Поки Курт Мейєр вів таємну розмову з Михайлом Юренєвим, у великому кам'яному будинку, на відстані двох кварталів від особняка, де містилося гестапо, бургомістр міста секретно радився з своїм помічником.
Блінов займав великий кабінет, що до війни належав голові міської Ради Морозову. Бургомістр сидів під величезним портретом фюрера. Коли сюди заходив німець, Блінов схоплювався і спритним рухом викидав уперед витягнуту руку. В цьому русі були свої, невловимі для незвичного ока відтінки: рівень, на який піднімалася рука, положення кисті, сама манера вітання — все це разом визначало ранг людини. Блінов тонко розбирався в субординації. Якщо той, кого він вітав, був особою незначною, помах його руки здавався поблажливим, якщо це був представник влади, — швидким і енергійним.
Блінову доводилося займатися усякими справами. Він видавав дозвіл на відкриття приватних магазинів, булочних і бакалійних крамничок. Він визначав, з кого які треба брати податки. Він затверджував списки тих, кого треба послати в Німеччину на роботу. Було в нього багато й інших справ, так само невідкладних і важливих, але всі вони мали одну спільну властивість: вимагали застосовувати насильство до жителів міста.
По тому, з яким небажанням Блінов підписував деякі розпорядження, можна було припустити, що він прагне бути добрим батьком міста. І якщо це йому не вдавалося, то хіба в цьому його вина? Такий час, суворий, невмолимий…
Зараз Блінов вів значну і серйозну розмову з Микитою Борзовим. Вони, видимо, розмовляли вже давно — у попільниці, що стояла на столі, виросла купа недопалків. Обидва димили нещадно, і їх заклопотаний вигляд свідчив про те, що справа, яку вони обговорюють, не з легких.
— Не можу зрозуміти, навіщо він це зробив, — сказав Блінов.
Микита Кузьмич зосереджено жував мундштук цигарки, його маленьке гостре обличчя і темні витрішкуваті очі висловлювали цілковиту розгубленість.
— Не знаю, Ілля Ілліч, — щодо цієї справи у мене повне затемнення!..
— Ну, давай поміркуємо, — сказав Блінов, ковтаючи із склянки холодний чай. — Припустімо, що ти не знайшов би цього чоловіка в сараї. Тоді що?
— Тоді прийшли б уночі з обшуком, знайшли б його, а мене як переховувача — ось за це місце! — Микита Кузьмич виразно обвів долонею кругом шиї, наче зав'язуючи петлю, а потім смикнув руку вгору і клацнув при цьому язиком.
— А що б це йому дало? — запитав Блінов.
Микита Кузьмич знизав плечима:
— В тому-то й весь секрет, Ілля Ілліч. Ніякої вини за собою я не почуваю.
— Зажди-но, — підняв угору палець Блінов. — Здається, я починаю догадуватись… Слухай…
Борзов увесь подався вперед, і дрібні зморшки навколо його очей зібралися в гармошку. Цигарка, затиснута в лівій руці, тремтіла.
— Він хотів тебе усунути, — сказав Блінов, — і на твоє місце підсадити до мене свою юдину! Ну як, схоже це на правду?
Блінов відкинувся на спинку крісла і з осмішкою дивився на Борзова, милуючись тим враженням, яке справило на нього це вже десяте підряд припущення.
— Схоже, — кивнув Микита Кузьмич, якось з полегшенням зітхнувши. — Дуже схоже. Все інтриги, інтриги…
Блінов помовчав, знову продумуючи і зважуючи те, що йому зараз спало на думку.
— Мабуть, так воно і є, — вже більш впевнено сказав він. — Ну, а якщо це так, тобі, Микито, треба бути дуже обережним. Не говори зайвого і роби тільки те, що я тобі накажу.
— Слухаюсь, Ілля Ілліч! — з готовністю погодився Борзов. — Без вас я тепер нікуди ні кроку…
— Ну, це вже занадто! Ти все-таки мій помічник. Представник влади… Обережність не шкодить, але і в паніку впадати не можна. — Блінов говорив як людина, що усвідомлює свою силу. — А тепер перейдемо до твого племінника. Якого ж дідька ти його упустив! Розбудив мене вночі, справа, говориш, термінова…
Микита Кузьмич винувато посміхнувся:
— Я на психіці його хотів зіграти! А він не тільки мене, але й собаку обдурив…
Блінов голосно розсміявся. Це був здоровий, розкотистий сміх людини, яка твердо стоїть на землі обома ногами.
— Навіть собаку, кажеш, обдурив! А твій собака, мабуть, розумніший за тебе!..
Микита Кузьмич несподівано проявив характер. Він насупився і ображено відсунувся від стола, за яким сидів бургомістр.
— Ну годі, годі, я пожартував, — примирливо сказав Блінов, — ти на мене не сердься… Ну, а навіщо все-таки ти свого племінника в підвал посадив?
— Як навіщо? Хто його знає, що він базікатиме по місту.
— А далі що з ним накажеш робити?
Микита розвів руками:
— Сам не знаю. Щось треба придумати!
Блінов хитро прижмурив ліве око і якось боком присунувся до Борзова:
— От що, Микито! Хлопчисько не повинен пропасти даремно, його треба до когось влаштувати…
— Хто ж його візьме? — здивувався Микита Кузьмич.
— Візьмуть, кому треба! Ось що я пропоную. Давай випустимо його і оголосимо: чи не хоче хто-небудь усиновити. Ти кажеш, разом з ним ще й дівчинка сидить?..
— Так, Майя Шубіна, чотирнадцяти років.
— Теж треба звільнити! Навіщо дитину в Німеччину посилати… Років два треба почекати! Люблять у нас палицю перегнути. А я за справедливість! Дівчинку випустимо.
Микита розуміюче глянув на Блінова — план бургомістра здавався йому цілком прийнятним.
— І підозри не буде, — посміхнувся він, — піклуємося про дітей…
— Вірно! — підхопив Блінов. — Ми не мстимо дітям. Нехай батьки — вороги, вони дістали по заслугах! А діти при чому?.. Про це навіть у міській газеті надрукувати треба. Велику статтю! Нехай всі читають. Ні, Микито, скажи, добра я людина?..
— Дуже добра, — з почуттям сказав Микита Кузьмич. — Сердечна ви людина, Ілля Ілліч!
— Держись за мене, Микито! Зі мною не пропадеш! Великі справи ще з тобою робитимемо. Ось почекай, закінчиться війна. Німці, звичайно, звідси не підуть. Але хто управлятиме країною? Ми управлятимемо, Микито! Поїдемо з тобою в Москву, ввійдемо в Кремль! Я стану членом уряду. І тебе не забуду. Призначу бургомістром Харкова…
— Ні, краще Саратова, — сказав Микита Кузьмич, — я ж звідти…
— Ну Саратова. Теж містечко непогане!.. І будемо ми з тобою опорою нового порядку! Уявляєш собі, банщик Микита Борзов — бургомістр Саратова! Ось вона, дяка за вірну службу… А ще дадуть тобі «залізний хрест». Знаєш, що значить одержати «залізний хрест»? Станеш повноправним громадянином фатерланда.
Блінов захопився. Він встав з крісла і підійшов до невеликої, оббитої залізними смугами скрині, що стояла в кутку і служила йому замість вогнетривкої шафи.
Скільки разів Микита Кузьмич пильно розглядав цю дивовижну скриню з безліччю різних завитушок, інкрустацій, з накладками у вигляді черепашок! В ній не було видно замкового отвору, а проте вона якимось чином міцно зачинялася… Блінов ніколи не розповідав, як до нього потрапила ця скриня, котру він привіз з собою із Білгорода. Борзов ніколи не був свідком і того, як Блінов її відчиняє. І зараз, коли бургомістр нахилився над скринею і почав щось крутити скраю, Микита Кузьмич так нічого й не побачив: заважала широка спина Блінова. Всередині скрині щось клацнуло, дзвякнуло, і Блінов підняв її масивне віко.
Борзов сподівався, що зараз станеться щось дуже цікаве, але Блінов вийняв із скрині лише тонку коричневу книжку, яка виявилася статутом ордена «Залізний хрест». Борзов довго смакував його численні пункти, наче вже мав цей орден і йому хотілося тільки уточнити свої права.
Несподівано двері кабінету розчинилися, і на порозі з'явився Курт Мейєр. Він зупинився на мить, оглядаючи кабінет з виглядом людини, яка просить вибачити їй за те, що зайшла без попередження.
Блінов схопився і радісно розкрив обійми:
— Пане Мейєр! Заходьте! Я саме збирався дзвонити вам, щоб запросити на чашку кави!..
Він швидко обійшов навколо стола й рушив назустріч гостю. Мейєр зняв кашкета, втомленим рухом кинув його на найближчий стілець і дружньо потиснув руку Блінову.
— Слово честі, — сказав він, — я, мабуть, пропав би від нудьги, коли б у місті не було в мене такого друга, як ви.
Обличчя Блінова розпливлося в усмішці.
— Так, пане Мейєр, колись я вважав, що справжня дружба може народитися лише в юності, але випробування війни, виявляється, згуртовують людей ще міцніше.
Мейєр підсів до стола і весело глянув на Микиту Кузьмича, який, погано знаючи німецьку мову, прагнув зрозуміти, про що вони говорять, але так нічого й не розібрав. Проте по тому, як весело почалася їхня розмова, догадався, що йому нічого не загрожує.
— Ви молодець! — раптом сказав йому Мейєр по-російськи. — Я знати ваш хоробрий вчинок! Ви затримайт злочинець! Спасибі!.. Ми його розстріляйт!.
Поки він говорив, повільно знаходячи слова, Микита Кузьмич підібрався, і вся його маленька постать виражала безмежну готовність служити і цілковиту відданість.
— Ну, йди, — сказав йому Блінов. — Де ти будеш? У себе?.. Коли виникне потреба, я тобі подзвоню…
Борзов підвівся і швидко вийшов — краще бути далі від цих двох, коли вони сходяться разом.
— Відданий чоловік! — сказав Мейєр, як тільки за Борзовим зачинилися двері. — Тут, у Росії, рідко трапляються справжні люди!
— Ви сьогодні дуже втомилися, пане Мейєр, — сказав Блінов; відчинивши дверцята письмового стола, він дістав пляшку коньяку і дві чарки. — Вип'ємо?
— З задоволенням, — погодився Мейєр. — Сьогодні був якийсь недоладний день… Все йшло шкереберть. Мені дзвонив представник Тодта [5] Шварцкопф. Він божеволіє: хоче збудувати сто двадцять дотів за півтора місяці…
— Це неможливо, — знизав плечима Блінов. — У нас не вистачає людей. В таборі залишилося всього шістсот чоловік. Половина з них — хворі й поранені…
— От бачите! — сердито посміхнувся Мейєр. — Я сказав про це Шварцкопфу, а він розкричався, що в моєму розпорядженні ціле місто!
— Так, але ми вислали звідси майже всіх, хто може працювати.
— А йому яке діло? Він твердить, що це наказ самого фюрера.
Обидва шанобливо помовчали.
— Добре, — сказав Блінов, — ми зробимо все, щоб робота пішла на повну силу!
Мейєр розстебнув кітель, дістав із внутрішньої кишені акуратно складену карту і розстелив її на столі.
— Погляньте сюди, Ілля Ілліч, — ім'я та по батькові він вимовляв по-російськи, і це звучало трохи безглуздо, але подобалося Мейєру. — Укріплений район міститься за шістдесят кілометрів на захід від міста. Ось Малинівка, далі Новий Оскол. А тут п'ять сіл, з яких зараз виселяють жителів. Звичайно, працездатних залишають. Наші люди займуть звільнені будинки. Місцезнаходження і план укріпленого району — сувора таємниця. Шварцкопф сказав, що у випадку несподіваного наступу росіян в першу чергу слід знищити всіх, хто може знати розташування хоча б одного дота.
Блінов уважно розглядав карту.
— Так, — мовив він, зітхнувши, — очевидно, становище на фронті не з легких, якщо доводиться так поспішати.
Мейєр суворо подивився на нього:
— Ви сумніваєтеся в перемозі фюрера?..
— Ні, що ви! — швидко відповів Блінов. — Я просто думаю про те, що нам з вами доведеться багато попрацювати…
Вони помовчали. Припухлі повіки Блінова зовсім прикрили очі. Він ще нижче нахилився над картою, і Мейєр не бачив його обличчя.
В кабінеті стало тихо. В напруженому мовчанні минуло кілька хвилин.
— Ну добре, — обізвався Мейєр, — пробачте мені, Ілля Ілліч, за різкість… Треба мужньо дивитися правді у вічі. Становище на фронті важке. Під Сталінградом зовсім погано… — Він присунув стілець ближче до стола і теж нахилився над картою. — Звичайно, хотілося, щоб укріпрайон прикривав місто зі сходу, — Мейєр тицьнув олівцем поруч з Доном, — але це неможливо — фронт надто близько. Як пояснив Шварцкопф, при наступі росіян залишиться надто мало часу для маневру.
— Коли ж ми повинні послати туди людей? — запитав Блінов.
— Оце головне, — сказав Мейєр, відзначивши про себе сухість тону, яким було дане запитання. — Шварцкопф вимагає, щоб кожна група, яка будує дот, була суворо ізольована від інших. Ніхто не повинен знати більше того, що йому належить. Усіх, хто виявляє недоречну цікавість, розстрілювати! Тільки за цих умов ми зможемо зберегти таємницю…
— Коли люди повинні бути на місці? — повторив Блінов.
— Не пізніше як через три доби після наказу.
— Але в мене немає машин для перевезення.
— Нехай ідуть пішки.
Блінов уперше підвів голову. Мейєр перехопив його зосереджений погляд.
— Нам це невигідно, — сказав Блінов. — Краще зберегти їхні сили.
— Побачимо, побачимо, — Мейєр встав і пройшовся по кімнаті. — Можливо, я дістану машини в інтендантстві… Ну, не будемо сперечатися. Давайте краще вип'ємо.
Вони випили. Мейєр акуратно склав карту і заховав її в кишеню. Блінов налив ще по чарці. Він уже заспокоївся.
— Ви не оцінили цей коньяк, — сказав він. — Б'юся об заклад, ви не знаєте, що пили.
— Мартіні? — запитав Мейєр, стараючись розгледіти етикетку, яку Блінов прикрив рукою.
— Не вгадали! Це колекційний коньяк десятилітньої витримки! Я дістав дві пляшки. Одну з них — для вас. — І Блінов поставив поруч з початою пляшкою другу, з запечатаною сургучем шийкою. — Це ваша, пане Мейєр, і не питайте, де я її дістав, там більше немає.
Мейєр зареготав:
— Оце слово господаря міста! Чи не думаєте ви, що, шукаючи коньяк, я почну робити поголовний трус?
— Що ж, це був би чудовий привід! — посміхнувся Блінов. — Можливо, ви досягли б успіху.
— До речі, я теж хочу зробити вам невеликий подарунок, — сказав Мейєр. Він пильно глянув на Блінова, який заперечливо махнув рукою, мов наперед відмовляючись. — Ні, ні, не поспішайте, від такого подарунка не відмовляються. Я вам даю чудову можливість ще раз показати жителям міста, яке у вас чесне серце. Мені відомо, що в підвалі поліції сидять двоє підлітків — зовсім молоденька дівчина і хлопчик, син Катерини Охотникової. Я не забиратиму їх до себе. Відпустіть їх. Діти є діти!..
Очі Блінова заблищали і одразу погасли. «Що це знову придумав Курт Мейєр? Чи не пастка часом? Чи знає він, що хлопчик племінник Микити Борзова?»
— Дякую, пане Мейєр, — гаряче сказав бургомістр. — Безперечно, мені потрібно зміцнювати тут свій авторитет… Я вам щиро вдячний… Ну, а куди їх діти?
— Думаю, що вони самі знайдуть місце, куди піти.
В цю мить задзвонив телефон. Блінов підняв трубку, відповів, і, поки він слухав те, що йому говорили, Мейєр спостерігав, як мінялося обличчя бургомістра: воно набрало якогось хворобливого виразу. Нарешті Блінов повільно, наче роздумуючи, поклав трубку.
— Вони втекли, — відповів він на мовчазне запитання Мейєра.
— Втекли! — з люттю вигукнув Мейєр. — Слухайте, пане Блінов, що у вас за порядки! Хто відповідає за поліцію: я чи ви?
Схопивши із стільця кашкета і навіть не глянувши на пляшку коньяку, він швидко вийшов, грюкнувши дверима.
Тільки-но замовкли його кроки, Блінов підняв трубку внутрішнього телефону.
— Борзов, негайно до мене! — гукнув він.