Відважні

Розділ тридцять сьомий ДВА СОЛДАТИ

В холодних променях сонця виблискує білий кафель напівзруйнованої грубки. Вона височить у хаосі обгорілих дощок, обвалених перекрить, щебеню. А двоє людей стоять і дивляться на ці руїни з виразом суворої печалі на обличчях.

Один з них — високий, немолодий, в продимленому кожушку, що втратив свій первісний колір; колись кожушок був білим, а зараз темно-коричневий, і вирвані клапті зашиті невмілими руками; другий — хлопець у стьобаній ватянці, з гострим обвітреним обличчям; він тримає у руках трофейний німецький автомат, широкий ремінь якого оперізує йому тонку шию, і під цим тягарем хлопчик трохи горбиться. Важко впізнати в цьому не по-дитячому серйозному підлітку того хлопчика, який колись ридав у порожньому голубнику.

— Катю! Катю! — шепоче Олексій. — Ну, ходімо, Миколко! Пора…

Вони кидають останній погляд на те, що колись було їхнім домом, повертають і йдуть уздовж зруйнованої, спаленої вулиці. Обидва мовчать, думаючи про ту молоду світловолосу жінку, яку називали одночасно і Катею, і мамою.

Партизанський загін залишив свій табір у лісі. На міській площі партизани пройшли зімкнутим строєм повз представника обкому і командира дивізії Ястребова. Це був останній парад. Сьогодні до вечора вирішиться доля. Більшість стане солдатами, а інші почнуть відбудову міста.

Олексій Охотников, уже знав, що піде з армією, хоч Колесник і умовляв його залишитися в місті. Зруйновано залізничну станцію, розбито депо — багато роботи! Обком партії підшукує спеціалістів. Одна справа він, Колесник, кадровий офіцер, — а Олексію Охотникову після всіх випробувань і важкого поранення треба повернутися до праці.

Колесник говорив переконливо, і спершу Олексію здалося, що він погодиться. У нього син!..

— Миколко, де живе Клавдія Федорівна?..

Олексій зупинився. Ні, він не може витримати цього погляду, який все розумів і зі всім погоджувався.

— Ходімо! — сказав він і пішов далі, йшли поруч два солдати — батько й син — по зруйнованій вулиці. І обидва знали, що молодший залишиться, а старший піде дальніми, незвіданими дорогами…

— Я розмовляв з Клавдією Федорівною, — сказав батько, — ти житимеш у неї з Віктором і Майєю.

Миколка мовчав.

— Тобі треба вчитися… — вів далі батько. — Тобі не можна не вчитися!.. А я повинен іти… Я мушу йти! — Він підвищив голос, наче боячись, що Миколка проситиме його залишитися. — Адже я добре знаю район укріплень… Я тільки покажу, де стоять доти, і повернуся!..

Миколка мовчав, і його мовчання було вагоміше слів.

— А автомата мені ще можна носити? — раптом запитав він.

— Не можна, — суворо відповів батько, — тепер не можна!

Вулицею крокували два солдати. Один високий, другий ледве сягав йому головою до грудей. Вони дійшли до перехрестя. Зупинилися. Високий нахилився, поцілував низенького, щось сказав йому, повернувся і рушив далі. А нижчий, у продимленій ватянці, дивився йому вслід і зовсім по-дорослому ковтав сльози. І тільки коли старший зник вдалині, він прихилився до паркана і голосно заплакав.