Вілла Деккера

Розділ шістнадцятий 3 вересня 1939 року, неділя

За вже узвичаєною звичкою Ірма зникла з самого ранку, залишивши мене в ліжку. Коли я продер очі, побачив на столі записку: «Любий Марцю, коли мене моцно запрагнеш, телефонуй до консуляту. Твоя Ірма».

Того дня я ще її так моцно не запрагнув. В комендатурі все ще не було новин стосовно маніяка. Дівчата й далі швендяли вечорами під пильним оком батярів та агентів, і всі в поліції мали сподівання на 5 вересня, шукаючи Юстин серед фордансерок та повій. Це не було простим завданням, бо майже всі вони вживали різні імена. У всіх рестораціях сиділи агенти, вже не по одному-двоє, а щонайменше четверо. Для цього залучили студентів, кожен з яких мав у презент по дві гальби пива — одну від ресторації, другу від поліції.

— Ромку,— промовив я до комісара, коли ми зосталися самі.— Німці з совєтами уклали пакт. Галичина дістанеться руским.

Він поглянув здивовано на мене.

— Ти вже здався?

— Ще ні. Але маю сумнів, що втримаємо ту армаду. Та ще й з обох боків.

— Нікому не кажи, бо обірвеш,— застеріг він мене.— Поляки зизом дивляться на українців, відправляють паками до Берези Картузької. Навіть священників і черниць, обзиваючи їх «коровами». Вони все ще вірять у ­перемогу. Можливо, небезпідставно, якщо Англія і Франція по­чнуть рішуче діяти. А може, й Америка.

— Ти начитався газет? На жаль, усі ці красиві новини мають мало спільного з правдою. А нам треба пам’ятати, що рускі таких, як ми, арештують насамперед, як і всіх державних службовців та військових старшин.

— А це ти вже встиг з Ірмою поспілкуватися?

— Як ти здогадався? — усміхнувся я.

— А що тут здогадуватися! Я слухав німецьке радіо. Вони те саме сказали.

— Вони сказали щось про пакт?

— Ні, але обіцяли полякам лояльний режим. І що коли не підкоряться, то отримають совєтську окупацію. Ну і далі те, що й ти, про державних службовців і таке

інше.

— Що будеш робити?

— Служити. Що ж іще? На фронт мене не послали. Не довіряють. Директор навіть порадив тихенько піти у відпустку, але Конарський мене захистив. Займаюся тепер винятково нашим душієм.

— Але поступу нема.

— Нема,— зітхнув Обух.— Чекаємо.

Задзеленчав телефон. Обух підняв слухавку і відразу простягнув мені. Телефонувала Рося.

— Ага, я так і знала, що застану тебе тут. Хочу запитати, чи не пішов би ти зі мною до кіна?

— Дівчинко,— сказав я.— Йде війна.

— Так, я знаю. Але дуже хочеться заковтнути ще тамтого мирного життя. То як?

Її голос бринів, як пісня, мені хотілося його слухати і слухати.

— До якого ти хочеш кіна? — поцікавився я.

— До «Альґамбри».

— А що там?

— «Вбивство в Монте-Карло».

Я розсміявся.

— Щоб я скис, коли не про маніяка… Дуже актуально.

— Всі хвалять…— відповіла вона злегка ображеним тоном.

Ми домовилися на четверту.

— Йди, йди,— махнув рукою Обух.— Не скоро така нагода випаде.

Обом було сумно. Я обняв його і поплескав по плечах. Ми знову через двадцять років біля розбитого корита.

Дорогою до кінотеатру я зазирнув у Пасаж Миколяша. Бойка з печеними каштанами при вході вже не було. Всередині було тлумно, люди й досі не втратили цікавості до прикрас, гарного посуду, вбрання. Біля трафіки^[81] вишикувалася довга черга курців, які цілком слушно вирішили зробити запаси того, що скоро стане дефіцитом. Я не був аж так узалежнений і не склав їм компанію.

Львів, незважаючи на війну, продовжував жити жвавим світським життям. В кнайпах їли і пили, а вечорами й співали і танцювали, кінотеатри працювали, як і раніше. В «Копернику» показували «Сина Франкенштейна», в «Світовиді» — «Поразку білої кобри», в «Атлантику» — «Шифр 418», в «Міражі» — «Трафальґар», в «Ріяльто» — «Додек на фронті», в «Аполльо» — «На крилах слави»…

Про війну свідчили тільки черги до крамниць і постійні пересування війська.

«Альґамбра» містилася в самому кінці Коперника. Коли прийшла Рося, я вже мав у руках квитки. Кінотеатр був заповнений наполовину, ми сіли на гальорці. Однак нам так і не вдалося довідатися, хто там був маніяком, бо серед сеансу на нас обвалилося небо.

Спочатку долинув гуркіт літаків, потім засвистіло щось у повітрі і прокотилася жахлива детонація, але мало хто сприйняв це як вибухи бомб, залунали заклики не нервуватися й не поширювати паніки, бо це, ­мовляв, звичайні протилетунські вправи. Та ніхто не повірив, люди чимдуж кинулися до дверей, перевертаючи стільці, падаючи, чіпляючись одні за одних. А за хвилю обвалилася велика частина стелі ближче до екрана, і на наших очах десятки людей опинилися під завалами. Гальорку не зачепило, але стеля й далі сипалася, тріщала разом зі стінами. Я схопив Росю за руку і потягнув до найближчих дверей. Щойно ми вибігли у вестибюль, за нами гахнула стіна і сіра курява оточила все надовкіл. Ми пробиралися навпомацки, все круг нас дрижало, згори сипалися електричні іскри, а з-під завалів добувався крик. Не видно було, хто кричав, ми йшли в суцільному тумані, долаючи гори каміння, скла і залізяччя. Попри нас рухалися темні тіні, вони стогнали, зойкали, падали, піднімалися. З-під завалів добувався стогін. Але ніхто нікому не помагав, бо вся будівля могла ось-ось обвалитися і поховати під собою усіх, хто зумів поки що врятуватися.

Врешті ми вирвалися з того пекла, і якраз вчасно, бо дах кінотеатру опав остаточно і ув’язнив решту людей. Ми були з ніг до голови в поросі і стояли розгублені.

Літаки відлетіли, в місті знову запанувала тиша, але скоро її розірвали поліційні та пожежні машини. Почали збігатися звідусіль люди й намагатися бодай когось рятувати. Я обтріпав Росю і сказав чекати мене в «Де Ля Пе», а сам долучився до рятівників.

Та що ми могли зробити руками? Тільки й того, що перекидати з рук у руки цеглу, залізні штаби, а більші бетонні перекриття з арматурою нам були не під силу. Все це марне копошіння тривало, може, з годину. Потім надійшли військові з технікою і перейняли від нас естафету.

Я обтріпався і подався до каварні, де чекала на мене Рося. В туалеті помив руки, витер від пороху мешти і зайшов усередину. Перед Росею стояла наполовину порожня пляшка іспанського вина і два келихи.

— Ого! — вигукнув я, вмощуючись біля неї.— Заливаєш стрес?

— Ледве заспокоїлася.

Я налив вино й випив, не смакуючи, та кивнув кельнерові, щоб приніс другу пляшку.

— Тепер тільки це нам і залишається,— сказала Рося.— Ти віриш, що вдасться розбити німців?

— Вся надія на Францію і Англію. Передай татові — є така певна звістка, що Галичина дістанеться москалям.

— Боже! Ми пропали!

Вона затулила обличчя долонями. Мені хотілося зробити те саме. Зневіра і безвихідь насунулися на мене. Світ загрузає у великій війні, а ти, маленька мураха, що намагається вижити в цьому пеклі.

— Життя вже не буде таким, як досі,— зітхнув я.

— І що робити? Куди тікати?

Вона поглянула на мене засльозеними очима, в яких читався розпач і страх. Але що я міг їй порадити, якщо сам для себе не бачу жодної ради?

— Ну, мені краще втекти до німців,— сказав я.— А твій батько, гадаю, знайде спільну мову з совєтами.

Вона поглянула на мене похмурим поглядом і похитала головою, але змовчала.