Вілла Деккера

1

Її щоранкове непомітне вислизання з ліжка вже стало традицією, як і записки, в яких вона висловлювала мені свою любов. Може, це й справді любов? І чому б мені їй не піддатися?

Мої роздуми перервав візит пана Покізяка, який сповістив, що наказав траґачам занести мої продукти до льоху. Долари з німецької вілли я передав нашому видавничому концерну, який ледь не в повному складі збирався в еміграцію. Але золотих після розрахунку з Покізяком ще залишалося чимало. Я взяв у Обуха авто і поїхав до колоніяльної крамниці пана Губського та викупив у нього весь алкоголь, який там був. Здається, я тепер був готовий до тривалої облоги.

По обіді я завітав до комендатури. В кабінеті Обуха сидів інспектор і розглядав світлини з вілли, де було впіймано душія. Відклавши папку, запитав:

— Отже, це був водій Зяблова? Це остаточно?

Комісар кивнув.

— Так… Проте він числився не персональним водієм Зяблова, а всього консуляту. Нам вдалося довідатися про нього дещо більше. Його батьків було репресовано. Батько мордвин, а от мати — волзька німкеня. Точніше нащадок переселенців зі Швайцарії з місцини Альґоль. І тут цікавинка… він, власне, й розмовляв альґольською говіркою, яку всі сприймали за калічену німецьку.

— Он воно що! — здивувався інспектор.— Але, гадаєте, був не сам?

— Є така підозра. Однак жодних доказів нема. Праця в консуляті пояснює обізнаність вбивці з документами окремих жертв. Як у випадку з Сабіною. Ми ще тоді здогадалися, що це хтось, хто має доступ до документів.

— Що ви знайшли на віллі?

— Знайшли очі Сабіни в слоїку зі спиртом.— Обух показав на шафу, де з полиці на нас дивилися очі бідолашної дівчини.— А також знайшли «Сміт-Вессон» 38-го калібру. Куля, якою вбито було Альберта Коса, випущена з цього револьвера. Але це ще не все… Юзик, роблячи розтин тіла Шпака, знайшов у нього в шлунку кулю і гільзу. Шпак їх проковтнув, коли почув, що за ним ідуть.

— Це вже щось! — збадьорився інспектор.— Що ви можете сказати про кулю?

— Куля від пістолета «Sauer 38H». Доволі рідкісна в нас модель.

Я напружився.

— «Зауер»! Я бачив його в охоронця доньки Кисіля.

Інспектор і комісар подивилися на мене з подивом.

— Це цікаво,— промовив інспектор.— Але навіщо Кисілю вбивати Деккера?

— Мабуть, він знає щось таке, чого не знаємо ми,— сказав я.— Хоча, як сказав професор Гайнц, Деккер свою кулю заслужив. Можна лише подивуватися, скільки різних людей бажали йому смерті.

— То що робимо? — запитав комісар.

— Нічого,— відповів байдужим тоном інспектор.— У нас нема певності, що це той самий пістолет. А навіть якщо той самий… то що це нам дає? Ну, припустімо, що застрелив Деккера охоронець Кисіля. І що? В умовах війни одні речі нівелюються, перестають бути важливими і нагальними, а інші, навпаки, загострюються, увиразнюються і стають життєво необхідними. Чи є для нас життєва необхідність з’ясувати достеменно, хто вбив негідника? Ми однаково карати нікого не будемо. За вбивство Шпака у нас затриманий Клаус. Але вже надійшла петиція з німецького консуляту з вимогою його звільнити. Слова професора Гайнца про те, що саме Клаус убив нашого агента, до справи не пришиємо.

— Мені все ж цікаво, кого упізнав Шпак,— сказав я.

— А вам ніхто не заважає нишпорити в цьому напрямку,— відповів інспектор.— Ми тут усі просто спостерігачі. І ще одне… Зараз я вирушаю на фронт. Пане комісар, залишаю вас за головного. Половина комендатури їде зі мною. Ваше завдання — не допустити погромів і грабунків.

Він попрощався зі смутком і вийшов. Комісар зиркнув на мене і запитав:

— Ти справді хочеш продовжити розслідування?

— Хочу закрити всі гештальти.

— З тими доказами, які маєш на руках, не закриєш нічого.

— У мене є свій план.

2

Кисіль був здивований моїм візитом.

— Чесно кажучи, вас я не чекав,— сказав він, тиснучи мені руку.— Та, зрештою, я й нікого не чекав. Не той час, щоб робити візити. Але сідайте.— Він показав рукою на канапу.

— Маєте рацію, але вже вибачайте — цей візит діловий. Він пов’язаний з убивством Деккера.

Кисіль здивовано похитав головою:

— І в чому я тут можу помогти?

— Скласти все докупи. Спочатку вважалося, що Деккера застрелили німці, потім — що москалі. Але в поліції опинився записник агента Шпака, з якого випливає дещо інша картина.

— Далі не розумію, який це має стосунок до мене.

— Справді? Людиною, яка побачила адреси трьох брюховицьких вілл, був не хто інший, як Шпак. Коли ми з ним розмовляли в ресторації, мене покликали до телефону, і пані Шпакова молола дурниці, аби мене відволікти. Він за той час переписав чи запам’ятав ті адреси, а відтак самотужки відшукав віллу Деккера і встановив за нею спостереження.— І тут я вирішив схитрувати.— Ви ж бо і його найняли шукати свого колишнього зятя. От він і повідомив вас, що знайшов віллу і назвав її адресу. З цього місця продовжуйте ви.

Кисіль стенув плечима:

— Тут нема що продовжувати. Так, я найняв і його. Коли він повідомив, що знайшов віллу, я доручив продовжувати стеження. Вказівок вбивати нікому не давав.

— Хто ще міг чути вашу зі Шпаком розмову?

— Куди ви хилите? — обурився Кисіль.— Підозрюєте когось із моєї родини?

— Це не проста підозра. Буду вдячний, коли закличете Мирославу і Зеня.

— Пане Марку, а ви не забагато на себе берете? Ви ж не поліцейський. І я не зобов’язаний вас слухати.

— Звісно, можете не слухати. Але я подумав, що така неформальна розмова буде для вас вигідніша, аніж допит у комендатурі. Бо я дію згідно вказівок комісара поліції.

— Що мені ваш комісар? Зараз наберу інспектора! — Він потягнувся до телефону.

— Не наберете. Він вирушив на фронт,— зупинив я його.— Тепер за головного комісар Обух.

— Шляк! — Йому не подобалося, що його загнали в кут. Але, розміркувавши, мабуть, визнав, що краще ма­ти справу зі мною, і, знявши слухавку, наказав Зеньові привести Росю. Потім закурив і запитав: — Що в тому записникові?

— Зараз почуєте.

За хвилину увійшли Рося і Зеньо. Кисіль запропонував їм сісти навпроти і сказав:

— Марко має свою версію загибелі Деккера і забажав, аби й ви її вислухали.

Я помітив, як Зеньо засовгався, а Рося злегка зблідла і закусила верхню губу, вдаючи, що її це не дуже цікавить.

— Поліція має кулю і гільзу від пістолета «Зауер 38H»,— почав я.— А також має записник Шпака, який фактично став свідком убивства Деккера. З його нотаток випливає, що коли він у середу підгледів у мене адреси вілл, то почав розшуки самотужки. Він не знав, як виглядає вілла, і йому довелося стежити відразу за трьома. Це зайняло більше часу. В п’ятницю надвечір він повідомив пана Кисіля, що нарешті знайшов віллу Деккера, назвав адресу і отримав завдання стежити далі. Але цю розмову почув ще хтось. Того ж вечора о 20:10 до вілли під’їхало авто, з якого вийшло двоє осіб. Вони підійшли до дверей і постукали. Господар запитав, хто там, і, почувши знайомий голос, відчинив двері. А тепер скажіть мені: чий знайомий голос міг не викликати в Деккера жодної перестороги? — Всі мовчали. Я про­дов­жив: — Голос, безперечно, належав Мирославі. А пістолет — Зеньові.

Рука Зеня поповзла за спину, я вихопив «люґера» і наставив на нього. Він поклав руку на коліно і завмер. Рося зблідла ще більше.

— Що ви таке кажете? — дивувався Кисіль.— Ви підозрюєте Мирославу і Зеня у вбивстві?

— Не підозрюю, а твердо знаю. Мирослава того вечора понад дві години примірювала сукню. Її ніхто не бачив. Зате Шпак їх упізнав і зафіксував цей факт у записнику.— Я нахабно брехав, але не відчував сумнівів у своїй правоті. І щоб швидше схилити їх до зізнання, додав: — Відразу скажу, що це вам нічим не загрожує. Ми дійшли висновку разом з комісаром та інспектором, що загибель негідника в час війни — не така вже й трагедія. А отже, ніхто покараний не буде. Мене лише цікавить одне: за що? За що було вбито Деккера?

Рося і Зеньо мовчали. Озвався Кисіль.

— Курва… хто з вас підслухав мою розмову зі Шпаком? Га? Ти? — звернувся він до Зеня. Той кивнув і опустив голову.— А далі що? Розповів Мирославі? Так? — Той знову кивнув.— А ти чого мовчиш? — Це вже до Росі.— Як було далі?

Рося підвела голову, зиркнула на мене похмурим поглядом і промовила:

— Так і було, тату. Я знала, що ти будеш тягнути і ніколи його не вб’єш.

— А на якого дідька його вбивати? — запитав Ки­сіль.— Він мені був потрібен живим. У мене свої були плани. Я хотів при його допомозі схопити за яйця Зяблова. Нам би це дуже згодилося в такий непевний час.

— На якого дідька вбивати? — Голос Росі зірвався.— Ти не знаєш? Все ще не знаєш? То я тобі скажу: він убив і спалив твою доньку!

— Як? — не втримався я, щоб не втрутитися в цей милий родинний диспут.— Адже то зробили люди Зяблова.

— Я теж так спочатку думала. Але коли ми побували в його будинку на Східній, я знайшла…— Тут вона підвелася, підійшла до шафи з книжками, витягла невелику плескату папочку та простягнула мені.

Я погортав її і зрозумів, що то і є та сама папка, про яку оповідав професор, папка, яку Наталія знайшла у валізі і віддала Деккерові і яку так хотілося б знайти Зяб­лову.

— Ваш план взяти Зяблова за яйця ще може мати успіх,— промовив я і передав папку Киселеві.

Він з ентузіязмом став гортати аркуші, і на очах його обличчя розпромінювалося. Розпромінилося і обличчя Росі, а Зеня врешті попустило.

— Курди молі! — скрикнув Кисіль.— І ця папка лежала отут перед моїми очима?

Я сховав «люґера» і запитав:

— І де ти…— тут я миттєво поправився,— де ви знайшли цю папку? Поліція, яка робила обшук перед нами, її не виявила.

Але Кисіль встиг помітити мою обмовку і з підозрою зиркнув на мене, потім на Миросю, але знову занурився в папку.

— Коли Каміла віддалася за Деккера,— відповіла Рося,— тато подарував їм такі самі меблі для спальні, які були в нашій з Камілою. Це її дуже зворушило. В нашій шафі ми мали тайник. За овальним дзеркалом. Воно було доволі грубе і прилягало до дверцят лише своїми краями, а посередині мало широкий жолобок. Кріпилося шрубами. Якщо шруби злегка ослабити, то можна у щілину за дзеркалом що-небудь сховати. Ми там ховали наші потаємні щоденники. Аби мама не побачила.— Кисіль підвів голову і став слухати.— У спальні Каміли і Деккера була така сама шафа і таке саме дзеркало. Колись Каміла розповіла про неї чоловікові. І коли я порпалася в шафі, то вирішила перевірити ті шруби. Я їх розкрутила і виявила за дзеркалом папку. Кинула її між Камілині речі й забрала з собою. Я тоді ще не знала, що там. Просто забрала і все. А коли побачила, то зрозуміла, що добровільно Альберт ніколи б такої папки нікому не віддав. А це означає одне — його вбив той, хто здобув цю папку. Потім Зеньо підслухав адресу вілли, і ми в п’ятницю поїхали. Я по­стукала. Деккер запитав, хто там. Я назвала себе і сказала, що в мене є для нього важлива новина. Він здивувався, як я його знайшла. Я відповіла, що йому варто вислухати мене, інакше він у небезпеці. Тоді він відчинив, Зеньо його збив з ніг і поволік у вітальню. Він лежав, Зеньо стояв над ним з націленим пістолетом. Я розповіла йому про свою знахідку і звинуватила у вбивстві сестри. Однак він все заперечував. Казав, що ту папку йому передала Наталія… Дівчина, яка вдавала Камілу. Що ніби вона знайшла її в помешканні на Чарнецького. Зеньо вдарив його раз, другий… Я сказала, що ми його вбивати не будемо. Що повеземо його до мого тата, але він мусить нам усе розповісти. Він сказав: «Яка різниця, хто мене вб’є?» — «Ні,— відповіла я.— Він вас не вб’є. Я його знаю. Він вас використає». Тоді він розповів, що Наталія за його завданням вистежувала Камілу і одного вечора підслухала її розмову з Косом, що вони збираються тікати, маючи повну валізу коштовностей. Також вона стала свідком, як убито було Коса й Камілу. Мовляв, то був хтось невідомий.

— Але ви йому й далі не вірили? — запитав я.

— Не вірили. Зеньо звелів йому встати і йти до машини. Ігнац підвівся, зробив кілька кроків. Ми йшли за ним. Раптом він розвернувся і різким рухом вдарив Зеня долонею по горлу.

— Йо, ребром…— зітхнув Зеньо, торкаючись горла.— Мені ще й досі болить.

— Зеньо втратив рівновагу,— продовжила Рося.— Другим ударом Ігнац вибив йому пістолет з руки. Удар був такий сильний, що пістолет відлетів на другий кінець вітальні. І впав просто мені до ніг. Деккер кинувся за ним, але я встигла раніше. Машинально, не цілячись, вистрілила. Хотіла лише його налякати.— У неї тряслись руки.— Цілила понад голову… Не знаю, як так вийшло…

— А з якої позиції ви стріляли? — запитав я.— Стоячи?

— Ні. Я стріляла ледь не від самої підлоги. Інакше б не встигла. Він летів на мене. Я гарячково вхопила і натиснула цинґель. Куля вцілила в шию.

Я кивнув:

— Так, з такої позиції стріляти складно.

Зависла тиша. Кисіль встав, узяв з бару віскі і налив собі та мені.

— Це не вкладається мені в голові…— промовив, коли ми випили.— Аби моя донька… Хто б подумав… Але, зрештою, то був справді негідник.

— Погоджуюсь,— сказав я.— Тільки він не винен у смерті Коса і вашої доньки.

— Як?! — скрикнула Рося.

— А так, що убив їх той самий душій, за яким ми полювали і нарешті упіймали. Він не застрелив Камілу, а задушив. Застрелив лише Коса. Деккер казав вам правду.

— Господи! — Рося захлипала і сховала обличчя в долонях.

— О-о! — застогнав Кисіль.— Краще б я того не чув.

Я вирішив, що свою місію виконав, попрощався і ви­йшов. Біля брами мене наздогнала Рося.

— Ти зневажаєш мене, так? — запитала зі сльозами на очах.

— Звідки ти це взяла? Якщо все виглядало так, як ти описала, то був самозахист. І повір, мені не шкода Деккера,— заспокоював я її.

— Справді? — Вона усміхнулася.— Ти так думаєш?

— Я б тобі показав, як я думаю, але нас можуть побачити з вікон.

— А що би ти зробив?

— Дав би кляпса по твоїй чудовій дупці.

Вона розсміялася і витерла сльози.

— А я не проти, щоб ти мені дав кляпса.