19


Влодимирський відчував, що нагорі відбувається щось дивне, незрозуміле йому, якась смиканина й суєта, що починалася несподівано й так само несподівано закінчувалась.

Розгадувати політичні ребуси — робота, що не під силу звичайній людині, хоч і з полковницькими погонами, та ще й при цілковитому довір'ї начальства: як абакумовського, так і комуровського (вважай берієвського). Саме це останнє — прихильність з двох боків — тримало його в стані безупинної напруги, не лишаючи часу на дослідження того, що так тихо й непомітно, але давно й грізно ворушилося в Кремлі: мимо нього не проходили ні розмови про сім'ю Молотова — дивні розмови, тривожні; ні натяки на те, що Сталін вже не приймає члена Політбюро Андрія Андрійовича Андрєєва, який свого часу тісно співробітничав з Дзержинським; припинив спілкування з Ворошиловим; тільки раз по раз, — так було в тридцять шостому, розповідали старожили, — викликає Вишинського; явно наблизив Абакумова; Берію приймає рідше, ніж Віктора; маршал з цього приводу сухо сказав: «Зарвався».

Він трохи розгубився після недавньої розмови з Комуровим ще й тому, що той поцікавився: «Ти твердо переконаний, що Ісаєв не жене липу з приводу його рукопису, який зберігається в банку?»

Отже, й це повісили на нього: якщо Ісаєв не бреше, удар прийдеться саме по Лаврентію Павловичу — бити є по чому: саме той наказав Шандору Радо після підписання договору про дружбу з Гітлером не виявляти активності; саме він заборонив Шандору залучати до роботи Рьослера, людину, яка мала прямий зв'язок із штаб-квартирою фюрера, — «провокатор і англійський шпигун». Саме він же, Берія, в паніці, о шостій ранку двадцять другого червня, коли почалася війна, підписав шифровку Радо: «Платіть Рьослеру будь-які гроші, аби тільки працював!» І презирлива відповідь Шандора: «Рьослер працює не за гроші, він не інформатор, а борець проти нацизму». А розстріл усіх наших нелегалів, закинутих у Німеччину? Припинення розвідроботи проти гітлерівців? Не так важливо, що наказав Сталін, — підписав же Берія… А справа Кривицького? Ісаєв цілком міг з ним зустрічатися, а той знав про процеси тридцятих років… У Іспанії він бачився з Орловим — зник, голуб, а працював у Центрі, для нього таємниць немає… З Сироєжкіним дружив, з Антоновим-Овсієнком… З Леопольдом Треппером, «Великим шефом», контактував… Якого чорта Берія уступив своє крісло Абакумову?! Адже сам пішов, ніхто не примушував… Ах, люди, люди, крокодиляче кодло… Невже не можна жити дружно? Відкрито? З щирою душею?! Одне ж діло робимо!

Діло! Діла, усміхнувся Влодимирський, ставимо спектаклі на догоду директорові театру…

Добре, припустимо, я ввожу в комбінацію з Валленбергом і Ісаєвим мого Рата, обіцяю йому другу зірку на погон і бойовий орден… Але ж Сталін дав чесне слово Каменеву й Зінов'єву, що їх не розстріляють, і дав його в присутності Ворошилова, Єжова, Ягоди, Миронова… Саме після цього в чекістів гора з пліч звалилася: ніяких розстрілів не буде, йдеться лише про політичне знищення троцькізму, кров ветеранів більшовицької партії не проллється… А ветеранів партії розстріляли через півгодини після того, як вони закінчили писати прохання про помилування, — на світанку; день, кажуть, був на диво сонячний. І про це дізналися старики Дзержинського й заремствували: «Сталін — брехун, жодному його слову не можна вірити», і їх почали косити з кулеметів… Тисячами… Десятками тисяч… «Ти про що це?» — грізно спитав він себе, якось зсутулившись, — таке чув у собі вперше. І відповів: «Це я про Влодимирського, про тебе, дурень!»


…Він двічі прослухав запис розмови Ісаєва з Валленбергом і остаточно переконався в тому, що сповідь обох — безмежно щира, їх треба негайно звільняти, нема за ними ніякої вини… Але хто ж колов Валленберга на цей самий «Джойнт»? Чому мені ніхто не доповідав про це? Спочатку з ним працював Рюмін, потім Рат… Рат — мій, але він мені про це не говорив. Чому? Рюмін, як сказав Комуров, тепер також буде нашим. Але й він мовчить… Сталін розстрілював тих слідчих, хто не міг упоратися з людьми, заарештованими за його наказом.

Ну, добре, припустимо, я виходжу на процес Валленберга і його викривають Ріббі, Штірліц, Рат — введу його в комбінацію як «зв'язкового» з Лондона.

Процес проти Каменева проводили в Жовтневому залі, жодної перепустки за наказом Сталіна не дали ні одному членові ЦК чи ВЦВКа. Зал був повнісінький працівників НКВС: пригнали сюди стенографісток, прибиральниць, кур'єрів, наглядачів.

А П'ятакова судили при іноземцях. Чому пішли на такий ризик? Де гарантії, що обвинувачені не кричали б у зал правди? Хто знає, як цього домігся Єжов? Доведеться просити у Берії санкцію на ознайомлення із спецпапкою… Чи дасть? Відповіді підсудним писав Сталін, це відомо, чи захоче Берія, щоб я особисто в цьому переконався?

А якщо я проведу процес, а мене після цього знищать, як знищили всіх у НКВС, коли прийшов Єжов, а потім Берія? Адже тих, хто поставив геніальні спектаклі, яких не було в історії людства, перестріляли!

Так і не відповівши на жодне з цих запитань, Влодимирський викликав машину й подався у Театр оперети на площу Маяковського.

Спочатку він ніяк не міг зосередитись на жартиках старого Ярона, потім йому сподобалось, як подавала себе Юнаковська; заплющив очі, слухаючи арію у виконанні Михайла Качалова, помалу спектакль захопив його, розчинив у собі, заспокоїв.

Виходячи з під'їзду, подумав: «Усе-таки оперета — дуже добре мистецтво, дає надію на вихід із найскрутнішого становища, коли вже здається, що трагічна розв'язка неминуча… Кажуть, «легкий жанр»… Ну й чудово, що легкий! В операх або топляться, або помирають, нема в цьому нічого хорошого! От треба й назвати оперу — «важкий жанр»…»

Приїхав додому, в контору вирішив не повертатись, але дружина сказала, що двічі дзвонив помічник, розшукував.

Влодимирський набрав номер, сухо спитав:

— У чому справа?

— Майор Гнєдов жде вас із надзвичайним повідомленням.

Гнєдовим був слідчий Сергій Сергійович; притискував до себе папку, в якій лежав тільки один конверт — щойно знайшов на Центральному поштамті: лист з Лос-Анджелеса якомусь Максу Брунну від Грегорі Спарка; зворотна адреса, марки, все як слід.


Влодимирський прочитав російський переклад: «Я шукав Вас і Пола повсюди. Я пишу туди, де, можливо, ви зараз перебуваєте. Після загибелі моїх дітей і дружини хочу передати Вам і Полу моє прокляття. Я пишу це за кілька хвилин до того, як натисну спусковий гачок пістолета. Я проклинаю Вас не як Брунна, а як носія ідеї добра й справедливості. Такої ідеї немає, не було й не буде на цій землі. Я прощаю Вам особисто те зло, яке ви мені заподіяли. Але Вам ніколи не буде прощення Божого. Хай людина розміряє сили свої!

Грегорі Спарк».

Влодимирський походив по кабінету, потім подзвонив Комурову: той як завжди сидів доти, поки з Кремля не виїжджав Сталін.

— Заходь, — озвався той. — Щось екстрене?

— Так. Дуже.


…Комуров відсунув листа:

— Що ж ти думаєш про це?

— Нічого не розумію, — признався Влодимирський. — Ясно одне: Ісаєв не блефував. Він правду говорив про свої контакти в Штатах.

— У його звіті, який він гнав на дачі, є два небезпечні імені: Пол Роумен і Грегорі Спарк. Інших контактів із Штатів у нього не було, правильно?

— А біс його знає, — похмуро озвався Влодимирський. — Особливий випадок… Я його не розумію, зовсім не розумію… Пол цей також зник, а Ісаєв з самого початку кричав про Пола і Мюллера…

— Не панікуй… Чого це ти раптом? Я прослухав його розмови з Валленбергом… Розправимося з цим чортовим шведом, а Ісаєва потрясеш, не такі розколювались… Зрештою матимеш адреси, якщо такі залишилися в Америці… Нічого, ми рукаті, дістанемо… Та й потім у Лаврентія Павловича, мені здається, якісь з'явилися особливі види на цього Ісаєва…

— Але ж Валленберг відмовляється брати на себе «Джойнт»… Він цілком популярно пояснив, що це таке, не можна виставляти себе на посміховисько.

— А ми зараз і не будемо натискати на «Джойнт», — відповів Комуров. — Зосередь увагу на його переговорах з гестапо, Ейхманом, він же цього не заперечує… І з Салаші… І, можливо, з товаришем Ласло Райком, — повільно додав Комуров. — Так, так, з нашим колегою з Угорщини…

— Що, погано з ним? — обережно поцікавився Влодимирський.

— І не тільки з ним одним… До речі, його справжнє прізвище Райх, він такий же угорець, як я естонець…

— Тоді треба вводити ще когось одного в комбінацію…

— Вводь, справа закріплена за тобою.

— Я хочу підсадити до Валленберга нашого Рата.

— Резон?

— Хочу спробувати через нього дізнатися, що Ісаєв написав Валленбергу, а той з'їв…

— Думаєш, зможе?

— Купив не купив, а поторгуватися можна.

Комуров засміявся:

— Е, ні, любий! Купив — це купив, а не навпаки!

— Товаришу генерал, — обачно спитав Влодимирський, — а коли Лаврентій Павлович має види на Ісаєва, може, не виводити його на процес?

Комуров після паузи повторив замислено:

Справа твоя, дорогий мій, тобі й вирішувати…

Того ж дня Ісаєва перевели в простору камеру з душем: його місце зайняв Рат — окривавлений, в подертій сорочці, в черевиках на босу ногу, майже непритомний. Два дні Валленберг виходжував «англійця», потім той розповів, що від нього вимагають зізнатися, ніби він уїхав до Будапешта у січні сорок п'ятого назустріч з якимсь Райком і шведом Валленбергом, віз долари.

Сидів він у камері Валленберга два місяці і привернув його до себе так, що той сказав: «Я погоджусь на процес тільки в тому разі, коли матиму побачення з матір'ю, шведськими дипломатами й адвокатом. І коли вони будуть присутні на суді».

А на другий день додав фразу, яка пояснила, що Ісаєв написав йому:

— Інакше обвинувачення не матиме свідків. Нехай тоді плетуть що завгодно, фарс і є фарс.


…Аркадій Аркадійович поздоровив Рата з успіхом, обняв, сказав, щоб відпочивав тиждень.


…Заарештували Рата в приймальні Влодимирського, відправили в одиночку; через місяць зайшов Сергій Сергійович:

— Рат, у вас є один порятунок: розповісти на процесі те, що ви говорили в камері. А втім, це порятунок не тільки ваш, а й усієї сім'ї: ми їх сьогодні забрали — зв'язок з єврейськими буржуазними націоналістами…


…Валленберга викликали на допит через півгодини після того, як Влодимирський запропонував Ісаєву переодягнутись у свій полковницький кітель: «Ідемо зустрічати сина».

Замовив йому склянку кави й бублики, сказав, що повернеться через десять хвилин, і вийшов з кабінету.

Слідчий, який супроводжував Валленберга, шепнув:

— Зараз нарешті ви зустрінетесь з тим, хто всі ці роки курирував вашу справу. Постарайтеся домовитися з ним по-мирному, він людина крута, але справедлива.

Слідчий відчинив двері кабінету Влодимирського, обмінявшись швидким поглядом з помічником, який підвівся з-за свого бюро, пропустив Валленберга, став біля дверей.

Валленберг побачив сивого полковника, який повільно повернувся до нього, впізнав Ісаєва, очі його, пойняті жахом, округлились, він тонко закричав і, нахиливши голову, кинувся до вікна.

Слідчий і помічник, що вмить убіг, схопили Валленберга і, поваливши додолу, почали крутити йому руки.

Ісаєв устав, схопив стільця і з усього розмаху вдарив ним вилощеного помічника по голові. Той відвалився, Ісаєв змахнув стільцем ще раз, щоб ударити по голові другого, але руку його вивернули, кабінет був повнісінький людей, Аркадій Аркадійович кричав щось, бризкаючи піною, а потім Ісаєв знепритомнів від болю…


…Через три роки в одиночку до Ісаєва прийшов високий чоловік, явно загримований, і, старанно приховуючи акцент, спитав:

— Хочете знати, хто винен у вашій трагедії?

Ісаєв байдуже мовчав.

Чоловіку темних окулярах і з неприродно лляною шевелюрою — перука, ясна річ, — простяг йому постанову ОСО на розстріл дружини й сина з резолюцією Сталіна.

Реакція Ісаєва була дивна: він просто кивнув.

— Звичайно, хотіли б відомстити? — всміхнувся чоловік.

— Історія відомстить, — відповів Ісаєв. — Людина безсила.

Відвідувач ще глибше засунув кулаки в кишені плаща й лагідно сказав:

— Я попрошу, щоб вам дали прочитати Горького. Знайдете потрібну фразу: «Людина — звучить гордо». Особливо радянська людина. А хіба ви не приклад для радянських громадян, полковнику?

І, не діждавшись відповіді Ісаєва, вийшов з одиночки…..В салоні «ЗІСа», стягнувши з себе лляний парик і окуляри, Берія замислено сказав Комурову:

— Переведіть його в хороший табір, де є окремі будиночки… Відходжуйте, як кохану… Якщо Рюмін чи ще хтось цікавитиметься, де він, — а я це цілком допускаю — поясніть, що викликали в мою «шарашку»… Познайомте його в процесами над Трайчо Костовим, Ласло Райком і Яношем Кадаром… Підготуйте матеріали про процес над Сланським і Артуром Лондоном — з цим він був знайомий особисто, я не полінився витратити ще два дні на його особисту справу… От і все. Приведіть його до форми… Нехай говорить усе, що захоче, — не записуйте жодного його слова… Табір має бути на відстані не більше двох годин льоту до Москви: Ісаєв може знадобитися мені в будь-який день.

…Перші дні Ісаєв узагалі не міг спати, снотворного не давали, тільки масажували.

Читав. Спочатку не дуже входив у текст, перед очима стояли обличчя Сашеньки, Саньки, Валленберга, Пола, Никандрова, Спарка, Ванюшина — вони весь час були з ним, у ньому, перед ним…

Але згодом почав учитуватись: газети давали всі. І поступово, перейшовши від перших двох шпальт — фанфарних, урочистих, чужих Началу, — до третьої й четвертої, він дедалі більше й більше відчував, що він уже не той, яким був; порожній; коли щось і лишилося, то тільки одне — відчай. Він був неосяжним і величавим, як безкраїй океан у хвилини повного штилю. Він забороняв собі порушувати цей океан відчаю запитаннями й відповідями, він знав, що не зможе відповісти на жодне запитання; він не відчував у собі сили, волі й гніву, хоч саме гнів був прихований у глибині відчаю — затаєний, холодний, позбавлений логіки й почуття, здатний викликати вибух, який так само непередбачений, як і невідворотний…


Загрузка...