Вілла Деккера

1

Зранку я писав, а по обіді забіг до Обуха в комендатуру. Він відразу привітав мене з тим, що Конарський вже всю справу, пов’язану із вбивством Коса й Каміли, забрав собі.

— То що, він сам і буде розслідувати?

— Нє. Привіз з собою якихось двох пуриців^[28]. Він іно буде керувати. Знаєш, як вони вміють. А ти що?

Я переповів розмову з Росею, Кисілем і ребе. Обух похитав головою.

— Так виглядає, що тут ціла шайка працює. Гадаю, нам не варто приховувати цю інформацію від Конарського. Але що тебе найняв Кисіль, не кажи. Лише передай розмову з ребе. Я йому, що знав, розповів. Він був злий, що ми відразу не виставили біля згорілого будинку охорону.

— Ти нічого не чув про Деккера?

— Ні. Конарський теж ним цікавився.

— Де він сидить?

— Через двоє дверей. Тільки не вривайся, а делікатно постукай.

— Гаразд.

Я чемно постукав, з-за дверей пролунало «Прошу!».

— Ага, то знову ви? — усміхнувся не надто радісно Конарський, але потиснув мені руку і запросив сідати.— Комісар мені розповів, що знав, а ви мені розкажіть про те, що вдалося довідатися вам.

Я розповідав, а він нотував, час від часу перепитував, кивав головою. Опісля сказав:

— Я дав розпорядження стежити за совєтським віцеконсулом. Я вже був у еквадорському консуляті і попередив їх, щоб більше тих липових віз нікому не видавали.

— А як же їм виїхати?

— Нехай звертаються до англійського консуляту, який відповідає за еміграцію до Палестини.

— Та ви ж чудово знаєте, що після того, як араби підняли повстання з вимогою заборонити євреям поселятися в Палестині, і після доповіді міністра колоній Великої Британії Малкольма Макдональда, їм не так просто отримати візу. Тепер там діє квота на кількість тих, хто може в’їхати. Залишається лише нелегальний спосіб.

— Слухайте, Марку, ви розмовляєте зараз із державним чиновником. Я вважаю, що все повинно відбуватися за законом. Я закону порушувати не збираюся. Тому всі ці махінації з фальшивими візами будуть припинені. Або еквадорського консуляту більше у Львові не буде. І не переживайте так дуже за євреїв. Вони собі раду дадуть.

— Так, як у Рейху?

— Мене не цікавить, що там у Рейху. Мене цікавить, що тут у нас. Тому я б просив вас ділитися зі мною інформацією, яку ви здобули.

Я кивнув і підвівся. Він простягнув мені руку і додав:

— Мене також цікавить душій. Якщо ви й тут щось довідаєтеся, буду радий почути. Але прошу про одне: нічого поки що в пресу не зливайте.

— Про задушену вже було в пресі.

— Так, але без деталей. Мені паніка не потрібна. Навіщо він це робить? Виймає очі і притрушує цинамоном?

— Він хоче слави і щоб ми знали, що то він.

— Ну, самі бачите, він якраз мріє, щоб усі газети писали про Цинамонового душія.

— Однак застерегти тих, хто з’являється на вулицях пізно вночі, варто було б.

— Чи не здається вам, що вони самі вибрали свій спосіб життя? Там завше є ризик. Трапляються й сексуальні маніяки, які луплять їх по обличчю, шмагають різками чи батогом, запихають в «ціпку» огірки, пляшки і таке інше. І вони терплять, бо за таке отримують більший гонорар.

— Була задушена фордансерка, яка не займалася проституцією.

— Ви вірите в нічних танцівниць, які за добрі гроші не ляжуть з вами до ліжка?

Курча! Я вже не вірю навіть у касирок. Але змовчав, і на цьому ми розпрощалися.

Я вже хотів іти, коли побачив, як капрал Радомський з агентом Рачеком привели до кабінету комісара дивну парочку — обоє молоді, гарно вбрані, інтелігентний вигляд, руки в молодика були сковані кайданками за спиною, а в жінки спереду. В обох зацькований вираз на обличчі. Мені стало цікаво, хто це, і я увійшов услід за ними.

— Попалися! — втішено повідомив Радомський.— Там, де ми й зробили засідку.

— Це неправда! — верескнула молодичка.— То була провокація! Ми будемо судитися!

— Чудово,— усміхнувся комісар.— Докази зібрали?

— Аякже! — тішився капрал.— У них вдома був цілий склад того добра.

— Веди їх на допит. У різні кабінети.

Коли вони вийшли, я запитав:

— Що то за одні?

— Шахраї. Казімєж Хмєлєвіч і його жона Ріта. Вчащали до лікарських кабінетів. Жінка вдавала, що має хворе серце. Лікар її оглядав, а вона за хвилю хапалася за ­серце і просила води. Поки лікар вибігав по воду, вони крали рецептурні бланки, а потім вписували на них морфій і йшли до аптеки. А вечорами той Хмєлєвіч, озброївшись шприцом і пляшечками з наркотиком, обходив вулиці Рейтана, Коперника, Різницьку, Джерельну і пляц Бернардинський, де збираються повії, пропонуючи давку морфію за певну оплату. Заштрики робив сам в погодинних готеликах або в брамах. Ми зробили засідки в кількох докторів, і так вони попалися.

Раптом в комендатурі затраскали двері, затупотіли черевики. Обух теж схопився, вкладаючи до кобури піс­толет.

— Що сталося? — здивувався я.— Куди так нагло?

— Облава! — кинув лише одне слово і поквапився до виходу.

Я ніколи не був свідком облав ізсередини, хоч і описував їх у репортажах, але при цьому залишаючись збоку, не беручи безпосередньої участі. Зараз я міг приєднатися до поліції і вирішив піти з Обухом.

Облави, які час від часу влаштовує поліція у Львові, завше захопливе видовище. Львів, як і кожне велике місто, повне таємничих закамарків, загублених від людського ока в мороку кам’яниць, слугує чудовим сховком для всіляких шахраїв та кримінальних злочинців. Схопити злочинця, який після виконаної «роботи» загубився у міському лабіринті, потребує надто багато зусиль. Якщо мова про «грубу рибу», рецидивіста або «кримінальника нотованого»^[29], то рано чи пізно поліція його вистежить або в його знайомих, або у колєжанки, бо всі колєжанки теж дбайливо «нотовані». Гірше з меншими «рибками». Хлопчина, що вириває жінці з рук торбинку, злодій, що витягає на ринку або в трамваї гаманця з кишені, злочинець, що прокрадається вночі до помешкання або переслідуваний розшуковими оголошеннями провінційний бандит від моменту, як зникне у великоміській джунглі, випадає на довший час з поліційного горизонту.

Раптова облава — один з найуспішніших методів арешту дрібних злочинців. Як рибалка, закидаючи сіть у море, сподівається багатого полову, так і поліція, оточивши якусь місцину, знає, що серед багатьох затриманих осіб знайде тих, кого віддавна шукає.

Львів, розташований у долині Полтви, оточений з усіх боків безлюдними вертепами, ярами, лісами і узгір’ями, які становлять чудову криївку для типів, що не бажають з тої чи іншої причини зустрічатися з представниками влади. Влітку прочісування такого величезного терену вимагає чималих зусиль. Майже неможливо докладно перешукати усі ті яри, пагорби й ліси, аби хтось не уник очей облавників. Куди легше взимку, коли мороз і сніг виганяють підозрілих типів з готелів «під зоряним небом». Тоді їхньою криївкою стають покинуті взимку цегельні, якісь шопи, що пустують за містом, або склади, погано пильновані сторожами.

Поліція частенько влаштовує облави на базарах. Особ­ливою популярністю користуються Кракідали і торговиця досить підозрілого типу на площі Сольській[30], на якій громадиться величезна кількість покупців і продавців. Але серед них також сновигають ті, що з гендлем не мають нічого спільного. Кожного злодія оточує група пасерів — скупників краденого. Вкрадені речі йдуть до великого коша, а потім відбувається блискавичний аукціон. Злодій швидко ховає гроші і йде до найближчого шинку поділитися зі спільниками.

На таку облаву збирають щонайменше сотню мундурових^[31] і тайняків, чи то пак агентів. Я приєднався до останніх. Власне, з них усе й починається, бо спочатку на площу просочуються саме вони — люди в цивільному — і набитим оком фіксують підозрілих типів. Моє не набите око теж помічає особливий тип злочинців, який вирізняється від решти тлуму,— вони лише вдають, що шукають щось для купівлі. Перша їхня ознака — це торбинка під лівим раменом, попід яку вони засовують руку і мацають чиїсь нагрудні кишені. Перед ними завше тупцяє зо два таких, що чинять тісняву. Раптом різко зупиняються і, стримуючи всіх за собою, розпитують продавця, скільки там що-небудь коштує. А ззаду напирають на обрану жертву інші, і в тому тлумі працює злодій з торбинкою.

Очі у них зіркі й підозрілі, тут треба пильнувати, щоб їх не сполохати. Всі агенти справно грають свою ролю, намагаються не звертати на себе уваги, ходять або поодинці, або удвох, не більше. Поліціянти сходяться на площу бічними вуличками теж по одному, по два. Злодії вирізняються неабиякою чуйністю, і поява більшої групки ґранатових мундурів викликала б миттєву паніку, тоді вони тільки їм відомими переходами й брамами потрафлять за кілька секунд зникнути.

Поліція нарешті перекрила усі вулиці настільки щільно, що проскочити непомітно не вдасться нікому. Тепер почалося вилапування «риб». Таємні агенти сортують пуб­ліку на площі: порядних залишають у спокої, підозрілих спроваджують до складу старих театральних декорацій, який розмістився поруч. Тут відбувається попередній допит. Осіб, що мають папери в порядку, відразу звільняють, у кого нема документів, відправляють до комендатури, де почнеться копітка, часом кількаденна процедура з’ясування особи.

Я бачу, як підозрілі типи нервово метушаться, виймають гроші, щось швидко купують, ховають в черевики, в рубчики, щось комусь передають.

— Що відбувається? — запитую в Обуха.

— Зазвичай на кожній такій облаві вдається виловити розшукуваних злодіїв,— пояснює комісар.— Знаючи наперед, що їх далі чекає, вони на всі гроші, що мають при собі, закуповують папіроси і ховають у всіх можливих закамарках одягу. Брак тютюну для них — найтяжча мука під час довгих днів ув’язнення.

Облава завершена, агенти й поліція зникають, базар заспокоюється і вирує вже спокійно, без нервів. А ми з комісаром йдемо на пиво. На Ринку під парасольками сідаємо за столик, і Обух каже:

— Коли-небудь прихоплю тебе на облаву в Пасаж Миколяша. Але то восени, коли негода вилюднює базари. Там у нас значно легше завдання. В дощову пору пасаж збирає під своїм зашкленим дахом чималу зграю злодіїв та шахраїв, але на облаву туди вибираються заледве кілька поліціянтів. Вони перекривають обидва виходи з Коперника і з Крутої[32], а потім починається перевірка документів.

— А як відбуваються облави взимку? — запитав я, старанно нотуючи оповідь Романа до записника.

— Узимку ми влаштовуємо облави на приміських цегельнях. То улюблене місце всіх бездомних і розшукуваних. У так званих люфтах, нішах, до яких вкладають цеглу для випалювання, досить багато місця. Там вони не тільки живуть, але й роблять склади краденого. Всі цегельні розташовані обіч колії, і часто саме там зберігаються викрадені у потягах речі. Тому, щойно трап­ляється якась більша колійова крадіж, поліція відразу вирушає до тих криївок, і вкрадені товари часто встигають повернутися до своїх господарів. Цегельня працює цілодобово, отже, заселяють її тільки взимку. Інша річ закинуті цегельні. О, там життя буяє цілий рік. А люфти поділені на загальні й окремі. В загальних сплять чоловіки, в окремих — закохані пари. Інколи звичайні подружжя.

Слова комісара під моїм пером набирають дещо пафосного звучання, але мої читачі таке люблять, ­репортаж не повинен викликати огиди, а подекуди навіть має схиляти до співчуття: «Одних вигнала на узбіччя нужда й безробіття, інших — конфлікт з параграфами карного кодексу. І ті й ті мають поважні причини, аби при появі поліції зашитися в найтемніший кут нашвидкуруч зімпровізованих леговищ, і навіть ще там закривати дбайливо обличчя: одні з сорому, а інші, остерігаючись розпізнання. Допіру там, у протухлій атмосфері бруду, нужди і безнадійного ранку, є змога наочно переконання, як виглядає деморалізація. Ті самі постаті, яких бачиш при світлі дня на вулицях міста, не роблять такого гнітючого враження, бо навіть і в тому безпретензійному світку зобов’язують певні засади перед виходом у широкий світ. Вони миються і чистять вбрання та взуття. Але там свої серед своїх не завдають собі жодної зайвої праці. Тільки там побачити можна трагічний образ падіння людської гідності, який на понурому тлі розвалин цегельні стає особливо приголомшливим».

2

«Брістоль» на Легіонів[33] пульсував неоновими вогнями й манив голосною музикою. Я увійшов і відразу потрапив у середовище публіки, яка реготала, танцювала і пила з таким запалом, наче то було святкування Нового року.

Я підійшов до бару і запитав про Бронка.

— Оно в карти грає,— кивнув бармен на столик, до якого не сягало світло жирандолі.

За столом сиділо троє, всі в капелюхах, у кожного з писка стирчала папіроса.

— Той в картатій маринарці? — запитав я.

— Нє,— сказав бармен.— Той у сорочці з закасаними рукавами. Коли в Бронка рукави не закасані, з ним ніхто грати не сяде.

Бронко виглядав так, мовби зійшов з кіноекрана — типовий підкорювач удовиних сердець: прилизане і змащене бріоліном блискуче волосся, тоненькі вусики і золотий сиґнет на пальці. Помітивши мене біля столу, Бронко підняв голову. Я підморгнув йому. Він поклав карти на стіл і сказав:

— Всьо, хлопаки, фалюйте. Маю справу на мільйон.

Ті двоє не надто приязно зиркнули на мене, але слухняно вшилися.

— Сідай коло мене, бо, коли музики заграють, не будемо одне одного чути,— сказав Бронко.— Шо будеш пив?

— Коньяк.

Він похитав головою:

— Я би ті не радив. Вони закалапуцькають якусь холєру і скажут, жи то коньяк. Але я ті вгоджу чимось ліпшим.— Він покликав кельнера і сказав: — Принеси моєї.

— Скільки? — поцікавився кельнер.

— Чвертку. А до того чорний хліб і шкварки.

— І що то за напій? — запитав я.

— А во спробуєш. Перша кляса. Мій кумпель жене з пшениці і ячмінного солоду, а потім витримує в ду­бових висмалених діжках. Старовинний шкоцький рецепт.

— І вони цим напоєм тут торгують? — здивувався я.

— Для своїх.

— І як він у них називається?

— У’іскі!

Я засміявся. Кельнер приніс замовлене і поставив на столику. «У’іскі» налите було в прозору карафку і мало приємний світло-каштановий колір. Кельнер налив нам у чарки і відійшов. Я взяв свою й понюхав. Пахло цілком пристойно.

— Га? — кивнув Бронко на карафку.— Перша кляса.

Я випив. Авжеж, це й справді був добрий напій.

— Так, ти не збрехав,— погодився я.— Перша кляса.

Ми закусили хлібом зі шкварками, і Бронко промовив:

— Дивисі. Заки ти туди прийдеш, я вже там буду крутився. Ти за мною позирай. Я виберу такий момент, жиби віцеконсул сів біля грального столу, а не стояв. І вдам п’яного. Перечеплюся ніби і звалюся на него. А в руках у мене вже буде гаманець. Ну, ти тоді й підскочиш. Тіко не вали мене моцно по писку. Бо я теж можу.

— Ти забув, що будеш п’яний,— засміявся я.

— Нічо-нічо, коли мене б’ють по писку, я скоро тверезію.

— А ти в своєму житті вже крав чужі гаманці?

— А чо ти питаєш?

— Ну, бо хочеться знати, наскільки ти це вправно ­робиш.

— Хочеш знати? — усміхнувся він.— Ти вже це знаєш.

— А то ж як?

— А помацай кишені.

— Курва! — здивувався я, запхавши руки в кишені.— Ти витяг в мене сотку.

Бронко простягнув мені банкноту, тримаючи між вказівним і середульшим.

— Ти так двома пальцями й витягнув? — запитав я.

— Йо. Не носиш гаманців?

— Мені все здавалося, що так безпечніше. Та й ніколи я не ношу з собою більшої суми.

— Ну, то вип’ємо за знайомство. Кисіль казав, що ти репортер. Але там, в казині, ліпше тобі прикидатися кимось іншим.

— На жаль, багато хто мене знає. Може, й віцеконсул пізнати.

— Тоді моя тобі порада. І то забездурно. Не хвалися працею в газеті перед тими, хто тебе ще не знає.

Дорогою додому я зазирнув до кнайпи Мусяловича. Людвіка була в суконці Емілії. Я поволік її до себе. Вранці я сказав, аби забрала собі всі ті сукні. А вона від­повіла:

— А нащо? Най в тебе будуть. Все одно я збираюся до тебе переїхати.

Я вдав, що не почув.

3

Дівчина вийшла з ресторації добряче підхмелена. Її похитувало, вона відчувала втому, протанцювавши кілька годин. Кавалер чекав на вулиці й курив. Йому вдалося її вмовити, щоб повела до себе. Та й чому б ні? За десять золотих! То не щодня така пропозиція. Давно вже вирішила, що за малі гроші ні з ким не піде й до себе не поведе. А цей має. Вгощав і її, й інших дівчат.

Йшли мовчки. Тепла погідна ніч звучала сюркотом стрикоників з парку Костюшка, рехканням жаб у ставку і писком кажанів. Вони йшли вулицею Третього Мая[34], а на розі Словацького вона попрохала:

— Дай закурити.

Чоловік вийняв цигарничку, відчинив і простягнув. Його теж похитувало від випитого. Дівчина взяла папіросу, а він припалив.

— Гроші наперед,— сказала вона.

— Ще чого! — обурився він.— Ми ще не дійшли до твоєї хати.

— Вже близько.

— В хаті дам.

— Нє. Я винна шимоновій^[35],— збрехала вона.

Насправді не була винна, але домовилася, що буде віддавати їй зарібок на зберігання після того, як один клієнт спочатку дав їй гроші, а потім, по всьому, забрав та ще й по писку траснув. Послугами альфонса вона воліла не користуватися, бо вона ж не повія. Вона не лазить вулицями, як ті… Ні, вона ніколи так низько не опуститься.

— Шо мені до твоєї шимонової? — буркнув клієнт, але поліз у кишеню і простягнув п’ять золотих.— Решту ­потім.

— Нє,— захитала вона головою і відвела його руку набік.— Так не піде. Мене не здуриш.

— Я не збираюся тебе дурити. А ти можеш.

— Я? — Вона щиро обурилася.— Іди ти під три чорти! Забирайся! Я передумала!

Він намагався її заспокоїти, але вона відштовхнула його і, спотикаючись на високих обцасах, пішла в напрямку вулиці Крашевського попри парк. Чоловік ще хвильку дивився їй услід, потім сплюнув і поплуганився до центру.

Дівчина йшла, відчуваючи, як хміль її все дужче й дужче пробирає. Раптом її охопила тривога. Вона стала озиратися, поглядаючи на парк, звідки долинали шелест і шемріт, мовби хтось таємничий нашіптував щось невиразне. Їй хотілося бігти, але була дуже натомлена. Лунко цокотіли кроки. Врешті скинула мешти і далі йшла боса. Йти стало легше.

Темрява заволоклась туманом. До її будинку зоставалося метрів сто, коли почула хурчання авта, яке під’їхало до парку. Світло фар протяло світляним стилетом вулицю і згасло. Біля входу до парку машина зупинилася. Траснули дверцята. Нарешті жива душа, заспокоювала вона себе. Напевно, закохана парочка. Незабаром почула за собою приглушені кроки. «То, певно, той…— подумала.— Передумав?» Озирнулася. Нікого не було видно, але вона відчувала, що хтось за нею йде. Хтось скрадається, бо кроки то чути, то не чути.

— А що? — гукнула в туман.— Передумав? Добре… Пішли… Дідько з тобою.

Той не відповів. Але нарешті кроки залунали гучніше, впевненіше і стали наближатися. Дівчина зупинилася.

— Чого мовчиш? Я не люблю мовчунів.

За мить з загуслої оливної темряви виплив високий незнайомець у білій сорочці. За ним виднілася темна тінь чи постать ще когось, нижчого зростом. Дівчина припала спиною до муру. Її нудило. Незнайомець зупинився і придивився до неї.

— То не він…— зітхнула вона.— Чого ви мене роздив­ляєтеся?

— Хочу тебе підвезти,— промовив чоловік каліченою німецькою.

— Нема потреби. Я вже під хатою.— Вона рушила вперед, але він її догнав і припер до муру.— Що таке? — зойкнула.— Я буду кричати.— Намагалася відбиватись, але вмить замовкла, коли їй до обличчя приклали губку з ефіром, а шию стиснули, наче обценьками.

Тепер вона лише стогнала, за мить випустила з рук мешти, її ослаблене тіло опало на руки незнайомця, а потім її поволокли до парку і кинули на траву. Вона була без пам’яті, коли з темряви вийшов той, другий, і став її роздягати. Робив це швидко, нервово. Легенькі майточки розірвав одним рухом, а тоді навалився на неї.

Певної хвилі вона все ж отямилася, відчула на собі важке тіло і спробувала закричати, але тільки захрипіла. Її голосові зв’язки були пошкоджені. Ґвалтівник ще кілька разів сіпнувся і застогнав від насолоди, відтак став на ­коліна і, вхопивши її за шию, додушив. З його вуст лунало тихе вдоволене хихотіння.

Потім він вийняв з кишені ложку і обережно вийняв у дівчини очі. Його напарник простягнув йому слоїка, душій опустив туди одне око за другим. Напарник сховав слоїк до кишені і зачекав, коли душій притрусить цинамоном очодоли і опорядиться, перш ніж вони рушать до авта.