Вар'яти: Вибрана проза

АФЕРИСТИ

— … і розтраскав кухля? У «Фіакрі», так?

— Так, так, у «Фіакрі».

— Чи то часом не було на Малій Штупартській?

— Там. Заки мене шось не вкурвило, доти газета від мене не діставала ані рядочка. А деколи, вірите, направду не було про що писати, ну і треба було самому провокувати інцидент. У «Бебі Піґальо» врізав комусь у писок, аби-но тільки дістати тему для замітки. І то я, котрий і курки не скривдив! А в «Орієнті» нахлявся з якоюсь шльондрою заради того, аби дістати гроші за репортаж з нічної Праги. Назвав його «Трагедія алкоголічки». А якого я бобу дістав у «Баль Неґре» за допис «Празькі публічні заклади», того не буду навіть вам описувати. А колись, пам’ятаю, заходжу до «Тунелю»…

— До того «Тунелю» коло річки?

— Аякже.

— О-о, я там здобув ґрандіозний успіх! Я співав «Серенаду» з Йоганна Штрауса, мав-єм ще тоді лагідний, м’який тенор…

— Мої ґратуляції, але чуєте, я не мав матер’ялу до газети, а в «Тунелю» вже замикали. Сидів там їден такий бородань. Підходжу до него і кажу: «Прошу пана, ви є вилитий кіндер-Ісус!». І заки воком ся мруґнуло, дістав-єм по писку, аж ми в баньках засвітило. А той бородань як не крикне: «Сраний пане! Та ти знаєш, з ким говориш? Я є вождь чеських анархістів Врба! «В» як «вермут», «Р» як «ром», «Б» як «брага», «А» як «абсент»! Тут я викликав поліцію і вже мав матер’яльчик, аж пальчики оближеш. «Анархіст побив журналіста у відомій празькій кнайпі». А яка була ваша улюблена роль?

— «Стамбульська ружа». О-о, то мій коронний нумер. Треба то було видіти, як під кінець я стояв у блакитному, як небо, мундурі в гаремі, як розкидав ружі і співав: «Стамбульська ружо, ах, єдина ти моя Шехерезадо!» Ну і що з того? Волію вже слухати, як то ви збирали свої теми до газети.

— Вас то цікавить?

— Ще б пак! Я ж бо трохи знаю тоті кола і півкола. Бо ж я, як оперетковий співак, мусив репрезентувати чеську оперетку. А для чеської оперетки, то я був не абихто!

— Ну, коли вас то цікавить… Одного разу дістаю з поліції вістку, що мушу перевдягнутися, бо на Крейцарку готують облаву, а там цеї ночі підпільне казино. Ну, я саме не мав жодної теми для допису та й кажу, добре. Перебрався я за волоцюгу та й поперся на Крейцарек. А там таки було на що подивитися. Вечір, пара свічок, гра йшла перша кляса. Жебраки робили ставки з того, що вижебрали за дня, а злодії і кишенькові ставили крадене. Банкір тото спочатку оцінював, а потім платив гроші. Аби мене не розкрили, витяг я з торби свої черевики і поставив на дзвінкову дев’ятку.

— На бубнову?

— Так, але програв. Тоді я витяг з торби маринарку, банкір мені виплатив тридцять п’ять корон, але й то я програв. Ну, та й щоб то відіграти, я поставив дзиґарок на дев’ятку віно.

— Граєш піку — маєш бзіка.

— Власне! Але знову я програв і злякався, що коли зараз почнеться облава, то я вже ніц до холєри не відіграю. А ту’ нагло свист, банкір свічки скинув, зробилося зовсім темно і коли налетіла поліція, то злапала самих злодюжок і жебраків. Банкір і його люди щезли разом з речами. А той поліціянт, що мене сповістив про облаву, каже: «Але буде файна заміточка, нє?». І що я йому мав на то вповісти? Поїхав я додому в шкарпетках останнім трамваєм, а вдома сів собі та й нашкробав «Монте-Карло празького злочинного світу». Але повіджте мені, як ви ся чули в тім фраку? Файно?

— Аякже! О, я завше мав вишукані костюми, два фраки, три парадові мундури. Минулого року я то все виміняв на дрова і вугіль…

— Колєґо! Може, я викличу санітарку?

— Ні, все — тільки не це! Щойно згадав… Так, «Принцеса чардашу», то була моя роль. І вженився я так само, як той її Боні. Коли після війни м’ясо було на картки, одна високопоставлена дама заофірувала мені картки на шістдесят дека м’яса. І так мене тоті шістдесят дека м’яса зворушили, що публічно на паперовій серветці я зобов’язався ту даму пошлюбити. Ну та й пошлюбив… «Вуста мовчать, душа співає… любов палає»…

— Нє-е, тілько не співайте. Заспіваєте мені, як виздоровієте.

— Захрип трохи… Але розкажіть мені про карти.

— Одного разу ліквідовували казино у «Піцків». Я був при тім. Написав фантастичну замітку «Прокляті мільйони». Починалася чудово. Що від «Піцків» провадило три дороги: перша на двірець Вільсона, друга до в’язниці на Панкрацу, а третя на Ольшанський цвинтар. А потім дуже штуцерно я підрахував, що протягом двадцяти літ, коли у «Піцків» гралося в азартні ігри, прокотилося там два мільйони корон і що за такі гроші можна було собі зафундувати цілу лінію Мажино. І знаєте, коли я тутка лежу, то допіру тепер бачу, що журналістику я трактував як мистецтво, а тому я частіше до того інтересу доплачував. Йду си колись попри «Зелене дерево»…

— На Жижкові, чи на Кошижах?[11]

— На Жижкові. Дивлюсь, а в брамі випробовують новий патент. Складаний столик, на столику карти. Як репортер, я мусив довідатися, що і як, та й поставив п’ятикоронівку і трафив на головну вигру!

— Король треф!

— Ага. Потім знову виграв, але в кінці програвся наголо. Все пішло до дупи. Навіть обручку поставив і її теж програв. Доля показала дулю.

— То мусило бути весело!

— Так би не сказав… а зрештою, залежить, як на то дивитись. Бо ж я грав також за свою людську гідність! Кажу банкірові: «Дайте хоч на трамвай». А він відказав точнісько, як моя доля: «Не малисьте нині фарту». Ну і поплутанив я до хати пішадрала і відразу черкнув дописа «Центрові акули вирішують долю поштивих міщан». Сам головний поплескав мене по плечах і сказав: «То так написано, ніби ви пережили це особисто. Але добре, якраз на цьому мені залежить».

— Але чи то порядно з вашого боку, що ви такі мстиві? Скільки разів мене щось подібне спотикало, програвав усе, до решти. Бо я так само грав до самого кінця, доки мав крават і штиблети… а потім чалапав додому на своїх двох, хоч і прибитий, але нікому ні мур-мур. Прецінь то я сам задирався і змагався з льосом!

— Вас на сон не тягне?

— Нє… так тільки покашлюю… дуже люблю людський голос…

— Але щось ви дуже прієте. Може дати пити? Задзвоню по санітарочку.

— Тільки не те! Подумала б собі Бог зна що… Ліпше оповіджте мені щось про газету, може навіть щось сумне.

— Сумне? Та в газеті майже все маєте сумне, коли її робите. У Брні я теж бував. Поліція зробила наліт на Лужанках і згребла всіх тих проституток до одної забігайлівки на вулиці Новій…

— Чи не була то випадково «Фельдинка»?

— А-а, то ви й Брно знаєте?

— Як би мав не знати? Я ж зачинав там свою велику кар’єру. Чи знаєте, яка то краса була і яке враження для людей, коли у «Веселій вдовичці» я виходив на сцену у фраку і пелеринці з білим шовковим мереживом? Рукою в білій рукавичці тільки змахну, отак, і вже співаю: «До «Максима» йти пора, буде там весела гра!»

— Чудово. Маєте пречудовий голос, але може вип’єте… капіцюньку… отак… на кашель помічне…

— Дякую. Ну, і що ви бачили у «Фельдинці»?

— Комісар поліції контролює пашпорти. Комісар каже: «Ну, Марцю, що з тобов?» А вона: «Та шо зі мнов? Мало того, шо нині я тутки влипла, мене ше в дурепи шиють!» «Чого в дурепи?» «Слухайте, мали мене за розпусту вислати до Сокольниць. Аби з тої халепи ся виборсати і лишитися в Брні, накрутила я си їдного альфонса, а він ми парив вуха, шо жиє в Брні, а насправді то хлоп зо села, з Босковиць. Але ми ся вспіли розписати. Ну, і коли мене нинька заберут до постерунку, то потім мушу я чкуряти до тих Босковиць. І починати свою кар’єру знова, бо ж тамка мене ніхто не знає». І комісар віддав їй пашпорта, бо такий то був поштивий чоловік. У нього я й заночував. Заки я спав, він до ранку читав в окулярах Біблію. А як ся врано збудив, то перехрестив мене.

— І то ви си так файно запам’ятали?

— Друже, коли щось напишеш, то запам’ятаєш до смерти. Бо то вже справа емоції.

— А я си мислю…

— Гов! Не вставайте!

— Нє, нє… Я вже знаю, що моїм найкращим спектаклем був «Останній вальс» Оскара Штрауса. Чи ж то моя вина, що в мене, ґвардійського поручника, залюбилася принцеса?

— Але слухайте, лежіть в ліжку…

— Чи то моя вина? Що співав-єм їй на балю «Любов — то тільки сон»? Нині вже знаю, що мав з нею танцювати полковник, але коли вже вона мене сама вибрала… А потім перед цілим полком, ви тільки уявіть собі той встид… полковник зриває мені еполети, ламає шаблю…

— Та ляжте врешті, бо викличу санітарку.

— Нє, нє… І я плакав на сцені, бо мусив з принцесою розлучитися. Оркестра тихо грала останнього вальса… Сцена зникає, на пагорб виїжджає з-за повороту маленький потяг, і кінець… Через того вальса мусив я податися на чужину, через того вальса…

— Я вас накрию, бо ви такий зіпрілий…

— Я? Ой так, але що ви написали останнім часом?

— Власне! Врешті-решт, як я вже ні на кого не мав права наїхати, бо ся політика поміняла, то й писати не потрафив. Недавно купався я в річці в Брандисі, а там така їдна дівчина опалювалася на сонці. А тут саме їхав драгун на коні і та панянка спитала, чи він не навчив би її на коні їздити. Ну і драгун поміг їй сісти, але кінь зноровився та й поніс, погнав через луку, а дівчині пукли ґумки, купальник сповз і вона в само полуднє гасала на голяса по місту, а під кінець кінь з тою дівчиною влетів до касарень, де акурат військо харчувалося. Назву я дав перша кляса: «Леді Ґодіва в Брандисі», але закінчив по-дурному — мовляв, треба дати відсіч дівулям, які опалюються, слабеньким ґумкам у купальниках і згецканим жеребцям. Ще того самого вечора трапив я до кіна, крутили «Я не янгол» з Анною Мей Вест. І тоді я дошолопав, що ані я, ані хтось інший янголом не є. То й пощо лапати людей за слова, дорікати вчинками, а потім трубити на цілий світ по газетах, що людство звар’ювало? Ну, і розчинив я вікно і так само, як той комісар поліції, що займався проститутками в Брні, зробив над всіма знак хреста… Але ви вже спите, колєґо, може все-таки покликати санітарку?

— Нє… нє… То мене тільки хилить до сну… прошу, оповідайте… Я так люблю людський голос…

Через кілька днів, коли цирульник голив небіжчиків, поскаржився йому працівник моргу:

— Холєра, і чого мене весь час болить?

— Де? — цирульник відклав бритву, виразно пожвавілий. — Що, тут? О, то нічого такого, типовий випадок, люмбаго.

— Того ще мені бракувало! — працівник випростував крижі.

— Але-але! — цирульник поправив окуляри таким рухом, як то робив головний лікар. — А чи не віддає вам той біль з плечей до колін?

Запитав з виразним притиском.

— Ні, — відказав трупар. — Воно сидить мені в крижах так, мовби мені там хто гака вмонтував.

— То люкс, саме так і має бути! — цирульник в захваті потер долоні. — Звичайний собі гексеншус. Простріл! Люмбаго! Попала малесенька крапелька крові до м’язів — і готово. Вам тілько тре піднятися нагору, вколоти заштрик або змастити маззю — і за пару днів буде з вас орел! Орел!

Втішений, вернувся до гоління трупів. Коли скінчив, помив руки і задивився на свою роботу.

— Добре ж я над цими хлопцями наробився… Тонка шкіра і твердий заріст. І подумати тільки, як у тім третім відділенні все хутко летить!

— Ну, власне для того ця «трійка» і є. — Трупар вишмаркався. — А за кумпанію, то завше веселіше йти на той світ. Але з цих отуто, — Боже, дай їм вічне небо, коли воно взагалі існує, — були добрі штучки. Як цей, — постукав у вікно одної труни, — так і тамтой, — постукав удруге. — Цей тут усіх запевняв, що він оперовий соліста, але коли з адміністрації зателефонували до Спілки, чи прийде хто на похорон, то почули, що жодного такого соліста не було. Мали там когось із таким прізвищем, але той співав тілько в хорі. Ну, і видите? А лишився по нім альбом фоток — самі головні ролі… Певно, перебирався в мундури і фраки і так знимкувався. Я поклав йому того альбома до труни. Але чи хтось йому зможе за таке дорікнути?

— А певно! — цирульник зсунув окуляри на чоло. — На такі штучки я маю зуба. Та ви тілько подумайте, до чого б то могло допровадити?

— Е, дайте спокій! Коли я навколо себе роззираюся, то тільки й бачу таких, котрі весь час плутаються у тому, чим би хтіли бути, й тому, що вони є насправді.

Цирульник складав до валізки бритви і ножиці.

— Може й так, — відказав, — але суспільство мусить боронитися. Інакше б неможливо було відрізнити, хто і на що заслужив… Ну, а той другий? — кивнув головою в бік труни.

— А-а, то теж цікавий тип. Зі Спілки журналістів повідомили, що такий чоловік щось там у газеті шкробав, правда, самі, як то ся в них називає, «песики». Такі коротенькі звідомлення на три-штири рядочки. Але під подушкою мав повний альбом повирізуваних дописів. І то таких утішних, що я взяв собі додому на згадку…

— Застерігаю! — цирульник вистромив догори пальця. — Сухоти горла заразні! Отже, я голив нині двох аферистів!

— Та йдіть!

— Аферистів! — повторив цирульник і затраснув за собою двері до моргу.

Трохи згодом він у білому халаті йшов коридором шпиталю. Біля вікна сидів молодик з випрямленою ногою і милицями. Коридор був безлюдний, цирульник підійшов і торкнувся загіпсованого коліна.

— Fraktura patellae?[12]— спитав.

— Так, пане докторе, на мотоциклі.

— Прошу сидіти, прошу. Вже краще, правда? Йдемо на перев’язку?

— Так, пане докторе.

— Ну! Найважливіше, щоби стегна були в порядку. Нога спухла?

— Вже зійшло, пане докторе.

— Чудово! Тоді, прошу вас, ідіть на гору, там уже чекають… — цирульник поплескав його по плечах, а коли з валізкою в руці вже віддалявся шпитальним коридором, почув іще, як хлопець гукає йому вслід:

— Дякую, пане докторе.