Відважні

Розділ двадцять дев'ятий ТЕПЕР — ДІЯТИ!

Миколка з хвилюванням чекав наступного ранку. Він уже знав, що Михайло загинув, і чув, як Вернер допитував поліцаїв, а потім доповідав про це Курту Мейєру по телефону. Правда, Миколка не розумів по-німецьки, але Вернер часто згадував прізвище Юренєва, і тому не важко було розібратися, в чому справа.

Поліцаї одностайно твердили, що Юренєв — жертва нещасного випадку, — не можуть же вони встежити за кожним, хто через свою власну необачність підставить голову під залізну балку. Але Миколка розумів, що батько якимсь чином зумів позбутися зрадника, а сам лишився поза підозрою.

Тільки б тепер ще чого-небудь не сталося до їхньої зустрічі. Вони остаточно про все домовляться, а там Миколка й Вітя вирушать до своїх.

Як вибратися з табору, хлопці вже придумали. Вони заберуться в машину, яка щодня ходить у сусіднє село по хліб. Вітя вже кілька разів їздив туди, і куховар охоче його відпускав. Він не любив трястися осінніми розмитими дорогами, — гляди, застрянеш десь у грязюці, а потім тюпай пішки по допомогу.

Крім шофера, в машині завжди їздили двоє солдатів або поліцаїв, які одержували в пекарні хліб, укладали його в кузов, а потім вилазили на нього просто в чоботях. Теплий хліб зігрівав їх, а те, що хлібини розплескувалися і бруднилися, не мало значення — ув'язнені все зжеруть.

Кілька днів тому сталося так, що єфрейтор довго не міг знайти другого чергового поліцая і, оскільки шофер уже лаявся, наказав їхати Віті. Той успішно справився з цим ділом. Відтоді поїздки по хліб стали Вітиним обов'язком. І хлопці вирішили: якщо на машині їздить Вітя, то чому на ній не поїхати й Миколці? Вони вирушать у село разом, одержать хліб, а коли повертатимуться, вискочать з машини на дорогу. Поки машина доїде до табору, поки їх спохватяться, поки вирішать, посилати за ними погоню чи ні, вони вже будуть далеко.

Ніч минула в тривожному чеканні ранку, а ранок — у ще тривожнішому чеканні часу зустрічі з батьком. «Чи прийде він? — тужливо думав Миколка. — А раптом щось станеться, раптом його арештують!»

Вернер кудись виїхав ще на світанні, і тому Ріхард виспався досхочу, а коли прокинувся, дав Миколці чистити зубним порошком мельхіорові ложки, виделки і ножі. Вернер любив, щоб у нього на столі все блищало.

Упоратися з двома приборами не так уже й важко, але Ріхарду тут же спало на думку полагодити зіпсований радіоприймач, і хоч Миколка на цьому зовсім не розумівся, все ж Ріхард примусив його сидіти за столом і дивитися, як він орудує викруткою. Понад усе Ріхард не любив самотності, а крім того, присутність хлопця нагадувала йому про далеку домівку.

А час минав. Годинник на стіні показував без чверті дванадцяту. Незабаром прозвучить обідній гонг! Що ж робити? Як утекти від Ріхарда? Хоч би справа яка, а то сиди і дивись, як він копирсається в різних деталях і дротиках…

На підвіконні лежала губна гармошка, на якій зрідка любив грати Вернер. Миколка підвівся, узяв блискучу від нікелю і оздоблену вигадливими вензелями вузьку плитку і підніс до губ. Гармошка тонко й сильно зазвучала. Миколка швидко провів нею по губах, вона зазвучала безладно. Хлопець раптом згадав вилицюватого німця в машині — той, мабуть, здорово вмів грати на цій штуці.

Ріхард скривився і похитав головою — не треба! Але Миколка знову з силою дунув у гармошку. Ріхард ляснув рукою по столу:

— Стій!..

А Миколка з відчаєм дув і дув у гармошку — будь, що буде! Інша людина на місці Ріхарда від такого концерту втратила б терпець. Але Ріхард мав міцні нерви, і тільки шия його бралася червоним. Нарешті, коли вищання гармошки стало зовсім нестерпним, він схопився, видер у Миколки гармошку, підбіг до дверей, штовхнув їх ногою і міцно ляпнув Миколку нижче спини.

Цього тільки й треба було Миколці. Він прожогом вискочив з хати. Якраз вчасно: гонг уже пролунав, і ворота в поле були широко розчинені. Боячись, що Ріхард стане його шукати, Миколка забіг за хлів і, вилізши на великий камінь, глянув на дорогу через тин.

Сніг, що випав минулої ночі, ще не розтанув. Він укрив поля до самого обрію, і тільки чорною рікою звивалася поміж пологими горбами роз'їжджена машинами дорога. Зараз по ній пробиралися люди, як завжди, низкою, держачи в руках виблискуючі металом бачки. Яка витончена у знущанні голова вигадала цей важкий і принизливий похід! Здавалося б, зовсім просто — поставити кілька термосів на машину і одвезти обід у поле. Ні, треба, щоб люди не мали жодної хвилини спокою, щоб їх виснажувала не тільки робота, а й голодне чекання.

Батько!.. Ось він підходить до воріт. Бачок несе у лівій руці, а правою швидко розмахує. Поспішає! Як жахливо, що не можна підбігти до нього, обняти обома руками за шию, поцілувати в колючу щоку!..

Цього разу Миколка йшов іншою стороною вулиці. Коли вони порівнялися, батько усміхнувся і підморгнув. Пройшовши в тому ж напрямку ще кроків двадцять, Миколка круто повернув назад.

Як гучно б'ється серце! Зараз повинно вирішитись найголовніше: чи зуміє він швидко й непомітно наздогнати батька. Але чому батько так поспішає? Адже до кухні лишилися лічені кроки…

Несподівано батько зупинився, обережно поставив бачок у грязь і, одійшовши трохи вбік, де було сухіше, став не кваплячись зав'язувати на черевиках шнурки.

Миколка вже був кроків за п'ятнадцять, коли він, нарешті, справився із шнурками, підняв бачок і, не оглядаючись, рушив своєю дорогою.

Чи залишилося що-небудь на землі?.. Так! Під грудочкою лежить папірець. Але як його взяти? Хто може поручитися, що за дорогою не стежать з вікна найближчої хати?.. Раптом під ногою хруснув шматочок скла від розбитої пляшки. Миколка підняв, глянув крізь мутний осколок на небо і відкинув його убік. Потім підняв ще якийсь камінець, погрався ним і теж швиргонув. І ось нарешті ще крок, останній крок — і папірець поруч!..

Як важко зробити звичайний рух — нагнутися і взяти папірець. Миколці здавалося, що хтось тільки й чекає моменту, коли він торкнеться цього зім'ятого папірця.

Миколка постояв, перевів дух, а потім відчайдушно нагнувся, схопив папірець і затиснув його в кулаці.

Багато інших важких випробувань було потім на його шляху, але йому завжди здавалося, що найважче він пережив саме в цю мить.

Він зупинився тільки тоді, коли помітив, що зовсім поруч хата Вернера. Куди він розігнався? Зараз Ріхард вийде на ґанок і погукає його до себе. Так і є! Ріхард рубав біля тину дрова і, помітивши хлопця, поманив його рукою.

За кілька хвилин Миколка розпалював піч. Він не встиг навіть засунути папірець у щілину, яку заздалегідь набачив у хліві.

Вибравши момент, коли Ріхард нарешті вийшов у сусідню кімнату, Миколка прожогом кинувся у свою хижку і, швидко оглянувшись, засунув донесення під плоскодонну гасову лампу, що стояла на поличці.

Але це мало його не загубило. Тільки-но він повернувся в кімнату, як Ріхард пройшов на кухню, держачи в руках бідон з гасом. Це означало, що зараз він понесе туди всі лампи, відкрутить пальники і по черзі наповнюватиме резервуари.

Миколка метнувся назад, але все ж Ріхард зайшов у хижку трохи раніше, зняв з полички лампу, уважно оглянув її, потім простягнув руку і взяв донесення.

Миколка завмер на порозі. Тепер кінець! Батько загинув! І він сам теж загинув!..

Ріхард уважно обдивився папірець, затим зім'яв його, обтер ним кіптяву з пальника і кинув у куток. Коли він проходив мимо, виносячи лампу, Миколка відчував, як тремтять і підламуються його ноги. Щойно за Ріхардом зачинилися двері, Миколка упав на солому, мов мандрівник, який падає у дорозі, відчуваючи, що не може більше ступити ні кроку.

Лише почувши, що Ріхард порається за стіною, Миколка підняв папірець і розгорнув його. На щастя, вимастився тільки зворотний бік. Схема, накреслена чорнильним олівцем, збереглася.

Коли Миколці ще раз пощастило вибратися з дому, він забіг у хлів і сховав папірець глибоко в щілину.

Вернер повернувся пізно ввечері. Він був у поганому настрої і довго лаяв Ріхарда. Миколка і Вітя лежали у своїй хижці, прислухалися до голосів, що глухо долинали до них, і тихо обмірковували, як їм бути далі.

Сьогодні Вітя, так і не діждавшись Миколки, поїхав по хліб сам. А як усе добре ладналося! На ранок вони, напевне, вже дісталися б до табору. А тепер знову треба чекати, хвилюватися, терпіти…

Терпіти!.. Чекати!.. Це не так-то й легко. Особливо коли знаєш, що від тебе багато залежить: донесення, яке треба вчасно доставити, життя батька і життя багатьох інших людей.

Батько не сказав, на який день призначено втечу. Мабуть, і сам поки що не знає. Миколка і Вітя вирішили, що вони чергуватимуть на узліссі і чекатимуть три, п'ять, десять днів — стільки, скільки треба, поки прийде батько і приведе своїх товаришів.

Хлопці заснули далеко по полуночі, і Вітя мало не проспав час, коли повинен був з'явитися на кухню. Єфрейтор не давав йому ніяких поблажок. Віті нерідко перепадало від нього по потилиці. Але сьогодні треба бути особливо точним, і не з боязні дістати штовхана, а щоб уникнути будь-яких ускладнень, які можуть перешкодити їм вибратися нарешті з цього клятого місця.

Рівно о другій годині дня машина вирушить у свій рейс. Вона повинна повезти їх обох.

Хлопці домовилися, що Миколка забереться у кузов в останній момент. Усі вартові вже звикли до того, що ця машина щодня о певній годині проїжджає у ворота, і пропускали її без особливої перевірки: вони знали, що ті, хто сидить у ній, мають право на виїзд з табору.

Але в найкращому плані не передбачиш усіх перешкод, що можуть несподівано стати на шляху його здійснення. Так трапилося й зараз.

Коли нарешті настав довгожданий час. Миколка вже був недалеко від машини. Вона стояла за кухнею біля комори, двері якої були відчинені навстіж. Шофер і черговий поліцай носили в кузов порожні мішки, а Вітя чомусь і досі не з'являвся.

Донесення, старанно загорнуте в ганчірочку, лежало у Миколки замість устілки в лівому черевику, і від цього черевик трохи муляв. Миколка ні на секунду не забував про свою йогу. Треба якнайшвидше вибиратися з табору. Крім того, не може ж він довго крутитися біля комори. Зрештою на це звернуть увагу, і йому попаде.

Нарешті шофер і поліцай уклали все, що треба. Шофер, молодий худорлявий хлопець, взяв відро і пішов по воду, а поліцай заліз у кабіну і, вийнявши з кишені кисет, став згортати цигарку. На хвилину кузов залишився без нагляду.

«Махну зараз туди», — подумав Миколка. Він підбіг до машини, схопився руками за борт, сперся ногою на колесо і за секунду, боляче вдарившись головою об ріжок ящика, упав на брудні мішки.

Миколка оглядівся; з землі тепер його побачити не можна, але у вузькому задньому віконці кабіни маячить голова поліцая. Варто йому обернутися, і він помітить у машині сторонню людину. Миколка на животі проповз у передню частину кузова і ліг під самим віконцем. Тут, у «мертвій зоні», його вже з кабіни не побачиш.

Проте виникло нове ускладнення: як дати Віті знак, що він уже в машині? Адже, не знайшовши Миколки поблизу, Вітя лишиться в таборі. І тоді вийде, що він, Миколка, втік і покинув друга напризволяще. Коли схопляться, що Миколка втік, Вернер напевно візьметься за Вітю…

Може, вилізти назад? Пізно!.. Шофер уже повернувся і порається біля мотора. Зараз, побачивши, як Миколка спускається з кузова, він тільки вилає його, але завтра й близько до машини не пустить.

Так, що й казати, в скрутне становище він потрапив. От що значить поквапитись!

Грюкнули дверцята — це виліз поліцай. Він півголосом поговорив з шофером і пішов.

Запала коротка мовчанка. Шофер щось лагодив у моторі. Потім виявилося, що йому потрібна мішковина. Він став на підніжку і простягнув руку через борт. Подайся шофер ще трохи вперед, він, напевно, помітив би Миколку. Але, на щастя, шофер добре знав, куди кинув мішки, і навпомацки витягнув один з них. Зіскочивши з підніжки, він взявся до своєї справи, а Миколка лежав з заплющеними очима, не вірячи, що лишився непомічений, і тривожно чекав: ось зараз прийде поліцай і схопить його… Хтось кілька разів пройшов повз машину. Миколка прислухався. Мабуть, це ходить Вітя, шукає його, хвилюється.

— Ти чого, хлопче, крутишся? Їхати пора!

Розгублений Вітин голос відповів з глибини двору:

— Та ось не знаю…

— Чого ти не знаєш?! Залазь у кузов!

— У мене нога болить!..

— Нічого твоїй нозі в машині не станеться! Залазь, кажу тобі!..

Чути було, як, важко зітхаючи і стогнучи, Віктор підійшов до машини.

— Не можу я! Нога болить!

Тепер він зовсім поруч. Лише тонка дошка борта машини відділяє їх… Тихенько шепнути — і він почує… Вітя постояв трохи і знову відійшов. А шофер уже заліз у кабіну, обіч нього сів поліцай.

Вискочити! Поки не пізно!..

Миколка смикнувся. Але тільки-но голова його з'явилася над бортом, Вітя побачив товариша. Очі в нього розширилися, він змахнув руками і кинувся до машини.

— Іду!.. Іду!.. — закричав він.

Миколка знову упав на дно кузова.

Вітя одним махом опинився біля нього. Машина тут же рушила, прямуючи до воріт. Сидячи на ящику, поруч з Миколкою, Вітя похмуро дивився поверх кабіни на дорогу. Зараз машина промине вартових!..

Біля воріт шофер уповільнив хід, перекинувся жартом з солдатом, той махнув рукою: «Проїжджай!» І ось уже вільний вітер хльоснув Віті в обличчя.

Вітя нахилився до Миколки.

— Ну й дурень! — сказав він сердито. — Чого заховався? Так ми б їхали відкрито, а що тепер робити?

Миколка сказав:

— Я зараз вискочу і чекатиму на тебе.

— А я?..

— А ти зіскочиш, коли повертатиметесь назад.

Вітя подумав.

— Гаразд. Але як? Можна ж розбитися…

І справді, трохи забарившись, шофер гнав машину із швидкістю не менше шістдесяти кілометрів на годину. Її трясло, ящики підскакували, а один з них весь час насувався Миколці на груди.

Поки хлопці вирішували, як їм діяти, дорога пішла під гору, і вдалині зарябіли будиночки села. Ще кілька хвилин — і буде пізно.

Раптом Вітя сказав:

— Придумав! Зараз я викину на дорогу мішок і зупиню машину. Скажу, вітром здуло!..

— Хто ж тобі повірить?..

— А ти дивись, як я зроблю!.. — Вітя нахилився, вибрав великий мішок і накинув його собі на плечі, наче рятуючись від холоду; вітер зразу ж надув його, як пухир. — Бачиш?.. Я стану біля віконця і затулю його собою, а ти, як тільки машина почне гальмувати, одразу вискакуй… Ну, давай швидше до заднього борту.

Миколка виконав розпорядження Віті… Той притиснувся до віконця кабіни і тут же скинув з себе мішок, який темним птахом злетів угору, а потім опустився на обочину дороги. Вітя обома кулаками загрюкав по кабіні. Машина зразу ж стала гальмувати.

Миколка виплигнув на дорогу, боляче вдарився коліном об старий телеграфний стовп, що валявся на обочині, але одразу схопився і метнувся в глибокий кювет.

— Що там таке? — почув він незадоволений голос поліцая.

— Мішок! Мішок полетів! — закричав Вітя.

Гупнули дверцята кабіни. Поліцай наказав:

— Давай швидше!.. Неси!..

По дорозі швидко пройшов Вітя — спочатку туди, потім назад; мотор загуркотів сильніше, скрипнули гальма, і машина рушила далі.

Коли шум її затих вдалині, Миколка виліз з кювету і оглядівся. Кругом простяглися засніжені поля, але сніг лежав тільки в низинах, верхівки горбів чорніли, як вугільні. По небу швидко пливли низькі лахматі хмари, віщуючи негоду.

Коліно боліло і розпухло, та ще більше дошкуляв голод. Щоб не викликати підозри Ріхарда, Миколка не взяв з собою навіть шматочка хліба, а вранці, хвилюючись, не міг себе примусити щось з'їсти…

Машина мала повертатися приблизно за годину. Треба сидіти і чекати!.. Але як тепер викрутиться Віктор? Не може ж він двічі викидати мішок, і до того ж в тому самому місці?

Все дуже ускладнювалося. Якщо Віктору не пощастить сплигнути і машина на великій швидкості проскочить мимо, їхнє становище буде безнадійним…

Миколка знайшов на горбку поблизу дороги невелику виямку і зігнувся у ній. Тут не так віяло і можна було більш-менш спокійно чекати машини.

Миколка сидів довго, дуже довго. Змерзли ноги, і він став підстрибувати, щоб зігріти їх. Але холод все настійніше забирався під його куце пальтечко. Коли ж нарешті з'явиться машина? Чи не сталося що-небудь з Вітею?

Можливо, Ріхард уже кинувся шукати Миколку, і в таборі всіх підняли на ноги, подзвонили в село, і машину затримано? Вітю допитують, чекають приїзду гестапівців…

Миколка визирнув на дорогу. Від табору на великій швидкості йшла крита легкова машина. Хто в ній сидів, він не зміг роздивитись: скло відсвічувало, та й промайнула вона дуже швидко. Але на серці в Миколки стало ще тривожніше…

А час минав, — над полями вже смеркало. Проминуло не менше чотирьох годин. Миколка вирішив: коли зовсім стемніє, він піде. Піде сам! Спочатку на південь, а потім на захід, йтиме цілу ніч, поки вистачить сили…

Темрява швидко огортала землю. В полях свистів вітер. Десь далеко спалахували і гасли вогники. Часом Миколці ввижалося, що по обочині дороги рухаються люди, але потім, придивившись, він переконувався, що то кущі, і заспокоювався.

Коли його терпіння, здавалося, дійшло до краю, від села поповзли два підсліпуваті сині вогники. Безсумнівно, це йшла машина. Можливо, повертається легкова, а, може, й та, з хлібом, а на ній Вітя.

Як допомогти йому сплигнути? Він же розіб'ється! І враз Миколка згадав про стовп… Про той самий старий телеграфний стовп, об який він ударився ногою. Ще можна встигнути!.. Миколка, спотикаючись, метнувся до дороги. Він відшукав стовп, ухопився за розбитий ізолятор, волоком потягнув його і кинув посеред шляху… Тепер хоч-не-хоч шофер мусить зупинити машину.

Тільки-но він встиг повернутися до своєї схованки, під'їхала машина і різко зупинилася, аж скрипнули гальма. Спочатку на дорозі було тихо, тільки глухо постукував двигун. Затим одна за одною пролунали автоматні черги. Кулі пролетіли близько, і Миколка чув їхній посвист.

Ні, його не могли помітити! Просто поліцай і шофер стріляють навмання, щоб настрахати тих, хто міг притаїтися поблизу…

Сині підфарники погасли, мотор заглух. Так, здається, це та машина, на яку він чекав. Та ось від дороги почулися голоси, лайка, хтось із кимось сперечався, і Миколці здалося, що він чує Вітин голос. Нарешті щось глухо гупнуло, — очевидно, стовп скинули в кювет, — потім знову спалахнули сині вогники, і, різко зрушивши з місця, машина рвонула вперед з шаленою швидкістю.

І знову настала тиша. Миколка прислухався. Нікого… йому залишалося одне: йти… йти самому…

— Миколко-о! — долинуло раптом з дороги. — Миколко! Де ти?

— Я тут! — Миколка кинувся назустріч Віктору.

Складне, коли розібратися, часто виявляється дуже простим. Шофер зустрів у селі приятеля і засидівся з ним за пляшкою вина…