Вілла Деккера

1

Того вечора він допізна сидів у «Варшаві» і з увагою придивлявся до фордансерок, що пурхали залою барвистими метеликами і стріляли звабними очима на всі боки. Він мав на собі темно-каштанову перуку й окуляри, верхню губу прикрашали маленькі чорні вусики. Попри нього пройшло двоє знайомих, але, ковзнувши по ньому поглядом, не впізнали його. Та він і сам себе не упі­знав, побачивши в дзеркалі. Почував себе в такому обра­зі дуже затишно, мовби оточений невидимою шторою. Лише кельнери помічали його і час від часу підходили, приймаю­чи замовлення, але й не нав’язуючи своїх послуг.

Один був запитав, чи не сподобалася котрась танцівниця, бо можна було б її запросити до пана столу. Він заперечливо похитав головою. Більше його з такою пропозицією ніхто не турбував.

Треба бути обережним, думав він, безпомильно розпізнавши поліційного агента за столиком у куті. Задля маскування той прийшов з кралею, але сиділи увесь вечір лише за пивом. Агент випив дві гальби, краля — одну. Не танцювали. І не вечеряли. Комендатура не виділила кош­тів на вгощення? Жеброта!

Опівночі він замовив шампан і показав кельнерові на дівчину, яку хотів би пригостити. Вона йому впала в око відразу, адже бачив уже її на світлині, але не квапився, уважно приглядався і стежив за її поведінкою. Видалася йому інакшою, ніж тамті,— не сідала нікому на коліна, не притискалася в танці, на всі залицяння відповідала заразливим реготом, від якого і в нього смикалися від сміху губи. Видно було, що підтоптані залицяльники не викликали у неї інтересу.

Коли вона підійшла до його столу і промовила: «Пан мене кликав?», він задоволено гмукнув, його не підвело чуття — саме такий оксамитовий голос він волів чути. Кивнув на крісло. Вона сіла і сказала:

— Сабіна.

— Са-бі-на…— повторив він.— Яке смачне ім’я…

Його польська мова була з виразним акцентом, але дівчина вже звикла, що сюди приходять іноземці. Розпитувати, ким є цей чоловік, було тут не узвичаєно. Клієнт є клієнт. Аби-но лиш не виявився фуксом.

Він налив їй і собі шампан і сказав:

— Вип’ємо за тебе, Сабінко. І за твого брата.

Дівчина смикнулась.

— Якого брата?

— Того, що виїхав до Палестини.

— Вальдек? Звідки ви знаєте? — Вона вся напружилася.— Ви щось про нього чули?

— Так. Чув. Маю для тебе від нього презент.

Дівчина зраділа й спалахнула рум’янцем.

— То з ним усе в порядку? Кажіть!

— В порядку, в порядку.

— Боже, а ми так з мамою спереживалися, бо не було від нього звістки. Я дуже втішена. А що за презент?

— О, коли побачиш, то будеш втішена ще більше. Там і лист є для тебе, і листівка. Але спочатку обмиємо цю приємну звістку.

Вони випили пляшку, розпочали другу.

— Ой, я вже сп’яніла,— промовила Сабіна.— Я хочу бачити той презент.

— Ось доп’ємо й побачиш. Мені подобається, як ти виглядаєш під хмелем: очка горять, щічки палають…

— Ой, то ви ще й до мене залицяєтеся? — засміялася дівчина.— Такий поважний пан. Але я нікуди з вами не піду. Тільки за презентом.

— Не підеш зі мною до готелю?

— Нє… не піду. В мене вже є кавалєр. Він прийде за мною.

— Коли?

— О другій. І я вже буду така, як йому треба — здохла і безмовна.

Він засміявся з легким металевим скреготом.

— Отже, йому подобається, коли ти саме в такому без­вольному стані? Може, навіть у напівсні?

— Може. А чо то ви мене про таке розпитуєте? Ви б тут вісім годин погейкали та язиком намололися, то й самі б лежали пляцком. Ну, та ходім уже до вашого авта. Хочу бачити той презент.

Він глянув на годинника — за чверть перша.

— Зробімо так. Я вийду і буду чекати тебе через хвилин п’ятнадцять-двадцять в авті. Тут недалеко… відразу за оперним.

— А чо не зараз?

— Бо ти сказала, що до готелю не підеш. Отже, мені треба забрати з готелю презент. Але не хвалися завчасу дівчатам. Зроби їм несподіванку.

— О, я таке люблю.

Він встав, розрахувався з кельнером і вдавано втомленим кроком рушив до дверей. Біля стійки бару спинився і попросив цигарку, а тим часом боковим зором глянув на агента. Ні, він його, вочевидь, не зацікавив. Сабіна вже кружляла в танці з довгоногим жевжиком. Він підійшов до шатні і показав на свого капелюха. Шатнярка подала й отримала два гроша. За такий напивок навіть не хотіла дякувати. «Гівнюх…» — процідила крізь зуби.

На вулиці моросив дощ. Слабенький і несміливий. Він зодягнув капелюх і роззирнувся. Нічого підозрілого не помітив. Завернув за ріг оперного, сів до авта, поклав руки на кермо і став чекати.

— І що там? — озвався голос за спиною.

— Все нормально. Зараз прийде. А ти де був?

— У «Віденці». Бачив там агента. Не вміють вони маскуватися. Хе-хе…

— Був з дівулею?

— Ну ясно! Нічого оригінального. Я ще не стримався і підморгнув йому, виходячи.

— А от навіщо? Щоб привернути до себе, ідіота, увагу?

— Та добре… чого ви так відразу… пожартував. Більше не буду.

Запанувала тиша. За кілька хвилин голос з-за спини озвався:

— О… то не вона?

— Вона. Пригнись.

Він відчинив двері. Сабіна склала парасолю і сіла до авта.

— Ну, показуйте, бо мене вже нетерплячка бере.

В цей час позаду неї випрямилась темна постать, а її обличчя накрила губка з ефіром. Той, що сидів поруч, обома руками з силою стиснув її перса. Сабіна забила ногами, засіпалася, але скрикнути не могла. За хвилю зів’яла й опала. Авто поїхало.

2

Мене цікавив лещетарський клуб, у якому відбувалися зібрання німецької організації. Я подумав, що за дня там не повинно нікого бути, і, перш ніж поїхати до Брюхович, завітав у «Брістоль».

Бронко сидів у самому куті і цмулив кубинське циґаро.

— О, кого я виджу! — вдав, що втішився мені.— Невже ти про мене згадав?

— Кисіль радив тебе прихопити при наглій потребі.

— Ну, як сказав, то вали, що ся стрясло.

— Поїхали зі мною до Брюхович. Підстрахуєш мене.

— О, таке я люблю.

Ми сіли до авта, і я дорогою розповів йому про клуб і німців, які там збираються. Авто ми лишили оддалік, а самі вибрали вигідну позицію і добру годину терпляче спостерігали за клубом. Жодного руху не помітили. Клуб, мабуть, був порожній. Тоді ми обережно підкралися ближче і позазирали у вікна. Не було нікого. Усі двері зачинені. Я став пробувати вікна. Одна шиба хиталася. Я вийняв ножика, відколупав шпаклівку, підважив цвяшки і обережно вийняв шибу та поклав на траву.

— Я залізу всередину,— сказав я,— а ти тут пильнуй.

— За мною ти як за муром,— сказав він і показав мені такого самого «люґера», якого мав і я.

Всередині у великих дерев’яних залах були тільки лави, усе спорядження перевозили навесні на склад, який охоронявся. Я пройшовся всіма приміщеннями, окрім одного — двері, що вели туди, моїм відмикачкам не піддалися. Зазирнув я ще у кльозети і вмивальні. Попробував крани — вода текла.

Отже, вони збираються в цих залах. Доволі затишне місце. Я виліз знову через вікно назад і вставив шибу на місце, ледь-ледь закріпивши цвяшками, щоб можна було за потреби вискочити.

Опісля вирішив підстрахуватися ще й з другого боку. Ми заїхали на Замарстинів і зайшли до шинку «Під соловейками», куди вчащав Пурцель. Якщо б я його тут не застав, то міг залишити повідомлення. В шинку було порожньо. Шинкар гонив мух заяложеним рушником. Мухи билися об шиби і вкривали чорними тільцями підвіконня сутерини^[69].

— Моє поважання,— привітався я.— Потребую Пурцеля.

— А, пан редактор? Як ся маєте? Скоро война буде, шо?

— То не нам вирішувати.

— А йо, йо… Пурцель? Я б вам радив тутейка зачекати на него. Скоро буде.

— Не маю часу.

— Як не маєте часу, то йдіть на оболонь, там вони кіндерів тлумлять.

То була вже традиційна операція батярів проти злодіїв, чи то пак кіндерів. Час від часу вони просто мусили сходитися на битву і квасити одне одному писки. Билися до крові. Чи я міг свого кумпля Пурцеля залишити в таку поважну хвилину? Ні. Я взяв у шинкаря кия, яким він виганяв з шинку непроторенних п’яниць, і рушив на оболонь. Бронко скептично глипав на мене, але пішов зі мною.

Вже здалеку я почув крики, лайку і звуки ударів.

— А, то ти так? — кричав хтось.— Майхра витяг? І то мала бути чесна кампа^[70]?

— Курва! Задусите!

— А ти шо хотів — жиби тебе іно мнєцкали?

— Бий кіндерів!

— Бий батярів!

Наблизившись, я побачив, що в Пурцеля вчепилося двоє жилавих молодиків так моцно, що ради він дати не міг, тільки шарпався туди й сюди, а вони намагалися його будь-що-будь повалити на землю. Недовго думаючи, я вальнув одного й другого по голові дубцем, вони впали на траву і заскавуліли.

— О, Марцю! — втішився Пурцель.— Нам направду іно тебе бракувало!

Він знову кинувся в бій, молотячи кулачиськами на всі боки. Були тут і решта моїх кумплів батярів: Ґіпс, Цєпа, Прецль, а з ними й новий мій знайомий — Кацяба. Бронко хутко зорієнтувався, хто тут свої, а хто чужий, вдягнув кастет і почав мастити, аж кості тріщали. Мені довелося ще разів три махнути кийком, але бійка йшла до завершення. Кіндери почали тікати, а батяри веселою гурмою потягли нас до кнайпи.

— Ти мене шукав? — запитав Пурцель.— Маєш для мене якісь кокоси^[71]?

— Йо. Ти мені потрібен. Я завтра о восьмій вечора буду в Брюховичах. Там в лещетарському клубі, який на літо замкнений, зберуться німці.

— Які німці?

— Різні. Будуть і місцеві. Але такі, що працюють на фюрера.

— О! І такі вже є?

— Я би просив, аби ти взяв своїх хлопців і зробив засідку. Але не біля клубу, бо там уже будуть агенти поліції.

— Шо? Курва! Ше їх нам бракувало!

— Вам не конче з ними перетинатися. Просто я знаю, що часто з таких наперед планованих акцій виходить дупа. Бо завше випірне прикра несподіванка. А ти підстрахуєш. Розстав своїх людей на всіх закрутах, які з головної дороги ведуть до лісу. Бажано, аби вони з восьмої вечора сиділи на деревах і пильнували.

— Та добре. Скажи лише сальцесонам^[72], аби до нас навіть ся не наближали. На дух їх не переношу. Шо ше?

— Чи маєте якісь умовні сигнали?

— Йо! Щиглювання.

— Що то таке?

— Не чув? — І він засвистав, як щиголь, на всю кнайпу, тієї ж миті відізвалося ще зо два десятка таких самих свистунів, але з іншими тембрами і мелодіями.— Та ж ми з дитинства ловили пташок і продавали на базарі. А приманювали їх різними свистами — то як щиголь, то як дрізд, то як шпак. А відтак витворили цілу мову. Ану, хлопаки, покажіт панови репортерови, як ми вміємо балакати.

Вмить кнайпа заповнилася такими розмаїтими свистами, яких я ще в житті не чув. Ці хлопи, що вже повиростали і такими забавками, як ловитва пташок, давно не бавилися, зберегли для себе пташину мову, зрозумілу лише їм самим. І це було прекрасно.

Несподівано кнайпу розітнув радісний крик Ґіпса. На порозі з’явився живий-здоровий Швелєр, який був пропав дорогою до Палестини. Ґіпс кинувся його обнімати, а Пурцель вдарив кулаком по столу і вигукнув:

— Ади-во! Чуда ше ся відбувают!

Швелєра потягнули за стіл і налили йому цьмаги^[72]. Він мав натомлений вигляд, добряче змарнів, руки були в синцях. Ґіпс обнімав його, тулив до себе, гупав кулаком у плечі, чухрав йому голову, смикав за вуха і тішився, як мала дитина, а Швелєр і собі лупасив його по плечах, обнімаючи, і радів крізь сльози.

— Ану кажи! — допитувався Ґіпс.— Ану кажи, шо там з тобов було!

— Та шо… то ціла банда. Вони нас грабуют, а потім саджают не на корабель до Палєстини, а на совєцкий корабель до Одеси, а там товарняками везут до Сибіру.

— А то засранці! — вигукнув Пурцель.— І шо? Як ти дав драла?

— Та як… Спочатку нас тримали в якійсь конюшні. Ми там жили кілька днів. Спали на матрацах. Годували нас кукурудзянкою. Ті гроші, які я заніс до совєтського посольства, нам не видали, а сказали, шо все дістанемо вже на кораблі. Але як нас посадили на той корабель, див­люсі, а тамечка морці — самі-но москалі. Я відразу запідозрив, жи тутка шось недобре. Я спустився вниз, де була капітанська хавіра. Він був сам. Побачив мене і хотів вихопити пістолєт, але я йому викрутив руку, поклав го писком на стіл і запитав: куди ми пливемо? Він сказав, жи до Палєстини. Але на столі я побачив мапу, де було зазначено єнший шлях — до Одеси. Тогди я його легонько придушив, і він сказав, жи вони пливут в Совєцкий Союз, шо там нам буде файно, нам виділят землю в Криму. Я не став слухати тоті бздури. Запхав йому до писка тую мапу, зв’язав, скрутив і примоцував до столу. А сам вилетів нагору і побіг до своїх. Корабель якраз відчалював. Я кричу, шоб тікали з корабля, бо нас везут зовсім не до Палєстини. Але де би мене хто слухав! Ту виджу — біжать морці. Я вхопив якусь дошку, перехрестив одного, другого, а сам — беркиць через прову та й в море. І пливу. Не було то далеко — може, зо сто метрів. Виліз мокрий, а мене там хапают їхні агенти і тягнут знову до тої конюшні. Вікна там не було. Потім влетіло їх кілька і почали мене гамселити. Я боронився, як міг, але їх було забагато. Сказали, жи мушу вибирати: альбо Одеса, альбо морске дно з каменьом на шиї. Ну, я вибрав перше. Запитав ше за мої гроші. Вони сказали, шо все в порядку. Гроші є на кораблі. А днями буде новий корабель до Одеси, і я ним попливу. Я вдав, шо вони мене вмовили. А сам уночі почав думати, як мені звідти чкуряти. Стіни тої конюшні були з поздовжніх дощок. А впоперек них йшли балки. Я почав пнятися тими балками нагору, бо зувидів, жи дах зі старої ґонти має дзюри. Я попхав одну дощинку, другу. О, вже виджу — є люфт. Попхав ше і вже міг вилізти на дах. Потім підповз до самого краю, звісився з того даху і зістрибнув у траву. Ніхто мене не ­зауважив, бо ­варта була іно біля входу. Тоді я вже дав ноги за паса і гнав як вітер. Добре, жи заховав у мештах трохи грошей, то міг купити собі їсти. До потягу не пішов, бо знав, жи там буде облава. Так жи з Констанци до Бухареста я добирався то пішки, то на фірі. А вже в Бухаресті сів на потяг. Во і я тут.

— Тобі тре піти до нашого рабина,— сказав Ґіпс.— Мусиш то все вповісти.

— А йо! Піду. Але мусив вас, хлопаки, зобачити. Який я дурний, шо не слухав тебе, Ґіпсю! Який я дурний. Все я втратив.

— Ай! — заспокоював його Швелєр.— Дайсі на стриманє. Все, шо моє,— то твоє. Ше заробимо. Тішуся, жи ти, морда кохана, знову зі мною.

Вони далі обнімалися й цілувалися, а вся батярська ­гебра^[74] не могла намилуватися такою великою дружбою.

Після тої зустрічі я подякував Бронкові, завіз його до міста, а потім зателефонував комісарові й повідомив про батярів.

— І нащо воно тобі? — здивувався Обух.— Там будуть бувалі агенти. А ці можуть лише напсувати.

— Береженого Бог береже. Побачимо.

— Наші агенти поїдуть за вами. Але лещетарський клуб буде теж під наглядом. Конарський обіцяв дати своїх людей. Та й ти без зброї туди не потикайся.