Відважні

Розділ сорок перший ТАЄМНИЦЯ

— Товаришу генерал, прийшов ознайомити вас з деякими показаннями, які на допиті дав Соколов… пробачте, Зоммерфельд.

— Як то — Зоммерфельд? — сказав Ястребов. — Хіба він німець?

— Так, німецький шпигун. І не просто рядовий, товаришу генерал, а материй… Засланий в нашу країну задовго до війни. Перейшов кордон на півночі і відтоді жив під прізвищем Соколова.

— Так… — так…

Майор Воронцов вийняв з великого жовтого портфеля протокол допиту і поклав його перед Ястребовим на стіл. Стіл був завалений зведеннями і картами. Ліворуч від генерала стояв телефон у жовтому шкіряному футлярі, праворуч — відкритий жерстяний пенал з олівцями.

Ястребов схилився над папером, погладжуючи рукою лоб і повільно, слово за словом, читаючи рядки допиту.

— А яким чином, товаришу Воронцов, з'ясувалося, що Соколов насправді німець… Зоммерфельд, чи як там його? Невже такий стріляний вовк сам признався?

— Так, товаришу генерал, — кивнув Воронцов, — він у цьому признався.

— Дивно!

— Не так вже й дивно, товаришу генерал: незаперечні докази.

— Які?

— Ми знайшли серед документів, котрі він хотів вивезти у скрині, його автобіографію. Ось вона. — Воронцов знову відкрив свій місткий портфель і вийняв з нього кілька аркушів паперу, списаних синім чорнилом, тонким, гострим почерком. — Як бачите, документ написаний власноручно. В кінці — особистий підпис. Очевидно, це копія тієї автобіографії, яку він переслав своєму начальству.

Ястребов узяв простягнуті йому Воронцовим аркуші і так само уважно, не кваплячись прочитав їх від початку до кінця.

— Просто дивно! — сказав він, злегка знизуючи плечима. — І як не знищив такий документ? Як не передбачив?

— А шпигуни, товаришу генерал, тому й провалюються, що вони колись чогось не передбачать, — посміхаючись, відповів Воронцов.

— І потім… ще одна дивна річ, — сказав Ястребов: — чому такого досвідченого шпигуна гітлерівці раптом призначають бургомістром? Вони могли заслати його назад. Влаштували б йому втечу з концтабору або щось схоже на це.

— Нічого тут дивного немає, — заперечив Воронцов. — Ми спеціально цікавилися цим питанням. Справа в тому, що гітлерівці вважали місто важливим опорним пунктом. Вони будь-що намагалися знищити наших підпільників. А підхожої досвідченої людини для цього знайти не могли. Ось тоді вони й вирішили використати Зоммерфельда… Усі в місті вважали його за росіянина. Він же розпустив чутки, що гітлерівці поставили його бургомістром насильно, а він, мовляв, людина чесна. А тим часом усякими шляхами шукав зв'язку з підпільниками…

— І що ж, зумів він цей зв'язок встановити? — запитав Ястребов.

— Він його шукав. Підпільники йому недовіряли.

— А загибель п'ятьох — це на його совісті?

— І на його, і ще на чиїйсь… Зрештою, поки що він свою агентуру не виказує… Відмовчується. Але це дурна впертість. Скоро вона вичерпається, і він почне говорити. Все розкаже. Я в цьому впевнений.

— Це правда. Докази незаперечні. — Ястребов передав Воронцову протоколи допиту. — А що він повідомив про укріпрайон?

— От у цій справі я й прийшов, товаришу генерал. Треба, щоб начальник штабу або начальник розвідвідділу були присутні сьогодні на допиті. Поставили питання, які їх цікавлять.

— Добре, — погодився Ястребов. — Коли вони повинні до вас прибути?

— Хвилин так за сорок.

Ястребов швидко встав, підійшов до дверей і, прочинивши їх, гукнув:

— Товаришу Стременний, зайдіть до мене!

За дверима почулися голоси: «Начальника штабу до генерала!», «Підполковника Стременного до генерала!» Майже в ту ж хвилину грюкнули зовнішні двері, і до кімнати, несучи з собою запах морозу, ввійшов Стременний. Він був у кожушку, з планшетом через плече.

— З машини витягли, товаришу генерал! За вашим наказом збирався поїхати прийняти боєприпаси…

— Та тут одна важлива справа, — сказав Ястребов. — Вам зараз обов'язково треба побути на допиті… як його… — він подивився на Воронцова, — ну, не Соколова, а цього…

— Зоммерфельда, — підказав Воронцов; піймавши здивований погляд Стременного, він пояснив: — Це справжнє прізвище вашого колишнього співробітника Соколова… Деякі подробиці допиту я вже генералові повідомив, а вас поінформую про них окремо… Дорогою…

— А як же з боєприпасами, товаришу генерал? — запитав Стременний.

— Нехай їде начальник боєпостачання… Нічого, нічого, справиться!.. А ви з начальником розвідки повинні бути присутні на допиті.

— Слухаюсь! — відповів Стременний.

Ястребов устав з-за стола і з заклопотаним виглядом пройшовся по кімнаті.

— Постарайтеся дістати найдокладнішу інформацію про укріпрайон. Найдокладнішу… — повторив він, зупиняючись перед Стременним. — Я переконаний, що Зоммерфельд знає багато… І це нам буде дуже й дуже корисно… Між іншим, — звернувся він до Воронцова, — мені не зрозуміла ще одна обставина. Чому все-таки Зоммерфельд своєчасно не виїхав з міста? Що йому перешкодило?

— Мене це теж цікавило, товаришу генерал, — сказав Воронцов. — На першому ж допиті я запитав його про це. Він твердить, що у нього, бачте, з колишнім начальником гестапо Куртом Мейєром були дуже загострені взаємини. Подробиць Зоммерфельд не торкався. Наскільки я розумію, вони посварилися тому, що чогось не поділили, і хтось з людей Мейєра підклав під колеса його грузовика протипіхотну міну. Під час вибуху Зоммерфельд був оглушений, знепритомнів і не зміг виїхати… Між іншим, поки він приходив до пам'яті, у нього з автобуса встигли забрати картини.

— Картини? — здивовано перепитав Ястребов.

— Так, картини, — повторив Воронцов.

— Дещо починає прояснюватись!.. — сказав Ястребов. — Ну, а показували ви йому нашу знахідку?

Воронцов засміявся.

— Так, ми довго поралися з цією іграшкою. Крутили черепашки туди й сюди! Я тепер з заплющеними очима можу відчинити скриню. А ви не звернули уваги на те, яке в неї товсте дно?.. Мені здається, Зоммерфельд щось від нас ще приховує.

В цю мить десь далеко пролунав одинокий постріл, потім застрочила автоматна черга. Командири прислухалися.

— Мабуть, перевіряють зброю, — вирішив Стременний і звернувся до Воронцова: — Що ж далі?

— А далі він твердить, що це справа рук одного з найбільш довірених людей Курта Мейєра — агента під номером Т-А-87. Як бачите, щоб відплатити своєму колишньому соратнику, він ладен провалити розвідника, на якого той робить найбільшу ставку.

— А хто приховується під цим номером?

— Невідомо.

— Дивно… Чому він знає лише номер, а не людину?

— Я його про це запитав. Зоммерфельд каже, що номер назвав йому сам Мейєр, коли в одній з розмов хотів показати, що він сильний і яка в нього таємна агентура. Це було ще до того, як їхні взаємини зіпсувалися остаточно. Мейєр говорив про Т-А-87 як про одного з найспритніших і найдосвідченіших агентів, котрому доручають виконувати найважливіші завдання гестапо. Але в обличчя Зоммерфельд його не знає. Не знає також, чоловік це чи жінка.

— Ну добре, — сказав Стременний, — а яке значення ці показання мають для нас? Очевидно, зробивши свою справу, Т-А-87 пішов з міста разом з гітлерівцями.

— В тім-то й справа, що не пішов, — заперечив Воронцов. — Зоммерфельд каже, що Т-А-87 залишили для диверсійної роботи. Німці переконані, що скоро вони візьмуть місто знову. Тому їм дуже важливо мати тут свою агентуру.

Ястребов задумливо похитав головою:

— З цього треба зробити всі висновки. Сьогодні ж поговорю з Корнєєвим. А ти, Стременний, дій по своїй лінії — забезпеч надійну охорону міста і всіх воєнних об'єктів.

— Слухаюсь! — сказав Стременний і встав.

Устав і Воронцов. Складаючи документи в портфель, він звернувся до Стременного, який застібав кожушок, готуючись іти.

— А знаєте, Єгоре Геннадійовичу, на мою думку, картини все-таки десь тут, у місті.

— Чому? У вас є дані? — жваво запитав Стременний.

— Ні, даних поки що немає. Але давайте поміркуємо… Т-А-87 викрав картини за дорученням Курта Мейєра в останній момент. Виходить, картини разом з іншим награбованим добром мали бути в машині у Мейєра. Машину цю ми виявили. Адже так? І справді, як вам відомо, ми знайшли в ній два важких чемодани з коштовними речами. А картин немає…

— Але ж і самого Мейєра немає, — сказав Стременний. — Картини дорожчі за те, що він заховав у свої чемодани. І, крім того, значно легші… Взяти з собою десяток рулонів не важко.

Воронцов знизав плечима:

— Можливо. Справа ця ще не зовсім ясна.

— Це вірно, — сказав Стременний, подумавши, — але і в ваших словах теж є своя логіка. Я гадаю, Морозов і Громов добре зроблять, якщо пошукають картини в місті. Поговорити з ними про це?

— Поговоріть.

В цю мить за стіною грюкнули двері, хтось швидко ввійшов у сусідню кімнату і голосно запитав, чи немає тут майора Воронцова.

Воронцов схопився і відчинив двері:

— Що сталося, товаришу Аніщенко? Заходьте сюди.

Він пропустив повз себе в кімнату старшого сержанта, невисокого, худорлявого, зовсім молодого хлопця, його безвусе, поросле світлим пушком обличчя було червоне, мабуть, від хвилювання і швидкого бігу. Він стояв перед командирами розгублений, скуйовджений, без шапки.

— Де ваша шапка? — запитав Воронцов, відчуваючи, що сталося щось погане.

Сержант, наче не розуміючи запитання, глянув на нього.

— Бургомістра застрелили! — видихнув він.

— Що-о? — крикнув Ястребов і миттю опинився між Воронцовим і сержантом. — Хто посмів?..

— Він намагався втекти, — сказав сержант, мимоволі відступаючи до дверей. — Його на допит вели… А він, собака, хотів прохідними дворами в кам'яні кар'єри прослизнути… Збив з ніг конвоїрів і побіг!..

— То невже не можна було взяти його живим? — запитав Стременний, його худорляве обличчя від хвилювання вкрилося червоними плямами. — Чорт забирай! Гірше й придумати не можна! Так по-дурному упустити…

— Ніяк не можна було, товаришу підполковник, — винувато сказав сержант. — Самі бачите, стемніло зовсім. Та й туман. А він вже за межі міста виходив. Думаємо, забереться в кар'єри — і згадуй, як звали! Якихось сто метрів залишалося… А ми будь-що хотіли його живим взяти!

Воронцов, який весь час стояв мовчки, з блідим обличчям, схопив портфель і подався до дверей:

— Аніщенко, за мною!.. Покажіть, де все це відбулося!

— Єсть!

Вони поквапливо вийшли.

А командир дивізії і начальник штабу лишилися самі. Кілька хвилин вони мовчки дивилися у вікно, за яким лежало місто. Вже курилися над будинками комини; білий в темному небі, підіймався до хмар димок. Жінки з корзинками поспішали до першого відкритого в місті магазину, в якому продавали хліб. В місто поверталося мирне життя… А на них чекає ще довгий шлях… Мине день, другий — і світанок зустріне їх десь на околиці села, в маленькій хижці. Залишиться позаду це місто, з яким у Стременного зв'язані найдорожчі спогади дитинства. Коли це він побачить його знову?

— Що ж, Стременний, — сказав Ястребов, гасячи цигарку, — рушай, мабуть, куди зібрався. Я дочекаюся твого повернення, а потім поїду в полки.

Стременний пішов. За хвилину його всюдихід проїхав повз вікно, але Ястребов уже нічого не чув. Він зосереджено схилився над картою, намічаючи, як краще підготувати частини дивізії до того моменту, коли буде одержано бойовий наказ про дальший наступ…