Відчай

2

— Здрастуйте, я ваш слідчий, мене звуть Роберт Клайв Макгрегор. Після того як ми проведемо цикл допитів, ви маєте право викликати адвоката: якби ви не були тим, ким були, ми дали б вам право запросити будь-якого адвоката вже на цій стадії слідства.

— А ким я був? — спитав Ісаєв.

— Ми маємо достатню інформацію про ваше минуле. Суть слідства полягає в тому, щоб в процесі нашого діалогу остаточно розставити всі крапки над «і».

— Можу я запитати?

— Поки ми не почали роботи — звичайно.

— Ви назвали своє ім'я, але я не знаю, яку країну ви представляєте…

— Я представляю секретну службу Великобританії. Задоволені відповіддю?

— Цілком. Дякую.

— Прізвище, ім'я, місце і рік народження?

Ісаєв готувався до такого запитання, він розумів: усе залежить від того, хто, де і як виголосить ці, здавалося б, дуже прості слова, але, почувши їх, розгубився, не знав, що відповісти…

…Привчений за двадцять п'ять років аналізувати, розглядаючи й оцінюючи всебічно не те що слово, а навіть паузу, погляд і жест, — як свій, так і співрозмовника, — Ісаєв був певен, що своїм, коли він повернеться на Батьківщину, відповідати не доведеться, там усе знають… Однак під час морської, такої страшної поїздки з «нікс фарштеєн» він непідвладно, з гнітючою образою й презирством дозволив собі нарешті почути те запитання, що жило в ньому, починаючи з тридцять шостого року, після процесу над Львом Борисовичем і Зінов'євим: «А власне хто тепер знає про мене, якщо Каменев, Зінов'єв, Бакаев і навіть кур'єр Центру Валя Ольберг — вороги народу?»

У тридцять сьомому, коли один за одним зникали ті, хто створював Чека, хто знав його чудово — Артузов, Кедров, Уншліхт, Бокій, Берзінь, Пузицький, — він відчув холодну порожнечу, немовби зовсім порвалася пуповина, що зв'язувала його з тими, з ким починав: з осені тридцять дев'ятого люди з Центру вже взагалі не виходили на нього.

Пакт з Гітлером він сприйняв трагічно, багато пив, шукав виправдання: об'єктивні — знаходив, але серце все одно краялось, воно непідвладне логіці і живе своїми законами в системі таїнства під назвою «Людина».

…Саме тоді Ісаєв заново прочитав книжку Вальтера Кривицького, резидента НКВС у Парижі, який виступив з викриттям Ягоди, Єжова і Сталіна. Ісаєв добре знав Кривицького, він тричі зустрічався з ним у Парижі й Амстердамі під час прогулянки на туристичному катері по тихих каналах, над якими поволі завмирали чайки; тоді його чомусь вразило, що вони не кигикали, як на березі чи в порту, дивно…

Зразу після того, як втеча Кривицького стала сенсацією, в тридцять сьомому ще, Ісаєв затаївся: «якщо він зрадив — значить назве імена Шандора, Треппера і моє». Але ланцюг продовжував функціонувати; відкликали трьох товаришів — мабуть, боялися за них, але потім докотилося, що дома їх розстріляли…

Отже, Кривицький беріг у собі те, що йому диктував обов'язок? Отже, він не відкрив імена товаришів по боротьбі з нацизмом? Отже, справді він пішов з ідейних міркувань? Зраднику розвідці насамперед відкриває імена друзів, а Вальтер же знав Яна, Кіма, та ні словом не згадав про них…

…Кривицького вбили, він забрав з собою імена товаришів, нікого у Європі не схопили; отже, він обрав шлях політичної боротьби проти терору, а не зради?

І все-таки Ісаєв тоді змінив квартиру і ліг на грунт, намагаючись збагнути, чи немає якогось зв'язку з тим, що відбувається дома, й тим, що кожної години затівалося в сірому будинку на Александерплац і в тих конспіративних квартирах, де він міг з'являтися, не викликаючи підозри у керівництва. Він, як ніхто, дуже добре знав внутрішні кордони рейху: «це моє діло, це мій агент, це моя інформація — не здумай до них доторкнутися: власність».

Він помітив радість у РСХА, коли надійшло повідомлення, що на партконференції з ЦК «за погану роботу» вивели колишнього наркома закордонних справ Литвинова; інакше, як «паршивий єврей, ворог НСДАП», його в Німеччині не називали.

Саме тоді в барі «Мексіко», добряче випивши, Шелленберг поманив пальцем Штірліца і, дзенькаючи склянками, аби перешкодити постійному записові всіх розмов, що велися тут за завданням Гейдріха, шепнув:

— Навіщо війна на два фронти?! Сталін же стелеться перед нами! Він капітулював за всіма параметрами! Він підладжується під наші невисловлені бажання, чого ж іще треба?!

Штірліц надіслав шифровану телеграму про це з Норвегії, додавши, що відповідь може чекати лише один день, дав адресу готелю — не свого, а того, що був навпроти. Через п'ять годин неподалік парадного під'їзду зупинився «паккард», вийшли троє; завчено розбіглися на всі боки — розглядали вітрини; той, хто сидів за кермом, поспішив до портьє, пробув там недовго, вийшов, знизав плечима, сів у машину й поїхав; трійця лишилася.

Через десять хвилин Ісаєв зателефонував портьє, назвався Зооле — псевдонім, який тоді знала Москва, спитав, чи не приходив до нього, директора Любекського відділення банку, пан, невисокий на зріст у бежевому капелюсі.

— Він тільки-но пішов, пане Зооле, дуже шкодую! Якщо хочете, я пошлю по нього? Може, він ще жде таксі.

— Ні, спасибі, — відповів Штірліц. — Пошліть вашу людину в готель «Метрополь», це навскоси, нехай залишить у портьє листа мого друга — він же приніс мені лист?

— Він переді мною, пане Зооле, зараз він буде у «Метрополі».

У шифролисті говорилося: «Спасибі за дуже цінне повідомлення. До Берліна вам повертатися ризиковано, подзвоніть у посольство, назвіть себе і залиште адресу, про вас подбають…»

Через півгодини Ісаєв, зламаний і розчавлений, виїхав на аеродром і взяв квиток до Берліна…

А може, справді у країні сталося найстрашніше, і до влади прийшли ті, хто хоче Гітлера? Хто ж хоче його?

І він не наважився тоді дати відповідь на це запитання — жалюгідно, приголомшено, з відчуттям мерзенної гидливості до самого себе…

…Куди б я звідси не втік, сказав він собі тоді, розуміючи, що вкотре вже виправдовує себе, вимолюючи у самого себе індульгенцію, мене всюди сприйматимуть як оберштурмбанфюрера СС, ворога, нациста, згубника демократії… Мене позбавили права сказати, хто я насправді, тому що вороги почнуть кампанію: «гестапо й НКВС уміють співробітничати навіть у розвідці: сумісність»… Вальтер Кривицький пішов чистим… Я служив у РСХА, я замараний тим, що ношу руни в петлицях і маю есесівську наколку на руці…

А тепер, сказав він собі уже в Берліні, тепер треба зробити все, щоб повернутися — нелегально — додому. І знищити там тих, хто зрадив минуле. Це найвища форма злочину — зрада минулого. Цього не прощають. За це карають на смерть… Ти здатен на це? Чи ти боягуз, запитував він себе вимогливо, з безсилою люттю.

Ця думка без упину крутилася в ньому до того дня, поки він не прочитав фрагменти плану «Барбаросса», а потім, у березні сорок першого, одержав шифровку з Центру, яка спочатку злякала його, бо ніхто не знав його нової адреси: «Ситуація в Югославії складається критична, ворогів народу, які провокували дома репресії, ліквідовано, просимо включитися в активну роботу».

Ісаєв відчув тоді щасливе полегшення, заснув без снотворного, але на ранок прокинувся з тією ж самою думкою: «значить, ти все простив? Ти все забув, як тільки тебе поманили пальцем?»

Але тоді він уже знову мав право дискутувати з самим собою, і тому він різко заперечив собі: «Мене поманили не пальцем, я не проститутка, мене відкрито повідомили, що були репресії і що з приходом нового наркома Берії минуле кануло в Лету: Марат — Дантон — Робесп'єр, революція не буває безкровною…»

— Я не відповідатиму на ваше запитання, містер Макгрегор…

Той кивнув, закурив, підсунув Ісаєву «Вінстон», записав відповідь на аркуш протоколу і перейшов до другого запитання:

— Прізвища, імена, роки і місця народження ваших батьків?

— І на це запитання я не відповідатиму.

— Ви член якоїсь профспілки, партії, пацифістської організації?

— Прочерк, будь ласка…

Макгрегор усміхнувся:

— Як мені відомо, поняття «прочерк» властиве тільки тоталітарним державам. Ми дотримуємося традицій. Я мушу записати вашу відповідь.

— Я не відповім і на це запитання.

— Ім'я і дівоче прізвище дружини?

— Я не відповідаю.

— У вас є діти?

— Не відповідаю…

Макгрегор перегорнув сторінку, знову закурив і сказав:

— З найнуднішими запитаннями ми покінчили, тепер перейдемо до діла.

Він відкрив другу папку, вийняв звідти фотографію Штірліца, кимось зроблену в Швейцарії біля пансіонату «Вірджінія», коли він шукав нещасного професора Плейшнера.

— Знаєте цю людину?

— Чимось схожа на мене…

— Але це не ви?

— Ні, це не я.

Макгрегор підсунув папку:

— Подивіться: там є ваші фото у формі, разом з Шелленбергом у Лісабоні, дані з вашої особистої справи, характеристики…

Все правильно: Макс фон Штірліц, штандартенфюрер СС, істинний арієць, відзначений нагородами фюрера і подяками рейхсфюрера, відданий ідеям НСДАП. Характер нордичний, стійкий, спортсмен, зв'язків, які його порочили б, з ворогами рейху не мав, родичів за кордоном нема, прізвища не міняв, ніхто з близьких не був заарештований гестапо…

— Цю людину знаєте? — посміхнуся Макгрегор. — Чи потрібні очні ставки?

— Я б не відмовився від очних ставок.

— Ви їх матимете. Але після того, як ми закінчимо нашу розмову.

— Містер Макгрегор, розмови не вийде. Я не відповім на жодне ваше запитання.

Той похитав головою:

— На одне відповісте: як ви себе почуваєте після такої бридкої подорожі? Прийшли до тями?

— Так. Трохи.

— Лікар не потрібен?

— Ні, спасибі.

— Якщо вас це не обтяжує, то закотіть рукав сорочки, я хочу сфотографувати номер вашого есесівського татуювання.

Ісаєв, повагавшись якусь мить, зрозумів, що відмовлятися безглуздо, закотив рукав, дав сфотографувати татуювання — невивідно-в'їдливу: тисячолітній рейх не допускав навіть думки про можливий крах, усе робилося на віки, міцно.

…А потім у цю кімнату з металевими важкими віконницями ввели штурмбанфюрера СС Ріббе з гестапо — дуже схуд, костюм теліпається, очі порожні, нерухомі, мляві руки висять уздовж тіла.

— Ви знаєте цю людину? — звернувся до нього Макгрегор.

— Так, прекрасно знаю, — монотонно-завчено відрапортував Ріббе. — Це штандартенфюрер СС Штірліц з політичної розвідки, довірена особа бригадефюрера Шелленберга.

— Вам доводилося працювати зі Штірліцем?

— Ні.

— Дякую вам, — з традиційним оксфордським придихом шанобливо мовив Макгрегор, — можете йти до себе.

Потім ввели Воленьку Пімезова, колишнього помічника Гіацинтова, начальника владивостоцької контррозвідки в двадцять другому — останньої обителі білої Росії…

— Знаєте цю людину?

Воленька був на відміну від Ріббе справжнім живчиком з сяючими очима, худий, але не змарнілий, на Ісаєва дививсь із захопленим інтересом:

— Господи! Максим Максимич! Скільки літ, скільки зим! І ви тут!

— Містер Пімезов, — несподівано різко, немовби злякавшись чогось, перепинив його Макгрегор, — будь ласка, без емоцій! Відповідайте тільки на мої запитання! Ви знаєте цю людину?

— Звичайно! Це Ісаєв, Максим Максимович… — Макгрегор звернувся до Ісаєва:

— Вам знайома ця людина?

— Ні.

— Містер Пімезов, — меланхолійно вів далі Макгрегор, — коли, де і за яких обставин ви познайомилися з людиною, яку маєте впізнати?

— Максим Максимович Ісаєв був відповідальним секретарем газети пана Ванюшина у нас у Владивостоці починаючи з двадцять першого…

Ісаєв відчув, як стисло серце, згадав здорованя Ванюшина, його очі, повні сліз, коли він у номері хабаровського готелю, розвалившись на шкурі білого ведмедя — найліпшій прикрасі трикімнатного люксу, — дав йому заміточку з газети: «Ви прочитайте, прочитайте уважно, Максиме Максимовичу! Чи хочете, щоб я? Вголос? Виразно? Га? Будь ласка: «Учора в мирового судді слухали справу кореспондента іноземної газети, якого звинуватили в порушенні громадської тиші… Кореспондент цей, Фредерік Раннет, сказав своїм гостям-іноземцям у ресторані, що в Росії можна будь-кому дати по фізіономії і тільки заплатити за це штраф… Побившись об заклад, Раннет підійшов до лакея Максимова і дав йому ляпаса. Суд присудив Раннета на сім днів арешту»… Ну?! Як?! І заголовочок: «У Росії все можна!». У нас усе можна, воістину! Он мені недавно наш прем'єр Спиридон Діонісійович Меркулов викладав своє кредо: «В репресіях супроти політичних противників дозування не потрібне, друже мій! Той стане у нас великим, хто пустить кров вчасно і до діла — тоді нехай її хоч річки ллються… Це немовби звільнення від хвороби, це як високий тиск знизити, людську пристрасть утихомирити! Головне — ворогів назвати, від них біда, не від самих же себе?!»

— Що ви можете сказати про діяльність Ісаєва? — Макгрегор дивився на Пімезова з легким презирством.

— Чудовий журналіст, «перо номер два», його боготворили в Примор'ї…

— Що можете додати до цих показань?

— Те, що протягом останніх семи місяців, перед тим як банди Червоної Армії увійшли у Владивосток, ми ретельно стежили за Максимом Максимовичем, підозрюючи його, і не без підстав, у тому, що він — лазутчик червоних.

Макгрегор обернувся до Ісаєва.

— Заперечуєте?

Той кивнув.

Макгрегор відпустив Пімезова (англійська у бідолахи жахлива, плутає часи, слова вимовляє на російський лад), простяг Ісаєву папочку рожевого кольору.

— Ознайомтесь…

Ісаєв відкрив папку і вперше здригнувся: прямо на нього дивилися сумні очі Сашеньки Гавриліної.

Він довго не міг одірватись від її фотографії (подумав машинально, що це не оригінал, а копія), потім акуратно прикрив папку:

— Містер Макгрегор, я хотів би знати, що ви від мене хочете? Може, це допоможе нашому діалогу…

Той згідливо кивнув:

— Я готовий відповісти. Мене і мою службу цікавить, на кого ви працювали по-справжньому: на червоних, Шелленберга чи на представника американської розвідки містера Пола Роумена, разом з яким, починаючи з сорок шостого року, розвинули бурхливу діяльність у Латинській Америці по розшуку шефа гестапо Мюллера?

— Коли я відповім, що по-справжньому працював лише на червоних, це буде певним конфузом для британської служби: допитувати представника російського союзника — без співробітника посольства…

— Це так, ваша правда, містер Штірліц-Ісаєв… Але ж ви не зробили такої заяви… Тому я допитую вас як есесівського злочинця…

— Значить, коли я зроблю таку заяву, представника російського посольства запросять сюди?

Макгрегор знизав плечима:

— Хто ж запрошує дипломатів на конспіративну квартиру секретної служби? Ми підшукаємо для цього інше місце… Отже, я можу записати: ви визнаєте, що працювали на росіян?

— Так.

— Назвіть імена тих, хто може поручитися за вас у Москві.

Ісаєв відчув фізично, як англієць його вдарив: кого він може назвати? Кого? Постишева? Блюхера? Каменева? Кедрова? Уншліхта? Артузова? Берзіна? Кого?!

— Я вважаю це недоцільним.

— Можна поцікавитися: чому?

— На це запитання я не відповідатиму.

— Як нам повідомити росіянам ваше ім'я?

— А ви дайте їм ті імена, що їх називали пани, викликані вами для впізнання…

— Добре, — і Макгрегор простяг Штірліцу своє вічне перо. — Будь ласка, переконайтесь у правильності ваших відповідей і підпишіть кожну.

Переконавшись у тому, що його відповіді записано правильно, — цілковите заперечення геть усього, — Максим Максимович підписав кожну свою відповідь.

Макгрегор сховав папір у портфель, відкланявся і, вже відчинивши двері кімнати-камери, замислено спитав:

— А якби вам не послали ковдру з клеймом «Куйбишева», ви заговорили б російською?

І, не діждавшись відповіді, вийшов.