Відважні

Розділ тридцять другий ДАВНЯ ПОДІЯ

Рано-вранці 23 червня 1942 року по одній з воєнних доріг на захід від Воронежа від сіренької, непримітної хатки, що стояла в тіні закурених верб, рушила вантажна машина. Мало хто знав, що тут, у цьому приземкуватому будиночку на три вікна, містилася польова каса Держбанку. Звичайно вона перебувала поблизу шабу дивізії. Але кілька днів тому за вказівкою командування її, в числі інших тилових установ, перемістили далі від лінії фронту. В кузові машини під сірим брезентом стояла велика залізна скриня, наглухо зачинена і запечатана. Видно, чимало колись потрудився над цією скринею хитромудрий майстер. Для міцності він обкував її залізними штабами, а для краси зверху донизу всіяв узорчатими бляхами і мідними заклепками найрізноманітнішої форми. Ніяка пожежа не могла б розплавити товсті стінки скрині, жоден навіть досвідчений зломщик не зміг би відімкнути її замок.

Правду кажучи, скрині цій значно більше пристало б стояти десь у затишному кутку поміщицької садиби чи купецького дому або навіть просто комісійного магазину, де її примітив би пристрасний погляд завзятого любителя старовини.

У похідній канцелярії управління дивізії вона була якось не на місці. Але сталося так, що старий грошовий ящик, який багато років стояв у штабі дивізії і служив вірою й правдою, місяців три тому раптом перестав відчинятися, і його довелося зламати.

Проте начфін штабу дивізії капітан інтендантської служби Соколов був не з тих, що розгублюються від таких дрібниць.

Він навідався до начальника тилу своєї дивізії, побував у сусідів, і за два дні на місці старого, такого звичайного на вигляд грошового ящика вже стояла ця узорчата кована скриня з хитромудрим замком і таким товстим дном, що їй могла б позаздрити найкраща з сучасних вогнетривких шаф.

Оскільки нова скриня була дуже важка, то її рідко коли знімали з машини. За останні тижні штаб часто міняв місцеперебування, і капітан Соколов, щоб уникнути зайвих турбот, вважав за краще всю свою похідну бухгалтерію тримати на колесах.

Під брезентовим верхом його полуторки по розмолотому гусеницями асфальту і горбатих коліях польових доріг кочували перев'язані навхрест грубою тасьмою товсті папки з відомостями і грошовими документами, похідний складаний стіл і такі ж стільці з тонкими фанерними спинками — предмет особливої гордості Соколова. «Ось помилуйтеся, — казав він, — складеш — і хоч у портфелі носи!»

Особисті речі начфіна зберігалися в чорному, трохи потертому, але дуже місткому чемодані.

В дорозі все це господарство охороняли два автоматники, і, треба віддати належне Соколову, охорона в нього була бездоганна.

Автоматники однаково ретельно оберігали і скриню з грішми, і папки з документами, і, здавалося, навіть складаний стілець, на якому завжди сидів їх начальник, коли видавав зарплатню військовослужбовцям.

Можливо, Соколов трохи більше, ніж слід, любив похвалитися зразковим порядком свого, як він казав, «бойового підрозділу», та все ж було приємно зустріти десь на дорозі цю невелику, акуратну машину і її господаря, туго підперезаного, в шинелі, що здавалася тіснуватою на його міцній, з рівними плечима постаті. Він сидів завжди поруч з шофером, відкинувшись на спинку сидіння і виставивши вперед густу каштанову бороду (товариші називали її «партизанською», і, здається, Соколову це було приємно). В кузові, виглядаючи з-під тенту, попихкували цигарками автоматники.

Соколов був, що називається, акуратистом. Ніколи нічого не забував і ніколи не помилявся.

Коли він, злегка підвівши жорсткі рудуваті брови, приймав з рук офіцера заяву з проханням послати сім'ї грошовий атестат, а потім бережно клав зім'ятий листок з блокнота у свій новенький жовтий планшет, можна було вважати, що справу вже зроблено. Заява ніде не залежиться, і зарплату лейтенанта Фірсова чи там майора Сидоренка незабаром акуратно виплачуватимуть десь у Бугульмі чи в Горьковській області.

Коли йому дякували, він відмахувався: «А як же, голубе? Це ж вам гроші, а не сміття!..» І все ж маленьку замітку під заголовком «Чуйність до людини», надруковану в дивізійній газеті, замітку, де, між іншим, в позитивному плані згадували і начфіна штабу такої-то дивізії, капітан Соколов акуратно вирізав і заховав у нагрудну кишеню. Видно, це його дуже втішило.

В компанії Соколов був товариським і вмів цікаво розповідати різні історії із своєї рибальської і мисливської практики. Полювання і рибальство він любив безмірно і, зітхаючи, казав, що колись, у мирний час, проводив свої відпустки у лісі чи на річці.

Він був з тих людей, котрі, як то кажуть, ніде не пропадуть. Скрізь у нього були приятелі — серед інтендантів, у Військторзі, в шевській майстерні штабу армії і навіть у перукарні.

Цими широкими зв'язками він майже не користувався для своїх потреб, але охоче виручав товаришів. Можна було подумати, що з цього він має якесь особливе задоволення.

Словом, це була людина приємна, товариська, послужлива.

І все ж, маючи безліч приятелів, Соколов залишався без справжніх, близьких друзів.

— Біс тебе знає, — говорив йому майор Мединський, начальник дивізійного санітарного батальйону, людина розумна, енергійна, але часом грубувата, схильна, де треба і не треба, різати правду у вічі. — З усіма ти знайомий, з усіма на «ти», без тебе й бекеші не справиш, а все-таки ти якийсь не такий…

Соколов не ображався.

— Що ж, — казав він, самовдоволено розправляючи свою партизанську бороду, — так і повинно бути. Хіба можна дозволити собі щось зайве, коли відповідаєш за сотні тисяч. Спробував би ти на моєму місці посидіти…

Заперечити було важко, і розмова сама собою припинялася.

…І ось цей чоловік, який так добре вмів пристосовуватися в житті, славний товариш і акуратний, сумлінний служака, пропав безвісти.

Вранці 28 червня полуторка Соколова, як завжди, в повному бойовому порядку, виїхала у свій черговий рейс. Соколов повинен був одержати в польовій касі Держбанку триста тисяч карбованців, які мав роздати офіцерам штабу і всім, хто входив до складу управління дивізії.

За годину гроші було одержано. Соколов вивів у відомості золотим пером авторучки свій акуратний чіткий підпис з невеликим кучерявим розчерком і вмостився знову в кабіні поруч із шофером.

Машина виїхала з села, але до місця призначення — у штаб дивізії — так і не прибула.

В той час дивізія опинилася на головному напрямку ворожого удару. На неї наступали два танкових корпуси. Двісті «юнкерсів» і «месершмітів» безперервно бомбували бойові порядки і тили… З боями дивізія стала відходити до Воронежа.

На війні такі дні не дивина: ранок починається немовби тихо, мирно. Велике військове господарство живе своїм діловим, буденним життям, похідним, простим і в той же час складним побутом. І раптом — де він, цей побут? Прощай недовгий затишок чужого житла, коротка радість відпочинку! Знову тремтить земля і гуде повітря!

Так було й того пам'ятного червневого дня.

… На одній з доріг солдати вступили в бій з німецькими броньовиками, що прорвалися в тил. Одного з них підбили, а другий повернув назад. На відстані кілометра від місця бою догоряла розбита снарядом штабна автомашина. Знайома полуторка, що немало вже пройшла по дорогах війни! Похідна бухгалтерія капітана Соколова… Перший-ліпший солдат у дивізії одразу впізнав би її. Біля машини лежали трупи одного з автоматників і шофера. Начальник фінансової частини Соколов і другий автоматник зникли. Зникла також і кована скриня з усіма грішми і документами. Але солдати помітили і підібрали в канаві невідомо як уцілілий складаний стілець — з тих, якими так пишався капітан Соколов, і його великий, плоский, виготовлений на особливе замовлення портсигар з вибагливим вензелем на кришці…

Солдата і шофера поховали в придорожньому гаю, разом з убитими в тій же сутичці, а капітана Соколова, другого автоматника і надійну скриню вже не шукали. Дивізія могла опинитися в оточенні, і треба було за наказом командування, швидко змінивши позицію, зайняти оборону в районі Воронежа.

Незабаром у штаб дивізії було призначено іншого начфіна, зовсім не схожого на попереднього, — дуже худого, високого і сутулого чоловіка в подвійних окулярах, з незвичайним прізвищем Барабаш, а капітана Соколова, внесеного у списки тих, хто пропав безвісти, стали потроху забувати…