Вар'яти: Вибрана проза

Александер Качоровський Грабал особливий

Якось я познайомився зі студентом паризької кіношколи, котрий приїхав до Польщі лише для того, щоб увіч побачити знані йому з «Декалогу» Кесльовського спальні райони Урсинова. Приїхав, побачив — і назад до Парижу. Більше нічого його не цікавило, хоч діялося це в пам’ятному 1989 році.

Кількома місяцями пізніше я поїхав до Чехословаччини. Прага жила революційною ейфорією, натовпи туристів з усього світу снували Карловим мостом, а разом із ними і я. Але, щиро кажучи, я поїхав туди, щоб побачити вуличку На Гроблі, де колись стояв будинок, в якому мешкав Богуміл Грабал. Молоді пражани дивилися на мене, як я колись дивився на того француза: трохи зацікавлено і з ледь приховуваним співчуттям.

Немає пророків у власній країні. І Грабал тут не виняток. Та восени 1989-го протиріччя будила не так його творчість, як особистість. Що мали думати чехи, котрі на очах дорослішали в «оксамитовій революції», про письменника, що публікувався собі у державних видавництвах, водночас як десятки інших були приречені на небуття? Про письменника, що не тільки погоджувався на втручання цензури, але й сам переписував власні твори їй на догоду? Про письменника, що підписав так звану антихартію, засудивши в ній дисидентську Хартію 77, а в травні 1989 року, коли Вацлав Гавел ще сидів у в’язниці, прийняв від властей звання заслуженого діяча мистецтв?

Півроку по тому Грабал приніс страйкуючим студентам сто тисяч корун, після чого, ніби нічого не сталося, вирушив у подорож до Італії. Він волів перечекати «оксамитову революцію» за кордоном. Дехто не міг йому цього пробачити. — І це найславетніший чеський письменник? — казали про нього. — Отой кабацький блазень, конформіст і колаборант?

П’ятнадцятьма роками раніше група молодих радикалів спалила його книжки на березі Влтави. Вони розгнівалися за інтерв’ю, в якому він покаявся перед владою. За це влада милосердно дозволила йому знову друкуватися. Однак його найвідоміший твір «Надто гучна самотність» побачив світ щойно 1989 року. Історія «освіченого всупереч власній волі» пакувальника макулатури, що жив на зламі двох епох — епохи слова друкованого і слова, приреченого на паперорізку — кільканадцять років крутилася в самвидаві, і стала легендою незалежної чеської культури. Грабал знав, що робить, коли відкрив її епіграфом «Тільки сонце має право на свої плями». Знав: коли «безсилі» переможуть, то не простять своїм ідолам, що мали однакові з ними слабості.

За кілька місяців перед смертю зустрівшись у Празькому Граді з прем’єром Вацлавом Клаусом, Грабал сказав: «Пане прем’єре, навіть ваші помилки досконалі». У такий спосіб він розмовляв з владою все своє життя — начебто робив комплімент, а насправді підсміювався. У цьому полягала його «празька іронія». Однак багато хто бачив у цьому лакейство.

Грабал народився підданим цісаря Франца Йосифа, пережив міжвоєнну Першу Республіку, німецьку окупацію, сталінізм, Празьку Весну, радянську інтервенцію і «нормалізацію». Пережив навіть саму Чехословаччину. Більшу частину життя не мав змоги публікуватися. Але це ніколи не заважало йому писати. Навпаки, саме тоді він і писав найбільше.

Так було у п’ятдесятих, коли виливав на папір шокуючу дійсність сталінізму і лірику празьких околиць. Так само було у сімдесятих, коли після смерті дядька Пепіна, батька і матері повернувся спогадами до часів дитинства в Німбурку. Оселився тоді в літньому будиночку, поблизу Керська. Саме там народилися «Пострижини», «Я слугував англійському королеві», «Містечко, в якому зупинився час», «Ніжний варвар». Чи маючи в шухляді такі твори, він міг не думати про їх видання? Як довго ще мали варитися в самвидаві?

«Письменником у стані ліквідації», як сам він себе назвав, Грабал став на початку сімдесятих, після придушення Празької Весни. Однакова доля спіткала мало не всіх чеських письменників. Були серед них співавтори незвичайного буму шістдесятих років: Мілан Кундера, Йозеф Шкворецький, Людвік Вацулік і Ладіслав Фукс. Влада поставила їх у залежність: повернення до статусу друкованих через декларацію лояльності і підпорядкування вимогам цензури. Кожен із них по-іншому відреаґував на це випробування.

Кундера виїхав у 1975 році до Франції і там написав свої найвідоміші твори (більшість з яких донині не надрукована в Чехії). Шкворецький заснував 1971 року в Торонто найвідоміше чехословацьке еміґраційне видавництво «68 Publishers». Вацулік приблизно в той самий час заснував «Офіцину Скобель», центр чеського самвидаву. Фукс, автор «Спалювача останків», однієї з найдрастичніших книжок про природу фашистського божевілля, в сімдесятих написав кілька неймовірно поганих, та все ж соцреалістичних романів.

А Грабал? Він наче синтезував ці постаті. І потерпів від усіх можливих наслідків такого «еклектизму».

У березні 1971 року один із гостей, запрошених на уродини Грабала, прийшов до керської «Гаївки» з Йозефом Смрковським. Смрковський у 60-х стояв на чолі реформаторів, після придушення Празької Весни вилетів з партії. Ледве встиг висловити привітання, як до ресторану увірвалися спецаґенти. Тоді органи безпеки і звернули увагу на Грабала.

Письменник регулярно відвідував празьку господу «На Форманці», де щосереди відбувалися зустрічі приятелів Владіміра Боудніка, скульптора, що здійснив самогубство у 1968 році. Збирали спогади і праці його колег та учнів, котрі мали намір надрукувати поза цензурою. Навесні 1974 року на чесько-німецькому кордоні було затримано німецького студента, який перевозив твори еміґрантів. Це вже були не жарти. Грабал, котрий тільки-но вийшов з лікарні, де йому здавалося, що то вже кінець, злякався по-справжньому. Коли вже дадуть йому хоч крихту спокою?

Однієї грудневої середи 1974 року він приніс до господи «У Ґофманів» запис вигаданої розмови про літературу і футбол.

— Сказав, що йому пропонують опублікувати таке собі ніби-інтерв’ю і тоді його знову почнуть друкувати, — згадує приятель і біограф Боудніка Владіслав Мергаут. — Питав, що ми на те, чи повинен погоджуватися. Текст нам сподобався, тож ми відповіли, чому б ні.

Через тиждень ситуація повторилася. Сказав, що порадили йому дещо змінити. Але текст і далі залишався непоганим. Те, що опинилося у журналі «Творба», було третьою версією, набазґраною журналістами. То вони напхали отих дурниць про «соціалістичне сьогодні і завтра». І фрагмент про XIV з’їзд КПЧ — теж.

«Я не розуміюся на політиці, мені потрібен час, щоб розібратися у всьому, але я добре затямив одне: що XIV з’їзд КПЧ був закликом до всіх письменників, що живуть у цій країні, щоб вони збагачували життя людей. Я знаю, що ви, теоретики, сказали б це інакше і краще, однак хочу, як зумію, сказати хоча б те, що не хочу стояти осторонь, що у свій спосіб хочу докластися до того, щоб між людьми панували такі стосунки, які повинні бути між людьми, котрі живуть при соціалізмі. Гадаю, що нинішній Спілці чеських письменників ідеться якраз про те, аби це затямили всі порядні чеські письменники, для яких найсуттєвішим є те, що про їхню працю скажуть саме наші читачі, а не хтось там на закордонному радіо чи де-небудь інде. Я теж хочу брати у цьому участь. (…) Я хотів би, щоб усі мої читачі знали, що я думаю добре і про них, і про соціалізм. Тому що не можу уявити собі без нього ні нашого сьогодення, ні завтра.»

Інтерв’ю було надруковано 8 січня 1975 року. Десятьма роками пізніше, коли Карел Гвіждала запитав кільканадцятьох письменників-еміґрантів, що вони думають про «зізнання Грабала», емоції ще кипіли.

«Грабал — проститутка», — підсумував Карел Криль. «На мою думку, Грабал більший письменник, ніж людина, — говорив Віктор Фішль. — Однак мушу додати: по-перше — Грабал в історії літератури не є ні першим, ні єдиним; по-друге — не маю права його осуджувати, поки не доведу собі, що краще склав би подібний іспит».

«Делікатність подібної суперечки, — іронізував Ріо Прейснер, — полягає в тому, що Грабал як письменник кращий від усіх тих, хто жодних освідчень не складав, або складали інакші, набагато ризикованіші. Підпис під подібним, правильним зізнанням, ушляхетнює тих письменників, але, на жаль, не робить їх кращими письменниками за Грабала».

«Ви питаєте про Грабала? — відповідав запитанням Вілем Гейл. — А чому саме про Грабала? Написав свої дурнуваті зізнання, щоб друкуватися на батьківщині, адже ні про що інше йому не йшлося. Він міг і без того видаватися за кордоном: чеською, чи в перекладах, та про це не говорять, і я не дуже розумію, чому, чи не тому, що в цьому і полягає суть справи».

1956 року на з’їзді письменників тільки Ярослав Зейферт згадав про ув’язнених колег, інші мовчали. Грабал у той час тяжко працював простим робітником. Я часто запитую себе, коли в кого з людей починається власний календар. Чому виникла і підтримується думка (навмисна? мимовільна?), ніби співпраця інтелігенції з тоталітарним режимом починається лише після серпня 1968 року? Це що, якийсь «нульовий рік» нашої історії?

Та повернемося до самого Грабала… Не слід забувати, що мало не до п’ятдесяти років він провадив цілком пролетарське життя, і це не могло не минути безслідно. Грабал якось казав, що буде голосувати за кандидатів від Народного Фронту, тому що то прекрасні люди, котрі не соромляться підсісти до його столика в керському пивняку — пам’ятаєте? Або це жорстока і витончена іронія, або в письменникові говорила пролетарська душа, подібно як у хлопа з халупи, до котрого заговорили пан Франц із замку.

Грабал колись писав про «ототожнення з низами». Чи не його він втілює подібними вчинками? Ключ до цього я шукав би в часах його праці на сталеварнях чи на складах макулатури. Зворотною стороною пролетаризації є прагнення успіху, визнання, щоб книжки друкувалися не тільки в Парижі, Торонто, Мюнхені, Римі чи Лондоні, але передовсім у Празі. А може на старість просто хотілося спокою?

Нині, наскільки мені відомо, Грабал дуже самотній. Приятелі не зреклися його, то він перестав до них приходити. Зрештою, про що вони мали б розмовляти? Чи можете уявити собі розмову чоловіків, один з яких вчора сидів за столом з яким-небудь Іваном Скалою чи Яном Козаком[16], а другий провів увесь день на допиті, або в камері для арештантів?».

Швейцарська перекладачка Грабала Сюзанна Рот піддала текст його заяви стилістичному аналізові, котрий, на її думку, показав, що він тільки частково належить перу Грабала. Цитований раніше фрагмент швидше за все написали журналісти, які підписалися тими, що вели розмову. Навіть якщо так було, суть справи від цього не змінюється — Грабал погодився на публікацію власне у цьому варіанті.

Завдяки своїй капітуляції Грабал здобув відчуття безпеки і можливість друкуватися. Отримав паспорт і зміг їздити за кордон. За все це платив докорами сумління, приниженням і ганьбою. Як у січні 1977 року, коли в Народному театрі у Празі відбулась акція засудження «підбурювачів» з «Хартії 77». Зібрані там «світила культури і мистецтва» підписували так звану антихартію. Підписав її і Грабал.

Книжки, які офіційно були опубліковані в сімдесятих і вісімдесятих роках («Пострижини», «Свято проліска», «Така гарна жалоба», «Скарби всього світу»), були — попри втручання цензури — на небо кращі від усього, що видавалося тоді у Чехії. Навіть «Клуби поезії», гібрид, змонтований із фрагментів «Надто гучної самотності» та «Ніжного варвара», можна сьогодні вважати за цікавий експеримент. Але тоді було зрозуміло, що ця книжка — вражаючий приклад співпраці письменника з цензурою.

«Маленький пласкостопий чешунчик, мешканець Центральної Європи душею й тілом, не є якоюсь там абстракцією, він є фактом, — писав Йозеф Кроутвор у знаному есеї «Центральна Європа. Анекдот і історія». — Маленький чешунчик у приватному житті може бути великою людиною, але залишається маленькою в житті суспільному. Кожен має свої обриси у суспільстві, свою тінь. Марноті стосунків відповідає вбога історія і навпаки. Чеський народний характер теж є наслідком історії, але історії в стані розпаду. Можна навіть сказати, що чеськість — то власне і є нестача історії».

Злам настав у середині вісімдесятих, коли в першу чергу в самвидаві, а незабаром у видавництві Шкворецького в Канаді з’явився — відкинутий державним видавництвом — автобіографічний роман Грабала «Перерви». Виклики на допити, нічні відвідини, шпигування — все те, чого він раніше так побоювався, стало його буденністю.

Переконував ґебістів, що не має нічого спільного з нелегальними публікаціями, що не давав на них згоди. В тому була частка правди: текст книжки передала Вацулікові машиністка з видавництва (нібито без Грабалового відома).

Тому, коли співробітник Вацуліка Вацлав Кадлец приніс письменникові примірник самвидавівського видання книжки, той закричав:

— Що ви мені підсовуєте! Я не хочу мати з цим нічого спільного.

Але тут же додав:

— А якщо по правді, то чому ви не видали цього повністю?

Так Кадлец і Вацулік довідалися, що «Перерви» є останнім томом трилогії «Весілля вдома».

Грабал тут же написав Вацулікові, що забороняє йому видавати свої тексти. Вацулік відповів листом, що і далі буде це робити без згоди Грабала. Про те і йшлося — з цим вже можна було триматися своєї версії і боронитися перед ґебістами.

Незабаром Вацлав Кадлец відкрив підпільну друкарню під назвою «Празька Імаґінація». Грабал вирішив довірити йому машинописні тексти всіх своїх творів, у тому числі й останніх есеїв та юнацьких віршів.

15 січня 1989 року празька міліція розігнала демонстрацію, організовану до двадцятої річниці з дня самогубства Яна Палаха.

Через два дні Грабал написав один із найвідоміших своїх есеїв — «Зачарована флейта». Завдяки йому він незабаром був визнаний за кордоном літературним речником «оксамитової революції».

Навесні 1989 року Грабал вирушив у турне університетами Америки, організоване своєю молодою приятелькою Ейпріл Ґіффорд (Квітенькою). У вересні мав завітати до Польщі, але викрутився відмовкою буцім не хоче наражатися на конфлікти з празькою владою, котра на Варшаву, де в серпні виник перший у Східній Європі уряд з некомуністичним прем’єром, дивилась як на розсадник зарази. За півроку президентом Чехословаччини став Гавел, а для Грабала настало кілька гірких років, упродовж яких витирання писка його іменем зробилося чимось на зразок демонстрації антикомуністичних переконань.

З часом емоції вщухли. У 1993 році його відзначено літературною премією ім. Ярослава Зейферта, а трьома роками пізніше — з подання президента Гавела — медаллю «За заслуги». За кордоном йому було присвоєно кілька докторських звань і престижних літературних нагород. Він міг бути цілком задоволеним. Але все прийшло надто пізно, коли вже не міг поділитися радістю з ближніми. Після смерті дружини у 1987 році залишився сам.

Усе частіше западав у депресію. Не хотів більше знайомств з новими людьми, знеохочував їх до себе, зробився неприступним. Ображав старих приятелів, після чого мучився докорами сумління. Не міг витримувати самого себе на самоті. Запитував у себе, для чого ще живе, коли всі ті, кого він любив, уже померли.

Жив самотньо в панельнику на околиці. Кожен наступний день нагадував попередній. Уранці йшов на зупинку. Дорогою купував м’ясо своїм котам. Їх було в нього кільканадцять. Автобус віз його в бік Німбурку, містечка, в якому зупинився його час. Від зупинки в Керську йшов бічною дорогою через ліс, керовані шостим відчуттям, назустріч йому вибігали коти. Коли не було дощу, сідав на лавці перед будинком. Частіше сідав під дахом, і там, якщо не з’являлися репортери, шанувальники, перекладачі, знайомі чи приятелі — писав.

Колись стукав на машинці так швидко, що встигав за думками. Тепер дерев’яніли пальці, затерпали долоні. Не докінчував речень. Писав щоразу коротше, дві-три години на день.

Свої міні-оповідання завозив увечері до господи «Під Золотим Тигром». Через два дні його «особистий секретар» і фотограф Томаш Мазал приносив їх переписаними начисто і розмноженими у кілька десятків примірників, зчеплених скріпками. Ці тексти раз на рік видавалися в чергових томах «Листів до Квітеньки», не знаходили багатьох читачів. А попри те були найвлучнішим візерунком посткомуністичного часу.

— При столі спершу мовчав, — згадує Мазал. — Мовчав часом по годині, випивав одне пиво, друге. Здавалося, ніби нікого й не чує. Потім несподівано приєднувався до розмови і розпалювався з кожною хвилиною, розповідав про улюблених письменників — про Кафку, Аполлінера, Достоєвського, сипав анекдотами. Тоді кожен міг підсісти до столу. Грабал знімав маску, котрою відлякував журналістів, бо не мав більше терпіння всоте відповідати на ті самі запитання. Нервували його навіть шанувальники, домагаючись автографів.

Потім платив за увесь стіл, повертався на таксі до помешкання в панельнику, дивився телевізор, лягав спати. Так минав день за днем.

У січні 1994 року Грабал знову захопив усіх зненацька. Відразу після візиту президента Біла Клінтона до Праги він опублікував у посткомуністичній газеті «Руде Право» статтю «Партнерство задля миру, або Чекаючи на Ґодо», що раніше вже була опублікована в іншій газеті з рясними пропусками.

— Чи той Грабал зовсім з’їхав? — запитували люди, дивлячись на фотографію вісімдесятилітнього письменника, котрий смокче оголену цицьку підстаркуватої повії.

Вони були геть розчаровані описом того, як з нагоди зустрічі американського гостя і президента Гавела «Під Золотим Тигром» Юльця помила собі піхву і цицьки, «бо не має більше що дати партнерству задля миру».

— Невже Грабал мусить так підставлятися? Та ще в комуністичному «Рудому Праві»? Чи не варто вже б йому перестати писати?

Ніхто не звернув уваги на думку: «Ну так, деякі важливі частини мозку повинні бути затертими, чи зовсім відмерлими, щоб людська особистість могла висловити те, на що ніколи б не наважилася». А це ж кредо всієї творчості Грабала, цієї вибухонебезпечної суміші з інтелектуальної провокації, блазнювання і звичайного — але такого нечастого в літературі — людського тепла, краси, що знагла відкривається за рогом, та чаплінівської ностальгії. А над усе — почуття гумору, котре на момент візиту президента США в Чеській республіці впало до рівня, раніше зафіксованого лише за показниками безробіття та інфляції.

На думку Вацлава Кадлеца, саме під впливом обуреної реакції на той текст Грабал перестав писати.

«Я досягнув певної кульмінації й водночас відчуття порожнечі — тепер моє життя набуло тенденції спаду, — сказав він кількома місяцями пізніше. — Протягом останніх чотирьох років я справді написав багато коротких есеїв, котрих вистачило б на книжку, але на більшу книжку мене вже не стати. Не маю достатньої причини для писання. Відчуваю, що все, що мав зробити — зробив. Тобто — погоджуюся зі світом! Мені не здається, що я жив марно. А це найважливіше!».

Я не був знайомий з Грабалом особисто, хоч знайти його було нескладно. Донині щовівторка о четвертій «Під Золотим Тигром» зустрічаються його товариші — вже без нього. Але вже й тоді, коли він жив, у певному сенсі його з ними не було. Він жив у своїх книжках, у своїй легенді — реальнішій, ніж сама реальність.

Мені не хотілося шукати його «Під Золотим Тигром». Я сподівався, що вдасться колись запросити його до Варшави. Нагода видалася, коли видавництво «Свят Літерацкі» почало видавати його «Вибрані твори». Я хотів, щоб Грабал приїхав у квітні 1997 року на презентацію «Ніжного варвара» у моєму перекладі. Адже загалом він багато подорожував. Улітку 1996 року був у Падуї — тамтешній університет надав йому звання почесного доктора. Восени Томаш Мазал завіз його до Берліну на авторський вечір.

У грудні письменник опинився в лікарні «На Буловці», цілком паралізований. Уже кілька років поспіль зиму він проводив у лікарні. «За ним там добре доглядають. З ногами далі кепсько, не може ходити, тож поки що про поїздку до Польщі говорити рано. Мабуть, залишиться в лікарні до кінця лютого», — написав Мазал у листі, що його я отримав уранці 3-го лютого 1997-го.

Кількома годинами пізніше Грабала вже не було серед живих.

Тривогу здійняли пацієнти, які побачили, що хтось випав з вікна на п’ятому поверсі. Кількома хвилинами пізніше до Мазала зателефонував лікар. Він сказав: «Пан Грабал занадто вихилився, годуючи голубів. То був нещасний випадок». Незабаром новину повторили світові інформаційні агенції.

Судячи з реакції медій, смерть Грабала стала більшою подією за кордоном (у нас теж), ніж у Чехії. Голоси видатних письменників з еміґрації — Мілана Кундери, котрий ствердив, що в майбутньому про час радянської окупації Центральної Європи будуть говорити як про час, коли жив і працював Богуміл Грабал, і Йозефа Шкворецького, котрий висловився коротше: «На мою думку, він був найкращим чеським письменником» — канули в Чехії у порожнечу.

«Якби у Франції, чи будь-де на світі, помер письменник, що так зрісся зі своєю країною, як Богуміл Грабал, влада оголосила б усенародний траур. (…) Ні Спілці письменників, ні ПЕН-клубові навіть не спало на думку написати некролог, як не спало на думку прислати на похорон із своєї спілки безсмертних когось, хто бодай кількома словами попрощався б із колеґою. Нашій нікчемності притаманне і те, що з останнім словом не виступив ніхто з кінематографічного і театрального середовища, те саме стосувалося й мешканців Німбурку, робітників сталеливарні в Кладні, де Богоуш колись гарував в нелюдських умовах. (…) І нарешті, Любий Друже, пане президенте, знаю, що Ви хворієте, але, чи не могли Ви прийти попрощатися, чи Ваша дружина, чи будь-хто з Вашої канцелярії? Для мене Ваша відсутність була великим ударом — настільки ж, як і відсутність священика».

Лист такого змісту надрукував у «Літературні Новіни» Їржі Колаж, славетний поет і художник, приятель Грабала. Саме він у кінці сорокових порадив Грабалові, щоб той замість віршів присвятив себе виключно прозі, а в 1956 році помістив у самвидавівській збірці «Життя є всюди» перший критичний текст, присвячений прозі Грабала. Його автором був тоді двадцятилітній Вацлав Гавел. Сімома роками пізніше Колаж був причетний до видання дебютної збірки оповідань Грабала «Перлинка на дні».

Важко повірити, але на лист Колажа ніхто не відреаґував. Та і не всі звинувачення були слушними. Гавел, котрому стан здоров’я місяць перед тим не дозволив узяти участь у святкуванні двадцятої річниці Хартії 77, прислав вінок. Парламентарі, що брали участь у чесько-німецьких переговорах, вшанували пам’ять померлого хвилиною тиші. Під час жалобної церемонії уряд представляв міністр культури. З письменником попрощалися Їржі Менцель, Маґда Вашарйова (Марія з «Пострижин»), приятелі, знайомі і сусіди з Керська.

Не було представників чеського ПЕН-клубу. Чи тільки тому, що кількома роками раніше вони викреслили знаменитого письменника за несплату внесків?

Останній, дев’ятнадцятий том «Зібраних творів» Грабала з’явився в «Празькій Імаґінації» через кілька тижнів після його смерті. Трохи пізніше в Чехії вийшло ще кілька присвячених йому книжок. Серед них є художня біографія письменника, автором якої стала його перекладачка іспанською та каталонською Моніка Згустова. В останній сцені книжки письменник надягає улюблені, спрані до білого, джинси і вискакує з вікна.

— Яка дурниця! — нервує Мазал. — Таж Грабал вискочив у білизні.

— Вискочив?

— Звичайно.

Мазал, як і більшість приятелів Грабала, переконаний, що письменник покінчив життя самогубством.

— Перед смертю він прощався з нами, ніби назовсім. Багато хто відчув те саме. Не хотів довше жити, не хотів провести решту життя у лікарні. Чекав тільки слушного моменту. Знав: якщо не зробить цього зараз, потім буде запізно. Того дня відчув, що може це зробити. І вискочив.

Через кілька тижнів після смерті письменника тижневик «Літерарні Новіни» опублікував лист Сюзанни Рот. Перекладачка звинувачувала співвітчизників письменника, що ніколи його не розуміли, а після 1989 року так зацькували, що перестав писати. Навіть після смерті не дають йому спокою, подаючи прораховане, віддавна сплановане самогубство як нещасний випадок із немічним старцем.

Цей лист теж не викликав реакції. А через кілька місяців Сюзанна Рот, спадкоємиця прав на закордонні публікації Грабала, померла від раку.

Мотив самогубства з’являвся у творчості Грабала неодноразово, особливо в останні роки. Але і в «Каїні» (першоваріанті «Потягів під особливим наглядом») — першому об’ємному творі, написаному прозою в 1949 році — він є теж. Про стрибок з п’ятого поверху Грабал відверто написав у «Зачарованій флейті»: «Стільки разів я хотів скочити з вікна п’ятого поверху, там де живу (…), тому, що так довго дивився, як вмирає моя Піпсі, моя жінка (…), але коли я десь прочитав, що Кафка хотів вискочити з п’ятого поверху будинку, в якому жив, Мезон Оппель, продаж вина, фірма, що мала на складах під ринком Старого міста близько семисот тисяч пляшок добірного вина, коли я прочитав, що Мальте-Лаурідс Бріґґе в Парижі так само жив на п’ятому поверсі, коли я про ті п’яті поверхи довідався, то відкинув той свій стрибок з вікна, а якби вистачило мені сил, купив би каністру бензину і підпалився, але боюся, що не стане відваги, бо я не є таким, як Муцій Сцевола, той молодий римлянин, котрий спалив собі ліву руку на очах вражених ворогів, після чого сказав: таких, як я, в Римі тисячі. Та я боюся і, зрештою, люблю боятися, переповнений вічним неспокоєм, як К’єркегор, як Ніцше — я, у кого очі повні сліз, я просяк ними, як ті, що скуштували сльозогінного газу, власним тілом відчули удар струменю з водяної гармати, дякуючи уяві і тому, що пережив на власному досвіді, котрого тілом і душею зазнали інші…».

То чи відібрав Грабал собі життя? Не в уяві, а насправді? Важко припуститися такої думки. А з іншого боку, чи не легше з нею погодитися, ніж визнавати факт, що то міг бути насправді нещасливий, абсурдний випадок? Що просто занадто вихилився з вікна, годуючи голубів.

І все ж така випадкова смерть має більше спільного з його баченням людської долі, яке він виклав у своїх книжках. Бо чи не так загинув Мілош Піпка, боязкий герой «Потягів під особливим наглядом»?

Урна з прахом Грабала спочила 28 березня, в день його вісімдесятитрьохріччя, в родинному склепі на цвинтарі в Градіштку біля Керська. Спочив біля своїх матері, батька, брата і стрия Пепіна.

— І що, це кінець? — запитував я самого себе, стоячи над могилою. — Чи тут, під оцим гравієм, усе скінчилося? Оповідання стрия Пепіна, подорож молодої пані шефині на німбурзький комин, печатки на сідничках Святої Зденки і маленькі шедеври пакувальника макулатури Ганті? Тут усе закінчується?

І тоді я пригадав собі, що в році 1879-му якийсь Длубач-Грабйонтко, видатний діяч товариства «Сокіл», виголошуючи якусь надгробну промову, сказав на завершення таке: «Нехай його прах живе між нами!».

І я помолився, щоб так було.

Переклад з польської Юрія Сенюка