Відчай

14

Розуміючи, що ситуація в Політбюро все ще лишається хисткою через відкрите благовоління Старого Демона до Вознесенського, маршал без упину вибудовував комбінації, які зміцнили б його позиції. Те, що він устиг — після краху Жукова ще — підкинути Старцеві на «друзів» по Політбюро, поступово, затаєно, неквапливо зріло в голові Коби.

Питання з Молотовим вирішено — трохи треба почекати; після наступного арешту членів Єврейського антифашистського комітету дружину міністра закордонних справ посадять — вражина; Ворошилов скомпрометував себе у війну, епоха кінноти минула, Тухачевський був правий, усі сталінські фаворити — Клим, Будьонний і Кулик не змогли протистояти німцям, тікали, фронт тріщав; Каганович не береться до уваги; Шверник добре зарекомендував себе як суддя на перших пробних процесах проти меншовиків і технічних інтелігентів, але не тягне на самостійність; Андреев — списана фігура, Хрущов — мужик, у Мікояна сиділи діти, Булганін піде за тим, хто сильніший.

Один Єгор Маленков, якого я повернув до Москви, я, і ніхто інший, зрозумів раз і назавжди: без мене він — ніщо.

Звичайно, оскільки безумний Старець забув, де народився, вважає себе квасним російським патріотом, я не можу — принаймні формально — претендувати на першу роль; прізвища не міняв, пишаюсь, що мегрел; Єгор — перший, я — за ним; ще побачимо, хто сильніший: Фуше чи Талейран? А Єгор зовсім не Талейран, а якщо і Талейран, то кишеньковий.

Життя привчило Берію до того, що дрібниць не існує; саме тому інформація про Ісаєва, чиє ім'я раніше, до панічного повідомлення Деканозова і Комурова, пам'ятав невиразно (Лео Треппера і Шандора Радо знав, керівники «Червоної капели», обох бачив на процесах, легше в голові закарбовувались не прізвища, а обличчя), а цього Штірліца, який гнав якусь інформацію про бернські переговори німців з Даллесом, навіть не уявляв собі; потім і зовсім забув цей псевдонім — готував зустріч у Ялті, обробляв документи, не до агентури, доля всього світу вирішувалась…

Але тепер, коли наближалася бійка, коли Старець може викинути вибрик і віддати портфель глави уряду Вознесенському, ситуація все ще була несприятлива, і якщо справді Ісаєв бабахне книжку про ту службу, яку тоді очолював він, Берія, його недруги дістануть у руки козир, а в Політбюро всі його недруги, бо розуміють: він знає про кожного з них усе, абсолютно все, без винятку…

Тому, прийнявши Комурова на дачі, як і умовились, у неділю, запросив його на прогулянку по піщаних доріжках соснового бору, що спускався до річки, де біля причалів стояли потужні катери (влітку любив дивитися на молодих купальниць, і коли вибирав якусь найстрункішу — полковник Саркисов через годину доставляв голубоньку до столу: фрукти, вино, коньяк, ванна, солодкий момент чекання любові під накрохмаленим простирадлом, потім швидке прощання: «Ось тобі, ясочко, подарунок — облігація дріб'язкова, всього двісті карбованців, але чує моє серце — на наступному розиграші виграє п'ять тисяч»; говорив так тому, бо брав у Наркомфіні «для оперативних цілей»).

Комурову вірив безсумнівно, тому міркував з ним уголос, немов перевіряючи на генералові логіку своїх умовиводів:

— Хазяїн страшенно полюбляє всі подробиці про Гітлера, — він раптом зло посміхнувся. — Ще б пак… Так от, цей ваш Ісаєв, якщо він справді спілкувався з Борманом і Шелленбергом, бував на доповідях у Гіммлера, може розповісти багато таких деталей, які Коба проковтне… Але всієї інформації зразу віддавати не можна… Треба дозувати, щоб розпалити в ньому інтерес… Я подумав би, як підкинути Абакумову ідею, спочатку повернувши до цього вашого Штірліца, щоб той — під запис — сказав: «Але про найважливіші відомості, що мають виходи на завтрашній день — Гітлер заклав фугаси про запас, — я розповім лише товаришу Сталіну». Розумієш?

— Товариш Сталін «зека» не прийме, — впевнено відповів Комуров.

— То посели його на дачі, надінь на нього форму: повернувся Герой, перевірка закінчилася, він чистий, не зсучився, як такого не показати Йосифу Віссаріоновичу?!

— Не дуже розумію смислу комбінації, — признався Комуров. — Що це дасть — у зв'язку з Вознесенським? І потім, ми втрачаємо його як свідка на процесі Валленберга, він наш козир…

Берія здивувався:

— Чому? Його можна переводити на дачний режим хоч завтра… Разом з Валленбергом… Відпустіть дружину… Начебто відпустіть… Придумайте щось із сином… Виступить на процесі Валленберга, дамо орден, а далі — моя турбота…

— Лаврентію Павловичу, ви не бачили цієї людини… Випадок особливий…

Берія здивовано глянув на нього:

— А що, ти вже не в змозі влаштувати так, щоб я особисто подивився на нього?.. Потрібна санкція товариша Абакумова? То попроси! Скажи, мовляв, Лаврентій Павлович просить вашого дозволу, товаришу міністр!

Комуров образився:

— Якщо дозволите — я хоч завтра пристрелю Абакумова в його ж кабінеті…

— Не дозволю, — всміхнувся Берія. — На жаль… Якщо вже й розстрілювати — то в камері, після арешту й процесу… Та й чи варто? Дурень в лампасах дорого коштує… Затям: Сталіну зараз потрібне невелике, але красиве діло проти «великоруської автаркії», щоб потім ударити по його любимих євреях; Ізраїль ми просрали, час міняти орієнтири, нам потрібне Середземне море, потрібні араби, для цього ізолюємо від громадського життя власних євреїв — невже не зрозумілий азбучний склад мислення Сталіна?! Він їх ненавидить, але ніколи нікому в цьому не признається; ти ж його знаєш: «Насамперед інтереси російського народу, ми йому служимо й повинні робити це чудово і йому на користь»… А народ у селах помирає від голоду! — Берія різко обірвав себе. — Тому з Валленбергом не поспішай, дороге яєчко на Великдень… А головну комбінацію найближчого майбутнього я бачу таким чином: на наступній партконференції Пітера треба зробити так, щоб там сталася якась помітна накладка: або Сталіна мало в промовах згадають, або не досить імперіалізм громитимуть, чи когось не того проведуть у бюро — не знаю, це подробиці, тобі про них і думати… Інформація про цей скандал має лягти на стіл Сталіна не від Абакумова… Від Маленкова… Єrop сам доповість Кобі… Ось тобі й справа проти «ленінградського великоруського ухилу»; виб'єш показання у ленінградців… Допити проводь сам — особливо перші… Ти це вмієш — зламаються. Від них вимагай лише одного: так, були зв'язані з Вознесенським і Кузнецовим, разом думали про створення російської столиці в Ленінграді чи в Горькому… Далі — само покотиться… Отоді все й віддаси Абакумову… І Вознесенський, і Кузнецов мовчатимуть, що б з ними не робили… І це — чудово… Єrop доповість Старцеві, що Абакумов, мабуть, також відчуває потяг до великоруської групи… Сталін доручить стежити за ним невідступно: що й треба було довести! Приймати його відмовиться, Вітюля — в кишені! З потрохами… Це — перший етап. Але цього мало… Оскільки Абакумов трусив Кремльовку, піднімав історію хвороби Жданова, але висновків не зробив, візьми в нього ордер на арешт двох-трьох професорів — не з Кремльовки, а тих, кого туди запрошували на консультації; нехай ті твої ідіоти, кого не жаль, починають їх мотати; чому ставили неправильні діагнози? За чиєю вказівкою? Скільки за це одержали? Від кого? Нехай працюють лагідно, дружньо, без крові… А ти — доповіси Абакумову, що, мовляв, вражини мовчать… Але це — тільки тоді, коли я подам тобі сигнал… Старцеві дуже потрібний черговий спектакль, — повторив Берія. — З крівцею… Вознесенський у четвер доповідав на ПБ: економіка тріщить трагічно, або ми допоможемо сільському господарству і вкладемо бодай якісь кошти в легку промисловість, підсобимо групі «Б», або можливі необоротні соціальні диспропорції… Старець його спитав: «А якщо допоможуть наші пропагандисти? Умовлять народ потерпіти ще трошки? Назвуть імена тих, хто заважає нам у роботі? Пояснять, хто винен в нестачі житла, одягу, взуття? Ми не можемо перекачувати кошти з оборони на черевики. Ми не можемо заморозити групу «А» в ім'я «Б». Я особисто маю тільки одну пару черевиків, чому іншим треба більше?» А Вознесенський відповів, що, мовляв, це гомеопатія, а в ситуації, що склалася, потрібен скальпель… Сталін тоді його спитав: «Беретеся бути хірургом?» А той відповів: «Якщо доручите, давши повноваження, — візьмусь…» І Сталін посміхнувся: «А що, вік у вас хороший, сорок п'ять, я у ваші роки вже був генсеком…» Ти розумієш, що ми стоїмо на краю прірви? Розумієш, що деспот, який вижив з розуму, хоче крові?! В ній — його порятунок! Отак воно… А вже коли наша команда доповість Єгору, що і по євреях у господарстві Абакумова йшло абияк, заарештовані професори мовчали, ось тоді й знадобиться Валленберг… Ланцюг замкнеться: гестапо — великоруська опозиція — євреї — американська спецслужба…

Комуров зупинився:

— Геніальна комбінація, Лаврентію Павловичу! Просто-таки геніальна! Ваше ім'я занесуть на скрижалі!

— Ех, Богдан, Богдан… — Берія зітхнув. — Часом мене приголомшує твоя наївність… Як дитина, справді! Та хіба я дозволю собі паскудитися в такому процесі?! Це ж ганьба імперії! Від цього країну доведеться відмивати! От я її губкою й відмию. Я. Ніхто інший. Затям це.

…За обідом, полохливо вибачившись, Комуров, явно переборюючи себе, спитав:

— Лаврентію Павловичу, але все-таки зорієнтуйте мене, дурня: навіщо тоді нам цей Ісаєв?

Берія здивовано глянув на Комурова:

— Хто?

— Ісаєв-Штірліц.

Берія не розсердився, відповів тихо й дуже сумно:

— Політик, який ставить на успіх лише однієї комбінації, — не політик, а недоумок… Взявши у Штірліца інформацію про Гітлера, заінтригувавши — через Абакумова — Хазяїна, одержавши власноручну санкцію Сталіна на розстріл баби цього самого Штірліца і його напівбожевільного сина як шпигунів і терористів — це також усе на Абакумові, затям, — мабуть, я сам зустрінуся з Ісаєвим. Нехай його Влодимирський готує до цього заздалегідь… Борідку приклею, вуса намалюю, — Берія зітхнув, — я гримуватися навчився ще в Баку, згадаю давнину… Якщо ваш Штірліц — особливий випадок і коли він упізнає…

Берія вмить обірвав фразу; навіть собі не можна в дечому признаватися, а вже друзям тим паче…

…Немає нічого обманливішого, ніж погляд збоку.

Як часто ми бачимо чоловіка й жінку, що йдуть по вулиці (сонячній, дощовій, морозній); посміхаються одне до одного, він підтримує її під руку, сама увага, а насправді давно не любить, живе з іншою, вона мстаться йому за це; дома — крематорій, але розлучення неможливе: він утратить свою престижну роботу. Сталін повернув країні колишнє ханжество, розлучення, дозволене судом, вважається майже державною зрадою — от і живуть недруги (щоб не сказати вороги) під одним дахом…

Як часто ми бачимо святкові застілля — немає нічого кращого за грузинське, коли стіл вибирає тамаду і його заступника, і вони не мають права залишити гостей доти, поки банкет не закінчиться, вони мусять випивати, виголошувати мудрі тости, в яких закладено не лише похвали, а й логічний аналіз причин цієї похвали; можливий і натяк на певні (проте, які легко виправити) вади того чи іншого гостя; бажана й самокритика тамади, це ціниться найдужче, отже, не черговий, людина наділена божим даром, хистом.

Око втішається, коли бачиш такий стіл — чи здалеку, чи зблизька… І ніхто не відає, що один з гостей завтра вранці поінформує про поведінку, слова, мислі тамади, оскільки інші (чи інший) уже сигналізував про те, що тамада «живе невідповідно до своїх достатків», дозволяє собі двозначні висловлювання, зухвалий у думках і надто вже незалежний у судженнях.

Бідолашний тамада, дні його лічені, жде камера, нари, допити, допити, допити…

…На великій будові — прорив; екстрена нарада у директора; запрошені стахановці, ударники, провідні інженери й конструктори; директор не спить другу ніч, висуває одну пропозицію за одною, тримається на ногах завдяки дуже міцному чаю, записує пропозиції, сперечається, погоджується, дає команди по об'єктах, але серед присутніх є той (чи та), котрий зобов'язаний написати звіт про ворожу діяльність директора, який «навмисне» влаштував цей прорив, — таємний ворог…

Невдахи мстять талантам.

Скнари — щедрим.

Дурні — розумним.

Потвори — красивим.

Ледарі — ініціативним, сміливим і кмітливим.

Але світ влаштований так, що іноді розумний стає найлютішим ворогом розумного — ревність, суперництво; щедрий — щедрого; кмітливий — кмітливого (конкуренція, несумісність характерів); талант вступає в боротьбу з талантом — іноді це наслідок продуманої провокації, ніхто ще не скасував римського «поділяй і пануй» — союз талантів небезпечний для власть предержащих; проте іноді за цим стоять різні ідейні позиції, комплекси, вплив жінки (чоловіка, матері, брата); воістину саме добрими намірами встелена дорога в пекло.

…Поглянь збоку, як дружньо розмовляють у ресторані «Москва» сивий елегантний полковник з орденськими колодками (щоки запали, обличчя в глибоких зморшках, мабуть, недавно з госпіталю) і червонолиций веселий кремезний чоловік у поношеному костюмчику, що дивиться залюбленими і сяючими очима на свого військового товариша!

Ісаєв та Іванов, вони ж Штірліц і Аркадій Аркадійович, вони ж Юстас і генерал; насправді ж — «зек» Владимиров і полковник МДБ Влодимирський; переслідуваний і переслідувач.

Аркадій Аркадійович щось говорив, весело сміявся, але Ісаєв зараз не слухав його, він згадував Сашеньку, її радісне обличчя; «Нашого Санечку також привезуть у Сочі? Ти запам'ятав: моя палата — тринадцята?! Я люблю цю цифру! Ти напишеш мені? Я писатиму тобі листи у віршах, моя любов!» — і вже за хвилину перед тим як поїзд рушив, трагічне й немічне: «Максимчику, повір, доктор Геліович ні в чому не винен, це якась незбагненна, негідна інтрига…

Коли вважатимеш за можливе, будь ласка, допоможи… Чому ти не хочеш узяти ключі від дому? Я розумію, в тебе тепер своя квартира, але, може, Санечку привезуть раніше, він зразу піде на Фрунзенську…»

Ісаєв рвучко потер лоба, виступили червоно-багрові смуги, трохи підняв праву руку, немов просячи слова.

Аркадій Аркадійович ще ближче присунувся до нього:

— Що, товаришу полковник?

— Цей доктор… Геліович… Там можна щось виправити?

— Я дозволю вам бути присутнім при розмові з ним… І ви самі ставитимете запитання… будь-які… Від вас залежатиме, що робити…

…Ісаєв пам'ятав їхню розмову з Аркадієм Аркадійовичем (як тільки вони пішли з перона Курського вокзалу) практично дослівно; він попросив поїхати в ресторан на метро; «Я ж ні разу в житті не бачив цього дива». — «На метро то на метро», — Іванов погодився легко, відчував себе інакше, ніж у кабінеті, і зовсім не так, як тоді, коли вперше виїжджали в місто.

Заговорив Іванов не у вагоні; по-перше, Ісаєв, зачарований, дивився на станції, на людей, ніжно всміхався галасливим дітям (кадик ходив, а очі були сухі), а по-друге, ждав самотності, яка й настала, коли вони вийшли на станції «Охотний ряд».

— Відповідаю на ваше запитання про те, з ким я, — все ще весело всміхаючись, але явно цю усмішку вдаючи, почав Аркадій Аркадійович, ледве понизивши голос. — Раніше не міг, служба напевне дивиться за вами, взаємна перевірка, особливо в метро, там утекти легше, юрба, пневматичні двері… Отже, я вважаю Сергія Сергійовича та й інших — крім Рата, він талановитий опер, — подонками, що компрометують високе звання чекістів. Вони прийшли в апарат недавно, разом з новим міністром Абакумовим. Чому з цієї посади відтерли Лаврентія Павловича? Тому що він зберіг Батьківщині маршала Рокоссовського та маршала Мерецкова — обох мали розстріляти, катували в підвалах, піддавали страшним тортурам… Вони не втрачали свідомості, — раптом озлобившись, сказав Аркадій Аркадійович, — хоч сиділи нерухомо на стільці! Їх били металевим пруттям, ясно? Берія зберіг Батьківщині авіаконструктора Туполева, міністра Ванникова, який потім постачав фронту «катюші»… Він реабілітував десятки тисяч ленінців — практично всіх, кого не встиг розстріляти мерзотник Єжов… Думаєте, — якби я не відчував до вас поваги за ваші подвиги і не доповів Берії, — вас би не катували?! Ще й як катували б… Словом, ситуація не проста… Спроби усунути товариша Берію від безпосереднього керівництва органами були під дією чиїхось темних сил. Чиїх? Не знаю. Але хочу дізнатись. Не в одного мене таке бажання. За те, що я вам зараз сказав, — мене можуть розстріляти без суду й слідства. Якщо хочете допомогти мені… нам… звалити мерзотників — включайтеся в роботу… Так, так, сидячи на дачі чи в камері — коли я вирішу, що так потрібно для нашої боротьби… Якщо надумаєте грати на цьому моєму признанні — вас уб'ють разом зі мною. Крапка! — Обірвав він себе. — Все, забули! Говоримо про меню, вино і про жінок… та ще про фюрера… Мене дуже цікавлять взаємовідносини Гітлера з його оточенням на початку їхнього руху; чесно кажучи, націонал-соціалізм, його народження і розвиток ми прогавили. Інформації — серйозної й об'єктивної, якщо хочете, безстрашної — у нас практично не було. Стіл у ресторані, мабуть, обладнаний, тому інформацію дозуйте… І всуньте фразочку: «Про деякі епізоди — Гітлер заклав фугаси під майбутнє — я доповім тільки товаришу Сталіну… Особисто…»

— Скажіть, — замислено спитав тоді Ісаєв, немов не почувши його, — а якби товариш Берія приїхав до Москви у тридцять п'ятому році, процесу Каменева не було б? Каменева із Зінов'євим не розстріляли б?

Аркадій Аркадійович довго мовчав, усмішка з обличчя спала:

— На це я відповісти не можу… І не тому, що боюсь. Просто — не знаю. Я, чесно кажучи, питання про минуле собі не ставлю… Думаю про майбутнє, щоб не повторився, боронь боже, тридцять сьомий…

— Спасибі за чесність, — відповів Ісаєв. — Переходимо до меню, вина й жінок…

— Слухайте, Всеволоде Володимировичу, — з'ївши солянку, заговорив Іванов, — а ви коли-небудь фюрера бачили зблизька?

— Що значить «бачив»? На з'їздах партії, на прийомах, в Байрейті — під час вагнерівських фестивалів — багато разів… Особисто йому не доповідав. Але ж служба готувала щодня матеріал: про те, хто в нього був, про що йшла розмова, реакцію Гітлера на тих, кого удостоїв аудієнції, стеження за цими людьми… Так що деяку інформацію про нього в будинку на Принцальбрехтштрасе при бажанні можна було дістати… З трудом, але можна.

— Ці матеріали доповідали Гітлеру?

— Судячи з того, що оброблювали їх на нормальній машинці, — ні… Тільки те, що друкувалося на «Ундервуді» з великими літерами, надходило до нього зразу ж, з фельд'єгерем…

— А хто одержував матеріали з нормальним шрифтом? Гіммлер?

— Звичайно.

— А ще?

— Гесс, «брат фюрера», їх не одержував… Він узагалі не любив служби, завжди підкреслював, що державою арійців правлять не штурмовики чи військові, а робітничий клас і бауери…

— Хто? — Аркадій Аркадійович не зрозумів. — Прихильники Бауера?

— Ви маєте на увазі соціал-демократа Бауера? — Ісаєв не приховував посмішки. — Всі соціал-демократи, хто не встиг втекти, сиділи в концтаборах, вони жодного разу не пішли на компроміс з нацистами… «Бауер» — це «селянин»…

— А Борман? — спитав Іванов, пропустивши зауваження Ісаєва про соціал-демократію. — Йому такі матеріали надсилали?

— Навряд… Він обернув би це проти Гіммлера: «фюрер, за вами стежать»…

Аркадій Аркадійович засміявся:

— І наступного дня бідолаху в пенсне шльопнули б у підвалі…

Ісаєв похитав головою:

— У вас неправильне уявлення про партійний механізм рейху… Ви знаєте, хто був найсильнішим противником фюрера?

— Як це «хто»? Комуністи…

— І соціал-демократи. Не скидайте їх з рахунку, — повторив Ісаєв. — Думаю, що в найближчому майбутньому саме вони стануть провідною силою на Заході… А втім, це одна з тих тем, які я готовий викласти тільки товаришу Сталіну, боюсь, інші мене не зможуть зрозуміти через стереотипи, що в'їлися в них… Але я не про це, — помітивши веселу посмішку Аркадія Аркадійовича, Ісаєв мовчки кивнув, підкреслюючи цим, що він виконав прохання «генерала Іванова». — Я маю на увазі інше… В двадцятих роках найстрашнішим противником фюрера був Геббельс…

— Той самий?! — щиро вразився Аркадій Аркадійович.

— Саме так… А гауляйтера Коха пригадуєте? Керівника обласної парторганізації в Кенігсберзі? Одного з ветеранів нацизму?

— Не просто пригадую… Ми з ним працювали — разом з поляками… Мовчить, сволота…

— А ви знаєте, що саме цей «друг фюрера» в двадцятих роках проголосив: «У нашій робітничій партії вирішує більшість, а не папа! Геть партійних імператорів, хай живе національна революція соціалістів!». А хто його підтримав? Геббельс. Це було, якщо мене не зраджує пам'ять, в кінці двадцять п'ятого… Так от, він тоді прямо-таки кричав на нараді, скликаній істинним творцем партії Грегором Штрассером: «Я пропоную виключити з рядів націонал-соціалістичної робітничої партії Адольфа Гітлера як дрібного буржуа, який пробрався в наші ряди! Ми — партія робітничого класу і трудового селянства! Ми не маємо права терпіти у своїх рядах ні соціал-демократичних, ні буржуазних елементів!»

Аркадій Аркадійович слухав заворожено, навіть папіроси не наважився закурити, хоч Ісаєв бачив, як рука його раз по раз тяглася до відкритої пачки «Герцеговіни Флор»…

— Та ви куріть, — сказав він. — І я закурю, якщо дозволите…

— Ради бога, Всеволоде Володимировичу! Горілочки не хочете? Чарчину?

— Впаду… Тягти доведеться… На ваших харчах людина ледве животіє… І язик почне заплітатись… Краще вип'ємо, коли я переберусь на квартиру…

— Це правильно, — погодився Аркадій Аркадійович, — я горілку ненавиджу, а пити доводиться, особливо на прийомах — таке діло… Ну, й що потім?

— А через півроку Геббельс переметнувся до Гітлера: той пообіцяв йому посаду гауляйтера всіх парторганізацій Берліна… І долю Штрассера було вирішено…

— Стривайте, стривайте, тут щось не сходиться, — заперечив Аркадій Аркадійович, — Штрассера розстріляли в липні тридцять четвертого року, а ви говорите про двадцяті…

— Все сходиться, — Ісаєв зітхнув. — Гітлер планував комбінації проти тих, кого вважав недругами, не на рік уперед; а на десятиріччя… Думаєте, він перед загибеллю не заклав фугаси під майбутнє? Думаєте, він пішов з цього світу просто так, заповівши лише бити євреїв? Ні-і, Аркадію Аркадійови-чу! Його фугаси такі страшні, такі хитрі, що й уявити собі важко…

— Які саме?

— І це я готовий відкрити Иосифу Віссаріоновичу. Тільки йому. Після моєї реабілітації… Нікому іншому, крім товариша Сталіна…

Іванов задоволено кивнув, здивовано похитавши при цьому головою: «Ну й робота, ну й професіонал!»

— А що ж було зі Штрассером після того, як Геббельс переметнувся?

— Нічого… Гітлер передав у його відання оргвідділ НСДАП, ключовий пост; відтоді всі призначення й переміщення гауляйтерів готував саме Штрассер. Але, затверджуючи призначення, Гітлер — у присутності всього керівництва партії — сказав: «Я згоден з критикою моїх товаришів: нам не потрібно імператорів і пап, усі питання вирішує більшість! Меншість підлягає залізній волі, висловленій масою». І Штрассер був змушений проводити рішення, які він внутрішньо не сприймав, але підкорявся їм як фанатичний ветеран. А чи було це вигідно першій особі?! Він робив те, що йому вигідно, чужими руками!

Аркадій Аркадійович нічого не відповів, попросив офіціантку принести йому чарку горілки, знову закурив:

— Нічого цього в наших інформаціях не було…

— А знаєте, хто врятував Гітлера від самовбивства?

— Якого?! Коли?!

Ісаєв допитливо подивився на співрозмовника:

— Якщо ви прикидаєтесь, що не знаєте, то я рано чи пізно зрозумію це…

— Клянусь дітьми! Тільки… Всеволоде Володимировичу, будь ласка, не називайте більше «націонал-соціалістична» держава… У нас прийнято писати «фашистська» або, принаймні, «націонал-соціалістська»…

— Такого слова ні в німецькій, ні в російській мовах немає, — відрубав Ісаєв. — Так от, після того як любов фюрера, Гелі Раубаль, сказала, що йде від нього, і її за це вбили з маленького пістолетика, улюбленого пістолетика фюрера, той мало не збожеволів… І Грегор Штрассер просидів з Гітлером, нікому не відчиняючи дверей його квартири, два дні… І врятував його, хай йому чорт, від того, щоб той не пустив собі кулю в лоб… А от розрив між фюрером і Отто Штрассером, молодшим братом Грегора, (він керував пресою, яка атакувала фюрера зліва), стався після того, як Гітлер прийняв у партію й наблизив до себе сина скинутого кайзера — принца Августа-Вільгельма… Це була очевидна зрада першій програмі партії, в якій говорилося, що представників експлуататорських класів ніколи не буде прийнято в ряди націонал-соціалістів… І брат творця партії, Отто, опублікував у газеті лозунг: «Істинні націонал-соціалісти повинні залишити «партію» Гітлера»… Незважаючи на це, другою людиною в партійному апараті все ще залишався Грегор… До речі, це помилка — вважати всіх членів партії Гітлера нікчемами й кретинами… Спочатку там було досить багато ідейних людей… Дивно, що у вас немає інформації про Штрассерів, я ж посилав вам шифровки з Лісабона, коли Шелленберг узяв мене з собою для організації вбивства Отто Штрассера… Той вчасно виїхав з рейху, тому й уцілів… За наказом фюрера в РСХА було створено спеціальний відділ «терору» — для вбивства Отто Штрассера, тільки одного Штрассера, уявляєте?! Він, до речі, живий, переховувався десь у Канаді… Чули про його «Чорний Інтернаціонал»? Він створив його в еміграції, на зло фюреру…

— Дуже мало…

— Якщо у вас в архіві є європейські й канадські газети, я згоден підібрати досьє… Цікаво: в нього було все, як у Гітлера, але без закликів до антисемітизму, перекроювання карти світу та війни… Все інше — калька, один в один: рівність, експропріація банків і великих заводів, права робітникам і ба… селянам…

— У мене хороша пам'ять, — озвався Аркадій Аркадійо-вич. — Могли б говорити «бауери» — вкарбувалося навіки. — І він солодко, якось особливо, потягуючи, випив горілку, яку приніс офіціант; не закушуючи, зразу закурив, знову очікувально наблизившись до Ісаєва.

— Якби не Геббельс, — вів далі Ісаєв, — можливо, Грегора Штрассера й не розстріляли б… Якось Гіммлер показав Гейдріху фотографії чернеток промов Геббельса… Той розповів Шелленбергу, ну а цей поділився зі мною… Геббельс переписував кожну сторінку разів по вісім… Сам робив помітки: «тут потрібні оплески»… Або: «тут — драматична пауза, щоб почалася овація», або: «різкий помах рук, відчай на обличчі — неминучі вигуки підтримки»… У нього в «особливій команді» було тридцять чоловік, вони сідали в різних точках залу, де виступав кульгавий, і організовували юрбу, починаючи овації й вигукуючи слова підтримки в запланованих місцях… Їх потім усіх розстріляли… Тієї ж ночі, коли вбили Штрассера й Рема… І ще одного шльопнули, без якого Гітлер взагалі не став би Гітлером, — пана Штемпфле; чи то пастор, чи то розстрига; він переписав усю «Майн кампф» — від початку до кінця… Адже Гітлер провів дві хвилі чисток: у тридцять четвертому й тридцять дев'ятому… Він наказав імітувати замах на себе, щоб звинуватити в цьому «англійських шпигунів» — їхніми руками в пивному залі було вбито найпам'ятливіших ветеранів, їх шанобливо посадили в перші ряди, ближче до трибуни фюрера, але той швидко поїхав, а ці через двадцять хвилин перетворилися на шматки м'яса… Нічого, як? До речі, стенограми розмов Гітлера з Брайтінгом у вас збереглися?

— Не чув. Хто це?

— Цілком порядний консерватор, редактор однієї з німецьких газет… Фюрер був зацікавлений у ньому… Тридцять перший рік, криза в партії, фінансовий крах — потрібна реклама… От він і запросив його для інтерв'ю… Коли Брайтінг спитав фюрера, як можна йти до влади з кривавими закликами Геббельса й Розенберга, які вимагають негайно повісити всіх марксистів і євреїв, Гітлер відповів: «Ліс рубають — тріски летять… Я не хочу приховувати: прийшовши до влади, ми покажемо, яка тверда наша рука… Але ми не збираємося вішати на телеграфних стовпах усіх багатих євреїв, нісенітниця… Це лише пропагандистський хід Геббельса й Розенберга, не судіть їх суворо, вони дають нації лозунги, угодні експлуатованим і голодним… Але правда така, що після перемоги ми наказуватимемо, а німці беззаперечно слухатимуться! Низи підкоряються, верхи правлять! І Геббельс подбає, щоб дев'яносто дев'ять процентів нації захоплено підтримували нашу політику! Пресу мобілізують на службу суспільству… Кожного закличуть до відповідальності — згідно з законом!» Невже не читали? — здивувався Ісаєв. — По-моєму, частину цих матеріалів було опубліковано в Лейпцігу в тридцять першому… І це в нас не перекладали?

— У тридцять першому я займався колективізацією, Всеволоде Володимировичу… В органи прийшов лише в тридцять сьо… Ні, в кінці тридцять восьмого, за набором товариша Берії, коли ми раз і назавжди покінчили з єжовськими порушеннями законності…

…Цього разу до приміщення МДБ вони ввійшли через під'їзд: Іванов показав посвідчення, кинувши охороні:

— Товариш зі мною, на нього є перепустка. Коли зайшли до його кабінету, із стільців підвелися троє: двоє були у формі, а один, сутулий, сивий, патлатий, — без пояса; губи сині, очі запалі, але живі, мочки вух відтягнуті, збільшені — отже, хворий.

— Це Геліович, — пояснив Іванов. — Той самий… Можете допитати його.

— Я хотів би поговорити з ним віч-на-віч.

Іванов уважно подивився на тих двох, що стояли поряд з доктором, щось, мабуть, зрозумів — те, чого Ісаєв збагнути не міг, і спитав:

— У гестапо таке прохання, зважаючи на специфіку нинішньої ситуації, задовольнили б?

— Ні, — відповів Ісаєв.

Іванов кивнув; звернувся до військових (капітан і підполковник):

— Ну що? Погуляємо по коридору, га?

Коли двері за ним зачинилися, Ісаєв спитав:

— Ви знаєте, хто я?

— Ви дуже схожі на чоловіка Сашеньки… Там багато ваших фотографій… Усі, правда, розмножені з однієї…

— Де це «там»?

— У Сашеньки. На Фрунзенській…

— Як вас звати?

— Яків Павлович.

— У чому обвинувачують?

— У шпигунстві й антирадянській пропаганді.

— На користь кого займалися шпигунством?

— Я не займався шпигунством… Ці долари залишилися в спадщину від мого дядька… Його брат виїхав до Америки перед революцією… А коли ввели Торгсин, він переказав долари, тоді дозволялося…

— З вашими доказами погодились?

— Так.

— Отже, обвинувачення в шпигунстві відпало?

— Так.

— Ви справді вели антирадянську пропаганду?

— Так…

— У чому вона полягала?

— Я зберігав і давав читати іншим книжки ворогів народу…

— Кого саме?

— Троцького й Бухаріна… Будь проклятий той день, коли мені дали ці книжки…

— Хто вам їх дав?

— Професор Шимеліович…

— Хто це?

— Головний лікар Боткінської лікарні.

— Чому він їх вам дав?

— Тому що ми з ним дуже дружили.

— В книжках є заклики до антирадянських дій?

— Я… Чому ви говорите так? Навіщо? Не треба, будь ласка! Я ж зізнався в усьому… Пощадіть мене, я ж хотів Сашеньці добра! А то вона просто загинула б, — Геліович заплакав. — Якби ви її побачили в сорок шостому! Якби побачили… Вона ніколи не любила мене… Я був вашою тінню… Вона завжди любила тільки вас…

— Вас били?

Геліович, охоплений жахом, відкинувся на спинку стільців.

— Що?! Для чого?! Чому ви так говорите?! Я не хочу!

— Як я говорю? Я просто запитую: вас били?

— Ні. Зі мною… Мене не били… Наші органи нікого не катують…

— Тоді чому ви зізналися в тому, чого не було?

— Було! — істерично закричав Геліович. — Яв усьому зізнався! Було!

— Ні в «Азбуці комунізму» Бухаріна, ні в книжці Троцького «Жовтень», які ви зберігали, немає антирадянської пропаганди. Один автор — член Політбюро і нарком-військмор, другий — редактор «Правды» і член ЦК, нісенітниця якась…

— А я категорично повторюю, що мене ніхто не бив! — знову закричав Геліович.

— Я розмовляю з вами як друг, лікарю… Я… Я вдячний вам за Сашеньку… І я хочу вам допомогти… Ви кажете, що вас не били… І що ви самі зізналися в антирадянській діяльності… Ви знали, що йдете на злочин, ховаючи в себе книжки Троцького й Бухаріна?

— Всі радянські люди знають, що це злочин… Значить, і я повинен був знати…

— Чому ви зашили ці книжки в матрац мого си… Чому ви так ретельно ховали літературу, видану в Радянському Союзі?

— Що вам від мене треба? — прошепотів Геліович. — Ну що, поясніть?! Я ніколи не відмовлюся від зізнання, за яке дають вісім років! І ні на один день більше!

— Вас зламали, — сказав Ісаєв. — Ви просто боїтеся мені відкрити правду, бо знаєте: нас тут підслуховують… Закотіть рукава! Швидко!

Ісаєв підскочив до нього, думав, що саме зараз у кабінет ввірвуться; але ніхто не ввірвався. Руки Геліовича не поколоті; людина при повному розумі, воля не паралізована. А якщо кололи в ноги? Ні, його не кололи… Судячи з того, як він підвів руки, щоб прикрити обличчя, коли я кинувся до нього, його просто били… Людина ідеї мусить витримати все, а цей нещасний, якому пообіцяли зберегти життя, підписав з ними договір на вірність… А Іван Микитович Смирнов, спитав себе Ісаєв; член Реввійськради, більшовик з дев'ятсот першого року? Чому він усе визнав на процесі Каменева? Злякався побоїв? Не вірю. Накололи чорт знає чим? Теж не вірю, хоч які там, але ж глядачі були в залі суду, вони помітили б, що підсудний психічно хворий?! Ліон Фейхтвангер писав у своїй книжці «Москва, 1937», що Пятаков, Радек і Сокольников поводились як зовсім нормальні люди, часом навіть жартували, перемовлялись один з одним, заперечували, що їх катували, хоч могли криком кричати про це… Адже Радек особисто знав Фейхтвангера, сказав би йому по-німецьки, все полетіло б шкереберть і стало б очевидним: спектакль, термідор, антиленінський путч! Чому ж він не кричав тоді? Гаразд, зламали, не знаю ще як, але їх зламали… А люди?! Глядачі?! Коли завтра на лаву підсудних посадять Клима Ворошилова і той зізнається, що був гестапівцем, цьому також повірять?!

Ісаєв жахнувся цього запитання, бо розгубився, не знав, що собі відповісти. Коли повірять, то чи варто взагалі жити? В ім'я чого? Виходить, над народом тяжіє трагічний фатум; така наша доля. Ні, заперечив він собі з якоюсь застрашливою настороженістю, просто ми єдина держава, яка протягом століть була позбавлена самого поняття «Закон» і права на Слово.

— Якби ви призналися, що вас били, — стомлено сказав Ісаєв, підійшовши до вікна, — слово честі, мені легше було б допомогти вам…

І раптом Геліович розсміявся:

— Невже? Як це? Віддали б до суду моїх катів?

Не обертаючись, Ісаєв відповів:

— Принаймні спробував би… Я такий же «зек», як і ви…

Геліович підвівся:

— Відійдіть од вікна, дозвольте мені все покінчити разом…

— Тут непробивні шибки, пластик, — відповів Ісаєв. — Тільки гулю наб'єте.

— Допоможіть! — раптом відчайдушно, тонко закричав Геліович. — Товаришу капітан, рятуйте! Допоможіть! Я більше не мо-о-ожу!

Ніхто не вбіг до кабінету, було так тихо, аж у вухах дзвеніло.

— Пробачте, — мовив Ісаєв, відійшов од вікна й сів на стілець біля Геліовича. — Я не скажу більше жодного слова. Пробачте…

І він опустив руки межи ноги точнісінько так, як Геліович; фігура відчаю, хто тільки її придумав?

…Коли Ісаєва вивели з кабінету, Влодимирський, він же генерал Іванов, він же Аркадій Аркадійович, обійняв «Геліовича»:

— Спасибі, Шурко!.. Ти зіграв геніально! Їдь тепер на Ризьке узбережжя, — він простяг йому пачку купюр, — і відпочивай як слід… У лікарню ми подзвонимо, мовляв, службове відрядження… Готуйся до нового діла, брат… Дуже гучне діло, такого ще в нас з тобою не було…