Відчай

16

…Найбільше на світі міністр Абакумов любив свою дочку, брав її з собою на відпочинок у Місхор, дружину посилав окремо, на Кавказ. У Кисловодську для неї обладнали двокімнатний «спецномер»; привозили особливу їжу, з Желєзноводська тричі на день ганяли «ЗІС» з теплою мінеральною водою, подавали в ліжко, наливаючи в кришталеву склянку з великого англійського термоса, який свого часу надіслав у подарунок посол Майський.

Одержавши цю унікальну річ, Абакумов з якоюсь гіркотою, що раптом з'явилася в ньому, подумав: «А от зняти з тебе спостереження, заборонити запис кожного твого слова, любий Іване Михайловичу, я все одно не можу… І поправити щось у розшифрованих записах твоїх розмов з дружиною, Фадєєвим, академіком Несмєяновим, Еренбургом, кухарем Ігорем (псевдонім Мечик), Антоні Іденом, коли він снідає в тебе, Рандольфом Черчіллем, коли він у тебе п'є (зветься «вечеря»), секретарем Галиною Василівною (псевдонім Бубен) я не маю права. Сталін Сталіним, але оточений я чужими, тут, у цьому домі…»

А втім, найризикованіші висловлювання Майського, які не можна було таїти від Хазяїна, він супроводжував зауваженням:

— Часом на язик він слабий, це правильно, але з противником працює віртуозно. Це перекрито іншою інформацією, товаришу Сталін. Мабуть, інакше з англійцями не можна.

Сталін знизав плечима:

— А що, Еренбург також англієць? Чи Майський і з ним, працює? Він меншовик, як і Еренбург… Тільки Ілля малював карикатури на Леніна в паскудних паризьких виданнях, а Іван сидів міністром у Колчака…

Переборюючи себе, потухлим голосом Абакумов відповів:

— Я зрозумів, товаришу Сталін…

Сталін стомлено відкинувся на спинку крісла, потім, злякавшись, що цей широкоплечий красень побачить його старечу немічність, миттю присунувся до столу:

— То що ж ви зрозуміли?

— Матеріалів досить на обох: були знайомі з Бухаріним, Зінов'євим, Риковим, Радеком, дружили з Мейерхольдом, Мандельштамом, Тухачевським…

Сталін зібрав тіло, примусив себе легко встати з-за столу, походив по кабінету, не виймаючи люльки з рота, але й не розкурював її, а лише посмоктував; ходив бадьоро, хоч страшенно болів весь правий бік тіла і пальці терпли. Нарешті він зупинився перед Абакумовим і, не відводячи од його обличчя рисячих очей з мінливими зіницями, спитав:

— Кайдани у вас є?

— Тільки наручники, товаришу Сталін. У нас в тюрмах немає кузні: Дзержинський наказав знищити…

— Мене цікавить: у вас з собою є ці самі наручники?

— Товаришу Сталін, ніхто з тих, хто входить до вас, не має права носити з собою не тільки зброю, а й будь-який металевий предмет… Я підтвердив цю вказівку тридцять четвертого року новим наказом…

— Боїтесь, що Ворошилов мене шаблею зарубає? — похмуро усміхнувся Сталін. — Чи Молотов маузер витягне? Він сліпий, стріляти не вміє, та й від страху помре… Даремно ви не принесли з собою наручників. — Сталін по-арештантськи простяг йому руки. — Вам би мене треба першим саджати в острог… Я ж ближче, ніж Майський і Еренбург, співробітничав і з Бухарчиком, і з Каменевим… Він мене Коба називав, а я його Льовушка… Та й голова Реввійськради для мене був не Іудушкою, а товаришем Троцьким…

Зіниці його очей розширились, як після кокаїну, в них була туга й ненависть, але говорив з усмішкою, обличчя жило своїм життям, лише очі жахали, а найдужче його ворушкі зіниці.

— Ну, чого ж не саджаєте? Я ж для вас солодкий… Який процес можна поставити?! Жаль, хороших режисерів не лишилось…

Сталін повернувся до себе за стіл. Абакумову кивнув на стілець, знову пихнув порожньою люлькою (професори Виноградов і Вовсі радили не відмовлятися від звички смоктати люльку, запах тютюну зберігається. «А коли вже не терпиться, то разів зо два пополощіть рот димком, але не затягуйтесь. Хоч здоров'я у вас богатирське, але й богатирям треба вміти себе щадити»).

— При кому в нашу партію вступив колишній меншовик Майський? — суворо спитав Сталін, не спускаючи очей з Абакумова.

Той мовчав. Сталін відчеканив:

— При Леніні. Більше того, Ленін публічно просив у нього пробачення в пресі за якусь неточність у своєму виступі. При кому в нашу партію вступив Вишинський, колишній терорист, меншовик і переслідувач Ілліча в червневі дні? Га? Чого мовчите? Боїтеся вскочити в клопіт? При Леніні! Йому про це доповідав Молотов, і Ленін погодився з необхідністю прийняти в партію грамотного юриста… Ленін терпіти не міг зводити особисті рахунки зі своїми політичними противниками і нам це заповідав… А Заклавський, що називав Ілліча «німецьким шпигуном» і вимагав суду над ним у сімнадцятому? При кому він примкнув до нас? При Леніні… А зараз фейлетоніст у «Правде»… І от ці колишні меншовики громили групи Троцького, Зінов'єва і Бухаріна ще дужче за багатьох більшовиків… Ті заради страху іудейського, відмовчувались, бачте… Хоч були росіянами й українцями, як, наприклад, Постишев чи Чубар з братами Косіорами…

— Я зрозумів, товаришу Сталін, — очі Абакумова сяяли, бо Хазяїн уперше так конфіденційно, по-батьківськи, розмовляв з ним, не сказавши жодного різкого слова (хоч від нього все можна прийняти, геній). А він, виявляється, бовкнув те, що! Сталіну зовсім не до душі…

— Що ж ви зрозуміли? — очі вмить змінилися, в них з'явилась доброзичливість. — Що ви зрозуміли? — повторив Сталін.

— Я зніму спостереження з товариша Майського…

Сталін мовчки розкурював люльку.

Абакумов раптом з жахом згадав показання сина Троцького, Сергія Седова. Той з батьком поїхати відмовився, більшовик, військовий інженер, патріот держави, його розстріляли в тридцять сьомому, а спочатку сидів у Сибіру. Перед стратою; надійшов наказ Єжова поговорити про його життя-буття в Кремлі. Квартира Троцького була неподалік від сталінської, синочок тоді такого нарозповідав… Особливо закарбувався у пам'яті епізод: «Я дуже дружив з Яковом Сталіним, він у нас іноді ночував… Батько бив його смертним боєм, коли охорона доносила, що він курить. «Мій батько — звір», — сказав якось Яків, трясучись від сліз. Мама поклала його спати в нас, а він її благав: «Залиште мене жити у вас, я його ненавиджу…»

Абакумов спалив ці показання в себе в кабінеті, жахнувшись того, що стільки років вони валялися в спецархіві.

Довелося ліквідувати сорок співробітників, усіх, хто мав до цього причетність (членів їхніх родин заслали в Магадан, почали стежити за всіма знайомими; потім для підстраховки заарештували й тих).

Сталін тоді поклав на списку резолюцію «ВМСЗ» — «вища міра соціального захисту» (інколи писав «ВМП» — вища міра покарання»), бо Абакумов йому пояснив: «Вони зберігали архіви, пов'язані з наклепницькими заявами синів ворогів народу, які жили в Кремлі».

Один раз пихнувши, Сталін прополоскав рот тютюновим димом, відклав люльку на бік («Що б я робив без Виноградова, Вовсі й Когана? Чверть століття вони зі мною, чверть століття тримають мені форму, оце так розумники») і неквапливо мовив:

— Коли я їхав у Лондон, до Леніна, на з'їзд, один з делегатів теж багато говорив про англійську «специфіку». На мій погляд, усе-таки там немає ніякої специфіки… Одна острівна амбіційна гординя… І ми зіб'ємо цю саму міфічну амбіційну специфіку… Дайте тільки час… Отож не треба захищати Майського, його безглузде базікання посиланнями на якусь специфіку… Вся їхня специфіка полягає в тому, що на сніданок дають вівсяну кашу, наче там не люди живуть, а жеребці з кобилами… І Майський і Еренбург нам потрібні… Поки що, принаймні… Ось прийдуть нові кадри, які вміють розмовляти з людьми Заходу без принизливого російського плазування, тоді й… Робіть свою справу, Абакумов… Інформуйте нас, а вже вирішувати дайте нам можливість… Завжди пам'ятайте слова нашого вчителя, нашого Ілліча: якщо Чека вийде з-під контролю партії, вона неминуче перетвориться в охранку, а то й ще гірше… Отак… За вами — інформація, за нами, ЦК, — рішення… Умовилися?

— Спасибі за вказівки, товаришу Сталін, звичайно, умовилися…

…Повертаючись після таких розмов додому, Абакумов відчував себе зовсім виснаженим, наче цілий день дрова рубав.

Єдине заспокоєння він знаходив у розмовах з дочкою, запрошував її у свій кабінет, пригощав дивовижними французькими цукерками і, слухаючи її веселе щебетання, розслаблювався, помалу заспокоювався, запевняючи себе в тому, що заради щастя дітей батьки мусять нести свій хрест, повсякчас дотримуючись при цьому умов гри — тих, які ніким не були написані, ніколи не публікувалися, вголос не проголошувались, але вони завжди існують в дійсності…

…Комурова міністр завжди приймав без черги, перериваючи зустрічі з іншими співробітниками, бо знав, як дружить Богдан з Берією.

Так і сьогодні він радо зустрів його й посадив за маленький столик, замовив порученцеві «ліптон» з англійським печивом «афтер ейт» і, розпитавши про домашніх, приготувався слухати свого могутнього підлеглого.

…Абакумов соромився признатися собі в тому, що панічно боявся Комурова. Він боявся його не тому, що бачив у ділі: і на фронтах, коли траплялася якась надзвичайна подія, і в камерах, де він сам катував тих, хто відмовлявся співробітничати зі слідством при написанні того чи іншого сценарію для процесу (працював у майці — волохатий, несамовитий; від нього смерділо потом, і це найбільше запам'яталося Абакумову: не крики начальника Генерального штабу Мерецкова, якого він мордував у липні сорок першого, а саме їдкий запах поту); він боявся Комурова тому, що не міг збагнути таємничої непослідовності його вчинків і пропозицій, котрі якимсь дивним способом виявлялися зрештою вершиною логічної умопобудови, закінченим, абсолютним кругом.

Може, він щасливчик, є такий сорт людей, яких завжди береже бог, а може, в ньому була схована якась таємна, невідома йому машина, яка вміла перетворити хаос у порядок.

Це останнє лякало його найбільше, навіть більше, ніж дружнє покровительство Берії.

Мені Берія також протегує, розмірковував Абакумов, він мою кандидатуру назвав, повік не забуду, зате я тепер буваю у генералісимуса частіше, ніж Лаврентій Павлович; хто знає, може, настане час мого торжества, коли я відчую, що на стіл Сталіна треба покласти ті матеріали, які без мого наказу, самі по собі надходять у цей дім, лягаючи плямою на Берію. Тут і думати нічого! А якби дізнався генералісимус про дівок маршала?! Коли б п'ять-шість, у кого цього не буває — а то ж уже до двохсот доходить! Дівок цих, як шлюшок, так і іменитих матрон, моя служба перевіряє: чи не ляпають язиком, чи немає молодих коханців з трипаком або сифілісом, чи не мають засуджених родичів…

…Комуров витяг з папки постанову про розстріл терориста, власовського недобитка й зрадника Батьківщини Ісаєва, який готував замах на товариша Сталіна, повністю визнав свою вину, заявив, що, коли вийде з тюрми, все одно знищить «тирана, згубника ленінізму».

— Ця справа минула мене, — здивувався Абакумов.

— Мене не минула, — відповів Комуров. — Потрібна згода товариша Сталіна, щоб у нас із тобою камінням не кидали.

— А хто ж у нас із тобою може кинути каміння?

Комуров зітхнув:

— Товаришу міністр, багато знатимеш, мало спатимеш…

— Скільки разів повторювати: я для тебе був і лишився Віктором! Як тобі не совісно?! Чи не гожуся в друзі?

Комуров підсунув йому постанову й відповів:

— Твої вороги, Вітю, — мої вороги… Наші, точніше кажучи… Про Ісаєва клопочеться наш з тобою підопічний Соломон Абрамович Лозовський… Це в мене зафіксовано… Документально… Перед Шкирятовим слово замовив… Ясно? А Матвій прислав мені: «Почитай, поезія»…

— Де справа?

— У мене… Накажете передати?

Абакумов зрозумів, що Комуров знову загнав його в глухий кут; просити надіслати матеріали після різкого переходу на «ви» — значить псувати стосунки.

— Як тільки буду в генералісимуса — підпишу. Але довідочку склади гарненько, добре?

— Гаразд, Вітю, довідку я тобі завтра ж підготую.

Коли порученець приніс «ліптон» і печиво, Абакумов сам розлив кип'яток, опустив пакетики в склянки, спитав, чи не хоче Богдан міцнішого: «Два пакетики дають такий ефект дії, як чарка хорошого вина».

— Якого? — спитав Комуров. — Міцного? Чи кавказького?..

Зараз щось попросить, зрозумів Абакумов, постанови йому мало, неспроста він про міцне спитав, хтось з моєї охорони їм доносить, що я мадеру п'ю, а в їхній компанії хвалю всякі там цинандалі та мукузані. В роті терпне, вода та й годі, не бере, цар не дурний був, мадеркою втішався. «Жіночий коньяк»! Нехай собі називають як хочуть, а для мене кращого вина нема: і солодке на смак, і п'янить млосно…

— Хорошого вина в пляшках мало, — відповів Абакумов ухильно. — От коли мене грузини частували зеленим сухим вином прямо з бурдюків — це, я скажу, казка! Хоч грузинську «Хванчкару» люблю навіть у пляшках…

— У нас є кращі вина… Скажи, Вітю, тобі про Рюміна нічого не доповідали?

— Про Рюміна? — перепитав Абакумов, спохмурнівши. — Хто це?

— По Архангельську працював, підполковник…

— А чому мали доповідати? Сталося щось? Запросити?

— Не треба. Я прошу твоєї санкції, дай його мені, готуватиму до хорошого діла.

— Будь ласка, — зразу погодився Абакумов. — Тут моєї санкції не потрібно, підписуй наказ сам, використовуй його, як тобі заманеться.

…Питання про Рюміна виникло не випадково: підполковник попав «на підслух», коли був у квартирі якогось Шевцова, за котрим давно стежили — крайній шовініст; добряче випив і сказав: «Але ж в одному біснуватий фюрер мав рацію: євреїв треба знищувати! Подивіться, хто у нас зараз веде найбільшу боротьбу проти батьківщини? Хто продає країну за іноземні самописки? Євреї! Хто критикує російських письменників та артистів? Єврейські космополіти! Хто зводить наклеп на російських шахтарів у кіно? Єврей Луков, під псевдонімом ховається, сволота! Хто завів у безвихідь нашу економічну науку? Єврей Варга! Хто паплюжить нашу історію? Євреї. Хто какофонії пише? Єврей Шостакович!»

Хтось із присутніх сказав, що Шостакович росіянин.

Рюмін і Шевцов роз'ярились: «Немає таких російських прізвищ! І вуха в нього єврейські!»

Оскільки Влодимирський розробляв Єврейський антифашистський комітет, Комуров зразу прикинув, що така людина може знадобитися. Але згодом, подумавши, вирішив узяти цього Рюміна під свою опіку, треба спочатку обкатати, а використати — лише тоді, коли настане черга коронної справи. Берія натякнув, що політика Коби буде однозначною, оскільки економічно росіян ще більше затиснуть, треба буде звертатися до їхнього патріотизму, підкреслювати їхню винятковість, поставляючи «ворогів», винних у труднощах.

— Спасибі, Вітю, — підводячись, сказав Комуров. — І за чай спасибі. Справді, чудовий напій… Тільки абхазький кращий, чесне слово… Ще пришиють тобі цей чортів «ліптон»… Товариш Суслов у цьому ділі суворий, май на увазі… Ти краще адлерський чай хвали, він російський. Краснодарський край, козаки, опора держави… Раджу тобі як другу, Вітю…

На тому й попрощався, залишивши Абакумова в похмурій задумливості.

…Додому міністр повернувся рано, сказав помічникові, що захворів, мігрень. Велів з'єднувати лише з Поскрьобишевим та членами Політбюро, для всіх інших міністрів — його нема.

Дочка вже повернулася. Він запропонував їй погратися в «морський бій»; билися захоплено, потім перейшли на «хрестики-нулики», він піддавався, на обличчі зображав прикрість, улюблениця реготала. Потім принесла колоду карт, зіграли в «дурня».

Відсунувши руку з картами так, щоб дочка могла підглядати, з тугою подумав: бідолашненька моя кровиночко, коли зі мною станеться щось, який же на тебе жах чекає, які муки… Для чого я ліз нагору, видирався по цій триклятій драбині! Служив би собі тихо й непомітно, так ні ж, мене понесло! У нас тільки тихі виживають… Лише маленькі та непомітні своєю смертю помирають… А своєї долі не минути! Ми ж усі комашки, нас згори в мікроскоп роздивляються… Богдан неспроста цього самого Рюміна попросив… Він нічого просто так не робить, у нього завжди підступність на думці… А якби я став вимагати матеріали, вразу настукав би Лаврентію: «дрібна опіка, заважає ініціативі, що за недовір'я серед своїх?!» Спробуй, поясни! Він же член Політбюро, а не я… Бідолашненька ти моя ніжність». Він підвів зволожені очі на дочку: «Піти б до церкви, як з бабусею Оленою, покійницею, бухнути на коліна, припасти лобом до вічних плит храму Господнього й помолитися б за неї… Мені вже нічого не страшно, вогонь і воду пройшов… Та й не відмолю я гріхів своїх, її уберегти б…»

— Татусю, а чого ти не криєш? У тебе ж козирі є! Так нечесно!

— Справді є, — зітхнув Абакумов, — відіб'юся, миттю покрию, ріднесенька…

— Ти мені не піддавайся, я ж не маленька! Нецікаво грати… А знаєш, мене сьогодні вчителька вишпетила…

— От штукарка… За що?

— Я не відповіла, коли був замах на Володимира Ілліча…

Ну, завтра цій сучці шию намилять, подумав він, дівчинку даремно травмує, але відповів інакше:

— Такі речі треба знати, донечко… В Ілліча стріляла есерка Фанні Каплан, космополітичного племені, їй Бухарін пістолет в руки дав…

— От вона тобі двійку й уліпила б! — засміялася дівчинка. — Перший замах на Леніна був у січні, ще в Петрограді! Його тоді якийсь швейцарець урятував, собою прикрив…

— Швейцарець? — Абакумов здивувався. — Це ж хто?

— Платтен, — відповіла дочка майже по складах і пішла до рояля: знала, що батьку найбільше подобалось, коли вона грала «Полонез» Огінського.

А начебто цього самого Платтена ми розстріляли, подумав Абакумов. Чи не з троцькістів? Ну й учителі! Ці такого навчать, що потім з дітей кілком не виб'єш…

Хотів був зразу піти до себе й подзвонити помічникові; нехай перевірить учительку, чи не контра, але, розслабившись, поринув у музику, милуючись стрункою фігуркою дочки, що граціозно сиділа біля величезного білого «Бехштейна»…

…А в цей же самий час три лікарі-психіатри працювали з Олександром Ісаєвим, колишнім офіцером військової розвідки РСЧА, кавалером бойових орденів, а нині «зеком» і недоумком — не в грубо-табірному жаргонному смислі, а в справжньому — він збожеволів на допитах.

Вони вже годину сиділи з ним у невеличкій кімнаті, обладнаній магнітофонами, і всіляко намагалися розговорити нещасного. Але молодий старик тупо мовчав і дивився кудись у далечінь застиглими очима.

Один з лікарів, найстаріший, Лівін, попросив колег вийти. Залишившись сам на сам із «зеком», тихенько, по-дружньому, довірливо спитав:

— Саню, хочеш поговорити з батьком?

«Зек» усе ще дивився крізь лікаря, але в очах його щось промайнуло…

Лівін увімкнув магнітофон, пролунав голос Ісаєва: «Я хочу мати побачення з сином…»

«Зек» раптом умиротворено всміхнувся:

— Тату…

— А ти поклич його, Санечко, — так само приязно, вкрадливо говорив Лівін. — Крикни: «Тату, таточку, тату!» Він тебе почує… Ти ж віриш мені?

— Таточку! — після довгого нетямущого мовчання раптом закричав Саня і, трохи відсунувшись, подивився на лікаря. — Таточку! Ти мене чуєш?

— Голосніше, — не одводячи очей від зіниць Сані, налягав Лівін. — Кричи, що погано чути… Ти ж не чуєш його? Правда? Нехай говорить голосніше…

— Та-а-а-точку! Чому ти мовчиш?! Говори голосніше! Чому ти замовк?!

— А замовк він тому, що дуже хвилюється, — так само лагідно, довірчо пояснив Лівін. — Стільки років не бачив синочка… Крикни, що незабаром приїдеш до нього… Скажи, що вже видужав… Тільки кричи голосніше, тоді батько відповість…

…Послухавши настриг плівки, яку приготував підполковник медичної служби Лівін у той же день, Влодимирський подзвонив Комурову:

— Чудова робота! Якщо накласти на голос радіошуми — вийде цілком зворушлива розмова.

— Не тішся надією, — відповів Комуров. — Твій підопічний такий досвідчений, що напевне перевірить свого придурка подробицею, нам з тобою невідомою… От і кінець твоїй комбінації…

— Нічого подібного! У нас кожна фраза починається з того, що той кричить: «Таточку, голосніше, я погано чую…» А на перевірочному запитанні таточка ми припинимо радіосеанс: «Перешкоди, спробуємо завтра». Стан у Ісаєва буде шоковий, з'їсть, повірте…

— Ти ще не вдарив його в лоб запитанням: «Що написав у Біблії і передав Валленбергу?»

Влодимирський відповів упевнено:

— Це мій головний козир. Рано. Давайте послухаємо, як вони розмовлятимуть на дачі, на прогулянках… Вони ж не знають, що ми їх і в лісі зможемо слухати, шарашки недаремно вершкове масло і каву з цикорієм одержують…

Комуров усміхнувся:

— Валяй. Я тобі вірю, відповідальність на тобі…

Коли Ісаєв, надриваючись, прокричав у трубку:

— Санюшко, синочку, любимий, перед вильотом підстрижись, як стригся у Кракові… Пам'ятаєш?!

У цей момент Сергій Сергійович зупинив плівку з голосом Олександра Ісаєва, а другу, на якій було записано тріск і шум радіоперешкод, зразу збільшив. Через півхвилини, поки Максим Максимович надривався — «алло, Саню, Санечко, синку, алло, ти чуєш мене?!» — знову крізь лиск і тріск радіоперешкод дав голос сина: «Таточку, говори голосніше, я нічого не чую…»

…А потім Аркадій Аркадійович розпікав у присутності Ісаєва радистів; ті винувато виправдовувались:

— Товаришу генерал, це ж Колима! І так чудом якимсь з'єдналися! Радіограму хоч зараз передамо і попросимо, щоб негайно відповіли…

— Щоб завтра був зв'язок! — бушував Аркадій Аркадійович. — Гроші любите одержувати, а працювати не вмієте!

Нервово закурив, пройшовся по кабінету, потім немов спіткнувся:

— Пробачте, Всеволоде Володимировичу, не запропонував вам. Куріть…

Ісаєв повільно підвів на нього очі:

— Я хочу склянку горілки. І відвезіть мене на дачу, Валленберга присилайте завтра. І коли я сьогодні попрошу на вашій дачі ще склянку горілки, нехай мені дадуть. І приготують хорошу зубну пасту. Або ж міцний чай. Убиває запах перегару…

Аркадій Аркадійович сів біля Ісаєва, поклав йому руку на гостре коліно і зворушливо, з болем сказав:

— Спасибі, товаришу полковник… Я не сумнівався в тому, що у нас, більшовиків, все так і закінчиться…

І, викликавши свого вилощеного секретаря, звелів:

— Пляшку найкращої горілки, банку ікри і шматок вареної осетрини.

…Повітря було прозоре й крихке. Прокинувшись, Ісаєв побачив вершечки сосон, одразу згадав той російський, пошарпаний журнал, який знайшов в окупованому Парижі на книжковій набережній Сени; «і такі шалені на синьому розмахи вогненних стовбурів…»

Підвів голову з м'якої, пухкої подушки: стовбури дерев були справді вогненними. «Розмахи» чи «розбіги», — подумав Ісаєв, — і те й друге слово підходить до суті, до цієї вічної краси. Як же їм боляче, коли їх повільно, з перекуром, пиляють, Боже мій!»

Він устав. Голова після вчорашньої горілки паморочилась. Опустив худі ноги з випнутими колінами на килимок, у двері зразу постукали. Значить, безперервно дивиться наглядач, зрозумів він. Але ввійшов не солдат, а «Макгрегор», Віктор Ісаєвич Рат.

— Доброго ранку, Всеволоде Володимировичу, як спалося?

— Добре спалося, дякую. Що там із зв'язком? Налагодили?

— Інформація поки що не надходила. Поснідаємо, а потім подзвонимо Аркадію Аркадійовичу…

— Валленберга ще не привезли?

— Ні.

— Коли?

— Не знаю. Вказівок не одержував.

Снідали на веранді, залитій сонцем. Масло, сир, два не крутих яйця, кава; хліб був двох сортів — чорний і сірий. («Ми називаємо «ризький», — пояснив Рат, — по-моєму, найсмачніший, на вашу честь замовив».) Потім послухали останні вісті по радіо: перевиконання плану, збирання врожаю колгоспниками Одеської, Херсонської та Бєлгородської областей, вітальний лист вождеві всіх народів, геніальному зодчому нашого щастя великому Сталіну від будівельників Дніпрогесу, що встає з руїн. Максим Максимович запам'ятав два підписи — парторга ЦК Димшиця і секретаря обкому Брежнєва. Диктор сухо зачитав повідомлення про те, що триває боротьба з підступністю групи театральних критиків-космополітів, таких як Альтман і Борщагівський. Закінчився випуск прогнозом погоди: обіцяли сонце.

— Може, скляночку хильнете? — спитав Рат.

— Це ви про горілку?

— Чому? З раночку добряче піде джин з тоніком, тут усе є, — він посміхнувся, — як у Лондоні. То що? Зробити відтяжку?

Ісаєв спитав:

— У вас дідусь є?

— Помер… Чудовий був дідусь Ісай Маркович, земля йому пухом…

— Невже він вас не вчив: «Програв — не відігруйся, випив — не похмеляйся»?

— Він у мене не пив і не грав, Всеволоде Володимировичу. Він з кінця минулого століття був у революційній роботі… Більшовиком він був з початку й до кінця, без вагань…

— Рат? — Ісаєв здивувався. — Я пам'ятаю багатьох ветеранів, щось такого прізвища нема в голові.

— Ви його знаєте, — впевнено відповів Рат, — чудово знаєте, тільки під іншим прізвищем… Це прізвище всім відоме.

— Давайте подзвонимо в Центр, — сказав Ісаєв. — Дізнаємося, що там із зв'язком…

— Ходімо, — погодився Рат. — телефон поряд.

…Голос Аркадія Аркадійовича був погаслий, сумний:

— Повертайтеся, Всеволоде Володимировичу, є новини.

Говорячи так, він не брехав: після вчорашньої розмови з ним Комуров зустрівся з Берією і, доповівши йому про успіх комбінації в справі «Штірліца — Валленберга», сказав, що починається робота на дачі.

Берія поздоровив його, просив передати подяку Влодимирському, а в кінці розмови запропонував Комурову заїхати до нього після роботи, ввечері: «Треба перекинутися кількома словами про проект».

Почавши з якогось незначного питання й діждавшись того моменту, коли Комуров почав відповідати, як завжди багатослівно й ґрунтовно, Берія витяг із сейфа червону папку тисненої шкіри і поклав її перед Богданом.

Той на мить замовк, запитливо подивившись на Берію. Маршал кивнув головою: мовляв, продовжуй.

Дослухавши Комурова, сказав:

— Поглянь, думаю, знадобиться…

«Після численних запитів у Міністерство закордонних справ СРСР з боку шведського уряду, пов'язаних із «зникненням» під час визволення Будапешта підданого Швеції на прізвище Валленберг, товариш Йосиф Віссаріонович Сталін запросив справу Валленберга і пообіцяв прийняти посла.

При розмові товариша Йосифа Віссаріоновича Сталіна з послом був присутній заступник міністра закордонних справ т. Лозовський С. А.

Посла Швеції Содерблома запросили в Кремль, але не для розмови про «справу» Валленберга, бо такої «справи» немає, її сфабрикувала антирадянська пропаганда, а в зв'язку із закінченням строку акредитації в Союзі PCP.

Напередодні розмови, знаючи, що Содерблом напевне передасть послання Короля й прем'єр-міністра Швеції, товариш Йосиф Віссаріонович Сталін зажадав довідку з приводу боїв за Будапешт і викликав для розмови маршала Малиновського, який начебто зустрічався з Валленбергом на прохання останнього в Дебрецені.

Справді, під час протокольної бесіди, після того як посол Швеції висловив подяку Генералісимусу Сталіну за видатну роль Радянського Союзу в перемозі над нацизмом і попросив передати щиру подяку колегам з Міністерства закордонних справ, він перейшов до справи Валленберга.

Спочатку посол торкнувся питання про те, що, коли у Стокгольмі в жовтні 1944 року дізналися про прихід у Будапешті до влади нациста Салаші й ознайомилися з першою офіційною декларацією нового лідера, у якій він, зокрема, закликав до тотального протистояння більшовизму і негайному знищенню євреїв в Угорщині, Його Величність Король Швеції надіслав телеграму регентові адміралу Хорті, де заявив протест з приводу офіційної заяви пана Салаші, назвавши її «неприпустимою» й «противною духові гуманізму й цивілізації». Саме тоді в Угорщині працював шведський дипломат, секретар посольства Рауль Валленберг, який устиг на той час урятувати тридцять тисяч євреїв від знищення. Посол відзначив видатну роль Валленберга, його безмежну мужність і абсолютну чесність. Валленберг, вів далі посол, зробив немислиме: він з дня на день відсовував виконання наказу Гітлера про тотальне знищення всіх нещасних. «Валленберг» — хотів продовжити посол, але його перепинив товариш Йосиф Віссаріонович Сталін, який із співчуттям попросив вимовити прізвище шведського дипломата по літерах, що негайно й зробив радник-посланник Швеції пан Баркхольст.

Товариш Йосиф Віссаріонович Сталін записав великими літерами прізвище Валленберга.

Посол провадив далі свою розповідь про те, як Валленберг поїхав з Будапешта до Дебрецена на зустріч з представниками Червоної Армії і, виїжджаючи з міста, на вулицях якого йшли бої, зустрів російських солдатів і спитав їх про те, як краще добратися до штабу. Після цього він зник.

— Він їхав на вашій машині? Під прапором Швеції? — спитав товариш Йосиф Віссаріонович Сталін.

Посол відповів ствердно, що він їхав саме на шведській машині. Товариш Йосиф Віссаріонович Сталін поцікавився, чи відомо пану послу, що радянській авіації було дано наказ ні в якому разі не атакувати машини під шведським прапором? Посол відповів, що він дуже добре пам'ятає цей наказ і вдячний за нього Генералісимусу Сталіну. Товариш Йосиф Віссаріонович Сталін відповів, що дякувати треба не йому, а Молотову з Вишинським. «Я певен, — заявив посол, — що радянська авіація не нападала на шведський автомобіль, таку можливість ми виключаємо».

Звернувшись до т. Лозовського, товариш Йосиф Віссаріонович Сталін сказав: «Треба подивитися, чи був такий же наказ у німців і салашистів?»

Потім товариш Йосиф Віссаріонович Сталін запитав шведського посла: «Яке пояснення цьому сумному інциденту дала радянська сторона?»

Посол сказав, що ніякої відповіді не було одержано, хоч у сорок п'ятому році посол СРСР у Швеції пані Коллонтай і заступник міністра закордонних справ пан Деканозов заявили, що Валленберг перебуває під протекцією військ Червоної Армії…

Товариш Йосиф Віссаріонович Сталін припинив розмову на словах, що він обіцяє зробити все можливе, щоб вивчити питацня, підняте шведською стороною.

Запис розмови зроблено Павловим».

— Ясно? — зітхнувши, спитав Берія. — Отож… У мене раз по раз це крутилося в пам'яті… Неспокійно було на душі… Я ж був у від'їзді, коли відбувалася ця розмова, товаришу Сталіну готував відповідь Деканозов, але матеріал не задовольнив товариша Сталіна, він попросив обдумати все ще раз, але більше чомусь до цього не повертався… Їдьмо, повечеряємо на Качалова, мені сьогодні сидіти годин до трьох…

У машині замислено сказав:

— Але найцікавіше те, що через чотири дні після цієї розмови в Кремлі член Політбюро Угорської компартії Ласло Райк улаштував гала-концерт в «пам'ять про героя Рауля Валленберга»… І знаєш, з ким він радився з цього приводу по лінії Міністерства закордонних справ?

— Уявити не можу, Лаврентію Павловичу…

— І я не міг. З Соломоном Абрамовичем, нашим другом Лозовським… Розумієш, куди я хилю?

— Ні, — відверто признався Комуров. — Ваша думка, Лаврентію Павловичу, завжди така несподівана, витончена, всеохватна, що я не в силі передбачити поворот…

— Не люблю компліментів, — відрубав Берія, хоч вислухав їх до кінця. — Думка як думка, нормальна думка… Оскільки країна в ізоляції, оскільки нам потрібні контактні зони, товариш Сталін може перерішити: замість процесу над агентом гестапо Валленбергом він накаже розшукати його і подарує Стокгольму. Пояснення? У нас шведської ніхто не розуміє, немає перекладачів, не второпали, хто такий, думали, мовляв, фашист маскується. Тоді що?

— Тоді погано. Адже його сильно тисли…

— Так от, нехай з ним цей ваш Штірліц попрацює в камері, ублажить, коли, як ти мені сказав, ваш «граніт» погодиться на співробітництво. Нам потрібна правда, розумієш? Абсолютна правда!

…Повернувшись від Берії до себе, Комуров роботу на дачі відмінив: нехай Ісаєв починає «розминати» Валленберга в камері. Той тепер на допитах мовчав, вимагав побачення зі своїми шведами й матір'ю… Нехай цей самий Штірліц допоможе нам дізнатися всю правду, а там вирішимо, як діяти далі.

Влодимирський відповів:

— Але ж Ісаєв одразу попередив Валленберга, товаришу генерал: «Про справи не говорити». Він цим цілком ясно роз'яснив шведові, що камера «на підслуху»… Ми можемо дізнатися правду тільки на дачі.

Комуров підвів на Влодимирського очі:

— Наказ зрозуміли?

— Так точно, товаришу генерал.

— От і виконуйте…

…Аркадій Аркадійович зустрів Ісаєва біля дверей, передав дві радіограми від сина: «Бушують вітри, пострижусь, як ти велів, обіцяли відновити зв'язок найближчими днями». У другій, більш розгорнутій, просив поцілувати маму, дякував за те, що батько влаштував її у такий чудовий санаторій і просив негайно вислати, якщо, звичайно, це не дуже важко, набір американських вітамінів.

Аркадій Аркадійович кивнув на три коробки американських вітамінів, що лежали на столі:

— З ранку цим займався.

Ісаєв спитав:

— А як же ви йому це доставите? Там же літак сісти не може.

Аркадій Аркадійович щиро здивувався:

— Але ж вантажі ми туди з парашутами скидаємо!

Потім ще більше потемнів на обличчі і досадливо махнув рукою:

— Все ще не вірите? Пастки ставите?

— Тепер не ставлю. — відповів Ісаєв. — Відповідь логічна.

Аркадій Аркадійович простягнув йому конверт:

— Лист від Сашеньки і фотографія.

Ісаєв прочитав листа кілька разів, вдивляючись у кожен рядок, кадик ходив туди-сюди в горлі, але обличчя було непроникливим.

— Спасибі.

Аркадій Аркадійович походив по кабінету і, підвівши очі на віддушини, багатозначно подивився на Ісаєва.

Той ледь помітно кивнув: якщо тут усе знімають, то глядачеві здалося б, що він лише стомлено опустив голову.

— Всеволоде Володимировичу, я порадився з товаришами, і ми прийшли до висновку, що Валленберга не можна везти на дачу…

— В камері він говорити не буде… Ви ж фіксуєте наші з ним розмови… Я з самого початку попередив його, щоб він не затівав розмов про справу… Це ваша вина; якби ви задовольнили мої вимоги, все склалося б інакше…

— Я думаю, — після довгої паузи відповів Влодимирський, люто стримуючи себе, аби не дати цьому гаду по морді й не спитати, що він писав шведу на Біблії. — справі можна допомогти… Але це… Мені навіть страшно говорити… Це призведе вас до страждань…

— Вважаєте, що зараз я благоденствую?

— Працюєте, — сухо відрубав Аркадій Аркадійович. — Ви на службі, Всеволоде Володимировичу. Ви під погонами… Так от, коли ми повернемо вас після дводенної відсутності в камеру, то повернемо в наручниках… А зараз вип'єте таблетку брому, щоб зразу впасти на койку… Вас піднімуть… Ви знову впадете, вам накажуть встати, але ви не зможете, тоді вам оголосять карцер… Поспите в іншій камері, хоч добу… Потім знову надінуть наручники й приведуть до Валленберга. І ви сповідаєтесь йому, бо, скажете ви, цілком можливо, що вас розстріляють, а ви хочете, щоб правда про ваше життя залишилася в пам'яті бодай однієї людини…

— І я розповім йому про себе всю правду?

— Саме так.

— Він спитає, чому ви мені не вірите? — Ісаєв знизав плечима. — А коли вірите, то чому держите в браслетах і хочете розстріляти? В голові нормальної людини таке не вкладається…

— По-перше, ми вам віримо, Всеволоде Володимировичу, і ви це зрозуміли. По-друге, саме тому, що ми вам начебто не віримо, він вам повірить. І відкриється.