Відчай

9

А біля камери стояв той важний, в душі непорушний чоловік, що сидів за столом-бюро в приймальні Аркадія Аркадійовича.

— Добрий день, Всеволоде Володимировичу… Генерал запрошує вас пообідати. — Слідчому, який виструнчився, сухо кинув: — Ви вільні.

Коли піднімалися в ліфті, чоловік спитав:

— Як поводився слідчий сьогодні? Був тактовний? Коректний?

— Цілком… Пережити таке горе…

— Яке горе? — чоловік спохмурнів.

— У нього батько переніс тяжкий інфаркт… Зараз стало краще, от він і перестав бути таким роздратовано-забудькуватим…

— Так, так, — неуважно погодився чоловік. — Як добре, що ви поставилися до нього поблажливо, батько це батько…

А в німців такого проколу не могло статися, подумав Ісаєв. Мабуть, цей хльост не посвячений у деталі гри, інакше він поспівчував би Сергію Сергійовичу — смерть батька, горе… Цікаво, напише він рапорт про нашу розмову чи ні? Якщо напише, його звільнять з роботи, це точно… А ще, цікаво, як він поводитиметься, якщо я скажу йому про цей прокол? Ти думаєш використати його, спитав себе Ісаєв. Даремно, не вийде. Він переконаний, що служить Ідеї і що я справді ворог. Сергій Сергійович на першому допиті сказав, що тепер час інший, марно нікого не саджають, єжовщину викорчував товариш Берія за вказівкою Вождя; без явних доказів і показань прокуратура зараз не дасть санкції на арешт… Які на мене можуть бути докази чи показання? Та й посадили мене, як з'ясовується, тільки для того, щоб включити в комбінацію по Валленбергу… В теплохід сунули від розгубленості, я ж без упину твердив: «Швидше беріть Мюллера, ради бога, товариші!» В «Лондоні» намагалися зламати, на дачі почали справжню гру… І ні слова про Мюллера… Чому? Якби мене зразу відвезли додому, я пішов би на будь-яке завдання; ми розумнішаємо в камерах, на волі живемо ілюзіями… «Відвезли додому», зло повторив він; квартира опечатана. Сашеньку мучать у Бутирках, примушуючи вчити те, що вона повинна мені сказати… Бідолашна моя, ніжність… А якби ти приїхав раніше? І тебе не кинули б у камеру? І ти дізнався б її адресу й прийшов до неї? І побачив у її квартирі цього самого лікаря Геліовича?

Мій Саня тут, Ісаєв обірвав себе; зараз треба зробити все, щоб мені його показали. Я мушу побачити його… І зажадати його справу… Інакше я піду під кулю, але не поворухну пальцем, щоб допомогти їм вийти із «скрутного становища» зі Швецією…

…Іванов цього разу підвівся з-за столу, вийшов йому назустріч, мовчки потиснув руку, кивнув на довгий стіл засідань, де стояв скромний обід (бульйон з яйцем, котлети з шматочком солоного огірка і пюре), зняв свій потертий піджак і сказав:

— Як ви розумієте, я чув усю вашу розмову з Гавриліною… Я не схильний до сентиментів, але мене вхопило за серце, признаюсь… Ви ж наполягали на побаченні, не я…

— Сподіваюсь, ви дозволите нам побачитися ще раз?

— Пізніше.

— Це залежить від тих умов, які ви маєте намір мені поставити?

— Ні. Їжте, а то прохолоне…

Їв Аркадій Аркадійович зосереджено, дуже швидко, зате каву пив смакуючи, маленькими ковточками, ледь відставивши мізинець; закінчивши, натиснув кнопку під столом; увійшов статечний чоловік, забрав піднос, якось артистично придержавши двері ліктем лівої руки так, що вони не стукнули, а м'яко причинились.

Аркадій Аркадійович підвівся з-за столу, походив по кабінету, потім спинився навпроти Ісаєва й суворо спитав:

— Тепер, мабуть, ви захочете дізнатися все про сина?

— Так.

— Ви не вірите, що він пропав безвісти?

— Не вірю.

— Правильно робите… СМЕРШ схопив його в Пльзені, коли там ще стояли американці… Він запевняв, що кинувся шукати вас… Начебто йому сказав полковник військової розвідки Берг, що вас заарештували в середині квітня, а потім, як і всіх ув'язнених, транспортували в район «Альпійського редуту»… Звідки Берг з військової розвідки міг дізнатися про ваш арешт? Ви вірите у це?

— Вірю. Берг був не прямо, а побічно зв'язаний з учасниками змови проти фюрера… Я ж повідомляв… Його могли зламати на цьому, завербувавши в гестапо… А Мюллер активно працював зі мною до двадцять восьмого квітня… Він міг вичислити Саню, хлопчик був йому вигідний, вони вміють… уміли ламати батьків і матерів, приставляючи пістолет до скроні дитини…

— Ви згодились би працювати на Мюллера, якби скоїлося таке?

— Не знаю, — відповів Ісаєв, і подумав, що він погано відповів, знову відкрився, прокол. — Мабуть — ні… Я просто збожеволів би… Думаю, якщо у вас є діти, з вами сталося б подібне…

— Я покажу вам справу сина…

— Цього мало. Я хочу мати з ним побачення.

— Я ж сказав: матимете. Після закінчення роботи…

— Я почну працювати лише після того, як ви звільните мою дру… Олександру Гавриліну й сина…

— Ви з Лозовським зустрічались?

— Хто це? Знайоме прізвище…

— Соломон Лозовський, голова Профінтерну…

— У сімнадцятому зустрічався… І в двадцять першому також, на конгресі…

— Як думаєте, генсек Профінтерну Лозовський — він тепер депутат Верховної Ради, заступник товариша Вячеслава Михайловича Молотова — пам'ятає вас?

— Навряд…

— А вашого батька?

— Мабуть, пам'ятає…

Аркадій Аркадійович знову заходив по своєму величезному кабінету, потім узяв зі столу купку паперу, самописку (дуже дорога, зразу зауважив Ісаєв, «монблан» із золотим пером і трьома золотими обідками, мільйонерський рівень) і поклав перед Ісаєвим.

— Пишіть, — сказав він. — Депутату Верховної Ради СРСР Лозовському С. А.

— Я не вмію писати під диктовку… Який смисл листа?

— Ви звертаєтесь до представника вищого органу влади країни з проханням про помилування Гавриліної і вашого сина…

— Як хто я звертаюсь до Лозовського?

— Підписуйтесь Штірліцем… Цей псевдонім, думаю, був відомий вищому керівництву наркомату, тьху, міністерства закордонних справ…

— «Ув'язнений Штірліц»? — спитав Ісаєв. — Чи «штандартенфюрер»?

Іванов розсміявся:

— Я сам поїду з цією заявою до Соломона Абрамовича… І покажу вам його візу — хоч би якою вона була… Другий лист напишете товаришу Кузнецову Олексію Олександровичу, секретареві ЦК ВКП(б), він тепер курирує органи, попросите його перевести вас на дачу в зв'язку з початком операції по шведу…

— Другого листа я напишу після того, як ви покажете мені резолюцію Лозовського.

— Добре, не пишіть про шведа, — досадливо поморщився Аркадій Аркадійович. — Поремствуйте на несправедливість щодо вас і попросіть, згадавши про роботу проти Карла Вольфа у Швейцарії, перевести на дачу… Напишіть, що йде завершальний етап перевірки, ви впевнені, що вас реабілітують, здають нерви, одиночка — не курорт… З цим листом поїде заступник товариша Абакумова. Можливо, всі майбутні зустрічі з Олександрою Гавриліною і побачення з сином ми проведемо на дачі… Я нічого не обіцяю, я так думаю, не тіште себе надією…

Ці його слова й змусили Ісаєва взяти перо й аркуш паперу…

…Сховавши заяви, Аркадій Аркадійович відійшов до свого столу, зняв телефонну трубку й коротко кинув:

— Введіть.

…Привели штурмбанфюрера Ріббе. Очі його були так само зовсім порожні, обличчя попелясте, прозоре, з дуже великими вухами; Ісаєву навіть здалося, що набряклі мочки трясуться від кожного кроку.

Рат, що супроводжував Ріббе, посміхнувся Ісаєву, як доброму знайомому.

— Спитайте його, — сказав Аркадій Аркадійович Рату, — що він може посвідчити про діяльність Валленберга у Будапешті…

— У кінці листопада сорок четвертого року, — почав рапортувати Ріббе, — Ейхман доручив мені провести зустріч з Валленбергом на конспіративній квартирі й обговорити форми зв'язку в Стокгольмі, якщо станеться трагедія і рейх упаде. Спочатку я заперечував Ейхману, що не можна говорити такі слова, але Ейхман запевнив мене, що фразу погоджено з групенфюрером Мюллером, певна форма перевірки агента… Нам треба, пояснив Ейхман, перевірити реакцію Валленберга, і це я доручаю вам… На конспіративній зустрічі Валленберг сказав, що він гарантує безпеку нашим людям… Переправить їх у Латинську Америку, якщо ми виконаємо його прохання і звільнимо тих євреїв, список яких він передав раніше «його другу» Ейхману… Ось у загальних рисах та єдина зустріч, яку я мав з Валленбергом…

— Ви бачили його вербувальне зобов'язання працювати на РСХА? — спитав Аркадій Аркадійович.

Рат переклав, Ісаєв відзначив про себе, що він припустився помилки, дрібної, звичайно, але все-таки вона тлумачиться двояко: замість «зобов'язання» сказав «обіцяння»; в розвідці не «обіцяють», а «працюють».

— Ні, — відповів Ріббе, — всі ці документи Ейхман зберігав у своєму сейфі…

— Яким чином Ейхман зник? — спитав Аркадій Аркадійович.

— Говорили, що він пробрався у Фленсбург, а звідти — в Данію…

— Ви хочете сказати, що він намагався потрапити до Швеції?

— Безперечно. Всі інші партійні това… колеги, — швидко й злякано виправився Ріббе, — рвуться на південь, до швейцарського кордону, щоб податися по лінії ОДЕССи[2] до Італії, а звідти — до Іспанії…

Аркадій Аркадійович несподівано обернувся до Ісаєва й швидко спитав жахливою німецькою:

— Штірліц, це правда?

— Так, — відповів Максим Максимович і зразу пошкодував, треба було просто кивнути; його вже, хоч у самій мализні, в єдиному слові «так», втягнули в комбінацію…

— Вас вивозили через Італію, Штірліц? — все ще калічачи німецьку, уточнив Аркадій Аркадійович.

Ісаєв вагавсь якусь мить, потім відповів по-російськи:

— Так, товаришу генерал…

Ріббе ніяк не відреагував на те, що він заговорив російською, був відсутній; Іванов і Рат багатозначно перезирнулись, і, хоч це було лише одну мить, Ісаєв точно засік вираз їхніх гострих, напружених очей.

— Спасибі, Ріббе, — лагідно мовив Аркадій Аркадійович. — Можете сьогодні відпочивати, завтра вам збільшать прогулянку до години…

Рат ледь торкнув Ріббе, той, як автомат, обернувся й попрямував до дверей, виструнчившись, мов ішов на параді…

— Ну як? — спитав Іванов. — Ви йому повірили? Чи бреше?

— Мабуть, ви даєте йому якісь препарати, Аркадію Аркадійовичу… Він справляє враження хворої людини… Він малопереконливий… Як Ван дер Люббе…

— Хто? — не зрозумів той.

— Ван дер Люббе, свідок гітлерівського обвинувачення у процесі проти Георгія Димитрова…

— Я віддам співробітника під суд, — тихо, з люттю сказав Аркадій Аркадійович, — коли дізнаюсь, що він застосовує недозволені методи ведення слідства…

Зараз краще промовчати, подумав Ісаєв; він має віддати під суд Сергія Сергійовича, який тримав мене на стільці по сорок годин без руху, та ще й лампа випікала очі…

…Двері раптом відчинилися; ввійшов невисокий на зріст чоловік; Аркадій Аркадійович завмер, знітився, обличчя його вмить змінилося, стало догідливим, слухняним…

— Здрастуйте, товаришу Мальков, — відрапортував він. — Дозвольте продовжувати роботу? Чи накажете відправити ув'язненого у камеру?

— Ні, ні, продовжуйте, — відповів Мальков. — Коли не заперечуєте, я посиджу, послухаю, не звертайте на мене уваги…

…Мальков усівся на стільці з підлокітниками в кутку кабінету, біля вікна, так, щоб його обличчя не було видно ув'язненому, — сонце обтікало його огрядне, жіноче тіло, обличчя з коротенькими вусами й борідкою-еспаньйолкою, тоді як сліпучі промені робили землисте обличчя Ісаєва із впалими щоками, випнутими вилицями й зморшкуватим лобом чітким, як фотографія.

— Отже, Всеволоде Володимировичу, — Іванов заговорив інакше, стриманіше, навіть голос змінився, трохи сів, — за вказівкою керівництва я виконав два ваші прохання, це дає вам підставу вірити, що й останнє, третє, буде виконано, тим більше що ви звернулися до товариша Кузнецова і товариша Лозовського, друга вашого покійного батька… Чи можу я в присутності товариша Малькова запитати: ви готові допомогти нам розплутати шведський вузол?

— Я вже відповів, доти, поки я не побачу сина, всі розмови марні.

— Чи розумно ставити ультиматум?

Аркадій Аркадійович підійшов до сейфа в кутку кабінету, насилу відчинив важкі броньовані двері, взяв папку з грифом «цілком секретно, зберігати вічно», запропонував:

— Погортайте.

Ісаєв машинально поплескав себе по кишенях:

— Окуляри ви ж у мене відібрали…

— Повернемо, — пообіцяв Аркадій Аркадійович і простяг Ісаєву свої — маленькі, круглі, в коричневій целулоїдній оправі.

Він дав мені справу Сані, збагнув Ісаєв; це — пік нашого протистояння, я мушу приготуватися до бою, я не маю права його програти, гріш тобі ціна, якщо ти програєш; ти виграєш ного, тому що ти стомився жити, тобі стало нецікаво після теплоходу «Куйбишев», «Лондона» й одиночки; тобі порожньо жити після зустрічі зі зламаною Сашенькою, яка мимоволі виконує їхні завдання, звідки їй, біднесенькій очеретиночці, знати наші хитрощі.. Ти винен у тому, що занапастив їй життя, ти винен у тому, що твій хлопчик сидить у камері; якщо винен — спокутуй вину, приймай бій, смерть — порятунок, я мрію про нього, але вони, ці двоє, — люди іншої структури, і те, що вони не розуміють моєї жаги спокутувати вину, дає мені простір для маневру… Ні, сказав він собі, не поспішай відкривати папку, ти винен не тільки в тому, що погубив найближчих єдиних, ти ще винен і в тому, що зрадив друзів — тих, з ким починав… Ти зрадив пам'ять Дзержинського, коли погодився, що всі його помічники — «шпигуни»; Революцію, коли дозволив собі змиритися з тим, що друзі Леніна виявилися «ворогами й диверсантами», ти скрізь винен, і те, що ти викрав Мюллера, закінчивши цим свою особисту боротьбу з нацизмом, не знімає з тебе вини… Добре, сказав він собі, це — минуле, зараз ти готовий до бою, відкривай сторінку…

Спочатку він побачив виснажене обличчя Сані, обстриженого наголо, у профіль і анфас, відбитки його пальців, зрозумів, що папку готували, бо не було дат, перегорнув ще сторінку, власноручні показання сина: «Винним себе у пред'явлених обвинуваченнях не визнаю, прошу дозволу звернутися до великого вождя радянського народу генералісимуса Сталіна». Потім побачив протокол вербування сина празьким гестапо — 19 квітня 1945 року; далі йшли п'ять його донесень про роботу чеського підпілля з адресами, явками, паролями аж до 26 квітня, і де далі була підшита довідка гестапо: «За інформацією агента Шмеля заарештовано керівника Празького міського комітету комуністів Яна, він же Йозеф Смрковський…»

Стоп! Смрковського заарештували перед моєю поїздкою в Лінц! Про такі перемоги нам у РСХА повідомляли, отже, мені підсовують липу…

— Справа в тому, що вказівку завербуватися до нацистів дав синові я, — Ісаєв підвів очі на Малькова, наче Аркадія Аркадійовича не було поруч з ним. — Він був денщиком полковника військової розвідки Берга, зв'язок з РСХА був йому необхідний як прикриття…

— Виходить, ви дали йому право видати гітлерівцям товариша Смрковського, члена ЦК братньої партії? — спитав Аркадій Аркадійович. — Я не можу в це повірити…

Ісаєв папку закрив, з огидою відсунув її від себе:

— Ви не враховуєте міри моєї поінформованості… Я знав, коли взяли Смрковського і хто керував операцією по його захопленню… Ви забули, що я був не кимсь, а штандартенфюрером СС… Якщо ви маєте намір так само робити процес проти Валленберга, вас чекає світовий скандал…

Аркадій Аркадійович узяв папку, замкнув її в сейфі, сів за стіл, на своє робоче місце, потер долонями обличчя й байдуже спитав:

— Вас треба розуміти так, що ви відмовляєтесь допомогти нам?

— Повторюю: доти, поки я не матиму зустрічі з сином, поки його і Олександру Гавриліну не звільните, я й пальцем не кивну.

Зразу заговорив Мальков:

— Я хочу вказати вам, Аркадію Аркадійовичу, на ряд ваших помилок… По-перше, ви просили Ісаєва допомогти нам… Це неправильно… Йдеться про допомогу Батьківщині, більшовицькій партії, радянським людям, які досі живуть у Білорусії і на Смоленщині в землянках, а гроші, щоб поставити їм будинки, можна просити тільки у шведів… По-друге, ви вжили слово «ультиматум», замість того щоб назвати речі своїми іменами: «нахабство»… По-третє, ми не повернемо окуляри Ісаєву, як ви пообіцяли, доти, поки він не почне працювати… Якщо ж він не почне роботи по Валленбергу і не заявить про це зараз, негайно, в моїй присутності, я попрошу дати мені ті матеріали на нього, які у вас є… Їх підібрали? Чи ви весь цей час гралися з ним у вашу звичну христову доброту?

— Ми не підбирали документів, — відкашлявшись, відповів Аркадій Аркадійович. — Я сподівався на партійну дисципліну Ісаєва, як-не-як старий чекіст…

— Якщо він старий чекіст і ви переконані в його партійній дисципліні, яке ви маєте право тримати його в камері?! — Мальков навіть пристукнув пухлою долонею об бильце крісла. — Ви зобов'язані вибачитися перед ним, заплатити йому компенсацію й видати квартиру… Чому ви не зробили цього? Чому порушуєте Конституцію?! Хто дав вам право на сваволю?!

— Товаришу Мальков, дозвольте до… — почав був Аркадій Аркадійович здавленим, тихим голосом…

— А що ви мені можете доповісти? — так само холодно, ніби давив пресом, продовжував Мальков. — Що?!

Аркадій Аркадійович знову відкрив сейф, робив він це тепер крекчучи, з натугою, вийняв кілька невеличких папочок і, м'яко ступаючи, майже навшпиньки, підійшов до Малькова:

— Це неоформлені епізоди…

Не приховуючи роздратування, Мальков гортав папки, одну впустив; Аркадій Аркадійович швидко підняв її; першим поривом — Ісаєв помітив це — було покласти її на коліна Малькова, але коліна були жіночі, округлі, папка не вдержиться, зсунеться, конфуз, керівництво ще більше розгнівається, тому вирішив тримати в руках…

Не підводячи очей від папок, Мальков спитав:

— У Югославії, в сорок першому, ваш псевдонім був Юстас?

Ісаєв зняв окуляри, поклав їх на стіл, потер обличчя, розглядаючи стіни кабінету, — Маркс, Сталін, Берія; на запитання, звернене у порожнечу, не відповів.

— Я вас запитую чи ні?! — Мальков підвищив голос і підняв очі на Ісаєва.

— Пробачте, але я не зрозумів, до кого ви звертаєтесь, — відповів Ісаєв. — У мене поки ще є ім'я… Імена, точніше кажучи… Так, у Югославії я виконував завдання командування також під псевдонімом Юстас.

Мальков зачитав:

— «Єдино реальною силою тепер є товариш Тіто (Броз), який користується неабияким авторитетом серед комуністів і ліворадикальної інтелігенції…» Це ви писали?

— Так.

— Наполягаєте на цьому й тепер?

— Звичайно.

Мальков простяг другу папку Аркадію Аркадійовичу;

— Дайте йому подивитися підпис… Якщо впізнає, нехай підтвердить.

Аркадій Аркадійович швидко підійшов до Ісаєва, поклав перед ним папку, в якій було зроблено проріз, де вміщувався німецький підпис — «Штірліц».

— Ваш? Чи фальсифікація?

— Мій.

— Засвідчіть російським підписом.

— Спочатку я повинен подивитися, який текст я підписував.

— При чому тут текст? Йдеться про достовірність вашого підпису.

— Я нічого не підпишу, не подивившись текст…

Аркадій Аркадійович відкрив папку: підпис був на чистому аркуші паперу.

Ісаєв перекреслив підпис, розписався заново й приписав: «підпис правильний, полковник Ісаєв», поставив дату й місце — «МДБ СРСР».

Як тільки Аркадій Аркадійович одійшов від Ісаєва, Мальков підняв над головою третю папку:

— «Зобов'язуюсь після повернення в СРСР працювати на англійську розвідку з метою висвітлення діяльності МДБ СРСР, полковник Ісаєв (Юстас)». Що це таке?! Чий підпис?! Чий папір?! Англійський папір і ваш підпис!

— Ви ж прекрасно знаєте, що це фальсифікація Рата, так званого Макгрегора, — відповів Ісаєв. — Я не дуже розумію, навіщо вам обставлятися фальшивками? Ніхто не знає, що я повернувся, шльопнете без фальшивок — і кінці у воду…

Мальков відповів розлючено:

— Тоді нам доведеться шльопнути й вашу бабу! Ви ж хотіли з нею побачитися?! Пригадуєте німецьке прислів'я:

«Що знають двоє, те знає й свиня»?! А які у нас підстави її розстрілювати?! Немає й не було! Тягне на заслання!.. А тепер доведеться вибивати рішення на її розстріл! — він обернувся до Аркадія Аркадійовича. — Всі спасенні розмови з ним кінчайте! Або протягом тижня вибийте з нього те, що треба, або готуйте матеріали на Особливу нараду, я проведу потрібний вирок…

І, схопившись з крісла, Мальков пішов до дверей; Аркадій Аркадійович дріботів слідом, усім своїм видом показуючи малість свою, розгубленість і вину.

Оббігши Малькова, Аркадій Аркадійович розчинив двері, і тут Ісаєв голосно сказав:

— Деканозов[3], стійте!

Реакція Деканозова, який називав себе Мальковим, була приголомшлива: він присів, як заєць, що вискочив на стрільця.

— Вислухайте, що я вам скажу, — вимогливо карбував Ісаєв. — І доручіть так званому Аркадію Аркадійовичу вимкнути мікрофони — для вашої ж користі: працюючи з Шелленбергом, я прослухував частину ваших бесід з Герінгом і Ріббентропом, а також з Ніночкою…

Деканозов повільно випростався і коротко кинув Аркадію Аркадійовичу:

— У підвал, розстріляти негайно, справу оформите потім, — і знову відчинив двері.

Ісаєв розсміявся — щиро, без награшу:

— Мій розстріл означає і ваш розстріл, Деканозов, бо моя одіссея, все те, що я знав, зберігається в банку і її опублікують, якщо я зникну зовсім… Сядьте навпроти мене, я вам дещо розповім — про Ніночку також…

— Мовчати! — Деканозов зірвався на крик; кричати, мабуть, не вмів, звик до того, щоб присутні чули його шепіт, не те що слово. — Вибийте з нього, — сказав він пополотнілому Аркадію Аркадійовичу, — все, що він знає! Де зберігається одіссея?! Принесіть її мені на стіл. Строк — два тижні, — і він знову відчинив двері.

— Деканозов, — посміхнувся Максим Максимович, — може, ви виб'єте з мене все, я не знаю, як катують у тому будинку, де не залишилося нікого, хто починав працювати в сімнадцятому. Заздалегідь домовлено, що рукопис повернуть тільки мені в руки, в Лос-Анджелесі, сам на сам. І якщо мої друзі не одержать мого запрошення — вони, до речі, стали й нашими друзями, бо повірили мені, — і не проведуть місяць у мене в гостях, у моєму домі, — вони опублікують те, що я їм довірив. Ключ від мого сейфа в банку у них, віддадуть вони його тільки мені — в присутності адвоката й нотаріуса… Мій підпис на будь-якому листі, коли ви примусите мене його написати, буде сигналом до початку їхньої роботи… Хочете, щоб я процитував уривок з вашої розмови з Герінгом, якому ви передавали усне послання Сталіна? Ви не врахували, з ким маєте справу, Деканозов… Мене послали на смерть — до нацистів… І я вже вмер, працюючи в їхньому апараті… Але там я навчився так страхуватись, як вам і не снилося… Ви ламали чесних і наївних людей… А мене національний соціалізм Гітлера навчив бути змієм, вичисляти всі можливості. Я не думав, що мені доведеться застосовувати це вміння у своїх… Віднині я не вважаю вас своїми… Я вас вважаю партнерами… А тепер можете йти, я сказав все, що вважав за необхідне…

— Підніміть його до Комурова, — розгублено мовив Деканозов, відвернувшись од Аркадія Аркадійовича. — Я буду там…

На лісорозробці під час п'ятихвилинного перекуру підполковник авіації Розін Іван Онуфрійович, кавалер двох орденів Леніна, Вітчизняної війни (другого ступеня) і Червоної Зірки, нині «зек» 14–846-к, засуджений рішенням Особливої наради на двадцять п'ять років каторги за «каерівську діяльність»[4] (повернувшись з рідного села Климовичі, сказав друзям, що в країні йде знищення селянства, намісники з областей прирікають людей на голодну смерть), зібрав внески з членів партії; на перших закритих партзборах умовилися платити по карбованцю з тієї зарплати, яку почали давати тим, хто виконував норму: до п'ятнадцяти карбованців на місяць (найнижче оплачувані негри й пуерториканці одержували за годину роботи на будівництві півтора долара; американські комуністи боролися проти цього нелюдського викачування поту й крові з рабів капіталу).

Збираючи внески, Розін шепотів кожному: «Полетів Маленков. Починається новий етап бійки за владу. Передати кожному з керівників п'ятірок: бути в бойовій готовності номер один. Як тільки з Москви надійдуть нові відомості, починаємо. Прошу всіх більшовиків провести репетицію першого етапу повстання: кожен повинен точно знати своє місце біля конвоїрів, коли почнемо їх роззброювати. Передайте Скрипку, щоб він, коли переганятиме трактор в Усть-Вимський табір, зв'язався з капітаном Тьомушкіним. Ми підемо на з'єднання з його групами…»

І, підійшовши до конвоїра, Розін простяг йому кисет:

— Учора з дому посилку одержав… Самодер… Пригощайся, браток… Тільки газети немає… Не поділишся на добру козячу ніжку?

…Пізно ввечері — в концтаборах піднімали о четвертій ранку, відбій давали о десятій тридцять — зібрав трихвилинну нараду підпільного парткому ВКД(б). Розподілили обов'язки; у тому, що ситуація на Великій землі сприяла якнайшвидшому збройному повстанню ув'язнених-ленінців проти кривавої сталінської диктатури, впевнені були всі.