знову: «Незабаром стукне сімдесят, а де мої теоретичні праці? У Троцького п'ятдесят томів, у Бухаріна було майже двадцять, а що в мене? Настав час готувати цикл теоретичних праць, де буде розставлено всі крапки над «і». На зміну Ідеї Інтернаціоналу мусить прийти доктрина Державності».

Він любив думати про запас, не терпів поспіху, свого улюбленця Мехліса осаджував прилюдно: «Це ти в своєму кагалі кип'ятись і віддавай команди, ми, росіяни, любимо непоспішливу, солідну розсудливість, затям собі».

На торжествах, коли весь світ гуляв його день народження і Москву ілюмінували яскравіше, ніж на Першотравень, він, слухаючи безконечні промови про великого вождя, геніального стратега, кращого друга, видатного вченого, брата й соратника Леніна, який підняв на небувалу висоту його вчення, трохи неуважно оглядаючи численних гостей з-за кордону, що привезли йому багато подарунків, на якусь мить відключився; набридла аллілуйщина; як чисто й високо було в нашому храмі в Тбілісі, який чудовий був хор, коли ми несли слова Господу і купол убирав їх у себе, давав їм нове, інше звучання, окреме від нас, поєднане з вічністю, а не з тлінною плоттю…

Дивлячись на потилицю чергового оратора, стриженого під скобку (чистий охотнорядець, читав, не відриваючись від папірця, написаного в Агітпропі і тричі затвердженого на Оргбюро, Секретаріаті й Політбюро, напевне якийсь дресирований мужик з колгоспу), Сталін раптом виразно почув голос отця Георгія, котрий говорив їм, завмерлим у хисткому захваті семінаристам, литі, значущі Слова, а не нісенітницю, яку базікають у цьому залі: «Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог. Воно було спочатку у Бога. Все через Нього почало бути, і без Нього ніщо не почало бути, що почало бути…»

Несподівано для всіх Сталін підвівся — як завжди сідав один десь у четвертому ряду президії, ближче до виходу, — і, балансуючи, навшпиньки, намагаючись не заважати ораторові, покинув зал.

Він увійшов до кімнати, де були накриті столи — з бутербродами, горілкою, мінеральними водами, вином і коньяком, не звернувши уваги на виструнчених офіціантів та кількох членів президії, які вийшли покурити, — сиділи вже третю годину, а кінця-краю вітанням не видно.

Ні до кого не звертаючись, Сталін спитав, де телефон; офіціант і офіцери особистої охорони, які вмить підбігли, повели його до маленького столика; він зняв трубку, набрав три цифри, але почув гудок і водночас голос помічника начальника особистої гвардії:

— Товаришу Сталін, це не «вертушка»… Це міський телефон.

— Навіщо ж мене вели сюди? — Сталін був роздратований і нетерплячий. — Язик проковтнули? Голови немає? Перепилися?

Він, мабуть, хотів запитати, де урядовий телефон, але потім досадливо махнув рукою й повернувся на сцену, де його зустріли бурхливою овацією, що остаточно роздратувало його; але він примусив себе всміхнутись, огладив вуса і, піднявши руки, попросив усіх сідати; легко відключився, коли настала застрашлива тиша, — лишився сам з собою, звільнився від суєти; саме в цю хвилину й зрозумів, що перша фраза, яку напише в своїй теоретичній праці, стане рукавичкою, викликом Троцькому, та й тим читачам, котрі бодай щось пам'ятають: «До мене звернулася група читачів від молоді з проханням висловити свою думку в пресі з питань мовознавства…»

Сталін нічого не чув крім свого глухуватого голосу.

Фразу, що з'явилася так швидко (такого раніше не було, він по десять, двадцять разів правив тексти промов під час боротьби за владу), обдивлявся з усіх боків, вивіряв інтонаційно, дивився збоку, милувався нею, наче мати новонародженим.

«Відлито; кращого бути не може, — сказав він собі, — Слово — начало начал Буття: саме Слово, Мова існувала завжди; і Маркс, і Ленін уникали цього парадоксу, вони намагалися все підім'яти під виробництво, верстати, науку, тобто Базис. Що ж, мені доведеться повернути Слову його споконвічний, основоположний смисл… Реальних благ у найближчому доступному для огляду майбутньому ми росіянам не дамо. Що ж, повернемо вищий смисл Слова — Проповідь… Нікого так просто не умовиш, як росіян, їм я й передам примат Слова — віднині, прісно і повік… Хто тільки скористається моїм одкровенням? — з прикрістю подумав він, перебігши невидющим поглядом по потилицях і лисинах своїх соратників. — З тих, хто тут, ніхто. Треба ждати. Нічого. Підождемо… І почнемо готувати реальну зміну — ось що головне…»

…Через кілька днів Академія наук несподівано глухо заворушилась; створили секретну групу підготовки; Мітін тиснув на президента: «негайно!»; інститут, відданий філологові Виноградову, — до речі, колишньому «зеку», — робив «мовознавчі заготовки» — все це йшло на стіл Сталіну.

Привчений життям до неквапливості, до ретельної підготовки удару, від якого противникові не піднятись — інакше не варто бити, ризиковано, — Сталін, розклеївши академічні матеріали, які мали стати фундаментом його теоретичної праці «Марксизм і питання мовознавства», після десятого, принаймні, прочитання раптом відчув якусь незручність, немов новий черевик муляв (Майський розповідав, що британські аристократи дають своїм слугам носити нове взуття; з'являтися в нових черевиках — поганий тон: істинний аристократ підкреслює, що носить старі речі, — чим людина багатша і могутніша, тим менш звертає увагу на одяг; розповідь-натяк свого посла Сталін запам'ятав; наслідував у всьому, хоч і дав санкцію на арешт).

Він відклав роботу, поїхав на дачу, багато гуляв, дивився фільми, вирізав кольорові фотографії з «Огонька», влаштував стіл, запросив Берію, Маленкова й Булганіна, був так само неуважний, анекдоти слухав байдуже і лише на другий день зрозумів, що муляло.

Тричі в академічних заготовках його майбутнього тексту прямо-таки гриміло: «Жовтнева революція…»

«В Жовтні була не революція», — повільно видавлюючи слова, сказав він собі, раптом злякавшись закінчити фразу, яка скритно, безмовно, але образно, зримо жила в ньому багато років, краячи душу; як же тяжко було боротися з самим собою, забороняючи почути ті слова, що, виявляється, давно пекли серце. «Революція — реальна; в Жовтні був хаос, — сказав він. — У Жовтні був переворот! Справжню революцію, що знищила дрімучість російськото-мужика, поставивши його під контроль сусіда, сина, бабусі, Павлика Морозова, панфьоровських героїв, комісарів Багрицького — тобто влади, повернула його у звичний стан общинної кругової поруки, — спробуй не попрацюй! — він, Сталін, провів у тридцять третьому році, коли він, Сталін, здійснив реальну Революцію Зверху!»

…Він викреслив у всіх заготовках учених «Жовтнева революція», замінивши на «Жовтневий переворот».

Ленін був вибуховою силою нації, організатором руйнування, він же, Сталін, здійснив Революцію Творення — унікальну, єдину в своєму роді.

Ленін вважав основоположенням марксизму Базис, а потім — і Надбудову.

Він помилявся. Він був ідеалістом, який ніколи до кінця не розумів російського народу.

Тепер, після війни, коли піднялася національна самосвідомість, не Базиси потрібні росіянам і не Надбудови, а визнання величі й непохитності їхнього Духу — тобто Мови.

І Сталін, відчуваючи значущість кожного свого жесту, вчинку й слова, вписав: «Сфера впливу мови набагато ширша, ніж сфера впливу надбудови…»

Через кілька тижнів зробив ще одну правку: згадавши Вознесенського, Кузнецова і все це ленінградське угруповання, він вирішив раз і назавжди теоретично відрізати Північ Росії від її «одвічної» суті: «Деякі місцеві діалекти можуть лягти в основу національних мов і розвинутися в самостійні національні мови. Так було, наприклад, з курсько-орловським діалектом (курсько-орловська «мова») російської мови, який ліг в основу російської національної мови. Що стосується решти діалектів таких мов, то вони втрачають свою самобутність, вливаються в ці мови і щезають у них…»

Оскільки, вважав Сталін, цим пасажем він підводив риску під можливістю появи будь-якої «російської автаркії» вознесенсько-кузнецовського плану (віднині лише курсько-орловська мова буде істинно російською, а вона триста років під гнітом страждала, — з нею легше, з такими просто управлятися; навіть Іван Грозний не винищив до кінця північний новгородський дух, а стільки віків минуло), він дав вказівку секретаріату включити цей пасаж у його відповідь на лист якогось націонала.

Переглянувши листи тих філологів, що були заздалегідь затверджені Агітпропом, Сталін не без роздратування сказав:

— Що ви мені суцільну аллілуйщину підсовуєте? Невже дискусія з ключового ідеологічного питання про суть і смисл слова проходить так нудно й сіро, що немає цікавих листів?

Оскільки Маленков старанно муштрував апарат у тому плані, щоб нагору надходило якнайменше «негативної інформації» (визначив п'ятнадцять процентів як максимум), відділ листів ретельно фільтрував кореспонденцію, що надходила.

Однак коли від Хазяїна одержали запит на «гострі відгуки», всюдисущий академік Мітін (Сталін якось пожартував: «Кажуть, у Гітлера були «економічно корисні євреї» — їх не спалювали, певний час використовували; треба і нам поставити б штамп у паспорті Мітіна: «ідеологічно корисний єврей»… На випадок невеличкого погромчика це служитиме йому надійним захистом, особливо коли підпише Шкирятов із Сусловим, їх прямо-таки розпирає від пролетарського інтернаціоналізму») зразу передав лист від Бєлкіна й Фурера — відверто задиристий, на такому Сталін виспиться, він великий майстер добивати…

Але вийшло не зовсім так.

Бєлкін і Фурер, захоплюючись (так належить) геніальною роботою великого Вождя, запитали; а як бути з глухонімими? Оскільки великий Сталін роз'яснив радянському народові і всьому прогресивному людству все, що стосується граматики, словникового фонду й семантики, вивів геніальний закон про те, що думки виникають лише на базі мовного матеріалу, спростувавши, таким чином, низькопоклонницького аракчеєвського ідеаліста, псевдофілолога Марра, залишилося невирішеним одне невеличке питання, пов'язане з глухонімими. У них же немає мови?! На якій же базі виникають їхні думки? Завжди, у всі віки, в будь-які суспільні формації, як випливає з вказівки товариша Сталіна, спочатку було слово і лише на його базі з'являлися думки. Поза словом немає думки. Як спроектувати це геніальне відкриття великого Сталіна на убогих? А їх же мільйони! Чи може найдемократичніше суспільство на землі ігнорувати цих нещасних?

Спочатку Сталін розлютився, кинув лист Поскрьобишеву: «В мене немає часу займатися психологією ідіотів!»; однак потім згадав, що сам просив щось гостре, без аллілуйщини й набридливого словослів'я.

Тижнів півтора Сталін обдумував нищівну відповідь, складену з рубаних, разючих фраз, а потім написав своїм чітким, бездоганним почерком: «Ви зацікавились глухонімими, а потім уже питаннями мовознавства. Мабуть, це й примусило вас звернутися до мене з рядом запитань. Що ж, я не проти задовольнити ваше прохання. Отже, як стоїть справа з глухонімими? Чи працює в них мислення, чи виникають у них думки? Так, працює у них мислення, виникають у них думки. Ясно, що, коли глухонімі позбавлені мови, то їхні думки не можуть виникати на базі мовного матеріалу…»

Коли Сталін показав цю відповідь на засіданні ПБ, всі захоплювалися, підкреслюючи при цьому дивовижну, разючу логіку Йосифа Віссаріоновича.

Той неуважно ходив по кабінету, не дуже слухаючи членів Політбюро; а в голові безупинно крутилося заперечення самому ж собі: «Але якщо я допускаю Думку поза Словом, то, виходить, Марр правильно писав? А нехай, — раптом невимушено подумав він. — Нехай так. Я підкорюсь Політбюро, їхнім хвалебним відгукам, надрукую відповідь; подивимось: хто в країні посміє заперечити чи хоча б відзначити невідповідність, суперечливість моєї відповіді… Ні, не посміють… А з тим, хто наважиться, треба зустрітися, послухати; я зовсім відвик бачити людей, які бодай у чомусь перечать мені, а це погано, позбавляє думку конче потрібної активності в захисті. У цьому кабінеті мене всі хвалять, газети хвалять — хочуть, щоб я розслабився?! Їм усім моє крісло не дає спокою…»

Поміркувавши про це, Сталін вирішив не квапитися віддавати весь рукопис членам Політбюро; нехай поки що читають уривки, повністю надішлю пізніше, коли одержу інформацію, що вони говорять про мій труд дома… «Що вони говорять дома? — він перепитав себе роздратовано. — Геній і мудрий вождь, ось що вони говорять дома! А мені треба знати, що вони думають! А сеє не дано, бо, коли на лаву підсудних сядуть Молотов, Мікоян і Ворошилов, їхні показання знову, як Пятакова й Радека, доведеться писати мені — в камері всі зовсім втрачають почуття гідності й здорового глузду…»

Оскільки Сталін ще під час війни вирішив скасувати саме поняття «більшовизм» (воно надто вже зв'язувало партію з Леніним, позбавляло її державної заземленості, яка набагато надійніша за синагогальні свари лондонського та й інших з'їздів, особливо тепер, після перемоги, коли виникли завдання про реальне включення всієї Європи в орбіту нової соціальної структури, основоположенням якої є Русь), він акуратно вписав пасаж про те, що імперії Олександра Великого, Кіра й Цезаря не могли мати спільної мови, але є «ті племена й народності, які входили до складу імперії, мали свій економічний базис і свої мови, що давним-давно сформувалися»…

Прикидку зібраного рукопису Сталін, як це було заведено з ленінських часів, пустив «по кругу», розіславши членам Політбюро; знову чекав бодай одного знаку запитання на полях: «Яка імперія мається на увазі? Британська? Але її більше немає. Отже, Російська?..» «Чому «Жовтневий переворот»? Так про нас писали білогвардійці».

Однак ніхто не зробив жодного зауваження, лише захоплені відгуки!

Писали членам ПБ їхні помічники, самі не можуть, а який помічник рискне підставляти свого шефа?! Ось він, механізм, якому віддано роки праці, ось вона, Система, яка гарантує єдність рівних при беззаперечності Суду Першого!

…Коли книжка вийшла, її переклали всіма мовами світу й ввели в курси всіх університетів, Сталін, перегортаючи свій труд (вже звик до того, що писав він, тих, хто готував, просто викреслив з пам'яті), раптом натрапив на фразу: «Мова вмирає разом зі смертю суспільства. Поза суспільством немає мови».

Як завжди, Сталін дозволив собі почути цю фразу, полюбуватися її безапеляційною карбованістю, а потім раптом рвучко підвівся з тахти: «А латинь?! Чи давньоруська?! Це ж нісенітниця якась? Мови живуть без суспільства!»

Він зразу витяг папку з «нарізами» — був певен, що цей ідіотизм вписав у текст якийсь ворог; з прикрою втомою побачив свій олівець; сам писав; «жоден з академіків не наважився сказати, що це абракадабра… А хто винен? Я, чи що? Їхній рабський характер винен, їхній вроджений страх винен, не я!»

Подзвонив міністрові державної безпеки й попросив підготувати на ранок (було вже близько четвертої, незабаром світатиме) документи з негативними відгуками найзапекліших антирадянщиків з приводу брошури «Мовознавство».

…Міністр зразу поїхав до себе, підняв на ноги заступників, але, ознайомившись з відгуками, зрозумів, що Сталіну, принаймні, особисто він, їх не понесе. Як він може покласти на стіл генералісимуса, наприклад, таке: «В умовах сталінської темниці, при небувалій в історії людства особистій диктатурі, коли люди вимушені зі сльозами показного щастя називати «день» «ніччю», а «зло» «добром», як може «комуністичний імператор», який знищив цвіт країни, терпіти висловлювання академіка Марра про те, що «мова» (звукова) стала тепер вже здавати свої функції новітнім винаходам, що перемагають простір, а мислення йде вгору від невикористаних його накопичень у минулому… Майбутня мова — мислення…». Як може терпіти подібне Сталін, який забороняє саму думку, розстрілює видатних учених Росії, проголошує біоніку «мракобіссям», кібернетику — «підступами єврейських космополітів», а генетику — «змовою світового сіонізму»?! В принципі ми можемо радіти з цього, бо Сталін зримо довів, що комунізм не має будь-якого здорового глузду, коли забороняє розробляти першооснову військової науки — кібернетику, але ми не можемо не співчувати великому Народові, який попав у лапи тирана…»

Далі міністр не читав, а сказав собі, що він не має сили бачити цю гидоту заздрісних інтриганів, куплених американською розвідкою; наказав підібрати відгуки з ліворадикальної преси — комуністичні газети Сталіна не влаштували б, він вимагав абсолютно «неупереджену інформацію». Сяк-так настригли.

Сталін приїхав на роботу раніше ніж завжди, не о першій, а о дванадцятій: кивнув міністрові, взяв у нього з рук папку й сказав:

— Ждіть вказівок.

Той ждав вказівок до п'ятої вечора, коли Сталін вирішив щось попоїсти; вийшов зосереджений; здивувався:

— А ви тут що робите? Я ж сказав — спасибі, ви вільні…

…Найбільше Сталіна умиротворили слова в статті італійського журналіста, який, наводячи його, Сталіна, пасаж про те, що «ніяка наука не може розвиватися й працювати без боротьби думок, без свободи критики», підкреслював, що генералісимус показав ученим у Росії, які занадто перегнули палку в плані критики Менделя й Моргана при очевидному потуранні Жданова, що претендував на роль ідеолога, хто насправді є істинним мислителем Росії. Саме Сталін не просто не заглушив критики, як це робив Жданов, а, навпаки, безстрашно закликає до неї — ось зразок мудрої державності, даний тому ж Білому дому, що погруз у полюванні на відьом; «один — нуль на користь Джузеппе Сталіна; комуністичний випускник семінарії дає фору політикам із світською освітою…»

…А й справді, подумав Сталін, наша, семінарська, істинно теологічна освіта була значно глибшою і в чомусь практичнішою від гуманітарної, хоч нас привчали до таїнства спілкування з вічними постулатами, а світська школа давала досить широкий розкид знань, але без тієї одержимої систематичної зосередженості, якої від нас вимагали.

…Ніколи, в жодному своєму виступі Сталін не задирав злобно ні віри, ні релігії, дозволяв собі лише іноді трохи зачепити «боженьку», та й то у фольклорному смислі, зрозумілому народові, яким він повністю правив. (І все-таки священиків, справжніх подвижників Віри, кидав у тюрми, нещадно гноїв у таборах, розстрілював.)

Якби я сів на лаву історичного чи юридичного факультету, признався він собі якось, не бачити мені як своїх вух ні перемоги над опонентами, ні, як наслідок цього, партійно-державного лідерства. Мені протистояли всі — всі без винятку члени Політбюро Леніна і більшість його ЦК, з подивом думав він, часом не вірячи собі самому, а тепер вони стали шпигунами, диверсантами, ворогами народу, інформаторами гестапо; такими й залишаться на віки в пам'яті росіян.

Що дало мені силу мовчати, коли славився Троцький? Таїтися, поки в Кремлі правили Каменев і Зінов'єв? Коли я зрозумів, що настала мить готувати Каменева й Зінов'єва до удару проти Троцького, лякаючи їх тим, що він, герой Жовтня, голова Петроради і Військово-революційного Комітету рано чи пізно звалить їх, ленінців, щоб стати на чолі партійної піраміди і підмінити вчення Старика своїм, цілком сформованим; троцькізм був дуже популярний в Італії, Німеччині, Франції, Мексиці — особливо після введення непу: «крок назад від революції»…

До мене прийшли видіння, думав Сталін; я почув голос Божий, інакше моя перемога нез'ясовна; всім цим крикам про мою геніальність — гріш ціна, посади на моє місце йолопа, і його славословитимуть. Так, було Одкровення.

Він ніколи не міг забути, з яким блиском Каменев і Зінов'єв розчавили Троцького на Тринадцятому з'їзді партії — першому, який проходив без Старика. Троцький тоді попереджав, що РКП(б) на грані кризи, з'являється партійна бюрократія, цифри й звіти підміняють життя, тасується колода одних і тих же бюрократів, тоді, як головну ставку партія має робити на молодь, особливо студентську, тобто ту, що, закінчивши громадянську війну, за ленінським закликом вирішила вчитися, вчитися і ще раз вчитися.

Сталін згадав, як він тоді легко підшліфував антитроцькістський погром, який учинили «його євреї», заявивши себе при цьому майстром «товариських компромісів». На догоду Каменеву й Зінов'єву, що вимагали залучити в ЦК якнайбільше робітників і «зміцнення» Політбюро за рахунок саме російських товаришів, котрі знають село не з чуток, він підняв Бухаріна і Рикова: «ось монолітна єдність істинних ленінців». Тоді ж Троцького попросив зосередитись не лише на армії, а й на металургії і концесійній політиці — зробив це шанобливо, по-товариському, звертаючись не як до рівного, а, як до визнаного лідера.

А зразу після цього, провів таємну нараду з Бухаріним та Риковим: «Каменев і Зінов'єв ніколи не змиють з себе жовтневої плями, до того ж вони внутрішньо бояться справного мужика і непу, чи не пора вам, інтелектуалам і практикам ленінізму, брати на себе важкий тягар влади?»

І знову до мене прийшло видіння, подумав Сталін. Сам би я не зміг так точно розрахувати час. Це був голос з неба. Тепер можна признатися собі в цьому… Я знайшов найпотрібніші слова: «беріть на себе тягар влади». Я? Нічого я не знайшов… Я лише сказав те, що було угодно тому, хто вів мене тоді й веде понині…

Через рік Бухарін напав на Каменева й Зінов'єва; Сталін і Троцький зайняли очікувальну позицію: «два видатні вожді сучасного ЦК» сиділи в президії поряд, кілька разів перекинулися записками, кілька разів обмінялися цілком коректними репліками; саме тоді Бухарін, Риков, Ярославський і Каганович закопували Каменєва, Євдокимова і Зінов'єва при мовчанці Троцького і беззахисній спробі Надії Костянтинівни врятувати старих друзів Ілліча…

На наступному з'їзді Троцький увійшов у блок з Каменевим і Зінов'євим, але було вже пізно — торжество Бухаріна, який відстояв справного мужика й неп від нападок «ліваків», було абсолютним, лінія Бухаріна — Рикова — Сталіна перемогла.

І зразу після цього таємні емісари Сталіна — після того як Троцького вислали в Туреччину (нехай мусульмани поживляться гарячою єврейською крівцею) — зустрілися з Каменевим і Зінов'євим: «Так, товариші, в чомусь була ваша правда, коли ви виступали проти мужицького ухилу, але ніхто не міг уявити, що Бухарін і Риков так відкрито відхиляться вправо, час діяти; Сталін один безсилий, починайте атаку в партійній пресі.

…Коли Бухаріна і Рикова ошельмували й вивели з ПБ, Сталін відчув себе нарешті на Олімпі — слава богу, один! Усі, хто оточував його тепер в Політбюро — Молотов, Ворошилов, Калінін, Каганович, — були слухняною більшістю; з Серго і Мікояном можна було ладити, бо їх перевели на господарську роботу; нехай собі, це не апарат… Один, слава Богу, один, нарешті руки розв'язані… І він почав Революцію зверху — «суцільну колективізацію», вклавши в неї все те презирство до народу, «що підкорився йому, як грубо зґвалтована жінка — садисту».

…Саме того дня, коли Сталін згадав ненависно любиму ним семінарію, по списках, затверджених ним, було розстріляно ще двісті сорок чоловік, серед них дванадцять докторів наук.

Троє вмерли з істеричним криком:

— Хай живе товариш Сталін!

За існуючими тоді порядками залп можна було давати лише після того, як засуджений на смерть закінчить заздравицю на честь Вождя.