Розділ другий 15 серпня 1939 року, вівторок

1

В обід я подався до кнайпи Мусяловича на Академічній, взяв курячий росіл з клюcками і палюшки[17]. ­Після вчорашнього не хотілося м’яса. На касі сиділа незнайома дівчина.

Раніше тут працювала Ярина, з якою я лише одного разу мав здибанку. Ми тоді пішли до кіна, але потім вона мене приревнувала до подруги-бібліотекарки і навідріз відмовилася зустрічатися, хоча я з тією тілистою бібліотекаркою лише жартував. Але такі вже вони, жінки,— не прощають зради. Хоча, якби я мав тоді інакший настрій, то зумів би її переконати, що зради не було, але у мене був поганий настрій.

— А де поділася Ярина? — запитав я.

— О, то ви не чули? — здивувалася платнича[18] з маленьким делікатним носиком, але великим делікатним бюстом.— Вона вийшла заміж.

— Правда? За священника?

— О! Ви як знали!

— Я знав, що вона не проти була вийти за священника і поїхати на парафію до села.

— Так і є, поїхала,— зітхнула дівчина й поглянула на мене запитливо.— А ви Ярину добре знали?

— Та де. Отак, як вас.

Вона засміялася.

— Мене Людвікою звати.

— Люкс. Я Марко. Які ви кіна любите?

— Ой, ні-ні! Тіко не до кіна. Я на перше побачення до кіна більше не йду. А то пішла з одним, то він мене заволік на гальорку, а як у залі світло згасло, став притискатися. То я ледве втекла від нього. А такий був пристійний. Як оце пан.

— О, то я пристійний?

— А ніби не знаєте.— Вона хитро усміхнулася.

— А до опери?

— О господи! Аби я там задрімала? Може, ще мене на Личаківський цвинтар запросите?

Про оперу я, звісно, жартував, мене й самого б туди хіба вбивство примадонни змусило завітати. Розумовий рівень Людвіки, вочевидь, перебував на рівні середньостатичної платничі, кельнерки чи буфетової. Але її перса, що розпирали блюзку, мене заворожували. Я нахилився до неї і прошепотів:

— Я маю для тебе фест убранє.

Її очі спалахнули цікавістю. Вона роззирнулася і запитала пошепки:

— І шо?

— В тебе скоро обідня перерва. Я тебе чекатиму на Длуґоша.

Вона не сказала нічого, але її очі дали знати, що прийде. Емілія, покидаючи мене, залишила кілька суконь і блюзок. Викидати це добро якось не випадало, надто що воно було не заношене. То чому б і не подарувати комусь?

Власник крамнички «масло, цвяхи, мило, шварц, мастило» пан Покізяк сидів перед дверима на ослінчику і грів на сонці ноги.

— А шо, пане Марку? Когось чекаєте?

— Йо. Дав оголошення — хочу секретарку найняти. Має якраз підійти.

— О, то справи у вас пішли ліпше, як в мене. Бо мене на продавчиню ше не стати. Все мушу сам робити. Файно, файно. Тішуся за вас. А шо чути? Війна буде?

— Ви мене це щомісяця питаєте.

— Ну, бо то висит в повітрю. Я гадаю, шо буде. А ви як?

— Я волію про це не думати. Так спокійніше.

— Але готуватися треба. Я би вам радив купити в мене мішок борошна, різних круп, мила, сірників, солі… То таке добро, що ніколи зайвим не буде.

— Цікаво, якраз учора мені одна панна те саме радила.

— Бо маєте мудру панну. А я життям навчений.

— То підготуйте мені цей набір панікера. Воно й справді не пропаде, навіть якщо війни не буде.

— Файно є. Навіть найму для вас траґачів, аби до вас позаносили, бо я сам не подвигаю. Але зроблю для вас таньше[19], як де. Не пожалієте.

А ось і Людвіка — вже здалеку до мене всміхалася, злегка червоніючи.

— У мене небагато часу,— сповістила пошепки.

— Секретарка перша кляса,— потішив мене пан Покізяк.— Беріть і не думайте. У вільні години могли би сидіти замість мене на ослінчику і зваблювати покупців.

— Чудова ідея! — кинув я йому, і ми зникли в брамі.

Людвіка дихала, як ковальський міх, видно було, що йшла дуже швидко. Піднімаючись сходами, повідомила, що вона не така, як я собі думаю, що вона береже себе і з порядної родини, щонеділі ходить до церкви, а перед Великоднем сповідається.

Я лише підтакував і хвалив її. В помешканні вона уважно роззирнулася і відразу поцікавилася, яке то я маю убранє. Я відчинив шафу, і вона ахнула!

— То все мені?

— Звісно, що тобі. Якщо будеш до мене приходити.

— Я вже прийшла. Я беру цю сукню і цю блюзку. Йо?

— Йо.

Вона склала обидві речі і загорнула їх в газети, які підібрала в мене на столі. А потім почала роздягатися, і я побачив нарешті ці неймовірні перса з великими бордовими пиптиками, а потім і її всю — з тонкою талією і з випнутою дупцею. Людвіка хотіла лягти, але я не до­зволив і кохав її ззаду, милуючись цим розкішним чудовим краєвидом, а рука моя пестила її повні перса, і це було так прекрасно, що закінчилося дуже швидко, хоч ми й застогнали водночас.

Аж тепер вона витягнулася на постелі і глянула на годинник.

— Ну, ще квадранс[20], і я побігла. Іди до мене, полеж.

Я слухняно ліг біля неї, вона гладила мене по голові і шептала чарівні дурниці.

— Ти маєш чуття до кобіт… Ти відразу відчув, що я можу бути твоя. Ти потребуєш секретарки? Я не проти. Я б тобі нарешті помила ці вікна. Дивися, які вони брудні. Випрала б фіранки і штори. Оно в тебе на підлозі все порозкидано — і шкарпетки, і книжки, і папери.

— Зате в мене у голові все поскладано,— відказав я, але вона продовжувала, не звертаючи увагу на мої ­слова:

— Я би поприбирала і напастувала паркет. Я вмію смачно варити. І я печу перекладенці, якраз такі, як ти любиш.

— Звідки ти знаєш, що я люблю перекладенці?

— Всі чоловіки люблять пляцки, перекладені конфітурами і бакаліями[21], а жінки — торти з кремами.

— Терпіти не можу торти з кремами.

— От бачиш. Я ж знаю. В неділі ми зранку будемо ходити до церкви святого Онуфрія. Після церкви я наліплю пирогів з сиром, і ми пообідаємо. Потім підемо на спацер на Корсо[22]. Тобі буде приємно вести мене попід руку, бо всі будуть зглядатися. Я знаю, що ти в мене не залюблений. Це нічого. Любов взагалі шкідлива. Я буду потрібна тобі, а ти мені. Ці речі тобі залишила твоя дружина? Що з нею? Померла?

— Ні. Жива й здорова. Але не дружина. А колежанка.

— Ти любив її?

— Ні.

— От і добре. І мене тобі не обов’язково любити. Але я б хотіла домовитися, що після сьогоднішнього дня ані ти ні з ким, ані я. Домовились?

Я замислився. Щось забагато перспектив, як для парубка, який уже звик бути парубком. Але чого не зробиш задля хвилі щастя, я сказав «так» і спробував лягти на неї, бо був добряче виголоднілий, але вона зімкнула ноги і сказала:

— Нє, не так. Піди помийся.

Я пішов до лазнички, помився, здогадуючись, як вона збирається мене потішити, і не помилився. А потім вона затуляючи долонею вуста, і сама побігла до лазнички, а я чув, як полоще рота. За хвилю вийшла і кинулася вдягатися. Робила це, час від часу кидаючи на мене грайливі погляди. Підхопила пакунок і вже в дверях запи­тала:

— А хочеш, я прийду увечері?

— На жаль, мене не буде. Мушу одну річ залагодити,— відказав я.

— Шкода,— повідомила вона і зникла.

Я вже був у такому віці, що ці її фантазійні плани щодо нашого співжиття мене не лякали, хоча замолоду, коли панна після першої нашої розпашілої ночі, прокинувшись вранці, стала у своїх мареннях переплановувати меблі в моїх покоях, міняти штори, шклити шафи з книжками, щоб не осідала на них пилюка, я думав: «Ого! Гостро вона за мене взялася!» — і більше її не бачив. Хоча потім шкодував.

А було, з іншою навпаки. Це я прокинувся в неї в хаті і, розглядаючи бездарні мальовидла на стінах, які вона купила за два золотих на Кракідалах[23], сказав, що я це сміття радше б повикидав. А вона знаєте, що відповіла? Не повірите: «Ну й повикидай. Тепер ти тут господар».

І від цієї я втік, як колобок. Бо був такий час, що я волів тікати. Але зараз я вже спокійно собі можу слухати всі ці теревені, які мало що означають і нічого не варті.

Я поглянув на годинника — наближалася четверта. Пора, мабуть, до Кисіля вибиратися.

2

Кисіль мешкав на маленькій вуличці, що називалася Розкіш і бокувала від Кривчицької дороги. Кисілева кам’яниця, пофарбована на світло-каштанову барву, ховалася за високим цегляним парканом. Довкола буяв сад. На брамі білів ґудзик дзвінка, а поруч звисав масивний важіль на ланцюжку. Рося мене попередила, щоб я смикав саме його, а не тиснув дзвоника. Пролунав гавкіт пса, потім чийсь грубий голос скомандував: «До буди!», а важкі кроки захрумтіли гравієм. Прозірка на брамі відкрилася, і мене оглянуло пильне око.

— То ви будете нічний репортер? — запитав неві­домий.

Я підтвердив. Брама відчинилася, я ступив на подвір’я. З буди за мною уважно стежив великий чорний пес. Чоловік, що мав плечі траґача, а руки як лопати, сказав:

— Не звертайте уваги на пса. Без команди він не рушить з місця. Ідіть за мною.

Здається, то й був учорашній Росин охоронець. З-за пояса у нього стирчав самозарядний пістолет «Sauer» найновішої моделі. Ми йшли доріжкою, посипаною битою цеглою, до масивних дубових дверей, а далі — до просторої вітальні, одна стіна якої була повністю шкляна і виходила в сад. На стінах висіли картини, вочевидь, не за два золоті, на креденсі й шафках стояли розмаїті статуетки, пор­целянові фігурки та інші звабні дурнички. Уздовж стін височіли вазонки з орхідеями, від дверей до сходів і по сходах стелився весь у строкатих квітах ворсистий килим.

Чоловік вийшов, кинувши мені: «Сідайте». Я хляпнув у фотель і закурив. Незабаром згори долинули голоси, і до вітальні увійшов господар, а за ним і Рося.

— Я Кисіль,— промовив огрядний чоловік з товстими губами і вузенькими чорними вусиками, наче намальованими чорним олівцем.— А мою доньку ви знаєте. Що будете пити?

— В таку спеку хочеться чогось зимного.

— І я так думаю. Зеню! — гукнув, обернувшись до дверей.— Принеси пива.

— А мені лимонади! — додала Рося, усім виглядом удаючи, що ми ледве знайомі.

Той самий Зеньо, який впустив мене, приніс дві пляшки пива й пляшку лимонади і відкоркував. Ми зробили по ковтку, і Кисіль промовив:

— Мені Рося переказала все, що ви їй оповіли. А я гадаю, що ви здогадуєтеся, чому я вас закликав. Я хочу вас найняти…

— Мене вже вчора найняла ваша донька.

Він засміявся.

— А! То спритна зозулька. Найняла за мої гроші. Ну, най буде, що вона вас найняла. А платити буду я.

— Я й так помагаю поліції розслідувати це вбивство. Але виглядає на те, що у нас цю справу забере контррозвідка.

— І не здивуюся. Все логічно. Бо ці вбивства не прості. Я підозрюю, що з тою документацією для емігрантів до Палестини не все чисто. Щось там не грає. Обидві місцеві німецькі організації дуже жваво взялися за цю прибуткову діяльність. Чимось вона їх привабила. Не думаю, що вони такі добрі самаритяни. Але мене цікавить ще одна річ. Мій колишній зять Деккер десь пропав. Підозрюю, що після вбивства Коса він ховається. Пропала і його коханка. А я б хотів його знайти і перебалакати з ним.

— Мирослава сказала, що він для вас доволі небезпечний і що сил у вас замало, щоб воювати з ним.

Кисіль усміхнувся.

— Рося трішки перебільшила. На відкриту війну я б не пішов, але існують інші способи. В кожному разі мені спочатку треба його знайти. Я не знаю, чи він убивця, але він мені потрібен ще й з інших міркувань. Ну, і з чогось варто починати.

— Де його шукати? Вам відоме коло його друзів?

— Не маю зеленої уяви. Ми давно не бачилися. Але знаю, що з ним спілкувався совєтський віцеконсул. Якби ви зійшлися з ним по-дружньому, то, може б, щось і рознюхали.

— Де би я міг з ним зійтися?

— Тут, нагорі, я маю казино, яке приймає вечорами вибрану публіку. З нагоди візиту дуже поважного гостя в п’ятницю буде особливе прийняття, на якому обов’язково буде Зяблов. Отже, приходьте, о дев’ятій вечора вас впустять. А далі я вам поможу ненав’язливо познайомитися з віцеконсулом. Мій чоловік спробує витягти в нього гроші, ви його впіймаєте за руку і дасте ляпаса. А варта викине його за двері. Гарний спосіб знайомства?

— Непоганий. А хто цей ваш чоловік?

— Це доволі темний тип, але мені вірний. Сутенер. Знаю, що він крутиться вечорами в «Брістолі». Називається Бронко Квіцінський. Перебалакайте з ним, він буде попереджений. Я б хотів, щоб усе виглядало природно. Крім того, можете його використати, коли будете потребувати фізичної допомоги. Це добрий боєць. Сміливий і не тугодум. І ще… Зазирніть до синагоги «Золота Роза». Там поруч має помешкання ребе Барух. Скажете, що від мене. І нехай вам розповість те, що мені.

— А що він вам розповідав?

— Хе-хе, послухайте з перших вуст. Я ж кажу, що там діло нечисте. Ось вам п’ятсот золотих на дрібні видатки і гасло, яке скажете завтра на брамі. Ще тисячу отри­маєте, як знайдете Деккера. Бажано живого. Але як ні, то буде, як буде.

Рося провела мене до брами.

— Знаєш, що мені хочеться? — проказала вона мрійливо.

— Навіть не здогадуюсь.

— Я хочу, щоб ти мене сьогодні повів до цукерні, а потому прогуляємося Корсом.

У неї були такі гарні очі, що ними можна було б милуватися все життя, як і дрібними веснянками на носику та щоках. Мені хотілося, щоб вона притулилася до мене так само, як і вчора, але з порогу будинку не зводив з нас очей чолов’яга, який відчиняв мені браму.

— Гаразд,— сказав я.— Вважай, що мені теж цього хочеться.

3

Коли я постукав до помешкання ребе, двері відчинив високий, спортивного вигляду хлопець. Він мав міцну щелепу і деформований ніс, вочевидь, займався боксом.

— Ви до кого? — запитав, оцінюючи мене з ніг до голови.

— До ребе.

— Що вам від нього потрібно?

— Багато будеш знати, спухнеш. Скажи йому, що я від Кисіля.

Хлопець з ображеною міною зник, а за хвилю вигулькнув знову і кивнув мені, щоб я заходив. Ребе, вже літній чоловік, сидів за столом. Перед ним на столі парувало горнятко з молоком. Він подивився на мене привітними очима і сказав, показуючи на крісло біля себе:

— Заходьте. Знайомі Кисіля завше радо вітані в моїй хаті.

Я сів і зиркнув на хлопця, що стовбичив на порозі.

— Можеш іти,— сказав йому ребе.

Я запитав:

— Кисіль для вас зробив якусь послугу?

— У вісімнадцятому, коли поляки влаштували погром, він урятував мою родину. А що вас привело до мене?

— Кисіль сказав, що ви мені можете розповісти те, що і йому розповідали.

Ребе усміхнувся і вийняв з шухляди кілька списаних аркушів.

— Знаєте, що то є? То є листи з Констанци від наших людей, які виїхали до Палестини. Я розумію, що ви їдишу не знаєте, але повірте на слово, що зміст у цих листах ідентичний — за винятком привітань для родичів, які зосталися тут. Всі вони повідомляють, що прибули щасливо до Констанци, забрали в Бухаресті відіслані скриньки з грошима і коштовностями і сидять в готелі, чекають на корабель. А потім як відрізало. Більше жодних листів родичі не отримали. Спроби розшукати наших емігрантів у Палестині не увінчалися успіхом. На пароплав до Палестини ніхто з них не сідав. Останній їхній пункт — Констанца.

— І що це може означати?

— Я не знаю.

— А що з почерком? Родичі упізнали його?

— Так. Упізнали. Ці листи наче кимось подиктовані. І лише в кінці є кілька речень, в яких перечислено імена родичів. Тепер скажіть мені, чим займаєтеся ви і чому ця справа вас цікавить.

— Я працюю в газеті, але також помагаю комісарові поліції Обуху в розслідуванні вбивства однієї пари.

— Арнольда Коса і доньки Кисіля?

— Саме так. Окрім того, розшукую Деккера, який, так виглядає, відправляв ваших людей до Палестини.

— Не тільки він. Там ціла організація. Надалі ми стримуємо наших людей від таких необачних кроків, доки не з’ясується, куди поділися ті, що вже встигли виїхати. Зараз чиняться страшні речі. 8 травня цього року з Німеччини було вигнано до Польщі десять тисяч євреїв, які мали польське громадянство. А торік наприкінці жовтня нацисти силоміць вигнали з Німеччини на терен польсько-­німецького кордону аж 17 тисяч євреїв. Через відмову польської влади прийняти їх вигнанці опинились в украй важкому становищі. Їм довелося жити в наметах. Опинившись у скруті, вони легко піддалися на брехливі пропозиції виїхати до Палестини.

Я вийняв з кишені книжечку, в яку поскладав клаптики вцілілого документу.

— Гляньте, ребе. Що це може бути?

Він вбрав окуляри, придивився і закивав головою:

— Упізнаю окремі прізвища. Це ті, що власне виїхали. Звідки ви то взяли?

— Це все, що вдалося витягнути з грубки в хаті Альберта Коса. А ці цифри? Що вони означають?

— Та менша — безперечно, кількість членів родини, а більша — гонорар, який вони платили чи то Косу чи його фірмі.

— А у вас є своя версія?

— Є. І вона мені не подобається. Я думаю, що цих людей вже нема на світі. Їх пограбовано і вбито.

— А можливо, є інший варіянт. Можливо, вони сіли на корабель, але не до Палестини.

— В будь-якому разі вони повинні були б зголоситися до родичів.

— Яку тут роль може грати совєтський консулят, з яким дуже тісно співпрацював Кос?

— Відомо яку: вони депонували кошти емігрантів. Мабуть, щось у них пішло не так, як планувалося.

— Ну що ж, дякую вам. В будинку Коса я натрапив на папки з документами на еміграцію. Усі прізвища я переписав. Залишу вам копію. Ці люди ще не виїхали. То, можливо, вдасться їх врятувати.

— Добре, дякую. Шмулику, проведи пана репортера.

Я вийшов з будинку і в брамі зіткнувся з Ґіпсом. Позаторік ми з ним і його нерозлучним кумплем[24] Швелєром незле погуляли на Левандівці, помстившись за побиту дівчину.

— О, Марку! А ти чого до ребе ходив? Ти шо, може, перейшов у нашу віру?

— Нє, мав справу. А ти чого йдеш до нього?

— Та, курди молі, Швелєр пропав.

— Як пропав?

— А во, дурний, зібравсі до Палєстини, поділилисмо наші гроші, які вклали в крамницю, він то всьо комусь здав, а відтак тото мали му доправити до Бухаресту. З Бухаресту я від него листа дістав. Писав, жи всьо в порядку. Потім прийшов лист з Констанци…

— Що він сидить в готелі і чекає на корабель?

— Йо! А ти відки знаєш?

— Ребе показав мені такі самі листи від інших, хто виїхав.

— Ов! То може бути якась каламація[25] з ним?

— Не лише з ним. Але піди з ребе перебалакай. Маєш ті листи?

— Маю. Власне хочу му показати. А ти чуєш — як треба помогти… ну, знаєш… комусь писка напуцувати, то дайсі чути.

— Йо.

— Ну, то ґіт[26]!

4

Вся Академічна від пам’ятника Фредрові аж до Оперного театру називається в народі Корсом, як, зрештою, і в деяких інших містах, що перебували під берлом бабусі Австрії. Корсо — прогулянковий терен, який роїться від перехожих щовечора в будні, а в неділю — по службі Божій аж до пізнього вечора. Корсом не ходять, Корсом гуляють вільним кроком у двох зустрічних керунках, що дозволяє побачити чимало знайомих і вклонитися одне одному — звичай, який прийшов до нас із Венеції. В неділю тут збираються найбільші тлуми, які, зробивши два-три кола, зникають у цукернях та каварнях, а закропивши душу, розбрідаються по хатах на обід. Тут можна побачити безліч людей, починаючи від гімназисток останніх двох років гімназії, яким уже можна дефілювати й показувати свої принади, і завершуючи поважними панами й панями, які показують свої вбрання.

Разом з тим Корсо не однорідне, а ділиться на окремі відтинки. Відтинок від Оперного до Ягеллонської[27] облюбувала єврейська еліта. Наступний відтинок до Марійської площі привабив представників усіх націй і різного віку, так само, як і від Марійської до Фредра з тим, що цьому відтинку надавали перевагу гімназисти і студенти, хоча також і професори, які то поблажливо-усміхнено, то насуплено зустрічалися очима зі своїми учнями.

На Корсо панували свої правила ввічливості, ніхто ні за ким не озирався, навіть за самотніми паннами, ніхто не піднімав голосу, всі розмовляли упівголоса, а то й пошепки, не зупинялися, побачивши знайомого, а швиденько домовлялися про зустріч у кнайпі.

Корсо — то такий суцільний полонез людей, розбитих на пари, людей, що прагнуть не лише показати себе, а й побачити інших і зробити свої глибокодумні виснов­ки. Очевидно, якісь свої висновки робили й ті, що бачили мене з Росею попід руку. Не знаю, чому для неї було так важливо прогулятися в цьому тлумі, але вона врешті сама й пояснила:

— Я ще малою дуже хотіла тут прогулятися. Сама. Але діти могли гуляти лише в супроводі батьків. Ми тоді мали помешкання на Коперника. Одного разу, коли мені виповнилося чотирнадцять, а батьки вибралися до кіна, я взула мамині мешти на високих обцасах, які були на два номери більші. Мені вдалося вислизнути з дому і прогулятися Корсом. Я була така щаслива! І план мій був би вдалим, якби не те, що я раптом зустріла своїх батьків. Вони йшли напроти мене, а я не мала куди сховатися. І коли вони поглянули на мене нажаханими очима, я згоріла на місці. Не сказали ні слова. Але я чимдуж поквапилася додому. Вони повернулися відразу за мною, і тоді я вислухала від мами про дуже сумнівне майбутнє панянок, які полюбляють вечірні прогулянки насамоті. Пізніше я не раз гуляла Корсом, але завше з батьками. І ніколи з кимось під руку.

— Дивно, як тебе відпустили зараз саму.

— А я не сама. На тому боці прогулюється Зеньо.

Я кинув оком на протилежний бік, де ніхто не гуляв, лише сновигали окремі перехожі, і побачив уже знайомого здорового бевзя.

— Він тебе не видасть?

— Зеньо? Він мені вірний навіки. Знає мене змалку. Тоді, коли він мене не впильнував і я вирвалася в маминих мештах на Корсо, його звільнили. Але я влаштувала такі ридання і навіть голодування, що перепросили і взяли назад.

Лагідне надвечір’я обволікувало теплом, легенький вітерець пролітав Академічною, коли ми вийшли з цукерні Залевського. Рося почастувалася тістечками, а я морозивом, скропленим ромом. Ми прогулялися до Марійської площі і назад, а тоді Рося запропонувала піти до кнайпи.

— До якої? — поцікавився я.

— До будь-якої, де я ще не була. А не була я в більшості кнайп.

— Ось ми якраз дійшли до «Шкоцької». Відразу попереджу, що їдження там не надто вишукане, зате величезний вибір напоїв. Що скажеш?

— Ходімо.

В кнайпі було людно, відвідувачі сиділи круг столиків з білого мармуру, на яких громадилися стоси шклянок і келишків. Кельнери спритно протискалися поміж ними, несучи над головами повні таці. Під стінами променіли радісним виблиском оббиті шкірою канапи, і такий самий радісний блиск відбивався на обличчях кельнерів, випрасуваних і виґлянцуваних. Але, роззирнувшись, ми не побачили вільних місць, і довелося нам податися до ресторації в готелі «Жорж». Зрештою, Рося й там ще ніколи не була.

Ресторація не була заповнена, і ми швидко знайшли затишне місце. Стіни тут були викладені мармуром, підлога покрита товстим килимом, зграбні столики і фотелики, стільці і стільчики — все в голубих тонах, тоді як сусідня зала — в помаранчевих, а на столах — срібне накриття і сервізи, порцеляна і блискуче скло. В кутку тихо пригравала капела знаменитого скрипаля Зиґмунта Шатца.

Ми пили вино, а Рося випитувала мене про безліч деталей з мого буремного життя. Її добряче здивувало, що я навіть встиг повоювати, боронячи від москалів Замостя, а потім беручи участь у битві на Німані. Про свої походеньки нічними закладами я волів не пашталакати. Однак намагався розпитати більше про її сестру, щоб довідатися щось таке, що виведе мене на слід Деккера або підкаже справжню причину її загибелі разом із Альбертом Косом.

Загрузка...