Відчай

10

Член Політбюро Всесоюзної Комуністичної партії більшовиків, маршал, Герой Радянського Союзу, заступник Голови Ради Міністрів Союзу PCP, депутат Верховних Рад СРСР і РРФСР, багатолітній шеф держбезпеки товариш Берія Лаврентій Павлович відчував до Сталіна дедалі більшу й більшу ненависть — особливо після того як Маленкова (під натиском Жданова) послали в Ташкент і Берія лишився віч-на-віч з «бандою» — так він називав членів ПБ.

Він ненавидів його так, як ненавидять стариків, що вижили з розуму, але яких, проте, за законами мегрельського села належить шанувати, виявляти до них прилюдну повагу, не перебивати, коли вони плетуть нісенітницю, безупинно славити, підносячи їхній розум і заслуги.

Берія розумів, що Сталін, поставивши під кулі своїх висуванців Ягоду і Єжова, рано чи пізно розплатиться й з ним, носієм його таємниць, без вагань і жалості.

Він зрозумів це давно, ще в тридцять дев'ятому, коли Сталін, призначивши його наркомом, не кооптував його в Політбюро.

Він тоді відразу ж вичислив наслідки: черговий «виконавець» негайно переорієнтував роботу НКВС, організував убивство Троцького, Кривицького, Рейсса, переніс акценти на таємницю закордонної служби, провів ряд показових процесів над єжовськими садистами, реабілітував кілька тисяч комуністів, забезпечивши собі ореол «ліберала і законника». Трохи заспокоївся, коли почалася війна, бо став членом ДКО, легендарного Державного Комітету Оборони, — тепер уже нарівні з Молотовим, Ворошиловим, Кагановичем, Ждановим, Вознесенським, Мікояном і Косигіним; відчув зоряний час, коли став членом Політбюро. Подружив з Єгором (так звали Маленкова), їхній альянс — могутня сила. Але, після того як Сталін виступив у лютому сорок шостого перед виборцями і нічого не сказав про торжество комунізму, а лише про велич Держави, Берія зрозумів: наближається кардинальний поворот політики, що неможливий без великої крові. Отоді він і зметикував: порятунок і життя лише в тому, якщо він візьме на себе проект по створенню атомної бомби (після Потсдама Сталін марив нею) і тихенько відійде від прямого керівництва МДБ.

Однак дедалі більше він відчував, що його позиції похитнулися, бо гору брав прагматик Вознесенький, якого Сталін перевів з кандидатів у члени Політбюро, незважаючи на ті заходи, котрих свого часу він ужив разом з Маленковим, Ворошиловим і Сусловим; злет Вознесенького, звісно, пройшов не без впливу Жданова. І зараз секретар ЦК Кузнецов, який узяв відділи Маленкова, став, таким чином, курирувати Берію. Що ж, операцію проти Берії почали, його дні лічені, якщо дати Жданову і Вознесенському прибрати до рук владу. Отже, буде боротьба. А що в цьому житті дається без боротьби?! Або смерть, або перемога, третього не може бути.

…Якось Деканозов розповідав, що фюрер став фанатичним антисемітом, коли йому сказали, що доктор Блох, єврей за національністю, який лікував його матір від раку, застосовував не ті медикаменти… Спочатку Берія пропустив це повз вуха, чекав гостю, чарівну дівчину, порученець Саркисов побачив її на вулиці Олексія Толстого, новеньких Берія дуже любив, хоч зберігав дружні стосунки з усіма своїми подругами, навіть коли вже не спав з ними…

Він ще не зрозумів, чому вночі, враз прокинувшись, наче хтось штовхнув його в плече, згадав розповідь «долбаря» (так у вузькому колі називали Деканозова після того, як він, запросивши молоденьку стенографістку, зачинив двері кабінету, зняв штани й показав їй член: «Дівчинко, я хочу, щоб нам стало солодко». Але дівчина була суворих правил і мала крутий характер: викинула у вікно штани заступника міністра закордонних справ; скандал погасили, відправивши дівку в посольство у Монголію; на кордоні заарештували — везла «контрабанду», підклали в сумочку дві тисячі карбованців). Берія тоді не відразу заснув, так і не збагнувши, чому згадав розповідь Деканозова про єврейського лікаря Блоха, але в думці досить часто до неї повертався…

…Починаючи з березня сімнадцятого, коли стали палити поліцейські околодки і будинки охоронних відділень, у ньому, Лаврентії Берії, постійно жив затаєний страх: а що, коли в архівах залишилися сліди його зустрічей з тими, хто вів з ним таємні розмови про його, Лаврентія, друзів по підпільному гуртку «соціал-демократів»: про Гоглідзе (тепер начальник ГУЛАГу, Головного управління таборів, усі секретарі сибірських і далекосхідних обкомів та крайкомів — під ним, у кулаці), про Всеволода Меркулова (був куратором розвідки, мудрець, ерудит, без нього й помічника Петра Шарія не виходив жоден документ наркома, жодна його доповідь; зараз відтерли в ГУРМЗ[5], Мірджафара Багірова (призначений вождем азербайджанських більшовиків — з його, Берії, подання). Одна надія була на те, що папери згоріли, але до двадцять другого року, до тієї пори, поки він не став заступником голови АзЧека і не дістав у свої руки архіви, він страждав од безсоння — і це в його роки, всього лише двадцять два, ровесник віку!

Кілька документів, які він знайшов у папках особливого відділу охранки, потрясли його. Спочатку він хотів спалити їх, але потім передумав, поїхав за місто, шофера й охоронника залишив у машині, пішов погуляти в ліс: «Хочу послухати, як співають пташки, стомився». Отам, у лісі, одвалив камінь і сховав гумовий пакет — ніхто не знайде; спецповідомлення охранки були не про нього, про себе він усе спалив; рапорти були про іншу людину, датувалися дев'ятим і дванадцятим роком.

Шофера й охоронника доручив усунути своєму помічникові з оперроботи; через годину після того як завдання було виконано, організував стіл і сам сипонув у келих помічникові; ховали урочисто, з оркестром і залпами червоноармійців над свіжою могилою, — кінці у воду…

Узимку двадцять четвертого до нього в Тбілісі подзвонив Сталін і попередив, що він, Берія, новий голова ГрузЧека, відповідає головою за безпеку і проведення вільного часу Льва Давидовича, який лікувався в Сухумі: «Ні на крок не відпускати, голову зітнемо, коли що, — самі знаєте, які ще сильні меншовики в Закавказзі, доповідати кожного дня…»

Він доповідав — по телефону. Він розумів, чого жде від нього Сталін, але офіційні рапорти підписував його заступник: ще не ясно було, куди повернеться справа, — з армією жарти погані, а Лев Давидович — наркомвійськмор, Троцький це Троцький, визнаний вождь Робітничо-Селянської Червоної Армії.

Але, після того як Зінов'єв і Каменев у двадцять п'ятому році виступили проти Сталіна, оголосивши на Чотирнадцятому з'їзді, що він не може керувати штабом партії, а Троцький промовчав, не підтримав, віддавши їх, таким чином, на заклання Кобі й Бухаріну, після того як ліваки втратили свої позиції в ЦК, Берія до кінця переконався: час вагань скінчився, ставку зроблено остаточно.

Тому, коли в Тбілісі приїхав Каменев, який ще лишався членом ЦК, Берія влаштував розкішний стіл (був щиро здивований чудовою грузинською, якою розмовляв Каменев, — народився тут, виховувався серед грузинів), піднімав тости за друга Ілліча, що очолив Інститут Маркса — Леніна, і редактора зібрання творів незабутнього вождя.

Наступного дня підвів до нього двох інформаторів, ті легко розговорили Льва Борисовича, думки своєї про Сталіна не приховував, підкреслював дружбу свою з Мдівані й Махарадзе, ворогами Коби; цей матеріал Берія сам одвіз Сталіну і вручив особисто в руки.

…Із зачаєним захопленням Берія спостерігав, як на Політбюро Вознесенський — єдиний з усіх — спокійно і впевнено заперечував Сталіну, сперечався з ним, оперуючи цифрами і фактами. Старець з неприхованою любов'ю дивився на професора, погоджувався з ним, звичайно, не завжди, але явно виділяв його своєю шанобливою увагою; одного разу, коли Вознесенського не було, сказав: «Треба подумати, може дати йому Сталінську премію за його брошуру про воєнну економіку… Хоч вона й не безсуперечлива, але все-таки він добре попрацював, сам написав — не помічники…»

Якщо він — єдиний з членів ПБ — одержить премію, важко передбачити, що буде далі, тим паче що Кузнецов і Вознесенський — ленінградці, одна банда.

Вознесенського, Кузнецова і, звичайно, Жданова треба позбутися — в цьому порятунок. Але цю операцію має провести хтось інший, потрібна комбінація; на мені немає жодного політичного процесу в країні, і я не збираюсь їх брати на себе, я тільки усунув Троцького й Кривицького. Старцеві це сподобалось, страшенно полюбляє інтригу, а розвідка — це довга інтрига, комбінація може розвиватися роки, а то й десятиліття…

Берія розумів: якщо компрометуючі матеріали на суперників буде підібрано, якщо настане час для операції, наслідком якої буде арешт, тортури, суд і розстріл, усе це намагатимуться звалити на нього. Але Вознесенський і Кузнецов не зізнаються в шпигунстві, їх не обдуриш, як Пятакова й Рикова, не зламаєш, як Радека й Раковського, не умовиш, як Ягоду і Буланова… Вони дуже добре розуміють, що ніяке зізнання не збереже їм життя; краще вже загинути, як Постишев, Чубар чи Ейхе — мовчки, хоч публічної ганьби не буде, зате запитання в народі лишаться, а будь-яке запитання рано чи пізно породить відповідь, немає нічого без відповіді в цьому світі.

Саме тому Берія двічі зустрівся з Ждановим — один раз приїхав до нього на дачу, вдруге — в ЦК, акуратно підкинув, що курирувати атомний проект і органи йому не під силу, треба висувати молодих. Не він, а Суслов назвав Віктора Абакумова — чудовий працівник, добре зарекомендував себе під час війни, безмежно відданий Сталіну, росіянин, з бідняцької сім'ї, чим не нарком?

Зайшов Берія і до Кузнецова (за протоколом щомісяця заходив до секретаря ЦК, хоч сам був членом Політбюро; це ввійшло в звичай при Сталіну, коли він сформував свій Секретаріат, — на зміну Крестинському і Серебрякову привів Молотова, той також підібрав людей по собі; і Зінов'єв, що приїжджав з Пітера, і Риков з Каменевим вважали своїм обов'язком зазирнути до секретаря ЦК — зосередження всієї поточної роботи; відтоді й почалося, попили чаю з сухариками, Берія заговорив про те ж саме: «Атомний проект забирає весь час, треба висувати на Луб'янку сильну людину, кандидатури в мене немає, назвав би Гоглідзе чи Багірова, але, гадаю, доцільніше призначити росіянина, не можна не зважати на настрій великого народу, що кров'ю заслужив право зайняти чільне місце в країні…»

Берія знав, що удар, якого завдав Жданов по Ахматовій і Зощенку, був прелюдією широкої кампанії проти інтелектуалів; як завжди, Сталін порекомендував спочатку вдарити по росіянах: «Наші все витерплять, не страшно, зате розв'яжемо собі руки в головному». Він ретельно калькулював можливу реакцію західних друзів, тому атаку починав спроквола, заздалегідь вибудовуючи лінію захисту. «Винен Жданов, його ідея».

Судячи з того, як Сталін після перемоги правих в Ізраїлі роздратовано кинув йому: «Подивіться уважно, чим займається наш Єврейський антифашистський комітет, народові набрид безконечний плач ізраїлів», Берія зрозумів, що настав час готувати компрометуючі матеріали на керівників комітету — Лозовського, Міхоелса, письменників Переца Маркіша і Фефера. Отже — новий процес?

Ні, він не хоче так просто втрачати репутацію, яку здобув у тридцять дев'ятому.

…За день перед тим як Сталін призначив його заступником Єжова, — того вже звільнили, в наркоматі не з'являвся; — він віддав непідписаний наказ «почистити» єжовські підвали; цілу ніч розстрілювали більшовиків, які винесли всі тортури, ні в чому не зізнавшись; треба знищити всіх, хто був зв'язаний з Орджонікідзе, Постишевим, Ейхе, Косіором, Чубарем; як-не-як члени Політбюро; ніяких слідів залишати не можна — порада Сталіна.

Коли вранці Берії доповіли, що наказ виконано, розстріляли вісім тисяч ув'язнених, він тяжко зітхнув:

— Було наказано «почистити»! Це означає — випустити людей, а не сваволити. Негайно розстріляти всіх розстрілювачів, це не люди — пекельне кодло.

…Коли в липні сорок першого з Білорусії привезли командарма Павлова, Берія проговорив з ним усю ніч, дякував за допомогу, яку подавав той чекістам з літа тридцять сьомого, обіцяв захистити його перед товаришем Сталіним; наказ на розстріл підписав не він, а вище керівництво, він тільки підготував документи.

У сорок четвертому, коли син наркома авіаційної промисловості Шахуріна застрелив на сходах Камінного мосту дочку посла Уманського, апарат почав дути справу: вийшли на дітей Мікояна, заарештували, меншому виповнилося щойно шістнадцять. Берія затаєно ждав, чи не повалиться Мікоян, як-не-як саме Серго й він, ветерани, давали санкцію на його, Берії, вступ у грузинську партію меншовиків — звичайно, для «нелегальної роботи»; Серго, на щастя, немає, а Мікоян міг копнути його минуле, небезпечний. Але Сталін Мікояна не чіпав; Берія після засідання ПБ шепнув: «Не хвилюйся, Анастас, я подбаю про хлопчиків, їх добре влаштують, усе обійдеться, ти тримався мужньо».

…А тепер — він відчував це шкірою — божевільний Старець знову захотів кривавих ігрищ, і, якщо він, Берія, залишиться шефом Луб'янки, після цих спектаклів настане його черга.

Але чому Сталін не прибрав Вишинського після процесів, запитував себе Берія. Чому, навпаки, він його підняв? Тому, відповів він собі, що Вишинський працював з трупами, які заздалегідь вивчили відповіді на його запитання, а вчити ці божевільні відповіді їх примушував Ягода і Єжов.

Він згадав, як Меркулов приїхав до нього на дачу доповідати про справи, і на прогулянці — це було в тридцять дев'ятому — запропонував запустити в народ термін «єжовщина»… Через п'ять днів його люди прохопилися словом у Великому театрі після «Кармен», яку співала Вірочка Давидова, назавтра по Москві поповзло; ніщо так швидко не розходиться, як чутки, особливо в тому суспільстві, котре позбавлене інформації…

Єжову протиставляли його, Берію: істинний наступник Дзержинського, учень Вождя, як при ньому спокійно дишеться в країні, ніяких порушень закону…

Генерал Ричагов, який наважився грубити Сталіну на ПБ у сорок першому, сам засудив себе на смерть; командарма Штерна можна було врятувати, якби він відрікся від Блюхера… Але ж Мерецкова, Рокоссовського і Ванникова врятував я, Берія! Армія цього не забуде!

На мені немає процесів, повторив собі Берія, і не повинно бути. Нехай це роблять інші, а я дам наказ пристрелити їх у камері, як Єжова, коли той метався, падав на коліна, а в нього вганяли кулю за кулею ті двоє, яких назвав Сталін поіменно: керуючі справами ЦК Крупін і Панюшкін…

…Коли Віктор Абакумов сів у його кабінет, Берія на Луб'янці більше не з'являвся, працював у Кремлі, але «шарашки» залишив за собою; часто їздив туди, довго розмовляв з одним із керівників «Червоної капели» Шандором Радо, з Туполєвим; пив разом з ними каву, по-товариському обговорював не лише поточну роботу, а й міжнародні справи; «шарашники» приймали всі «голоси», заглушки не було — специфіка їхньої наукової роботи того вимагала; з інтересом розглядав Сергія Корольова — непогамовна фантазія; Сталіна посвячувати в його ідеї не можна, рано, Старець пам'ятав це ім'я, аж надто завзято піклувалися про нього Гризодубова і Громов, саме вони й витягли його з камери смертників; якби не схиляння Сталіна перед уславленими льотчиками — шльопнули б цього нового Ціолковського відразу…

…Нехай собі Абакумов працює, нехай відчуває себе хазяїном у лавці, все одно кожен крок нового міністра підконтрольний: глибинні операції готують його, Берії, люди, йому, Абакумову, доповідають тільки те, що він, Берія, санкціонує.

…І ось зараз перед ним сидять розгублені Деканозов і Комуров, хоч усіляко цю свою розгубленість намагаються приховати, а він, Берія, розуміючи, що сталося щось надзвичайне, неквапливо читає документи, хоч і не бачить букв, а вичисляє партитуру майбутньої розмови; він не може не вичислити будь-який поворот розмови, бо Деканозов як-не-як сидів з Молотовим двері навпроти дверей; через рік-два Молотов утратить свої позиції, план операції розроблено, Жемчужина, його дружина, стане суб'єктом єврейської комбінації, витримка і ще раз витримка… Деканозов хоч і вірний йому, але небезпечний ще й тим, що почав своє політичне життя як брат одного з лідерів бойовиків вірменського «Дашнакцутюн»; зброєю ділився з Литвиновим і через нього — з Камо і Кобою. Старець доброзичливо ставиться до нього, досі називає так, як писали про брата у зведеннях охранки, — «Деканозі»… Прокляття якесь, нікому не можна вірити, нікому і ні за яких обставин…

…Відклавши нарешті червоні й сині папки, Берія зняв пенсне, потер повіки, всміхнувся візитерам своєю несподіваною чарівною усмішкою й спитав:

— Що сталося?

Деканозов і Комуров переглянулись: мабуть, так і не вирішили, хто з них доповідатиме.

— Дозвольте, почну я, Лаврентію Павловичу, — трохи розгублено сказав Деканозов. — Богдан доповнить і поправить, коли щось не так.

— Починайте, слухаю…

— Ви, звичайно, пригадуєте «дев'ятого»? Він же Юстас? Працював у Берліні, в Шелленберга…

Берія відповів не зразу, бо допускав, що Абакумов міг уткнути і йому в кабінет прослушку — на прохання Старця, звичайно, адже він, Берія, ставив «жучки» у Молотова, Кагановича, Жданова, Ворошилова — деспот хотів знати, про що його гвардія розмовляє дома, в кабінеті, на дачі, а чому тепер не послухати і його, Берію?

— Ні, — відповів маршал, хоч начебто йому щось розповідав Меркулов, особливо звертав увагу на те, що батько полковника Чека був членом меншовицького центрального комітету. Берія тоді поцікавився його долею: коли посадили?

Меркулов відповів, що старший Владимиров загинув у двадцять першому від білобандитської кулі, активну роботу в партії припинив ще в лютому вісімнадцятого, був цілком лояльним, судячи з документів, що збереглися.

— А хто ці документи готував? — замислено спитав тоді Берія. — Якісь Александровичі, Уншліхти або Кедрови з Бокіями? Ви його викличте сюди, цього Юстаса, нехай на нього тут подивляться, дома людину краще видно, ніж за кордоном…

Саме тоді Ісаєву й надіслали шифровку з проханням повернутися, але зв'язок з ним обірвався, відновився лише під час югославської кризи, у квітні сорок першого. Його вже не викликали, бо Берія тоді точно знав, що Гітлер почне війну саме двадцять другого червня, інформація була абсолютна, але повторити це Хазяїнові було безумством, той лютував так, що міг кинути в камеру, підняти на дибу, знищити…

— Ви пригадуєте, Лаврентію Павловичу, — тихо сказав Комуров. — Ми за вашою вказівкою готували на нього документи на звання Героя за зрив переговорів у Швейцарії між Даллесом і німцями…

— А чому ви, власне, з'явилися до мене, а не пішли з цим питанням до Абакумова? — здивувався Берія. — Я зараз подзвоню до нього, проведіть нараду, а потім, якщо вирішите порадитися, приїжджайте втрьох, навіщо ігнорувати наркома?

Деканозов, мабуть, зрозумів ті мотиви, що примушували Берію поводитись саме так.

— Оскільки Абакумов, — сказав він, — тоді, коли працював Штірліц, займався СМЕРШем, ми не хочемо ставити наркома в незручне становище…

Але Комуров гнув своє:

— Віктор не орієнтується в цій ситуації, Лаврентію Павловичу… А коли зрозуміє, то може повернути справу не туди, куди слід.

Берія схопився з-за столу:

— Ти свої інтриги облиш! Що за батумські штучки?! Одну справу робите!

Сховавши папки в сейф, викликав Саркисова:

— Подзвони на дачу, нехай накриють стіл на трьох, голова тріщить, хоч годинку повітрям подихаю, — і пішов до дверей, кинувши Деканозову й Комурову: — Їдьмо, я вам там мозок прополощу, інтригани…

Тільки в машині, відгородившись од шофера й охоронника товстим склом, Берія сказав:

— Ну, тепер розповідайте…

— Ініціатором арешту цього самого Ісаєва був я, Лаврентію Павловичу, — сказав Деканозов. — Богдан тільки ордер підписав… Справа в тому, що він може стати ключовою фігурою у справі Валленберга, а ви знаєте, як Йосиф Віссаріонович ставиться до цього безглуздого інциденту…

— Це не безглуздий інцидент, — заперечив Комуров. — Ми хотіли віддати Валленберга шведам, але Абакумов особисто вивіз його з Будапешта в Москву і почав м'яти, вибиваючи зізнання, що той працював на гестапо… Ну й пом'яв — ми його насилу відходили…

— Що у вас є на Ісаєва? — спитав Берія.

— Звернення до Кузнецова й Лозовського, — відповів Деканозов. — Тобто зв'язок з ворогами… З майбутніми ворогами народу… Це перше. Зізнання, що він є прибічником Тіто, — два… Решту досить незграбно зробив Влодимирський, він тепер, — Деканозов посміхнувся, — «Аркадій Аркадійович»… Маємо зізнання, що зустрічався з Троцьким, називав його «вождем РСЧА»… Курить фіміам Тіто… Є зобов'язання «працювати на англійців», підібрано квітневі шифровки з Берліна, щоб ми переказували гроші на його ім'я у Парагвай…

Берія досадливо перебив Деканозова:

— Якщо мене не зраджує пам'ять, Меркулов вважав це грою…

Комуров зітхнув:

— До речі, він ще там, у Південній Америці, в нашому посольстві просив, щоб ми негайно забрали Мюллера, давав координати… Але ж сидять на місцях анкетні йолопи, що для них Мюллер?!

— Хто призначав цих людей? — спитав зацікавлено Берія.

— Ми, Наркомат закордонних справ, — відповів Деканозов. — Але є віза Абакумова.

— Підготуйте мені записку, — сказав Берія.

…На дачі і в своєму особняку на вулиці Качалова Берія не боявся підслухування (точніше, не в такій мірі, щоб непорушно уникати ризикованих розмов), оскільки запрошував до себе Курчатова, реабілітованого Ландау, Мікуліна, інших учених, він увів в особисту охорону свого інженера, який контролював можливість проникнення «ворожих технічних спецслужб»; абакумівські «жучки» знайшли б неодмінно; в Кремлі така профілактика була неприпустима — хоч Сталін давно вже не жив тут, перебравшись на Близьку дачу, але працювати приїжджав сюди — негайно настукали б…

І все-таки Берія, коли сів за стіл, машинально ввімкнув приймач і розмову продовжив, бо в голові його щось зріло, важко, похмуро крутилося, немов жорна гігантського млина приладнувалися одне до одного…

Валленберг цікавив його такою ж мірою, як і Сталіна; Швеція й досі вимагала повернути викраденого дипломата; взимку сорок п'ятого посол у Стокгольмі Олександра Коллонтай, та й сам Деканозов запевнили шведські власті, що Валленберг перебуває в Будапешті під охороною радянських військ; як тільки закінчаться вуличні бої, його відправлять додому, немає ніяких підстав для занепокоєння.

Але Абакумов вивіз Валленберга до Москви; швед справді нічого не знав, крім того, що переговори з нацистами про врятування приречених в'язнів концтаборів ведуть і американці в Швейцарії.

Абакумов навалився на Валленберга з усією люттю, на яку був здатен, нещасний опинився в госпіталі, а шведи вимагали відповіді від Москви, до Сталіна звернувся міністр закордонних справ Трюгве Лі, який мав стати генеральним секретарем Об'єднаних Націй.

— Що зі шведом? — роздратовано спитав Сталін, викликавши Берію. — Чому Коллонтай сказала, що він у нас? Він справді тут? Якщо дійсно був гестапівським агентом — виведіть на процес, запросіть пресу, знайдіть свідків, не мені вас учити…

Але невдовзі вибухнула чергова криза в Берліні, не до шведа; потім Берія акуратно відійшов од Луб'янки, а тепер — у зв'язку зі справою цього банкіра — Ісаєв обіцяє опублікувати книгу про розмови Деканозова з Герінгом і Риббентропом… Деканозов — його людина, сидів у Молотова зрештою як зв'язковий; отже, якщо книжка справді вийде, буде завдано удару по ньому, Берії, бо він — прямо чи опосередковано — керував роботою апарату, коли цей чортів Штірліц був у рейху, єдиний укорінений у РСХА…

— Ну гаразд, — вислухавши гостей, замислено мовив Берія, — а що, власне, він міг знати про нас, крім дівок Деканозова і його розмов з Герінгом? Що нам Герінг? Відмовимося, та й годі! Фальсифікація історії, провокація панів імперіалістів! На дівок зовсім відповідати не будемо, брудні плітки. Що він міг знати ще?

— Він міг знати все про операцію по усуненню Лейби, — сказав Комуров.

Берія нахмурився, не відразу його зрозумівши, потім посміхнувся:

— Троцького, чи що? Лейба… Скільки мільйонів коштує нам цей Лейба… Ну написав Лейба книжку про Хазяїна — гидку, наклепницьку, надрукували її, а який результат? Пшик! Нуль! Розумні люди навіть повернули її на нашу користь: «Смертельний ворог диктатора пише про цього з повагою»…

— Він може знати й напевно знає про наші ділові підходи до Гітлера з тридцять п'ятого, — сказав Деканозов.

— Ви маєте на увазі Дадіані?

— Так…

— Ще щось?

— Секретні протоколи, підписані Молотовим і Ріббентропом, знищення нашої агентурної сітки в Німеччині, наказ про припинення роботи по націонал-соціалізму… — Деканозов зітхнув. — Він знає багато, Лаврентію Павловичу… Він пересікався з Орловим, який зник з Іспанії і якого ми не можемо знайти… Орлов знав таке, від чого волосся дибом стане, якщо він відкриє це…

— То примусьте цього Ісаєва розповісти, що він написав! — Берія не міг приховати роздратування. — Чи розучилися працювати?!

— Він не розвалиться, — впевнено сказав Комуров. — Варіант Постишева.

— А фармакологія навіщо?! — Берія почав їсти смажене порося. — Візьміть показання, викупіть його рукопис, невже важко скласти план і здійснити його? Грошей не пошкодуємо, гроші вирішують усе.

— Лаврентію Павловичу, тут особливий випадок, — знову, заперечив Деканозов. — За словами Ісаєва, рукопис у сейфі, в Лос-Анджелесі… Його друзі й адвокати мають право віддати папку тільки йому і лише в Америці…

— А якщо він блефує? — спитав Берія. — Ви таке допускаєте?

— А якщо його книжку все-таки надрукують?

Берія посміхнувся:

— Боїтесь, розкажуть про ваших берлінських дівок? За це Хазяїн справді спустить сім шкур…

— Але ж подання на мене, як на посла в рейху, писав не Молотов, а ви…

Берія неквапливо доїв порося, відставив тарілку і, добре витерши руки туго накрохмаленою серветкою, неголосно сказав:

— Товаришу заступник міністра закордонних справ, але ж у порядних людей це називається шантажем. — І, перейшовши на крик, вигукнув: — А ну, геть з-за столу, мамапгалі! Геть звідси!

Деканозов повільно підвівся, вийшов з-за столу і, згорблений, принижений, покинув кімнату.

— Що ти пропонуєш? — Берія звернувся до Комурова.

— У нас його дружина й син. Не те щоб дружина — мати його сина, так точніше… Але вона старуха, з нею перестарались… І з сином також, хлопець збожеволів… А цей Владимиров відмовляється працювати з Валленбергом, якщо ми не дамо йому побачення з сином…

— Він росіянин?

— Так.

— А якщо відпустити його бабу й придурка?

— По-перше, він не повірить… По-друге, він каже, що має періодично запрошувати американців, аби вони не опублікували його матеріалів…

— Ну й що, нехай! — розлютився Берія. — Плювати ми хотіли!

Комуров похитав головою:

— Перші тижні він сидів у нас на дачі й диктував про свою роботу, Лаврентію Павловичу… У нього такі виходи, яких немає й не було ні в кого з наших… Те, як він описав убивство Рема і Штрассера, — всього кілька абзаців — цілком проектується на справу Кірова… І це він писав не в камері, а на дачі, чекаючи, коли ми «підготуємо» сім'ю до зустрічі… Я прихопив з собою розшифровку. — Комуров вийшов у хол, узяв з папки рукопис, віддав Берії. — Він був знайомий з Каменевим, Бухаріним, Крестинським; Дзержинський справді підписував на нього накази, і що — найнеприємніше — ми знайшли подання Дзержинського на Червоний Прапор цьому Владимирову-Ісаєву… І Указ ВЦВКу… Ми знайшли це тільки вчора…

— Їдь на господарство, — сказав Берія. — Рукопис я подивлюся… Деканозі передай, що прийму через тиждень, але щоб він не входив до мене, а рачки повз… Ісаєва посади до Валленберга…

— А чи варто?

— А що? Слабий швед?

— Так.

— Але голова варить?

— Аж занадто.

— Чудово. Пиши не те що кожне їхнє слово, а навіть зітхання. У неділю буду готовий до розмови, — і Берія показав очима на папку Максима Максимовича.

…У Кремль Берія не повернувся: не міг відірватись од роботи Ісаєва; закінчив о п'ятій ранку, довго ходив у своєму сосновому бору, досадливо махнувши Саркисову і двом охоронникам, щоб ішли геть, — безперервно маячили за ним зачаєними тінями.

«Але ж тільки одна людина, якщо дати їй пістолет у руки, пустить кулю в лоб Старця, — дуже повільно, лякаючись самого себе, Берія вимовив ці страшні слова й знову оглянувся, чи не зірвалося з язика. — Ось він, порятунок від божевільного деспота! Ось яку комбінацію розіграти б! Ось що сунути б Абакумову!»

Ах, Єгоре, Єгоре! Як же не вистачає тебе, Маленков! Сам-один я, один…

Отоді він і сказав собі; «Ісаєва до такого діла треба готувати заздалегідь, а от якщо я не поверну до Москви Маленкова, — найближчим часом, — моя кар'єра закінчена, Старець став повним психом, настрій змінюється п'ять разів на день, жах…»