Відчай

15

У Сочі Сашеньку зустрів спритний хлопець, підхопив її фібровий чемоданчик, сказав, що Максим Максимович просив зустріти біля вагона: «З автобусом морока, черги, а я вас умить домчу».

В санаторію її прийняла сестра в халатику, накрохмаленому до голубизни, зміряла тиск, похитала головою: «Малувато, товариш Гавриліна, влаштовуйтесь, ваш чоловік попросив для вас окрему палату. Взагалі у нас живуть по двоє чи по троє, але його прохання для нас — честь. І зразу підемо до лікаря».

Сашенька ввійшла в невеличку кімнатку, відчинила двері на балкон і побачила дзеркальну гладінь моря: сонце було зовсім біле, обрамлене жовто-червоним ореолом; якось іграшково, деренчливо шелестіло листя пальм.

Сашенька сіла в плетене крісельце і зразу пригадала рядки: «Я тіло в крісло затоплю, я світ руками затулю і буду довго я ридати, пригадуючи вечори ще до вчорашньої пори, коли не мала борг вертати…»

Вона скинула жакетик, подумала, що зараз ляже спати і не прокинеться до завтрашнього ранку, а коли прокинеться, буде новий день, вона сяде до столу й напише величезного листа — спочатку Максимчику, потім Санечці…

У двері постукали:

— Відкрито, — тихенько озвалася вона: в тюрмі сусідки привчили її до тиші. Боже, які страшні жінки, мене навмисне посадили до цих повій і бандитських наводчиць, я була згодна на все, аби тільки перевели до інтелігентних людей…

Увійшла та ж сама сестра і з тією ж доброю, співчутливою усмішкою запросила її до лікаря.

Вигляд лікаря здивував Сашеньку: по-рішельєвськи закручені вуса, борідка, грива сивого волосся, що спадало на плечі, і пенсне, яке теліпалося на чорному шнурку.

— Чув, чув про вас, — скалячи трохи випнуті жовто-прокурені зуби, швидко заговорив він. — Запитань не ставлю, привчили пацієнти… Але, голубонько, що ж це у вас за тиск? Дев'яносто на шістдесят! Я вас просто випишу із санаторію з таким тиском, — задоволено зареготав він. — Ви вмрете, а відповідати за вас доведеться кому? Мені, старому дурневі Євгену Віталійовичу Рибкіну, честь маю…

— Як ви чудово розмовляєте, — Сашенька сиділа по-тюремному, заклавши руки за спину, — зовсім забута російська… Так розмовляв мій батько…

— Живий-здоровий? Чи вмер?

— Не знаю… Ми втратили одне одного під час громадянської.

(Про те, що батько її емігрував до Америки, ніхто не знав, крім Максимчика. Раніше це було не так страшно, а тепер…)

— Ну що ж, давайте я сам поміряю тиск, а потім послухаю вас… З легенями все гаразд? Туберкульозу не було?

— Ні. Так мені, принаймні, здається.

Послухавши Сашеньку, Євген Віталійович скрушно похитав головою:

— Ви хто за фахом, голубонько?

— Вчитель.

— Історик?

— Ні, літератор. Чому ви вирішили, що я історик?

Євген Віталійович надів на ніс пенсне, очі зразу стали іншими, жорсткими, відповів з усмішкою:

— Дуже трудний предмет… Особливо історія нашої держави… Неправда точить… Гаразд… Се є — російське прикре теоретизування, щось і дещо… Почнемо ми з вами курс лікування ось з чого, голубонько… Масаж з самого раннього ранку. Потім півгодини відпочинку й нарзанна ванна… Після ванни — в ліжечко… До обіду. Потім спати… Мертва година… Не менше як сто двадцять хвилин… Після мертвої години приймемо грязь — і в ліжечко… На цей раз до ранку…

— Яке страшне словосполучення «мертва година», — сказала Сашенька. — Відпочинок, лікування, санаторій, мертва година…

— Усі претензії до лікарів-космополітів, — роздратовано відповів лікар. — Поцупили за кордоном цей вислів, абсолютно з вами згоден, безглуздо й страшнувато…

— Євгене Віталійовичу, виходить так, що я й до моря піти не зможу?

— Голубонько моя, та ви й не дійдете! — Євген Віталійович ледь повів носом, і пенсне легко впало на груди; очі знову стали добрими й трошки розгубленими. — Спочатку я вас зміцню, вітамінчиками поколю, а тоді гуляйте собі хоч весь день! До речі, пробачте, але я змушений вас запитати: що це за шрами у вас на спині?

Сашенька відповіла так, як порадив слідчий:

— Я була в полоні у біляків… На Далекому Сході… це сліди нагайок…

— Партизанили? — Євген Віталійович знову надів пенсне.

Сашенька розгубилася, до цього запитання її не готували:

— Ні… Так сталося…

— Перша жінка, яка не вміє брехати, — суворо мовив лікар. — Поздоровляю себе з таким відкриттям… Та ще ось що, голубонько… Нa ніч вам даватимуть чорнослив і маленьку чарочку коньяку, я не хотів би труїти вас бромом…

Сашенька похитала головою:

— Я тільки й мрію, як би відіспатись… Мені ні бром не потрібен, ні коньяк…

— Тут з лікарями не сперечаються, голубонько… Коньяк додасть вам бадьорості, покращить апетит…

— Я така голодна, що можу їсти п'ять разів на день!

— Даруйте, ви москвичка?.. Там же добре забезпечують… Були на дієті?

— Так… Хотіла повернути форму… Трохи перестаралась…

…Коньяк, що їй приносили, виливала в умивальник; через тиждень відчула, що подужчала; іноді, правда, підкидалася вночі й проразливо кричала від жаху: снилася камера і ті страшні жінки, які лізли до неї на нари. Лікар дозволив прогулянки; вона вже написала чотири листи Максиму Максимовичу і три Санечці; не надсилала, мріяла сфотографуватися, коли вже не буде така вимучена.

Портрет вийшов напрочуд гарний, але, як їй здалося, підретушований.

Коли вона сиділа, розглядаючи свої портретики, в двері постукали.

— Відкрито, — відповіла вона й подумала, що прийшла сестричка колоти вітаміни.

Але на порозі стояв молодик у цивільному, хоч і з військову виправкою.

— Дозвольте, Олександро Миколаївно? — спитав він. — Я порушив ваш відпочинок?

Серце їй стисло на якусь мить, але одразу відпустило, бо чоловік, який тримав руки за спиною, переступив поріг кімнати й вручив їй два розкішні букети:

— Гвоздики — від мене, троянди — від Максима Максимовича, від сина — радіограма…

Вона схопила радіограму: «Дорога мамочко, приблизно через два тижні прилечу до Москви. Я тут хворів, бронхіт, але мене підняли на ноги. Нову адресу тата знаю. Зупинюся в нього. Відпочивай як слід, рідна моя. Цілую. Саня».

Сашенька відчула, що розплачеться, підвелася:

— Спасибі вам величезне…

І заходилася ставити вазочки для квітів, непомітно втерши при цьому сльози. Це недобре — дозволяти хоч би кому там побачити в тобі те, що належить тобі одній і нікому більше.

— Олександро Миколаївно, — тим часом вів далі молодик, — я, мабуть, засмучу вас, але мене вповноважили передати вам, що полковник Ісаєв спішно вилетів за кордон… Із завданням уряду Союзу PCP… Він дуже непокоїться про ваше здоров'я… У нас є можливість передавати йому ваші листи…

— Що?! Значить, він знову зник?! Надовго?!

Опустивши очі, молодик тяжко зітхнув:

— На два роки… Тому, будь ласка, напишіть якнайбільше листів… І ставте на них різні дати: листопад, грудень, січень… Розумієте?

— Я читала таке оповідання…

— Яке?

— Як помираючий писав листи своїй найближчій людині, і вона одержувала їх десять років, уже після смерті того, хто… В мене погані аналізи? Туберкульоз? Виразка?

— Як не совісно, Олександро Миколаївно! Лікар, котрий лікує вас, сказав, що ви хутко поправляєтесь… Просто коли людина працює за кордоном, вона страшенно хвилюється за своїх, розумієте? Якщо ми передамо йому всі листи разом, без дат, він почне нервуватися — там, серед ворогів, швидко привчаєшся до трагічної недовіри… До всіх. На жаль, часом навіть до своїх: мовляв, не хочуть говорити правди про її здоров'я…

— Коли повернеться мій син?

— Я не знаю…

— Ви не читали цього? — вона вказала очима на радіограму.

Відвідувач з неприхованим здивуванням відповів:

— Це ж адресовано вам! Як я смію читати вашу кореспонденцію…

— Максим Максимович нічого не написав мені перед від'їздом?

— Його лист чекає на вас у Москві. За законами конспірації це не можна надсилати поштою… Ще одне прохання… Не називайте його в листах на ім'я… Він сказав, що ви знаєте, як називати його…

«Любов моя, яка я щаслива, що цей мій, зимовий уже, лист потрапить до Ваших рук, таких сильних, сухих, ніжних… Пригадуєте, Ви розповідали, як Вам пророкувала долю циганка, на березі бухти, в дні золотої осені, коли сонце з'являлося лише о дев'ятій, а гарячим ставало опівдні? Я завжди пам'ятаю її слова, ви їх двічі повторили: «Остерігайся старика вусатого, він зло таїть на тебе, і коли хтось вже і погубить тебе — то він…» Чи немає серед ваших нинішніх друзів злих і вусатих стариків?

…Жінка — це музичний інструмент, але музику з нього вміє здобувати тільки великий композитор, а композитор — це вища таємниця світу… Ви — моя любима й ніжна таємниця (лише сильні люди, в чомусь суворі й скриті, вміють бути ніжними по-справжцьому).

Хтось розповів мені, що навіть великі музиканти витягують з свого архіву музичні фрагменти минулих літ, програють мелодії інших майстрів, змінюють їх, і з цього народжується гармонія. Я не повірила, бо говорити про творчість (любов — це творчість, що контролюється дисциплінованою логікою, не смійтесь, це правда!) як про якусь механічну працю — нечесно, у цьому є щось від дрібної заздрості тупих нездар, котрі мріяли виявити себе в мистецтві.

Ви ж ніколи не користувалися архівом і не шукали свого акорду в чужих мелодіях, Ви завжди були самим собою… Яка ж це рідкість у наш вік… Я щаслива, що мені судилося бути з Вами. Іноді навіть єдина зустріч залишається в тобі на все життя, і ти близько бачиш кожну її подробицю, виразно чуєш слова, чітко, немов це було вчора, пам'ятаєш свої відчуття. А з іншими людьми зустрічаєшся щодня, розмовляєш, смієшся, печалишся, віриш, сумніваєшся, але все це проходить крізь тебе, мимо, мимо, мимо…

Хтось сказав: «Треба вміти будувати стосунки…» Це проектувалося на мужчину й жінку. Будувати можна сарай, а не стосунки. Або вони є, або їх нема… Інколи я з жахом запитувала себе: «А якби ми з Вами завжди були разом? Якби провели під одним дахом не ті чудові місяці, що подарувала нам доля, а довгі роки?» Усі ж навкруги запевнюють, що рано чи пізно любов стає побутом… Мабуть, найстрашніше — це дозволити собі звикнути до щастя, яким є любов. Уявіть собі, коли б до віруючої бабусі прийшов Христос і сказав: «Матінко, я хочу пожити у вас…» Яка вона, мабуть, була б щаслива! Але ж Христос не міг без людей, він служив їм, і через рік бабусі стало б важко терпіти численних гостей у своїй маленькій хатинці… Невже вона більше не вірила б у його чудо і просила б його раніше закінчувати свої проповіді, не лишати на ніч паломників і не забувати рубати дрова, щоб натопити піч… Невже скороминущість щастя є гарантія його постійності? Але ж це несправедливо! І я заперечую собі: не нам судити про справадливість, це поняття в людях суб'єктивне й мале. Тільки вищий суд визначає правоту людську: Кукольник помер, осяяний славою й любов'ю публіки, а Пушкіна таємно повезли на рипучих дрогах у могилу, а хто залишився?!

Згадала вірші. На жаль, не мої. Ви знаєте, чиї вони. В них відповіді на багато запитань, які живуть в мені повсякчас: «Я жду, осмисливши намови, та невеселу жінку жду для задушевної розмови про давнє щось не до ладу. І не коханку… Неприємні мені зітхання, млість нудна, я знав солодощі взаємні і гіркоту страждань сповна. Я друга жду… Який від Бога в віках дарований мені за те, що я тужив так довго по вишині і тишині. Який злочинний він, суворий, хто вічність проміняв на мить, скувавши путами покори думки, в яких єднались ми…»

Як це прекрасно, просто, незбагненно: «Скувавши путами покори думки, в яких єднались ми».

Чи не в цьому розгадка всіх суперечок про те, що таке любов? Не кайдани. Мрії.

Любов моя, в мене все дуже добре, веду клас, Санечка почуває себе чудово, почав учитися в університеті.

Я відзначаю кожен день у календарику не тому, що він минув, а тому лише, що він наблизив мене до Вас.

І ще… Коли я відпочивала в санаторії, спасибі Вам за це, лікар, який лікував мене, сказав: «Життя людське розписане, немов медичні процедури, особливо життя жінки: спершу закоханість, потім близькість, а тоді пересичення й перехід у нову фізіологічну якість — продовження роду; дитина, інша форма ніжності, нова її сутність; розрив між ілюзіями пори закоханості й прозою пелюшок та недосипання, коли в продовжувача ріжуться зуби; поступове перенесення ніжності на дитину; неусвідомлена ревність мужчини, боязкий пошук іншого ідеалу, внутрішній розрив з минулим; зберігання зв'язку — данина обов'язку. Ерго — любов убита фізіологією, вічною, як світ».

Спочатку я з жахом відкинула цю теорію, такою цинічною й гидкою здалася вона мені. Потім подумала, що в нас усе було б інакше. У нас не було б кайданів, ми жили б мрією, правда? Ні. Не правда. Ви завжди жили своїми «читачами»… Невже й нас могла спостигнути доля всіх тих, хто, як запевняє лікар, існує за раз і назавжди затвердженими законами фізіології?! Тоді порятунок у розставаннях! Вони дають силу мріяти й прокидатися кожного дня з новою надією на близьку й щасливу, хоч і не на довгу, зустріч…

Я набридла Вам своїм розхристаним і сумним листом?

Не сердьтесь, бо Ви самі привчили мене до відкритості. Ви не уявляєте, яке страшне лихо жінки — скритість, таємниця, думочки… Ох, які вони гидкі! Я ненавиджу їх, жену геть, але вони раз по раз, як бісенята, регочучи й зло всміхаючись, породжують у душі жах і недовіру.

Я заклею цього листа, покладу його в конверт, одягнуся й піду гуляти по Кільцю, посиджу на лавочці біля Пушкіна, зупинюся біля Тімірязєва, якого з певною зневагою називають «популяризатором», але ж справжнє популяризаторство є перетворення складного в доступне всім! Це піднімає людство на нову ступінь знання, що тільки й може врятувати світ від жаху… Не краса, ні… Федір Михайлович помилявся… Врятувати світ краса не в змозі, лише Думка і Знання — складові частини Достоїнства…

Любов моя, я щаслива, що змогла поговорити з Вами.

Спасибі за це.

Я знову відчула Вашу суху долоню з довгою й різкою лінією життя.

Як тільки Ви повернетесь, відпочинете в себе, жду Вас на Фрунзенській у гості, питимемо каву. А потім підемо походимо втрьох…

Хай доля Вас береже, я прошу про це щоранку і щоночі…»

Коли Сашенька написала дев'ять листів, приїхав той самий цивільний. Темніло, місяць уже сріблив море.

— Накиньте плащ, — порадив він, — я хочу запросити вас на вокзал…

Вона схопилася з стільця:

— Приїхав Санечка?!

Але на вокзалі сина не було. Її посадили в «столипінку» і відправили етапом до Москви. Абакумов дістав у Сталіна санкцію на виконання вироку: «вища міра соціального захисту»; Сталін подивився на олівець — колір грифеля був червоний.