Відважні

Розділ сімнадцятий ВАЖКИЙ ПОХІД

Так, Т-А-87 мав точну інформацію: запаси хліба у партизанів вичерпувались. Колесник і Геннадій Андрійович довго думали, яких вжити заходів. У найближчих селах розжитися хліба не можна. Останнім часом не пощастило відбити жодного обозу з продовольством. Через три-чотири дні доведеться зменшити і без того обмежений пайок.

Нарешті штаб прийняв рішення вирядити експедицію по хліб. Колесник настояв, щоб загін по дорозі зайшов у село Стрижевці і розправився із зрадником-старостою. Можливо, станеться й так, що, перелякавшись, староста сам віддасть прихований хліб. Геннадію Андрійовичу хотілося заглянути і до старого Харитонова. Цю пропозицію також було прийнято. Особлива увага приділялася основному завданню. Група повинна напасти на склад з борошном поблизу млина і вивезти стільки, скільки вміститься на підводі, запряженій двома кіньми.

Вирішили, що до групи увійде п'ятнадцять партизанів і очолить її Стременний.

Геннадій Андрійович без слів визнав Колесника за свого керівника і виконував усі його вказівки. Він любив чітко поставлені і сформульовані завдання, а вже по якій формулі їх вирішувати, це повинно залежати від нього. Колесник повірив у Геннадія Андрійовича.

Радіючи з того, що він нарешті одержав важливу і самостійну справу, Геннадій Андрійович вносив у неї ту метушню, яка йому так не подобалася, коли він помічав її в інших, йому здавалося, що партизани збираються повільно, що коней вибрали невдало — один кінь надто високий, другий дуже худий, і в парі їм важко буде тягнути воза, — що малувато зброї…

Геннадій Андрійович, звичайно, знав усі підходи до села і до млина, йому добре відоме розташування складу, але у бойових справах він не мав достатнього досвіду. Колесник, розуміючи це, викликав до себе в бліндаж того партизана, якого найбільше лаяв і саме тому більше за всіх цінував, — Федора Куликова, і суворо наказав йому триматися ближче до командира групи й допомагати йому порадами.

Насамперед Куликов підібрав десяток надійних хлопців, з якими не раз бував у небезпечних операціях. Коли він вишикував їх на галявині перед бліндажем командира, Геннадій Андрійович з першого ж погляду зрозумів, що це люди перевірені і досвідчені.

На велике здивування, він помітив на лівому фланзі дві невисокі постаті. Озброєні автоматами, Миколка і Вітя стояли поряд, стараючись набрати того дещо байдужого вигляду, з яким, вважали вони, повинні йти на небезпечне завдання бувалі партизани.

— А ви, хлопчики, куди? — суворо запитав Стременний, підходячи до них. — Хто вас сюди поставив?

Хлоп'ята зніяковіли, трохи навіть знітилися; Миколка хотів щось сказати, але його випередив Куликов.

— Я поставив, товаришу командир, — доповів він. — Розпорядження Колесника — мати двох зв'язкових.

— Ну, гаразд. Нехай ідуть в другому ешелоні…

Куликов посміхнувся. Одразу видно, що людина вивчала тактику на ящику з піском. Ну нічого, скоро зрозуміє, скільки «ешелонів» у партизанській війні.

Він зиркнув на хлоп'ят і не міг стримати усмішку. Миколка і Вітя стояли зовсім як бувалі бійці, недбало збивши набакир шапки, і автомати в їхніх руках здавалися не дуже великими.

Після того, як хлопці підпалили ешелон з танками і були зараховані в загін, ставлення партизанів до них змінилося. Правду кажучи, спершу їхня поява багатьох здивувала. Навіщо брати сюди підлітків та ще й дівчинку з кісками? І без них стільки турбот і труднощів.

Тепер усім стало ясно, що до них прийшли сміливі хлоп'ята, які можуть стати в пригоді. Навіть до Майї, котра ще нічим себе не проявила і тільки старанно допомагала фельдшеру доглядати поранених, прала бинти і прибирала санітарний бліндаж, почали ставитися тепліше і уважніше. Дівчинку немовби осявали промені слави її приятелів.

Миколка постійно думав про свого батька. Він уявляв собі, як хитрощами проникне в концтабір, зустрінеться з батьком і врятує його. В голові хлопця виникали десятки різних планів, він ділився ними з Вітею, але той негайно їх бракував.

Вітя теж помітно змужнів за останні дні. Синець під лівим оком нагадував про недавню пригоду, і Вітя вважав його наочним і почесним свідченням своєї участі в серйозній справі, навіть шкодував, що синець поступово зникає.

Вони стільки разів і все з новими й новими подробицями розповідали Майї історію свого походу, що дівчинка зрештою звернулася до Михєєва з вимогою, щоб її взяли в розвідники. Фельдшер терпляче її вислухав, важко зітхнув, а потім несподівано тицьнув їй в руки великий жмуток бинтів і наказав негайно випрати. «І викинь з голови ці дурниці! — пробурчав він. — Тобі й тут діла вистачить».

Хлоп'ята любили Геннадія Андрійовича, але він залишався для них учителем, а молодий партизан Федір Куликов одразу став їхнім товаришем. Він поводився з ними як рівний. Це була людина смілива і винахідлива. Коли вони їхали до станції, кінь, на якому сидів Миколка, оступився, метнувся від стежки вбік і провалився по саме черево в трясовину. Миколка дуже перелякався, схопився обома руками за гриву, не знаючи, що йому робити. Федір швидко зіскочив із свого коня, гострою лопаткою, що висіла у нього на поясі, зрубав кілька тонких дерев і кинув їх під ноги коню, який бив копитами, марно намагаючись знайти опору. Ця своєчасна допомога врятувала і коня, і, можливо, самого Миколку. Підім'явши під себе деревця, кінь вибрався на стежку.

Відтоді Миколка міцно прив'язався до свого рятівника.

Хлопців приваблювали у Федорі Куликові сила, постійна готовність іти туди, куди йому накажуть. Подобалося їм і те, як він ходив — швидко і легко, попихкуючи самокруткою, як охоче брався він за найважчі справи і ніколи не втрачав бадьорості.

Федору Куликову недавно сповнилося двадцять років. У Білгороді в нього залишилося двоє молодших братиків, про долю яких він нічого не знав. Батько його пропав безвісти, а мати загинула від сліпої кулі, коли поліцаї на вулиці, побачивши якогось чоловіка, раптом відкрили по ньому стрілянину. Всю невитрачену ніжність, яку носив у своєму серці Федя, він віддавав Миколці і Віті. Вони теж втратили близьких і залишилися самі.

Після того, як стало відомо, що хлопчиків беруть у групу, яка вирушає в похід по хліб, Федір роздобув два трофейних автомати і навчав своїх юних друзів стріляти. Коли Миколка натиснув на спусковий гачок і автомат затремтів у його руках, немов у припадку страшенної люті, випускаючи одну кулю за одною в старий, почорнілий пень, він здригнувся від несподіванки. Миколка багато разів бачив, як стріляють інші, але зараз пережив нове, гостре відчуття. Важкий автомат, широкий ремінь якого муляв йому плече, слухняно виконував його волю. Вітя теж стріляв, але на нього це не справило такого сильного враження; можливо, тому, що стріляв він у далеч і не бачив, куди летять його кулі.

Загін виступав опівдні.

Чотирнадцять партизанів, озброєних автоматами і гвинтівками, двоє зв'язкових і командир групи. Всього сімнадцять чоловік. Позаду них стояла підвода, на якій сидів їздовий. Геннадій Андрійович, затягнутий у ремені, держав у руках автомат. Перед самим виходом, коли загін вишикувався біля штабного бліндажа, раптом прибігла Майя і сунула Миколці та Віті пакети з бинтами.

— Щасливого повернення!.. — шепнула вона.

Колесник виголосив невелику напутню промову і міцно потиснув руку Геннадію Андрійовичу. Хрипким від хвилювання голосом Геннадій Андрійович скомандував: «Направо!.. Кроком руш!» — і загін вирушив.

З табору вийшли строєм, а потім, коли ступили на лісову стежку, пішли один за одним. Невелика група, з трьох чоловік, рухалась попереду, старшим у ній Геннадій Андрійович призначив Федю. В разі несподіваного зіткнення з противником ця бойова охорона прийме на себе перший удар.

Хлопчики йшли разом з основною групою. Геннадій Андрійович в глибині душі був незадоволений тим, що їх взяли. Цілком можна було обійтися і без хлопчиків. Одне завдання виконали, й годі. Нема потреби вводити це в систему. Він вирішив після повернення поговорити про це з Колесником.

Загін мав перетнути шосе, яке посилено охоронялося. Вдень і вночі там курсували автомашини з солдатами, бронетранспортери і навіть броньовики. Часто фашисти відкривали вогонь в напрямку лісу, щоб налякати партизанів, якщо вони де-небудь поблизу.

Миколка і Вітя втомилися, але намагалися цього не показати. Вони навіть жодного разу не глянули вбік воза, на якому, звично затиснувши віжки між колінами, попахкував цигаркою їздовий.

Час від часу колеса підводи грузли в болоті, і тоді всі поспішали на допомогу коням.

Миколка трохи відстав і навмисне пропустив Вітю вперед, йому не хотілося, щоб хто-небудь помітив, як їм важко. Залиши Вітю без уваги, невідомо, що з цього вийде: ще почне хникати.

Але Вітя, наче відчуваючи недовір'я Миколки, прагнув крокувати бадьоро, міцно притискуючи до грудей свій автомат.

Сонце піднялося над лісом, його по-осінньому холодне проміння падало на оголені гілки дерев. На тополях і березах листя вже не було, і лише темна зелень ялин не змінилася від холоду. В такому лісі, що приготувався до зимового сну, була своя краса.

Скоро болото кінчилося, йти стало легше. Миколка, як і досі, йшов позаду Віті. Вітя ледве тяг ноги і часто спотикався. його кругле обличчя спітніло, він часто оглядався па Миколку, наче шукаючи в нього підтримки.

— Давай понесу твій автомат, — тихо запропонував Миколка.

Але Вітя вже знав суворий закон війни.

— Хіба зброю віддають! — сказав він сердито і уперто йшов уперед.

— Агей, хлопці! — крикнув їздовий Єгоров. — Сідайте, підвезу!

Партизани засміялися:

— Сідайте, хлопці! А то йому поговорити ні з ким.

Вітя нерішуче глянув на Миколку, схопився за воза і незграбно перевалився через край. За ним скочив на віз і Миколка. Він ще міг би йти, але не хотів, щоб Вітя почував себе слабкішим.

— Ну, орли, все про вас кажуть, що ви хоробрі хлопці, — сказав їздовий Єгоров, який славився тим, що в нього ні на хвилину не переставав працювати язик. — Як на мене, то я тільки хоробрих і поважаю. Боягузам у нас нічого робити. Боягуз, хлопці, — це перший негідник. Був у нас на заводі комірник Митряєв. Він разом зі мною працював… Такі промови любив видзвонювати! Перший оратор!… Його і в завком обирали, і яка тільки конференція — делегатом… А почалася війна, де зараз цей базіка? Де, ви гадаєте? В поліцаях служить! Шкуру свою рятує… Прийде час, я до нього доберуся… — Він хльоснув пристяжного коня, який раптом потягнув уліво. — Но… но… не пустуй!..

Поскрипували колеса. Віз повільно погойдувався на нерівностях дороги, і почувалося в цьому щось мирне. Якби не автомати, можна б уявити собі, що це селяни повертаються по домівках після трудового дня.

Раптом здалеку долинула команда Геннадія Андрійовича:

— Сті-ій!..

Партизани зупинилися.

— Тпр-р-ру!.. Приїхали! Чого там? — закричав Єгоров комусь попереду.

— Шосе! — відповів чийсь приглушений голос.

— Ну от, уперлися! — пробурчав незадоволеним голосом Єгоров. — Тепер півдня будуть вирішувати, як півтора кроки пройти. З ходу треба! З ходу! Рвонути, і все.

Він зліз і з сердитим виглядом ходив навколо воза. Хлопці мимоволі погодилися з ним.

— Дочекаємося, поки сюди поліцаї прийдуть, — підтакнув Миколка.

— І дочекаємося! — Єгоров сплюнув з досади. — При такому командирі!..

— Ну, Геннадія Андрійовича ти не чіпай, — раптом серйозно, по-дорослому сказав Миколка.

— А який він такий особливий, що його чіпати не можна? — Єгоров підійшов до воза. — Нічого мені затикати рота! Ти ще проти мене щеня!..

Миколка образився:

— А я з тобою, дурнем, і говорити не хочу! — мовив він і зіскочив з воза. — Ходімо, Вітю!..

— Ей, ви! — крикнув Єгоров їм навздогін. — До воза тепер не підходьте, не повезу!..

— Ну й не вези! — оглянувся Вітя і показав йому язика.

Геннадій Андрійович і Федя притаїлися в кущах неподалік від шосе. По шосе раз у раз проїжджали машини, одні з них були з вантажем, інші везли солдатів, кожних п'ять-десять хвилин на мотоциклах проскакували озброєні кулеметами есесівці.

— Так, справа не легка! — мовив Геннадій Андрійович, провівши настороженим поглядом двох мотоциклістів у стальних касках.

Тільки-но вони зникли за поворотом дороги, звідти вискочила машина з солдатами.

— Доведеться, Федю, почекати ночі.

За ці кілька годин Геннадій Андрійович переконався в тому, що молодий партизан досвідчений і обережний; він звик до партизанського життя, і ліс для нього був рідною стихією. Якби Федя зараз відповідав лише сам за себе, то гітлерівці напевне недолічилися б кількох мотоциклістів, але він розумів, що головне — це виконати завдання: будь-що роздобути хліба. Він не може і не повинен ризикувати.

— Сидіти, звичайно, тут можна і до ночі, — сказав Федя, уважним поглядом розвідника озираючи дорогу, — тільки коли ж ми дістанемося до хліба? На світанку, не раніше. А там знову доведеться відсиджуватися, поки не стемніє. В село ж не зайдеш завидна. Загубимо цілу добу!..

— Що ж ти пропонуєш?

— Давайте розділимося на дві групи і перескочимо дорогу в двох місцях. Якщо одну групу помітять, вона прийме бій, а друга піде далі.

— Кинути товаришів? — нахмурився Геннадій Андрійович.

— Навіщо ж кидати? Група відійде в ліс — гітлерівці туди бояться і поткнутися — й окружним шляхом піде на з'єднання…

— Це нас не затримає?

— Можливо, затримає, а можливо, й ні, — ухильно відповів Федя.

— А як же з підводою? Її у кишеню не заховаєш. Здалека побачать!..

Федя придивився до лісу, який щільно стояв по той бік дороги. Так, підводі тут, мабуть, не пройти — вона одразу застрягне в придорожніх кущах. Треба знайти хоча б вузьку стежку. Він пригадав: метрів на двісті лівіше повинна бути просіка. Вона, правда, заросла молодими ялинками, важко буде по ній пробиратися, та все ж менше риску, ніж шукати шлях уночі. Геннадій Андрійович погодився. Вони заглибилися в ліс і незабаром знову підійшли до шосе в тому місці, де, на думку Куликова, зручно було його перейти. На протилежному боці шосе відкривалася вузька просіка.

— Дозвольте мені перескочити з однією групою тут, — сказав Федя, — а ви з другою групою переходьте біля повороту дороги. Вас буде видно тільки з одного боку. Рушимо одночасно, як закує зозуля. Ось так: — Ку-ку!.. Ку-ку!.. Ку-ку!..

— Художньо в тебе виходить, — посміхнувся Геннадій Андрійович. — Тільки ж восени зозулі мовчать… Ну, добре, домовилися. Забирай підводу і ще п'ять чоловік, решта піде зі мною. Зустрічаємося он там, в глибині просіки.

— Я й хлоп'ят візьму з собою.

— Бери, тільки дивися за ними, бережи їх, — сказав Геннадій Андрійович.

Групи розійшлися. Федя зупинив своїх людей в кущах і наказав замаскуватися, особливо старанно прикривши гіллям підводу.

Як навмисне, по шосе рушила безкінечна колона автомашин з ящиками мін і снарядів. Федя нарахував сорок сім машин і збився з ліку. Немає сумніву, десь готувалася операція. За машинами пройшли танки…

Федя до болю в очах вдивлявся у кожну цятку на чорному шосе, що, мов змія, звивалося по горбах. На кілька хвилин воно звільнилося. Здавалося, саме час діяти. Але Федя ще трохи почекав, і ця обережність врятувала загін від серйозної небезпеки.

Раптом з-за великого каменя, що лежав метрів за триста від того місця, де притаївся Федя, підвівся мотоцикліст-есесівець. Він потягнувся, розім'явся, потім зник на хвилину в кущах і з'явився знову, ведучи мотоцикл з припасованим спереду кулеметом. Услід за ним з кущів вийшли ще троє мотоциклістів. Очевидно, вони влаштували тут невеликий перепочинок. Усі четверо вивели свої машини на дорогу, довго про щось говорили, збуджено розмахуючи руками, потім попрощалися і по двоє роз'їхалися в різні боки. Коли скрекотіння мотоциклетних моторів замовкло вдалині, Федя виповз на узбіччя, щоб уважніше оглянути дорогу. Пірнаючи з підйому на підйом, там віддалялися дві темні цятки. Нарешті мотоциклісти зникли.

Федя глянув на низькі клочкуваті хмари, що повільно повзли над лісом. Вони закрили сонце, і від цього якось одразу померкли барви. Тільки що, здавалося, літо ще жило, і зненацька упала глибока осінь. Так буває і з людиною: вона уперто бореться із старістю, і раптом одного ранку їй стає ясно, що ця боротьба безнадійна.

Федя був надто молодим для того, щоб уявити собі, що й у нього колись посивіє волосся, але й він, дивлячись на похилені гілки, на зморщене листя, вдивляючись у безрадісну сіру далину просіки з зеленими плямами ялин, відчув щось тривожне, тужливе…

Він любив ліс, звик до нього, знав і стежки, і повадки птахів, розгадував таємничі шуми; глибокої ночі міг пробиратися в гущавині, чуттям знаходячи вірний шлях. Ліс захищав його. Кожне дерево було дотом з рухливою бронею… А зараз ліс понурився, неначе втомився. «Скоро зима, — подумав Федя, — важко буде, слід на снігу не утаїш»…

Шосе було порожнє. Не можна гаяти час…

Тричі закувала зозуля. І одразу ж у кущах свиснув батіг; почувся приглушений гомін, хтось вилаявся.

Повз Федю стрімголов промчала підвода, на якій тряслася щупла постать Єгорова, і зникла за деревами…

— По одному!.. По одному!.. — командував Федя.

Здавалося б, просте діло — перейти дорогу. А скільки це коштує сил і напруження!

Глянувши направо, на шосе, Федя здригнувся, відскочив за дерево.

— Лягай! — крикнув він. — Заверни підводу!

Ніхто не встиг зміркувати, що сталося і з якого боку небезпека. Не добігши до шосе, одні попадали на землю, інші заховалися за деревами. Єгоров так гикнув на коней, що вони занесли його в саму гущавину кущів. Миколка і Вітя кинулися в канаву. Федя залишився стояти за деревом, напружено вдивляючись у шосе.

Не минуло і хвилини, як почувся наростаючий гуркіт моторів; із своєї схованки Миколка і Вітя побачили довгу колону вантажних машин, що виринула з-за повороту.

На передній машині, по четверо в ряді, у касках, насунутих низько на очі, сиділи озброєні німецькі солдати. На інших машинах їхали люди, одягнуті по-різному, але однаково бідно: хто у ватянках, хто в старих шинелях, а хто просто у гімнастьорках. Пообіч колони, охороняючи її, мчали мотоциклісти.

Одного погляду було досить, щоб зрозуміти: в машинах — полонені. Їх, очевидно, перекидають в район будівництва.

Сидячи за кущем, Геннадій Андрійович лічив машини. Налічив тридцять дві. В них було не менше чотирьохсот чоловік. Можливо, це не перша партія.

Події обганяли. Треба було негайно повідомити в партизанський загін, що Мейєр вже почав перекидати полонених…

Миколка і Вітя теж пильно розглядали машини.

— Батько! — раптом скрикнув Миколка.

— Хто? — не зрозумів Вітя.

— Батька повезли!.. Он він, у тій машині!..

Вітя глянув — над довгим зеленим бортом височіли голови людей; деякі були обв'язані брудними бинтами, у інших вітер колошкав непокрите волосся. Давно не голені, виснажені обличчя скидалися одне на одне.

З-за дерев з'явився Єгоров.

— Хлопці! — тихо покликав він. — Начальник кличе… Хутко!..

— Де він? — запитав Миколка.

— В кущах біля повороту дороги.

Машини пройшли. Шосе знову обезлюдніло. Але загін лишався на місці.

Хлопці розшукали Геннадія Андрійовича.

Прилаштувавши на колінах планшет, він щось писав. Закінчивши, швидко перечитав, поправив і, склавши папір, підвівся.

— Ось що, Миколко, — сказав він суворо, — ти з нами далі не підеш. І ти, Вітю, теж… Вам треба повернутися в загін із цим донесенням… — і, побачивши розгублене і схвильоване обличчя Миколки, запитав: — Що з тобою?

Я батька бачив, Геннадію Андрійовичу.

Батька? Ти не помилився?

— Він сидів біля борта… Дивився в наш бік…

— Виходить, ми не помилилися, це справді полонені… Тоді тим більше поспішайте! Дорогу пам'ятаєте?..

— Пам'ятаємо, — відповів Миколка, беручи з рук Геннадія Андрійовича пакет.

— Заховай глибше, — наказав Геннадій Андрійович. — Найкраще за пазуху… В разі небезпеки порви… Ну, йдіть, хлопці. Передайте: за добу-дві повернемося. Як дозволить обстановка…

Миколка і Вітя підбігли до Феді, сказали йому, що одержали наказ. Федя засмутився, але не виказав цього, хоч йому не хотілося розлучатися з хлопцями.

— Ну, давайте швидше, — сказав він грубувато. — Та дивіться не заблудіть.

— Не заблудимо, — відповів Миколка і пішов стежкою назад у табір.

За ним перевальцем рушив Вітя. Увечері хлопці вже були в загоні.