Відважні

Розділ дев'ятий ВТЕЧА

Старий підвал міцного столітнього будинку здавався начальнику поліції найбільш надійним місцем для арештованих. І справді, досі ще нікому не щастило звідти втекти.

Товсті, оббиті залізом двері, маленьке віконце — дорослий в нього не пролізе. А дитина?.. Та хто міг би про це подумати?

Коли поліцай вивів Юренєва на допит, діди переглянулися і з полегшенням зітхнули.

— Хоч би ти не вернувся, волоцюго! — сказав рябий і сплюнув на підлогу.

Миколка образився за Михайла:

— Навіщо ви так? Що він вам зробив?..

— Ти ще дурненький, Миколко! Підростеш, тоді розумітимеш.

Майя підтримала Миколку:

— А чим же Михайло поганий, дідуню? Він веселий.

— Авжеж, надто навіть веселий, — обізвався другий дід, з розтріпаною рудою бородою; звали його Степаном Лукичем. — Від такої веселості люди кривавими сльозами плачуть.

Діди похмуро замовкли. За деякими ознаками вони зрозуміли, що Михайла навмисне підсадили до них поліцаї. Надто він спокійний, — багато спав, і не було в нього тривожного чекання. Навіть коли його викликали, він схопився з нар з таким виглядом, наче давно цього чекав. Поганий актор! Зіграти не міг як слід. Вони одразу побачили, що це за людина. І за ці дні він нічого від них не дізнався. А вся історія з його втечею, про яку розповів Миколка, не справила на дідів ніякого враження. Якщо він чесна людина, то треба ж бути просто ослом, щоб лізти в сарай помічника бургомістра! Довіритися такому — однаково, що піти і донести на самого себе.

Сидячи поруч з Майєю, Миколка розгублено думав про те, як усе складно в житті. Раніше все здавалося йому зовсім простим. Він грався у дворі з дітьми, а коли підріс, почав ходити до школи. Біля пам'ятника Леніну його прийняли в піонери. Він пам'ятає цей весняний день. Побачивши сина з червоним галстуком, батько весело підвів руку: «Миколко, будь напоготові!» — «Завжди напоготові!» — відповів Миколка. Тато працював, він учився, а мама теж працювала, але де б Миколка не був — на дитячому майданчику, в саду, на березі озера, — він часто чув її голос, що звучав з гучномовця: голос був спокійний, трохи незнайомий. Миколка пишався тим, що його мама виступає по радіо і її ім'я знає все місто. Те, що в нього є батько і мати, здавалося йому таким же сталим, як будинок, в якому він жив, як школа, в якій учився, як вулиця, де йому знайомий був кожен хлопчисько. Майбутнє життя уявлялося йому дуже виразно. Він виросте і стане кіномеханіком, а ще краще — машиністом паровоза. Далеко-далеко йдуть рейки, а по них мчить поїзд! І на паровозі, поруч з татом, — він, Миколка! Миготять стовпи, будки обхідників, повільно повертаються вдалині поля, білий дим клаптями чіпляється за кущі, що ростуть на схилах насипу… А паровоз мчить і мчить, набираючи швидкість!..

Так, ще недавно про Миколку піклувалася мати, вона оберігала його від небезпек і прикростей. А тепер він потрапив у вируючий потік. Чи зуміє вибратися з нього?.. Люди виявлялися зовсім не такими, якими він їх собі вважав, вони мінялися на очах. Миколка не любив дядька Микиту, але не знав, що він зрадник. Він боявся фотографа з базарної площі, а старий виявився добрим і навіть хотів його врятувати. Михайло потерпів від гітлерівців, а ці двоє дідів чомусь йому недовіряють.

Задумавшись, Миколка дивився у маленьке віконце. Крізь нього виднілася низька сіра хмара. Ось повільно пройшов вартовий. Тепер це вже не чорні черевики на товстій підошві, а ялові поношені чоботи.

В кутку зігнулася Майя. Вона, здається, спить. У неї сіре втомлене обличчя, кіски розтріпані, і від цього вся її невеличка постать має вигляд змученої, безпорадної.

Вранці поліцай приніс кожному по мисці юшки і по шматку глевкого хліба. Цього було мало, але Миколка все ж поділився з Майєю: дівчинка була дуже кволою. Він не помітив, як після цього потеплішали очі обох дідів; вони стали менш настороженими і більш говіркими…

Минуло вже кілька годин відтоді, як повели Михайла. Миколка занепокоївся. Ці діди можуть бурчати скільки завгодно. Їм просто скрізь ввижаються шпигуни.

Майя прокинулася і почала тонкими ручками заплітати свої кіски. Вся вона була дуже худою і слабою.

— Майє, а ти піонерка? — раптом запитав Миколка.

Діди в кутку посміхнулися. Майя здивовано глянула на хлопця.

— Звичайно, піонерка! Я навіть головою загону була. Восени мені в комсомол вступати треба, — сказала вона.

— Ви б тихше говорили, — зауважив рябий, — а то поліцай почує. Він вам покаже комсомол!

— Не почує, — відповів Миколка, — а почує, що йому з нас взяти?

— Знайде що! — буркнув рябий і замовк.

Він підсів до віконця й обережно позирав у вузький провулок, вздовж якого тяглася сіра кам'яна стіна. Потім покликав до себе рудобородого. Вони примостилися на нарах по обидва боки від віконця і про щось тихо перемовлялися. Коли віконце закривали ялові чоботи, діди відсувалися від нього далі, коли ялові чоботи віддалялися, вони знову присувалися ближче.

— Як ти гадаєш, що з нами буде? — спитав Миколка.

Дівчинка наморщила лоба.

— Не знаю. Мене, мабуть, пошлють у Німеччину.

— От якби мене послали в табір! — зітхнув Миколка. — Я був би разом з татом…

— Не пошлють, — з певністю сказала Майя, — ти ж не полонений.

— А куди ж вони мене дінуть?

— Подержать, подержать, а потім повернуть до дядька.

Миколка спалахнув:

— А я від нього все одно втечу!..

— Куди втечеш?

— До Якушкіна!.. А може, в Малинівку! — Він нахилився до Майї і по-змовницьки прошепотів: — Я таке слово знаю, мене одразу в партизани візьмуть.

— Яке? — зацікавилась Майя.

— Таке! Сказати не можу! Таємниця.

Рябий дід раптом запитав:

— А кого ти в Малинівці знаєш?

— Багатьох знаю! — хвалькувато мовив Миколка.

Знову ці діди лізуть не в своє діло!

— Кого, наприклад? — наполягав рябий.

— Ну, одну тітку, яка скраю живе.

— А як її звати?..

Миколка підозріло глянув на рябого:

— А ви чому мене, дідусю, запитуєте?

— Дуже просто — я сам з Малинівки. У мене там усі куми та свахи…

— Ну, а Полознєву знаєте? — обережно запитав Миколка; він і сам не був упевнений в тому, чи вірно запам'ятав це прізвище.

Діди перезирнулися. На їх поораних зморшками обличчях раптом з'явився якийсь новий вираз. Вони дивилися на Миколку з цікавістю і в той же час з недовір'ям. «Хто ж ти? — немовби казали їхні погляди. — Чи знаєш ти, що мелеш своїм язиком?»

— Чув про таку, — сказав Степан Лукич. — Тільки вона з села давно пішла…

— Куди пішла? — стрепенувся Миколка.

— От іще! Скажи йому куди! — похмуро кинув дід. — Пішла і все. А ти ким їй доводишся?

Миколка промовчав.

— Ну, а ще кого в селі знаєш? — допитував далі рябий.

— Нікого більше не знаю, — огризнувся Миколка.

Він повернувся до цікавих дідів спиною і почав розмовляти з Майєю. Вона вже заплела коси і мовчки сиділа, втомлено привалившись до сірої стіни.

— На вулиці дощ, — мрійливо сказала вона.

— А я люблю, коли дощик, — відповів Миколка. — Після нього гриби ростуть.

Майя пожвавішала:

— Люблю ходити лісом! йдеш, а під ногами суниці! Багато-багато. Ти їх збираєш, а тобі здається, що з-за куща ведмідь вийде!.. Ти ведмедів боїшся?

— Чого їх боятися, — посміхнувся Миколка. — Я не те що ведмедів, я й вовків не боюся!.. Вовку свиснеш, а він до тебе біжить, мов собака…

Рябий засміявся дрібним сміхом:

— А ти ж коли-небудь живого вовка бачив?

— Бачив!

— Який він?

— Великий і сірий!

— Сам ти сірий! — посміхнувся дід. — У нас вовки були руді. А останнього, коли хочеш знати, вбили у двадцять п'ятому році. Коли ще тебе на світі не було!

Миколка засопів, не знайшовши, що відповісти на таке приниження. Але Майя заступилася за нього:

— От і неправда, дідуню! І тепер у нас ще є вовки. І не руді, а сірі. Одного з них я сама бачила, мій брат з полювання привіз.

— А що, Тимоше, — раптом сказав рудий дід рябому, — я теж знав одного такого мисливця, який сірого вбив. Учитель був такий, Геннадій Андрійович! Не чув? Ну, той, що мав свого човна. Він до нас часто приїздив.

Миколка насторожився. Чого це раптом дід згадав Геннадія Андрійовича? Чи признатися, що він його знає?!

— Ага, пам'ятаю, — озвався Тимофій, — добрий мужик. Де він тепер?

— Не знаю. Кажуть, залишився… А може, й пішов…

Миколці дуже кортіло сказати, що він знає, де зараз Геннадій Андрійович. Але за останні дні він навчився помовкувати.

— Це у вашій школі Геннадій Андрійович учителював? — раптом обернувся до Миколки рудобородий дід. — Ну, чого мовчиш? Кажи!

Діди пильно втупились у нього, і Миколка зрозумів: усю цю розмову вони завели не випадково і чогось від нього чекають.

— Ну, в нашій, — сказав він, насупившись.

— Виходить, ти його в обличчя пізнати можеш?

— Можу, — відповів хлопець.

Діди знову про щось довго шепталися, потім Степан Лукич, крекчучи, відповз у найдальший куток нар і поманив дітей до себе.

З виразу його обличчя, яке наче помолодшало, Миколка зрозумів, що діди вирішили щось важливе. Він кивнув Майї, і вони підсіли до діда ближче. А в цей час Тимофій пильно дивився у віконце.

— Ви, діти, на свободу хочете? — серйозно запитав Степан Лукич.

— Звичайно, хочемо, — відповіли Миколка і Майя.

— Доведеться вам, діти, тікати звідси, а то погано буде.

— Як тікати? — запитав Миколка, здивовано дивлячись на цього дивакуватого діда.

— Це можна. Якщо тільки не злякаєтесь!

— Не злякаємось! — образився Миколка.

Тиміш, не зводячи очей з вікна, раптом різко махнув рукою:

— Підійди-но сюди. Зумієш пролізти в цей отвір?

Миколка на колінах підповз до віконця і, підвівшись, примірявся. Так, він міг вільно пролізти в нього. А Майя й поготів.

— Ну, а ти, Майю, не боїшся? — запитав дівчинку Степан Лукич.

— Боюся, але полізу, — зітхнула вона.

— Ось що, діти, — прошепотів Степан Лукич. — За півгодини поліцаям привезуть обід. Вони піднімуться на другий поверх, а на посту залишиться один вартовий… Я почну гупати в двері, вимагати начальника. І ось тут найголовніше!.. Тільки-но вартовий з провулка кинеться до наших дверей — а для цього йому треба спуститися в підвал, — Тиміш розіб'є шибку у віконці, і тут ви зразу ж вилазьте. Але не біжіть, а то вас помітять. Ідіть спокійно. А як завернете за ріг на вулицю, кидайтесь у прохідний двір.

— Поруч з молочною! — сказав Миколка.

— Вірно. Бачу, місто знаєш… Шугайте туди, а там вже ніг не жалійте.

Миколка напружено слухав, але раптом обличчя його спохмурніло:

— А потім куди йти?..

— А що, в тебе нікого немає? — запитав дід.

Миколка подумав.

— Піду до діда Якушкіна. Він заховає.

— А ти куди? — запитав Лукич у Майї.

Дівчинка розгублено подивилася на нього:

— Мені, дідуню, йти нікуди. У мене немає дому.

— Де ж твої батьки?

— Батька арештували, — сказала Майя, — а мама загубилася. Ми їхали у Воронеж. На одній станції вона вискочила з теплушки і побігла по воду, а поїзд в цей час рушив…

— Як же ти опинилася в місті?

— Наш поїзд розбомбило. Всі, хто лишився живий, розбрелися, і я повернулася…

— Історія! — промовив Степан Лукич. — Справді, куди ж вам, діти, податися? Ну як, Тимоше, можна їм довіритися?

— А що, коли їх піймають? — з сумнівом сказав рябий.

— Так, справа складна, — важко зітхнув Степан Лукич. — Що ж, Тимофію, без риску тут не обійтися.

— З розумом треба робити, — озвався той, — без розуму і дітей загубимо, і себе, та ще й інших підведемо…

Степан Лукич уважно подивився на дітей, немовби оцінюючи їхні сили. Миколку трусила лихоманка. Йому було і страшно і в той же час дуже хотілося вибратися нарешті з цього страшного підвалу. Майя, навпаки, сиділа з байдуже-спокійним обличчям. Вона ніби вже приготувалася до найгіршого, і її ніщо не лякало.

— Бачу я, що ви діти хороші, — сказав Степан Лукич, — але від вас залежить, скажу одверто, велика справа. Нам все одно гинути. Сьогодні нас повезуть на очну ставку з одним зрадником. Ми навіть не зможемо сказати потім, хто він. Вранці нас, мабуть, розстріляють… Майє, ти сядь далі! Я Миколці щось на вухо скажу… Тобі слухати не треба…

Майя відійшла в інший кінець підвалу. Вона не образилася: значить, так треба, значить, вона не повинна знати того, що їй не хочуть або не можуть довірити.

А Степан Лукич шептав Миколці на вухо:

— Якщо побачиш Геннадія Андрійовича, передай йому, що ми попали в засаду…

— А як я його побачу? — тихо запитав Миколка.

— Не знаю. Але якщо коли-небудь побачиш!.. Нас зрадили.

— Передам, — сказав Миколка.

— А тепер так. На Спартаківській, в будинку шість, живе, Клавдія Федорівна. До війни вона в дитбудинку працювала. Коли вирвешся звідси, проберись з Майєю до неї, вона вас заховає. Але пам'ятай, це секретна адреса!.. — Степан Лукич підвів руку вгору: — Тепер поклянися мені піонерською клятвою, що ніколи і нікому, крім Геннадія Андрійовича, не скажеш про те, що я тобі зараз повідомив. Поклянися!..

— Клянуся! — прошепотів Миколка.

— Будеш на краю смерті — все одно нікому не кажи. Нехай помре з тобою!..

— Клянуся! — повторив Миколка.

Було чути, як за стіною заскрипіли залізні ворота, а потім, тихо попирхуючи, у двір в'їхала автомашина.

— Обід привезли! — сказав Тимофій.

За дверима почулися голоси поліцаїв і гримотіння великих термосів, які вони тягли нагору, в їдальню. Потім на сходах залунали кроки. Поліцаї тупали чобітьми, присвистували, лаялись. Згодом усе затихло.

Двері, що вели у підвал, на короткий час залишалися без охорони. Біля виходу з коридора стояв вартовий, який стежив і за підвалом, і за сходами, що вели нагору, де в кімнатах сиділи слідчі; на час обіду цей пост знімався. Арештовані під надійним замком. Вартовий, який постійно перебував біля зовнішньої стіни, при потребі заходив у під'їзд і спускався по крутих темних сходах у підвал. На дві-три хвилини на вулиці нікого з поліцаїв не залишалося.

Саме на це й розраховували діди. Розбити скло — справа однієї секунди, хвилина-пів-тори потрібні дітям, щоб вибратися у провулок. Отже, коли вартовий опиниться біля дверей підвалу, вони вже будуть на волі.

Звичайно, у цій втечі є риск. Але в гіршому разі дітей знову зачинять у підвал. Яка кара чекає їх, старих, за те, що вони допомагали втікачам? Про це вони зараз не думали.

З розмови слідчого з начальником поліції вони зрозуміли, що завтра побачать людину, котра їх зрадила. Після очної ставки їх неодмінно знищать. Їх повинні вбити, щоб зрадник і далі міг діяти спокійно, не боячись викриття…

Степан Лукич нервово перебирав пальцями свою руду бороду. Він ще раз подивився на Миколку. Хлопчик сидів на нарах, увесь зібраний, серйозний, обличчя його загострилося. Майя стояла поруч і пильно дивилася у вікно.

— Ну, — сказав дід, — приготуватися!.. Зараз я стукатиму в двері. Стежте за ногами вартового. Тільки-но він кинеться направо, ти, Тимоше, лічи до трьох і бий по склу казанком… Висади його зовсім… А ви, діти, вилазьте спокійно, не метушіться…

Тимофій взяв алюмінієвий казанок, в який їм наливали юшку, і притулився до стіни, поруч з віконцем. Миколка і Майя завмерли на місці.

Степан Лукич підійшов до дверей і почав гатити в них кулаками, ногами, потім схопив табуретку і стукнув нею так, що вона розлетілася на шматки.

— Побіг, побіг! — крикнув Тимофій з сірим від хвилювання обличчям і, зачекавши кілька секунд, з розмаху вдарив казанком по склу. Бризнули скалки.

— Рушай! — скомандував, обернувшись, Степан Лукич.

Миколка встав, сперся коліном на виступ стіни і спритно проліз у віконце.

— Не біжи! Не біжи! — шепотів йому Тимофій. — Зажди Майю!..

Вартовий вже спускався вниз і кричав:

— Чого грюкаєш? Стріляти буду!..

Він дивився у вічко, прорізане в дверях, але Степан Лукич заслонив його своєю головою.

— Поклич начальника! — кричав він. — Начальника сюди!..

Тимофій підсадив Майю у віконце, і вона, легка, як пір'їнка, миттю опинилася поруч з Миколкою. Він міцно стиснув її руку, і вони вийшли з провулка на вулицю.

День був похмурий, сльотавий. По вулиці йшли люди, йшли, як завжди, в різних напрямках. На великій швидкості промчали дві машини. З-за рогу вийшли поліцаї, очевидно, змінившись з поста. Та чи могли вони припустити, що цей хлопчик у потріпаному костюмчику і худенька дівчинка з кісками щойно вчинили відчайдушну втечу. Вони минули дітей, не звернувши на них уваги.

Миколка намагався ступати спокійно, але серце його билося тривожно. Побачивши поліцаїв, він рвонувся було тікати, та Майя стримала його.

— Йди тихо, — шепнула вона, — і слухайся мене! — і стиснула Миколчину долоню з такою несподіваною силою, що він мимоволі скорився.

Вони завернули за ріг. Біля молочного магазину стояла велика черга. Вони повільно пройшли повз неї, звернули у ворота прохідного двору, і тут, наче хто вдарив їх у спину, кинулися вперед.

Вони бігли добре знайомими їм провулками, садами, перелазили через паркани. Тепер у місті, де Миколка народився, де все здавалося йому таким рідним, він почував себе зацькованим звірятком, якому треба ховатися, прислухатися до кожного кроку, лякатися кожної тіні.

Вони зупинилися, коли дісталися до яру на краю міста. Тут, у густих кущах, на деякій віддалі від найближчих будинків, можна було перепочити.

— Ти ж хотів іти до якогось фотографа, — сказала Майя, коли вони трохи перевели дух.

Миколка подумав.

— Туди не можна. Нас одразу накриють. Дядько Микита мене шукатиме там в першу чергу…

Порив вітру приніс дощові краплі. Діти сіли поруч на великий, порослий мохом камінь, притулилися одне до одного, щоб було тепліше, і стали думати, що ж їм робити далі…