Вілла Деккера

1

Я кілька разів намагався зателефонувати Зяблову, щоб повідомити його про смерть Деккера, але його не було на місці. Щойно ополудні він сам зателефонував, я повідомив новину, але він здивованим не був, ба навіть здалося, що це для нього не новина.

— А що з фотографіями? — запитав він.

— То були негативи. Їх забрала поліція. Я не міг цьому перешкодити.

З глибини приміщення, де перебував віцеконсул, почулося приглушене:

— Врьот, сука!

Зяблов сказав, що нам варто ще зустрітися, і, не чекаю­чи моєї відповіді, поклав слухавку.

Надвечір зателефонував Обух і покликав мене до комендатури, обіцяючи, що не пошкодую. Я не мав підстав сумніватися в цьому, але ще не встиг вийти, як зателефонувала Ірма.

— Де пропав? — запитала мене тоном моєї майбутньої дружини.

— Ти хочеш, аби я тобі висповідався по телефону?

— Зовсім ні. Хочу тебе бачити.

— Гаразд. Коли?

— О сьомій у «Віденці»^[64]. Столик буде зарезервовано в садку.

Я справді не пошкодував, що завітав до комендатури. В Обуха сидів незнайомий пан літнього віку. Вбраний був у чорний костюм з камізелькою, з кишеньки камізельки звисав ланцюжок дзиґаря. Чорні підкручені догори вусики зраджували в ньому добродія старої дати. І я не помилився.

— Знайомся,— сказав Обух.— Перед тобою нестор львівської поліції Герман Фінкельштейн.

Ну що тут сказати? Довоєнні газети не раз озвучували це ім’я — скромного але незвичайно діяльного з не­ймовірною інтуїцією комісара поліції, австріяка з походження.

— А що? — запитав я.— Може, ви готові нам помогти в пошуках душія?

— Власне, для того я і зголосився,— відказав пан Герман.— Пан комісар оповів мені різні деталі, які були приховані від преси, і я почну думати. Чесно кажучи, умови, в яких діє нинішня державна поліція, сильно різняться від тих умов, у яких діяла давня місцева поліція. Через те буває більше проблем.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Обух.

— Маю на увазі реформу львівської поліції по війні. Вона лише погіршила стан справ, бо за Австрії всі функціонери поліції, від найвищих до найнижчих, були зв’язані зі Львовом. А тепер людей, які щойно встигли ознайомитися зі специфічними умовами терену своєї праці, перекидають не лише з міста до міста, а й з одного воєводства до другого. Хоча злочинний світ Львова має свою неповторну специфіку. На відміну від поліціянтів, прибулих сюди з різних кінців Польщі, австрійські поліцейські знали цілий Львів. А разом з тим і цілий Львів знав їх. Звісно, це утруднювало роботу в деяких випадках, але також мало більше добрих сторін, ніж поганих. Наприклад у всіх рестораціях, каварнях, нічних кнайпах поліція мала конфідентів. Були ними кельнери, шатнярі, кухарі. Вранці, коли поліціянт приходив до офісу, то заставав на своєму столі докладну доповідь з минулої ночі, де перераховано не тільки кримінальні випадки, але й на перший погляд не варті уваги події з життя вишуканого Львова. Поліція знала, що пан X зафундував панові Y дві пляшки шампана, що пан Z програв значну суму в карти, а пані Z була в той час із паном W в «сепаратці». Важко уявити собі, як часто завдяки саме докладному знайомству із цими дрібними людськими таємничками вдавалося поліції впасти на слід якоїсь фінансової афери або, що важливіше, притлумити її ще в зародку.

— Цікаво,— погодився комісар.— Але якщо йдеться про непоправних злочинців, очевидно, тактика була інша?

— Так. Злочинний світ мусив мати до поліції шану. І мав її. Незважаючи на конституційні права, бувало не раз, що ми тримали підозрюваних по кільканадцять днів під арештом, і ніхто з цього приводу не зчиняв ґвалту. Бо майже завжди з’ясовувалося, що поліція мала цілковиту рацію в таких діях. Навіть тоді, коли з запобіжною метою перетримували когось, кому формально нічого не могли поки що закинути. Важливу роль для нас відігравали конфіденти. Річ у тім, що, на відміну від детективних романів, насправді рідко коли траплялося, щоб на слід злочинця натрапляли завдяки чиїйсь геніяльності чи дедуктивному методу Шерльока Голмса. У майже всіх історіях, безліч яких я вислухав від колег, початковою літерою поліцейського ABC був найчастіше конфідент. Конфідентів давня львівська поліція мала у всіх колах і сферах суспільства. У політичних справах ними були державні чиновники, прагнучи зробити кар’єру, і поважні громадяни, які помагали чи то задля особистої вигоди, чи задля ідеї. Офіційно ніхто, поза директором поліції, про них нічого не знав. Але кожен з нас без жодної дедукції здогадувався, з якою метою пан професор X чи пан радник Y відвідують директора поліції в його кабінеті чи зустрічаються з ним на каві у переддень зустрічі директора з цісарським намісником, яка відбувалася регулярно щотижня.

— Я читав, як завдяки конфідентам було викрито сховок небезпечного бандита Бялоня^[65], а також схоплено «короля зламувачів» Васіньського^[66],— втрутився я.— А чи не бувало, що конфіденти вас зраджували, працюючи водночас для обох сторін?

— Бувало й таке. Бажаючи відвернути увагу поліції від планованого грабунку, конфідент подавав неправдиві відомості про злочин в іншій частині міста. І коли вся поліція за його повідомленням шукала злочинців на Клепарові, грабунок відбувався на Левандівці. Конфіденти в нас поділялися на політичних і кримінальних. Політичних оплачував директор поліції зі своїх таємних фондів. Кримінальні не отримували жодної оплати і не були підлеглими всієї поліції, а лише окремих комісарів, інспекторів або агентів. Кожен з нас мав «свою людину», яка працювала лише для нього. Тому агенти, часто змагаючись за премії, ревно стерегли свої виняткові права до конфіденційних доносів. Незважаючи на цю конкуренцію, будь-який конфідент тішився підтримкою всієї поліції. Ця підтримка й ставала його єдиною платою, адже тоді дивилися крізь пальці на його вчинки, дозволяючи часом навіть монополію на те чи інше джерело заборонених доходів. Конфіденти, більшість яких вже не раз побували за ґратами, мали, правда, і деякі обмеження: мусили час від часу мельдуватися в поліції і не могли після дев’ятої вечора без дозволу виходити з дому. Але, незважаючи на опіку поліції, вони часто бували гіршими від злочинців, яких мали вистежувати. Нічого дивного, зрештою, бо й були то переважно злочинці, які від інших відрізнялися лише тим, що зраджували своїх товаришів і видавали їх в руки поліції. На злодійському балаку називають їх «капусями». Тому траплялося часом, що конфідент сам був злочинцем, якого за його ж допомогою розшукували. Пригадую вбивство капрала поліції Коньчака, яке в дев’ятдесятих роках струснуло цілим Львовом.

— Ану-ну, пане Герман,— пожвавився комісар.— Розкажіть нам.

— Ну що ж… Ця історія заслуговує на сенсаційну назву «Смертельний перстень». Одного дня повідомляють мені, що капрала Коньчака засікли майже на смерть його ж власною шаблею. Я кидаюся негайно до лікарні. Лежить непритомний. Але завдяки зусиллям лікарів вдалося його на хвилину отямити. Він розповів, що виконував службу на Місіонерській площі, де щоп’ятниці відбувається великий ярмарок, на якому славні куликівські шевці продавали свої вироби. Кишеньковий злодій, вкравши в жінки пулярес^[67] і тікаючи від капрала, сховався між ятками. Коли Коньчак його догнав, зграя злодіїв оточила капрала так званим «смертельним перснем», а один з них висмикнув йому шаблю і рубонув капрала по голові. Коньчак встиг порахувати, що «перстень» складався з одинадцяти людей. Зрештою, це підтвердили також куликівські шевці. Капрал помер. Вбивцю змогли затримати. Інші втекли. Але що вбивця не хотів видати спільників, знаючи, що й так його повісять, а розпізнати їх могли тільки шевці, я вирішив почекати до наступної п’ятниці. Того дня сорок поліцейських оточило Місіонерську площу, перекривши всі вулички і брами, а я прийшов туди в супроводі двох агентів. Відразу зчинився переполох. Кілька десятків типів, що мали нечисту совість, пробувало втекти. Усіх їх було затримано. Всього біля вісімдесяти. Серед них мусили бути, на мою думку, і всі члени «персня». Я зібрав шевців і наказав усім заарештованим кілька разів перед ними продефілювати. Шевці, які боялися помсти з боку злодіїв, повинні були дати мені непомітний знак, щойно хтось із них пройде перед ними. Я отримав цих умовних сигналів аж двадцять. Отже, тих двадцять я затримав, а решту відпустив. Але двадцять — то забагато, бо я потребував десять. Вбивця вже сидів у криміналі. Я забрав їх усіх на поліцію і там у присутності шевців пропустив через сито ще кілька разів. Врешті лишилося дев’ять. Тепер бракувало одного. За описом шевців, то мав бути високий чоловік в куртці з верблюжої шкіри і в чорному кашкеті. Довелося звернутися за допомогою до конфідента. Випадок хотів, що саме одного з моїх найкращих конфідентів, який постійно займався контрабандою спирту через міську рогатку, якраз було схоплено й арештовано. Я наказав привести його до мене і обіцяв йому, що, коли мені знайде останнього члена «смертельного персня», я віддам в нагороду конфіскований спирт і пущу його вільно. Кілька тижнів він не давав про себе ознак життя, потім раз-другий прийшов і скаржився, що ніяк не може натрапити на слід винуватця. Це мене дивувало, бо він зазвичай був дуже спритний, а завдання, яке я йому цього разу доручив, було не таке важке, як для людини, що постійно крутиться серед кримінальників. І тоді мені спадає на думку, що тим одинадцятим мусить бути хтось з його близьких. Одного вечора я зібрався з агентом до нього додому. Хоч було вже по дев’ятій, ми його не застали. Двері нам відчинила жінка. Ми запитали дозволу зачекати. Вона дозволила. Я знічев’я вирішив оглянути речі господаря в шафах. І ось в одній з шаф я помітив… куртку з верблюжої шкіри і чорний кашкет. Мій агент аж підскочив з радості і хотів ці речі забрати. На щастя, господиня не помітила враження, яке це несподіване відкриття на нас зробило. Я шепнув агентові: «Нічого не рухати!» Бо ж зрозуміло: коли моя пташка помітить, що ми забрали куртку, то здогадається, що ми його підозрюємо, і втече. Ми залишили все як є і пішли. Зранку мій конфідент, дізнавшись, що ми були в нього, з’являється на поліції, щоб виправдатися, що увечері не було його вдома. Я кажу на те: «Це дурниця. Ти не повинен виправдовуватися. Гірше те, що ти досі не відшукав одинадцятого зі “смертельного персня”. А оскільки директор мені за це дорікає, то поки що візьму за того одинадцятого тебе». Він клявся, що невинний, що обов’язково відшукає винуватця, але я відповів, що хоч він не винуватець, але мені його цілком достатньо. І арештував його. Щойно тепер я наказав принести куртку і кашкета з його дому. Коли я йому їх показав, він трохи сторопів, але не признався. У найближчу п’ятницю я запросив куликівських шевців до себе, вдягнув арештанта в куртку і кашкета, і всі одноголосно впізнали в ньому забраклого члена «смертельного персня». Йому дали рік в’язниці, і, звісно, з тієї пори я його більше як конфідента не використовував.

Раптом влетів Радомський:

— Є! Він у «Варшаві»!

— Хто? — здивувався комісар.

— Той, що вийшов був з Аґнєшкою. Щойно зателефонувала її колежанка — Сабіна.

Комісар заметушився.

— Мчимо туди. Ви з нами, пане Герман?

— Чом би ні?

Всі разом ми сіли до авта і поїхали на пляц Смолькі[68]. В ресторації капела грала щось ностальгійно-­тужливе. Публіка ще не зібралася, багато столів пустувало, але дів­чата вже сиділи за своїм столом і чекали пропозицій. Наша поява звернула увагу кількох чоловіків — видно було, що впізнали комісара і напружилися. Я підійшов до дів­чат. Сабіна кивнула на столик, за яким сидів чоловік з тоненькими вусиками. Товариство йому складала одна з фордансерок. Я кивнув комісарові. Він підступив з ­кап­ралом до столика і попрохав чоловіка вийти. Той покірно піднявся, вдав, що виходить, а тоді раптово рвонув до дверей. Але там стояв пан Герман, який спритно копнув його по ногах, і чоловік звалився на підлогу. Капрал накинув йому кайданки.

Затриманий спочатку захлинувся повітрям, потім почав гикати і белькотіти невиразні слова. Врешті з’ясувалося, що він сутенер і нічого поганого не зробив, а лише намагався підмовити дівчину, щоб пішла під його опіку. Дівчина підтвердила його слова. Щодо Аґнєшки, то він її, мовляв, лише трохи провів і покинув.

— Вона загнула таку ціну, що я лишився того ровера.

Бліді невиразні очі, що полохливо перебігали по нас, і наляканий голос не видавали в ньому жорстокого манія­ка, але маніяками частенько виявлялися сумлінні батьки сімейств і богомільні християни.

— Чому ти тікав? — запитав комісар.

— Бо думав, що то через ту сучку.

— Через яку сучку?

— То ви не знаєте? — Він був виразно здивований, а тепер кусав себе за язик, що проговорився.

— Ну! Кажи.

— Та дав я одній по писку. А вона обіцяла, що піде на поліцію і поскаржиться на мене.

— Ти, мабуть, не просто дав по писку, а таки добряче приклався? — втрутився пан Герман.

Чоловік сполохано глянув на нього і замотав головою:

— Я не хотів… вона перша на мене кинулася з пазу­рами.

— Забираємо,— наказав комісар.

Чоловік протестував, але його ніхто не слухав.

2

Я глянув на годинника — наближалася сьома. Лагідне літепло вечора манило людей на прохід, і на Корсо висипали цілі тлуми. В садку біля «Віденки» всі столи були зайняті, кельнери сновигали з кухлями пива і тарілками. На одному зі столиків стояв яскравий знак резервації — щиток із зображенням вусатого шляхтича з кухлем пива. Щойно я сів, до мене підлетів кельнер, повідомляючи, що столик зайнятий.

— Я знаю,— відповів я.— Це ми зайняли.

— Тоді перепрошую. Що для вас?

— Пиво.

— Маємо «Експортове ясне», «Портер», «Портер Імперіял», «Чорний Бок», «Баварське» і «Сальватор».

Я вибрав «Експортове» і згадав учорашню розмову з Конарським. Коли ми увійшли до його кабінету, шеф контррозвідки розглядав військові мапи. Поруч лежали проявлені фотографії з плівок Деккера.

— Розмах у них був поважний,— сказав він.— Вони заклали вісім бункерів зі зброєю, щоб у нас в тилу могли діяти їхні підпільники. Я вже послав туди мінерів.

— Мінерів? — здивувався комісар.

— Так, бо там є замасковані міни. У вас є справа до мене?

— Так,— промовив я.— Мене завербувала Ірма Краузе.

— Вже? — Конарський усміхнувся.— І ви прийшли доб­ровільно здатися?

— Еге ж. Я вдав, що погоджуюся. Вона обіцяла повести мене туди, де вони збираються, і прийняти до їхнього товариства.

— Місце не вказала?

— Ні. Але, судячи з записки Шпака, це буде лещетарський клуб у Брюховичах.

— Гаразд. Я організую засідку. Там ми їх усіх і загребемо. Коли ви маєте з нею зустрітися?

— Ще не знаю.

— Ну, коли довідаєтеся, повідомте. Це може бути небезпечно. Я маю деякі сумніви в тому, що запросини туди були щирі. Ви трішки задалеко просунулися в справі Деккера.

— Гадаю, вам комісар розповів про те, що загибель Деккера пов’язана з німецькою організацією?

— Так. І те, як вам насправді вдалося знайти адресу вілли. Не варто було так збиткуватися над інспектором.

— Але я тоді ще не знав, що Каміла фальшива і не хотів її передчасно зрадити.

— Я розумію. Та якби ми вчасно отримали інформацію, то, можливо, сталося б усе не так, як сталося.

Ірма з’явилася в сукні з темно-червоного в розводах мусліну. Йдучи до мене такою пружною і легкою ходою, що, здавалося, вона ступає сценою, Ірма зібрала усі погляди з усіх столів. Я підвівся, поцілував простягнуту руку, а безліч очей все ще не залишали нас наодинці.

— Ти, як завжди, неймовірно ефектна,— сказав я.

— Дякую. Все задля тебе. Чому ти п’єш пиво, а не вино?

— Спрага мучила. Але тепер, коли прийшла ти, буду пити вино.

Ми замовили іспанське червоне, а до нього козячий сир.

— Ну і як? — запитала Ірма.— Ти добре обдумав нашу пропозицію?

— Нашу? Я сприйняв її винятково як твою.

— Це не має значення. Я говорила від імені організації. Тому це наша пропозиція.

— Я ж уже казав, що не проти.

— Це звучало якось не дуже впевнено.

Нам принесли вино і сир.

— Що ж,— сказав я, піднявши келих,— вип’ємо за нашу спільну справу.

— О, це мені подобається. Не люблю чоловіків, які занадто вагаються. В нашій справі мусить домінувати рішучість. В середу увечері ми поїдемо туди, де тебе вже чекають.

— Ти встигла розповісти про мене?

— Розповідала я про тебе раніше і про те, що варто було б з тобою співпрацювати. А сьогодні повідомила телефоном, що ти погодився. Треба перетягнути якомога більше українців на наш бік. Ми розвалимо Польщу зсередини. Вона не заслужила на існування. Зрештою, як і Чехословаччина.

Мені цікаво було почути її реакцію на смерть Деккера: відомо їй про це чи ні?

— Учора вранці на скочні в Брюховичах,— сказав я,— було вбито поліційного агента. Якраз біля лещетарського клубу. А напередодні увечері вбито Деккера.

— Та-а-ак? — Вона цілком природно вдала здивування, хоча, може, то було щиро.— Звідки ти знаєш?

— Я його сам знайшов.

— Де?

— У нього на віллі. В Брюховичах.

— Отже, ти знайшов також віллу?

— Так. Але мене випередили.

— Дурень…— промовила вона з неприхованою злістю.— Я його попереджала, що він дограється.

— З чим?

— З тим, що намагався грати на двох роялях.

— Дивно, що твої не повідомили тобі цієї новини.

— Я з ними в ці дні не бачилася. А телефоном жодних поважних розмов ніхто з нас не веде. Крім того… чому ти вирішив, що вони щось про це знають?

— Бо агент Шпак стежив за ними. Властиво, він стежив за тобою і таким чином довідався про лещетарський клуб. Позавчора увечері і вночі там щось відбувалося, щось прикувало його увагу. Просто в ті години, коли тебе боліла голова, якраз і було вбито Деккера.

Вона поглянула на мене з роздратуванням.

— Ти мене в чомусь підозрюєш?

— Ні, просто натякаю, що алібі в тебе нема.

— Цікаво… Ти мені не віриш, що я була вдома?

— Я так не сказав.

— Тоді залучи логіку. Якщо агент стежив за мною, отже, я була в Брюховичах? А що ж тоді робила біля моєї хати інша агентка?

— Ти її помітила?

Вона розсміялася.

— Мене вчили помічати. Виходить так, що права рука не знала, що робить ліва. Один поїхав ніби за мною до Брюхович, а друга вистежувала мене ж таки коло хати. Не смішно?

Я мусів визнати, що є тут своя правда. Пані Шпакова не повинна була продовжувати стеження, якщо чоловік помчав за Ірмою до Брюхович. Отже, його того вечора цікавив винятково лещетарський клуб, на який його раніше вивела Ірма.

— Ти бувала раніше в тому клубі? — запитав я.

— Бувала, і не раз. Ми там збиралися віддавна.

— Коли ти була там востаннє?

— В середу. Чому це тебе так цікавить?

— Хочу з’ясувати, коли агент, стежачи за тобою, ви­йшов на той клуб.

— Від середи я там більше не була.

— Отже, його чимось зацікавив клуб? Що він міг там побачити?

— Наприклад, міг побачити Мольтке.

— Кому Деккер хотів продати свої плівки?

— Ти й про плівки знаєш? — Її здивування було щирим.— Де вони?

— В поліції.

— Хто їх знайшов?

Я не хотів вплутувати себе й сюди, тому збрехав:

— Поліція.

Вона недовірливо зиркнула на мене і запитала:

— І що там було?

— Звідки мені знати? Вони зі мною своїми знахідками не діляться.

— Але ти своїми знахідками ділишся з ними.

— Не всіма,— усміхнувся я.— Тобою ще не поділився. Все, що я знаю,— це те, що Деккер ті плівки мав комусь продати. Але кому? Не знаєш?

— Ні. Може, росіянам, а може, й полякам. Останнім часом він був доволі неадекватним.

— Він ховався від вашої організації?

— Він міг ховатися від будь-кого. В тому числі й від нас.

— А від кого ховалася його коханка, яка видавала себе за Камілу?

— Не знаю, про що ти.

Я розповів їй про пригоду з псевдо-Камілою.

— Тепер вона кудись зникла,— завершив я оповідь.— Не те щоб мене це дуже хвилювало, але все ж цікаво, що з нею трапилося.

— Я знаю, що наші вистежували якусь Наталію Рознер, яку підозрювали в тому, що вона коханка Деккера і може вивести на його слід. Можливо, то вона видавала себе за Камілу. Мене в ці справи не посвячували.

— Чому ти мені раніше про неї не розповіла?

— Я про неї довідалася щойно в суботу. А ми з тих пір ще не бачилися.

Ми пробули у «Віденці» з годину, мило розмовляючи про все на світі і не торкаючись більше мого вербунку та грандіозних планів з розвалу Польщі. Врешті Ірма зирк­нула на великий годинник, що прикрашав «Віденку», і сказала:

— Мені пора. Цього разу я не піду до тебе. Проведи мене.

В її голосі вчувалася сухість і стривоженість. Ми попрощалися біля будинку на Фредра і домовилися, що вона буде мене чекати в середу з автом о восьмій вечора.

3

Брама мого будинку була прочинена, шимона не видно. Та коли брама рипнула, виглянула його жінка.

— Ой, пане Марку! Яка біда!

— Що сталося?

— Мого чоловіка побили.

— Хто? Коли? — стривожився я.

— А во перед годиною. Я була в сусідки. А він підмітав, коли раптом якісь збуї збили його з ніг і дали так по голові, що лежить тепер в ліжку.

— Він їх роздивився?

— Та де. Але вже, слава Богу, йому легше. Я зимні рушники прикладаю.

— До поліції телефонували?

— Аякже! Обіцяли когось прислати.

Я не знав, що про це думати. Поспівчував і піднявся до себе. Ключ у дверях не провернувся, але двері самі відчинилися. Я вийняв з-під пахви люґер і став на порозі. Прислухався і принюхався. Стороннього запаху не відчув. Намацав вмикач, крутнув, але світло не увімкнулося. Хтось скрутив жарівки, бо світло в будинку було.

З помешкання, яке потопало в сизих сутінках, не долинало жодного звуку. Трохи світла пробивалося від ліхтаря знадвору. В передпокої нікого не було. Тримаючись стіни, я пройшов до своєї кімнати. Там теж не було нікого, але на підлозі лежало щось темне і довге. Я вийняв з шухляди ліхтарика, промінь висвітлив чиєсь тіло, закутане в обрус. Тіло не ворушилося. Я став на крісло і закрутив жарівку, потім увімкнув світло.

Хтось тут був і щось шукав. Я вийшов на кухню й уважно її обстежив. Там ніхто не міг заховатися. Тоді повернувся до невідомого тіла і розгорнув обрус. То була та, що називала себе Камілою,— гола і спутана по руках і ногах. В роті в неї був кляп з її комбінації, а за пута правили її ж панчохи. На шиї сліди задушення. На пе­рсах і під персами темні плями. Очі, що дивилися на мене мерт­вим поглядом, належали Емілії.

Знайома халепа. Одного разу мене вже застала поліція з трупом. То був нишпорка, якого вбили перед моєю появою, а потім оглушили й мене. І ось я знову стою над тілом, яке ще недавно тримав у палких обіймах, а в голові у мене лунає сумна органна музика.

Мої невпорядковані роздуми перервав тупіт ніг на сходах. За хвилю до помешкання влетіли комісар Обух, капрал Радомський, агент Рачек і Герман Фінкельштейн.

— О шляк! — скрикнув Обух.— Хто вона?

— Та, що видавала себе за Камілу,— зітхнув я.

— О, попався нарешті наш жевжик,— невідомо чого зрадів капрал.

Він усе ще не втрачав надії запроторити мене за ґрати.

— А ви звідки довідалися? — запитав я.

— Був дзвінок від невідомого,— відказав комісар.

— А ще вам шимонова телефонувала з приводу нападу на її чоловіка.

— Знаю. Зараз із ним розмовляють.

Пан Герман нахилився над трупом, порухав руки, відтягнув щелепу і зазирнув до рота.

— Задушили її добу тому,— промовив.— Хтось дуже хоче вас, Марку, засватати до цюпи. Оці плями на персах — сліди від папірос, якими її припалювали. Видно, намагалися щось довідатися. Але роздягнули її і задушили не тут.

— Так і є,— підтвердив Обух.— Одягу при ній нема.— Потім глянув на мене.— Тобі везе як топельцю. Вічно ти мусиш попасти в такі тарапати. Ми вже допитали шимона на Чарнецького. Маєш алібі на тамту ніч, коли задушили касирку.

— А чого ви не запитаєте, де він був учора? — бурчав Радомський.

— Бо я знаю, де він був. Іди ліпше зателефонуй до Юзика. Тут вже його робота. Нехай забирає тіло…— Він закурив і промовив замислено: — Отже, то п’ята…

— Гадаю, то була коханка Деккера,— сказав я.— Дивно, що він і від неї сховався.

— Це її світлина була в Деккера на коминку? — запитав комісар.

Я кивнув.

Тіло нещасної забрали й винесли. Ми залишилися утрьох — комісар, я і пан Герман. Я вийняв пляшку коньяку й налив по чарці. Ми з комісаром випили, а пан Герман став неспішними кроками міряти кімнату з кутка в куток. Щось йому спало на гадку. Ось він підбіг до мого столу, висмикнув аркуш паперу й почав нотувати. Ніхто не смів його потурбувати. Обух глянув на мене і приклав пальця до вуст. Ми стояли і чекали. А колишній пан комісар вийняв записника і став щось з нього виписувати на папір, при цьому задоволено сопучи. Нарешті підняв голову і обвів нас поглядом, в якому читалося осяяння. Потім підняв аркуш паперу і потряс ним.

— Знаєте, що це? Тут весь наш маніяк.— Ми оторопіло подивилися на нього і нарешті насмілилися наблизитися.— Імена! Ось де чорт закопаний! Імена! Ось вони, всі імена його жертв: Вікця! Аґнєшка! Людвіка! Емілія! Каміла! Якщо скласти перші букви… буде Валек… Щось це мусить означати. Не здається вам?

— Але ж вона не Каміла! — втрутився я.— А Наталія! Наталія Рознер!

— Що? — Пан Герман радісно вигукнув: — Браво! Тобто мені браво! Бо замість Валека буде Вален! Але це не може бути чоловіче ім’я. Хіба би… але ні, ні… Мусить бути жіноче. Отже…— Він написав великими літерами каліграфічним почерком Walentyna і тицьнув нам під ніс.— Отже, наступні жертви матимуть імена на «T»… потім…

Тут він затнувся.

— «Y»? — здивувався комісар.

— Гм…— Пан Герман знову замислився.— Очевидно, що ні. Хоча тут мова про літеру, а не про звук. А на таку літеру ім’я є — «Yasmina»!

— Ясміна…— повторив комісар.— Справді, таке ім’я у нас зустрічається. Я навіть бачив його в календарі іменинників… Тільки ж воно пишеться «Jaśmina».

— Не має значення! — рішуче заперечив пан Герман.— Це одне й теж. Німецькою буде «Yasmina». Але… але ви сказали… календар іменинників…— промимрив він замислено і знову почав крокувати кімнатою. За хвилю поглянув на мене: — У вас мусить бути календар імен з датами їхніх іменин!

— Звісно є. Газета щодня їх вітає. Навіщо вам?

— Не питайте, лиш давайте.

І тут він нарешті рішучо перехилив свій келишок і радісно потер руки.

Я знайшов календар і подав йому. А він знову розгорнув записник.

— Та-ак… Дванадцятого серпня сталося перше вбивство. Дивимося. Є! Вікторія, чи то пак Вікця! Сімнадцятого серпня!..— Він пробіг очима імена, і тут його енту­зіязм скис.— Аґнєшки тут нема.

— Стривайте,— втрутився Обух.— Ви сподівалися, що душій убивав за календарем іменинників?

— Не зовсім так. Він убивав, як ми бачимо, згідно імені Валентина. Але я ще гадаю, що він міг убивати й за календарем. Та, напевно, прорахувався. У нього інша метода.

Я зазирнув до календаря. Сімнадцятого серпня іменини справляли Аніта, Йоанна, Анастасія, Юліянна, Еліза, Жанета, Клара, Анжеліка…

«Вона клієнтам себе називала Анжеліка!» — вистрілило у моїй пам’яті.

— Анжеліка! — скрикнув я.— Це вона. Вона так себе називала клієнтам. А перед тим того ж дня був напад на Ірму, котра має друге ім’я — Анастасія.

— Справді? — Пан Герман знову ожив.— Наливайте! За це треба випити.— Він знову зазирав до записника і звіряв за календарем.— Дев’ятнадцятого! Є! Людвіка!.. Двадцять першого!

— Є! — тут ми вже всі троє радісно вигукнули.— Емілія!

— Двадцять шостого!

— Є! — знову ми підтримали його хором.— Наталія!

— А тепер дивимося імена на «Т». Двадцять сьомого — Теодора… це сьогодні. А тридцятого — Текля. Вбивство може відбутися у ці дні.

— Але я так бачу,— сказав я,— що він ніколи не вбиває наступного дня. Мусить минути від двох до п’яти днів до наступного вбивства. Отже, треба його очікувати тридцятого.

— Можливо,— погодився пан Герман.— Та йдімо далі. Ясьміна…

Але тут настала павза, бо іменини Ясьміни припадали на 24 лютого і 24 листопада. Щось тут не грало. Однак пан Герман не здавався.

— Так… Десь ми тут напороли. Але ми на правильному шляху. Що скажете, пане комісар?

— Так, погоджуюся з вами. Але після Теклі провал. Це не може бути Ясьміна.

— А ви знаєте ще якесь ім’я на «Y»? — не без іронії перепитав пан Герман.

— Боюсь, що ніхто його не знає. Це сліпа вулиця. Ми зайшли не туди.

— Гаразд. Тоді наразі зупинимося й не будемо гадати, які іменини у вересні матимуть імена на «Н» та «А».

— Єдине, що виламується з цієї захопливої картини,— промовив я,— смерть справжньої Каміли. Адже її було теж задушено.

— Так,— погодився пан Герман,— але, мабуть, все ви­йшло стихійно і без плану. Тому очей душій не виколупав. Мета цього разу була інша — ліквідувати передусім Коса. А дівчина попала під гарячу руку. Можливо, її взагалі не мало там бути.