Відважні

Розділ двадцять третій ДЕРЖИСЬ, МИКОЛКО

Шофер мчав, не розбираючи дороги. Миколка стукався головою об дверцята кабіни, але терпів. Староста лаяв його, погрожував зараз же розстріляти «погане щеня», коли він сам не розкаже, з яким завданням прийшов.

На околиці села машина різко зупинилася. Староста вискочив з неї і зник у цегляному одноповерховому будинку. Одразу ж звідти вийшло двоє дебелих поліцаїв. Вони схопили Миколку за руки й за ноги і потягли у двір. Там його кинули на землю, розв'язали ремені.

— Ну, вставай! — сказав високий поліцай з давно не голеними, оброслими щоками.

Другий довго вовтузився з іржавим замком біля невисоких масивних дверей, що вели у підвал. Нарешті замок клацнув, і поліцай розчинив двері навстіж:

— Ходи!..

Миколка ступив і мимоволі зупинився на порозі. З підвалу війнуло холодом і вогкістю.

— Ходи, тобі кажуть!..

Поліцай грубо штовхнув хлопця в спину, і Миколка, спіткнувшись, покотився вниз по кам'яних сходах. Над головою гучно грюкнули двері, і він опинився в кромішній пітьмі.

Держачись рукою за стіну, Миколка навпомацки рушив уздовж неї, і нарешті в дальньому кутку його коліна наштовхнулися на дерев'яні нари.

Миколка помацав їх і обережно присів, уважно прислухаючись, йому здалося, що поблизу хтось уривчасто дихає.

— Тут є хто-небудь? — запитав він.

Ніхто не озвався. Миколка довго сидів і слухав, затаївши подих. Ні, це тільки причулося. Поруч нікого немає. Лише над головою глухо гупають кроки поліцаїв.

Поступово Миколка заспокоївся. Він приліг на тверді нари, і це видалося йому за велике щастя. Нехай темно, нехай під замком — тільки б ніхто не чіпав: так він знесилів.

Миколка заснув одразу. Йому приснилося: він ганяє голубів у дворі, і вони кружляють в синьому-синьому, сповненому сонця небі. Раптом з даху на стежку плигає батько. Миколка біжить до нього: «Тату!.. Тату!..» Батько стискує його в обіймах…

Хтось безжалісно торсав Миколку:

— Вставай!.. Вставай!..

Миколка розплющив очі і повернувся до гіркої дійсності. Тримаючи в лівій руці гасовий ліхтар, високий поліцай правою цупив його за ноги.

— На допит!..

Надворі вже була глибока ніч, дув холодний вітер, йшов дощ. Вивівши хлопця з підвалу, поліцай наказав йому зупинитися, а сам знову довго вовтузився з замком. Навіщо було зачиняти порожній підвал, він і сам до пуття не знав: таке правило.

Миколка швидко оглянувся: може, рвонути до воріт? Але там манячила постать вартового.

Вікна в будинку завішені, але у вузькі щілини де-не-де пробивається світло. Чути приглушені голоси. «Що вони зі мною робитимуть?» — думає Миколка і, згадавши розлючене обличчя старости, готується до найгіршого.

— Дядечку, куди ви мене ведете? — запитав він поліцая.

— Сам побачиш, — пробурчав поліцай.

Вони піднялися на ґанок і опинилися в темних сінях.

Поліцай штовхнув двері, і яскраве світло засліпило Миколку. Кілька ламп освітлювали невелику кімнату. В кутку за столом сидів той самий чоловік, який схопив Миколку, — кульгавий староста.

Примруживши ліве око, він глумливо дивився на Миколку:

— Іди сюди, щеня! Дай-но я на тебе подивлюся.

Миколка ступив на середину кімнати. Поліцай зупинився в дверях.

— Пане старосто, а мені що накажете робити? — запитав він.

— Іди і пришли чергового. Нехай візьме нагайку і чекає за дверима. Коли треба буде, покличу, — сказав Гордєєв і кивнув Миколці: — Хочеш, щоб я його покликав? Ну? Кажи…

— Н-ні, — пробурмотів Миколка.

— Тоді розказуй, хто тебе на станцію посилав.

— На яку станцію?

Гордєєв схопився:

— Як — на яку станцію! Ти що, прикидатися? Та я тебе зараз!.. Кажи! Ну!..

Миколка заплакав:

— Не ходив я на станцію, дядечку!..

Гордєєв підійшов до нього і схопив за комір:

— Брешеш! Ходив! Тебе солдат пізнав! А хто з кущів гранати кидав? Хто?!

— Не знаю!

— Не знаєш?.. — Староста розмахнувся і вдарив його по потилиці. Миколка відлетів у куток кімнати. — Ось тобі для початку!

Староста обернувся, прочинив двері в сусідню кімнату і крикнув:

— Харитонов!..

— Я тут, пане старосто! — Хрипкуватий старечий голос, що відгукнувся з-за дверей, видався Миколці знайомим.

— Нагайка з тобою?

— Тут.

— Намочи її в скипидарі. Зараз буде робота!..

— Слухаюсь!..

Гордєєв обернувся до Миколки:

— Чув, гадюченя? Зараз ти у мене заговориш… Все скажеш, голубчику!.. — Він присів біля Миколки навпочіпки і несподівано лагідно усміхнувся: — Ну, ну, добре!.. Вставай, вставай. Налякав я тебе! Це так, навмисне! Всякий тут народ ходить. Вставай, не бійся мене. Нічого я тобі не зроблю. — Він знову прочинив двері: — Харитонов!..

— Я тут, пане старосто!..

— Збігай до моєї хазяйки, скажи — курку велів прислати і огірочків… Хліба не забудь!

— Слухаюсь! — покірно мовив знайомий Миколці голос, і в глибині коридору грюкнули вихідні двері.

— Ну от, — сказав староста, і його широке червоне обличчя розпливлося в посмішці, — тепер нас ніхто не буде підслухувати. Сідай-но сюди, поговоримо!..

Миколка встав і насторожено присів на стілець.

Староста дивився з-під волохатих брів, намагаючись зобразити на обличчі м'якість і співчуття.

— Та-ак, — обізвався він після тривалого мовчання, — багато вас, знедолених, зараз по дорогах ходить… Війна!.. Дорослі б'ються, а дітям погибель… І в мене такий, як ти, синок. Володькою звуть… То куди ти йдеш?..

— У Білгород, — промовив Миколка, схлипнувши.

Удар Гордєєва був сильний, і він боляче вдарився плечем об стіну.

— Ага-а, — протягнув Гордєєв. — А хто там у тебе?

— Тітка…

— А батьки де?

— Батька вбили, матір у Німеччину погнали…

— Не погнали, — поправив його Гордєєв, — а послали на роботу… Тобі це зрозуміло?..

Миколка схлипнув і мотнув головою.

— Тобі скільки років? — запитав Гордєєв.

— Тринадцять.

— Прізвище?

— Степанов Костя…

Гордєєв глянув на довідку, відібрану у Миколки, звіряючись по ній з його відповідями.

— Грати б тобі зараз у козаків-розбійників, Костю, а бачиш, в яку ти історію потрапив! У погану історію. І що з тобою робити, просто не знаю… — Він постукав своїми короткими пальцями по краю стола, помугикав і раптом зло примружився: — А твого товариша ми теж піймали!..

— Якого? — Миколка підвів голову, і йому захололо в грудях.

— Того, котрий з кущів гранати кидав… Того й піймали!

— Не знаю я його, — сказав Миколка.

Гордєєв посміхнувся:

— Не знаєш, то знатимеш! Хочеш, я його сюди покличу? Він уже нам в усьому признався… І все про тебе розповів… Ех ти, конспіратор!.. — Він узяв цигарку, запалив. — Розказуй!.. Нічого тобі не буде… Вранці відпущу. Ну, не крийся…

— Нічого я не знаю, дядечку, — тихо сказав Миколка, уперто дивлячись кудись під стіл.

— Не знаєш! — В голосі Гордєєва знову зазвучала погроза. — Подумай, Костю, подумай…

Миколка здригнувся. Староста назвав його Костею. Значить, він бреше, що Вітю піймали і що той в усьому признався. Нічого староста не знає, хитрує, хоче заманити його в пастку.

Він підвів голову і, дивлячись в напружене обличчя Гордєєва, сказав якомога правдивіше:

— От убий мене грім, якщо збрешу! Я йшов один!..

Гордєєв аж підскочив і загорлав:

— Харитонов!..

Зразу ж поріг переступив старий дід з рудими вусами. Миколка впізнав його: це був той самий, до якого він приходив у ліс, щоб зв'язатися з Геннадієм Андрійовичем. Дід похмуро дивився на Миколку, наче бачив його вперше. В руці він міцно стискав нагайку. — Всип йому гарячих! Лупи його, чортового сина, як Сидорову козу!.. Тягни в процедурну!..

Харитонов узяв Миколку за плече.

— Ходімо, ходімо! — сказав він; на порозі обернувся: — Скільки йому?

— П'ятнадцять!..

Харитонов критичним поглядом окинув Миколку і похитав головою:

— Не витримає, Серафиме Тимофійовичу. Помре. Більше восьми ніяк не можна… Так по шкалі належить!..

— Нічого! Ти мені свої інструкції не тикай! Помре — туди йому й дорога…

Харитонов вивів Миколку у двір і повернув до невеличкої лазні, що темніла в кутку біля паркана. Очевидно, в цій лазні поліцаї влаштували катівню.

Коло дверей Харитонов озирнувся і тихо сказав:

— Ось що, синку! Бити я тебе не буду, але ти кричи щосили. Кричи!.. Нехай староста чує…

Раптом поблизу, за парканом, пролунали постріли. Один, другий!.. Зовсім близько — третій…

— Що це? — Харитонов зупинився. — Мабуть, хтось напав!.. Лягай, лягай, хлопче! А то кулею зачепить! — і кинувся до стіни лазні, тягнучи за собою Миколку.

У ворота вбіг якийсь чоловік і метнувся до будинку.

— Тривога! — закричав він зривистим голосом. — Тривога! Партизани!.. Швидше сюди! Вони тут!..

Поліцай, вже вискочивши на ґанок, обернувся і вистрілив.

Миколка смикнувся, намагаючись вирватися з рук Харитонова, але той ще міцніше притиснув його до дерев'яної стіни.

— Та лежи ти, дурню! — сказав він. — Уб'ють ні за що!.. Зараз я піду, а то свої ж і уколошкають!..

Але Миколка вирвався з міцних дідових рук і кинувся до воріт. Біля голови свиснула куля.

— Миколко! — окликнули його з-за дерева.

Цей голос Миколка впізнав би з тисячі:

— Федю! Федечко!..

— Лягай швидше! — скомандував Куликов.

Хтось біг услід за ними. Миколка оглянувся — це був Харитонов. Він ледве встигав у своїх важких чоботях, хрипко дихаючи. Куликов підвів гвинтівку.

— Не стріляй! — крикнув Харитонов. — Я свій!.. Веди до начальника!

З глибини двору хтось вистрілив.

— Поліцаї в цьому домі? — запитав Куликов.

— Тут! — відповів Харитонов.

— І староста?

— Гордєєв?.. Теж тут.

З усіх боків стріляли. Куликов кинувся до партизанів, які все щільніше оточували будинок. Здалеку почувся його крик: «Здавайтесь!» Знову прогриміли постріли. Потім важко гухнула граната і затріскотіли короткі автоматні черги. Хтось нестямно закричав. Потім усе замовкло.

Миколка і Харитонов пішли по дорозі, туди, де в темряві вимальовувалась якась невиразна пляма.

Підійшовши ближче, вони побачили навантажену підводу і біля неї Єгорова.

— Єгоров! — гукнув Миколка.

Той обернувся:

— Хто це?

— Я, Миколка!..

— Ух ти! — зрадів Єгоров. — Живий?..

— Живий!

— Віті подякуй, це він нас розшукав!.. — І, набравши в легені повітря, Єгоров крикнув: —Ві-тю-у!

— А де Геннадій Андрійович? — запитав Миколка. — Я до нього одного чоловіка привів.

— У селі. Керує операцією.

Прибулих оточили партизани, які залишалися в резерві, і почали розпитувати. До діда Поставилися недовірливо і тут же приставили вартового, щоб не втік до приходу Геннадія Андрійовича.

Розштовхавши всіх, з'явився Вітя. Видно, він біг, задихався, важкий трофейний автомат відтягував йому руки. Він кинувся до Миколки.

— Виручили тебе! Здорово, правда? Я Геннадія Андрійовича розшукав. Кажу, ти гинеш, треба спішити! Він сюди, я — з ними. — Вітя без передишки випалював одне слово за одним.

Він був щасливий, що все обійшлося благополучно і що він, Вітя, не розгубився, вчинив так як слід.

— Спасибі тобі, Вітю! — сказав Миколка.

Він так втомився, що не міг уже й говорити. Це помітив Єгоров. Він запропонував Миколці сісти на підводу і, щоб хлопцю було зручніше, переклав мішки з борошном. Лежати на мішках було м'яко і приємно. Єгоров накинув на Миколку свою шинель, і хлопець-одразу заснув міцно, без сновидінь. Іноді крізь сон йому здавалося, що його погойдує, наче віз рухається.

Прокинувся Миколка від яскравого денного світла. Розплющив очі і побачив, що лежить там же на підводі, а в просвітку між хмар проглянуло сонце. Підвівся і сів, скинувши з грудей шинель. Підвода стояла посеред якогось двору. Розпряжені коні жували сіно, покладене їм на купі старих дощок біля тину. Там же сидів Єгоров: він зашивав порваний рукав гімнастьорки.

— Де ми, Єгоров? — запитав Миколка.

— У Стрижевцях.

— А мені здавалося, що ми довго їхали. Котра зараз година?

Єгоров глянув кудись на хмару, за якою вже не було видно сонця.

— Мабуть, восьма. Ну що, навоювався? — запитав він.

— Навоювався, — весело сказав Миколка.

— Досхочу?

— Ні, зранку ще можу!.. А що ми в Стрижевцях робимо?

— Геннадій Андрійович вирішив зупинитись тут. Люди знесиліли.

— А поліцаї де? Староста?

Єгоров посміхнувся:

— Усі твої поліцаї разом з їхнім старостою вже десь у пеклі анкети заповнюють!.. Жоден не втік, окрім твого діда. Виявляється, він Геннадію Андрійовичу приятель!..

— А у нас немає жертв?

— Двоє поранених. Легко…

— Вітька де?

— Де ж йому бути, — неквапливо сказав Єгоров, — мабуть, калорії собі добуває. Схуд бідолаха від переживань…

Миколка зіскочив з воза і відчув, — що міцний, спокійний сон на повітрі вернув йому сили. Руки й ноги зовсім одійшли, тільки трохи поболювало плече.

— Ти куди? — запитав Єгоров.

— Піду пошукаю Вітю.

Миколка вибіг за ворота і по той бік вулиці побачив руїни цегляного будинку, де він провів стільки важких годин.

Біля будинку стояли партизани. Побачивши Миколку, Федя підійшов до нього і поплескав по плечу. Миколка пригнувся і скривився.

— Ти що, поранений? — запитав Федя.

— Ні, це так, забив трохи.

З сусіднього двору вискочив Вітя. Куди зникли його вайлуватість і боязливість? За цю добу хлопець змінився до невпізнання. Він став жвавішим., в його рухах почувалася впевненість. От тільки апетит у нього залишився той же. В руках Вітя держав чималий окраєць хліба.

— Миколко! Геннадій Андрійович тебе кличе! — гукнув він.

Геннадій Андрійович чекав хлопців у хаті, що стояла поблизу. Коли вони увійшли, він сидів за старим, чисто вишуруваним столом і, піднісши якийсь папір до підсліпуватого віконця, складеного із шматочків скла, читав. Був тут і Харитонов. По тому, як він спокійно палив свою цигарку з самосаду, Миколка зрозумів, що дід казав правду: він був свій.

Побачивши Миколку, дід підморгнув йому:

— Ну як, пощастило тобі? Не довелося попаритися в лазні?

— Пощастило, — посміхнувся Миколка.

— Сідай, розказуй, що з тобою сталося, — сказав Геннадій Андрійович.

Миколка докладно розповів про всі події вчорашнього дня.

— Так, ти зробив велику помилку, що не заховався, — треба було разом з Вітею в кущі залізти, — сказав Геннадій Андрійович. — В разі чого, ви б і шофера знищили…

— А хіба я думав, що цей автоматник візьме і впізнає мене! — зітхнув Миколка.

Геннадій Андрійович встав і пройшовся по хаті.

— В житті всяке буває. Зовсім несподіване. Але тепер, як то кажуть, все позаду!.. Поліцаям — осиковий кілок в могилу. — Геннадій Андрійович помовчав, оглядаючи хлопців. — Ну як, повернетеся разом з нами у табір?

Миколка перезирнувся з Вітею і наморщив лоба.

— Раз поліцаїв уже немає, — сказав він, — то нас і ловити нікому. Тоді ми далі підемо. Як, Вітю?

Це було вже щось нове у взаєминах між друзями. Раніше Миколка з ним би не радився. І Вітя це оцінив.

— Підемо далі, — сказав він.

Геннадій Андрійович розумів, яка небезпечна їхня дальша путь, коли з перших своїх самостійних кроків хлопці потрапили в таку жорстоку перепалку.

Він довго розмовляв з ними, стараючись навчити обережності і витримки. Але в глибині душі Стременний твердо вирішив, що вранці, після того як хлопці відпочинуть, він одішле їх назад у табір.

Поки розвідка ходила в ближні села, партизани решту дня і ніч провели в густому гаю. За цей час Миколка і Вітя набралися сил і відіспалися.

На світанні Миколка розбудив Вітю, який спав на возі.

— Вставай!.. Швидше!..

— Ти чого?.. — вирячивши очі, злякано запитав Вітя: він залишався ще в полоні сну.

— Пішли! — прошепотів Миколка. — А то Геннадій Андрійович не пустить.

Вітя зітхнув і поліз з воза.

…І знову за їхніми плечима погойдувалися торбинки з хлібом.

Вже на околиці вони зустріли Семенка, який радісно кинувся їм назустріч.

— Візьміть мене з собою, — попросив він.

— Не можемо, — сказав Миколка. — У нас воєнна справа… — Він підійшов ближче до Семенка і прошептав йому на вухо: —Забудь, хто ми такі і що ти нас бачив. Зрозумів?

— Зрозумів, — кивнув Семенко.

Невдовзі після цього Геннадій Андрійович повів свою групу в напрямку табору. Не знали тоді ні хлопці, ні він сам, що це була їхня остання зустріч.