Вар'яти: Вибрана проза

РОЖЕВА КОНЮШИНА

Пан настоятель Спурний, викладаючи біблійну історію, умів говорити таким тихим і ніжним голосом, аж ми щоразу думали, ніби душею він ширяє не в класі і взагалі не в нашому містечку, а десь в іншому місці, десь у землі Ханаанській, плаває по Генісаретському озеру чи перебуває в Тарсі. З усього, що відбувалося в ті часи, найдивовижніше трапилося зі Святим Павлом.

Мою уяву вражала думка про те, що от я, приміром, їжджу на ровері, а тут з небес лупить блискавка, я падаю на землю і раптом стаю зовсім іншою людиною.

Можливо, пан настоятель любив розповідати про Святого Павла тому, що сам він одного чудового дня віз у свому авті баронесу з Кипарисової садиби і, минаючи головну вулицю та перемикаючи швидкість, замість перемикача схопився за коліно баронеси і врізався у вітрину пана Мілана Гендріха, що торгував «чарівними сорочками», але, якщо не вважати розбитого лобового скла, ні з настоятелем, ні з баронесою серед цих сорочок у вітрині нічого не трапилося. І я увірував, що він врятувався чудом, тому що сорочки, які продавав Мілан Гендріх, приносили щастя.

Цілими тижнями в його вітрині та в «Ольшанській газеті» усіма фарбами блискала реклама… Під час бійки в Драгелицях гендляра-цигана шпиркнули ножиком у серце, але тому що на Лайошові Ружичці була сорочка від Мілана Гендріха (вулиця Палацького), з ним нічого не трапилося. Щотижня я розкривав «Ольшанську газету» і читав там про чергове чудо. Під риштованням, котре завалилося, знайшли такого собі Йозефа Бандру, але тому що на ньому була сорочка від Мілана Гендріха (вулиця Палацького), з ним нічого не трапилося. І отако щотижня нове чудо: з людиною, яку переїхав потяг, чи яку підстрелили при полюванні на куріпок, завдяки сорочці від Мілана Гендріха (вулиця Палацького), нічого не трапилося.

Ото ж бо й пан настоятель під час тої аварії, коли він схопився за коліно баронеси, напевно, був у сорочці від Мілана Гендріха (вулиця Палацького), якому він і в’їхав на авті у вітрину, і з ним нічого не трапилося. І от двічі на тиждень, коли в нас бували уроки катехизму, я вбирав сорочку від Мілана Гендріха, та й інші хлопчаки теж, тому що все наше містечко не купувало сорочок у жоднім іншім місці, а йно на вулиці Палацького. Пан настоятель проходжувався між партами і, ступаючи тихо, з поглядом, зверненим у минуле, неголосно розповідав: «І, сівши у човен, Ісус попрямував до Капернауму…», а Завазал вирізував ножиком на ослоні велике серце, інші ж учні слухали тихого голосу, який мовби теж переправлявся з Ісусом у Капернаум, і раптом Завазал грюкнувся головою об парту, з носа в нього потекла кров, і він закричав; усі злякалися, але настоятель ступав собі нечутно далі, і Завазал утирав кров, у той час як Ісус говорив своїм учням: «Чого боїтеся, маловіри?» І тихий голос настоятеля лунав класом, я грав дробинками з металевої кулі, за допомогою якої піднімалася й опускалася велика гасова лампа, настоятель дивився у вікно — і раптом хап мене за руку і, набравши повну жменю дробинок, простував далі, ніхто нічого не помітив, а пан настоятель усе плив і плив Генісаретським озером у Капернаум. Коли ж настала глибока тиша і голос настоятеля полинув над водами, у мене раптом страшенно заболіла наголо обстрижена голова, немов град посипався на неї зверху, я закричав, схопившись за голову, мовби обдзьобану пригорщею дробинок, котрі хтось висипав мені на маківку… усі злякано оберталися на мій лемент, а пан настоятель крокував собі далі, рука в нього була порожня, по підлозі ж розкотилися дробинки, а голос настоятеля переправлявся з учнями Христа через Генісаретське озеро в Капернаум.

Отак на уроках катехизму, на кожнім принаймні чотири рази, лунав крик когось із нас, кого пан настоятель нагороджував важким ляпасом, що валив пустуна на лаву, але настоятель проходжувався між партами далі, і ні з ким з учнів не траплялося нічого злого, тому що всі ми носили сорочки від Мілана Гендріха, вулиця Палацького, 156.

Пан настоятель узагалі часто перебував у мрійливому настрої. Наприклад, улітку він переселявся з будиночка біля церкви до кімнати на верхньому поверсі наріжної вежі. Туди йому доводилося підніматися сходами, і за дверима, що вели в його житло, містилося велике приміщення з почорнілими балками і трьома маленькими віконцями, які пропускали вдень стільки світла, що в півмороку навіть ставало боляче очам. Тут у пана настоятеля було літнє помешкання з ліжком, столом, стільцями й лавами під вікном. І раз у рік він запрошував сюди своїх учнів, щоб вони виґлянцували йому сходи і вимили підлогу. І щоразу він залишав нас самих, знаючи, що всі ми пам’ятаємо зі школи: якщо будемо робити щось неналежне, то зверху на нас упаде страшний ляпас, такий удар, що жбурне кожного з нас на підлогу чи скине зі сходів, а проте нічого злого ні з ким не траплялося, тому що кожен учень був одягнений у сорочку з крамниці Мілана Гендріха, вулиця Палацького, 156.

І от ми тягали цебра з водою, терли, колінькуючи, підлогу — і дивилися у вікна, тому що відтіля відкривався дивовижний краєвид на ріку, на шпиль парафіяльної церкви і на червону черепицю храму Святого Іллі. Високі старі дерева сягали своїми кронами до самих вікон настоятеля. Ми бачили їхні верхівки, що коливаються від вітру з ріки. Але найкращий краєвид відкривався з середнього вікна — поверх дерев на ріку, що текла внизу. Там, уздовж пристані, вилися стежини, а просто під вежею величався пишний сад настоятеля, оточений парканом, і там у кущах стояли лавки.

І я, як і решта хлопців, знав, що пан настоятель сидить у готелі «На Князівській», потягуючи вермут, але його невидима караюча десниця незмінно підноситься над нами, так що ми пуцували сходи й підлогу і перекидалися між собою словами пошепки. Коли ж ми були зовсім упевнені, що пан настоятель сидить «На Князівській», потягуючи вермут, і дивилися через вікно вниз, на сад з лавками в кущах уздовж паркана, він раптово являвся перед нами, товстий і могутній, і велів перенести йому крісло до вікна, потім сідав і дивився через вікно на ріку, верхівки дерев погойдувалися в променях сонця, а пан настоятель говорив:

— Добре, хлопці, вистачить. Цебра залишите біля будинку.

Сказавши це, він відразу про нас забував і дивився на ріку, що струменіла внизу, на дерева на іншому березі — і виглядав красивим. Ми збігали сходами з четвертого поверху, але у дворі все ще відчували мурашки на спинах, бо нам здавалося, наче от-от хто-небудь з нас закричить, чи схопиться за голову, чи в кого-небудь потече з носа кров від сильного удару десниці, що впаде раптово згори і повалить нас додолу.

Коли весна добігала кінця, коли було вже майже літо, один раз у суботніх сутінках я перейшов освітлений міст, а потім повернув до млина і рушив повз старий «Рибний двір» уздовж огорожі церковного саду. У півмороку літнього вечора люди прогулювалися греблею, чи відпочивали на лавках серед кущів. І я зупинився і зиркнув нагору, на три вікна у вежі, крізь стіни я бачив, як пан настоятель сидить там і цмулить вермут, милуючись віддзеркаленим у ріці місяцем, тихий і ніжний, хоча в нього стільки сили, що годен підняти зубами двох кухарок, зв’язаних скатертиною. Я бачив, як він сидить там на самоті, розмовляючи тільки зі Святим Павлом, і дивиться від обіду до вечора, як схиляється за обрій сонце і виходить місяць. А я стояв унизу, під парканом його саду, тому що здогадався, що вже прийшов пан Чоприш, коліяр, я пізнав його за лисиною, що зблиснула. Адже він щосуботи, коли був такий от прекрасний вечір, перетягував лаву у самі хащі, а потім сідав на неї, розкарячившись, витягав крихітну губну гармонійку, інструментик завбільшки з дитячий складаний ножик, і починав грати на ній так зворушливо і проникливо, що всі зупинялися і заслухувалися, мовби то в чагарнику співав соловей.

У водах затону купався місяць, ріка сріблилася хвилями, наче жалюзі на вікнах крамниці пана Мілана Гендріха, а пан Чоприш грав на губній гармонійці, і я бачив, як пан настоятель сидить нагорі біля розчахнутого вікна і — понад вершинами дерев — чутливо ловить музику, бачив, як у вікні забілів фартушок його кухарки, що висунулася з вежі, аби ліпше чути гармонійку, що сховалася в кущах… А з гармонійки лилася тужлива пісня, вдихувана і видихувана крихітним інструментиком завбільшки з дитячий складаний ножик.

Коли пан Чоприш дограв, було чутно, як на лаві в кущах під парканом церковного саду він відсапується, щоб, зібравшись на силах, зіграти ще й «Гумореску». Це був його коронний номер — «Гумореска», яку він виконував на губній гармонійці з таким почуттям, що люди переставали походжати і завмирали, щоб шурхотом піску на доріжці, яка бігла уздовж пристані, не зіпсувати пісню. Коли ж пан Чоприш, коліяр, закінчив «Гумореску», запанувала тиша. Така глибока, що крізь неї виразно долинав плескіт хвиль у ріці і шелест очеретів. А з кущів виліз пан Чоприш, весь зіпрілий, обличчя його в місячному світлі здавалося вкритим ртуттю, в нього були криві ноги, черевце і носик, схожий на носик немовляти, і він, задихаючись, набирав у легені повітря, тому що на маленькій губній гармонійці він грав усім своїм могутнім тілом. Я ж подивився вгору, там, у вікні вежі, як і раніше білів фартух кухарки, а пан настоятель сидів у кріслі і дивився на ріку в місячному світлі.

Якось, коли я ще був церковним служкою, ми з паном настоятелем ішли в село, аби висповідати вмираючу селянку, я серед білого дня ніс запаленого ліхтаря, а коли ми вибралися з лісу в поле, там женці жали жито, і настоятель каже:

— Дайте і мені спробувати…

Один жнець витер косу і подав її пану настоятелю, решта женців посміхалися, але коли настоятель узяв косу і розставив ноги, то з кожним його могутнім змахом їхні посмішки усе виразніше й виразніше тьмяніли. І от пан настоятель косив, а жито після чергового змаху коси лягало саме так, як треба, наче настоятель і сам був женцем. Пройшовши смугу, він обернувся, глянув на плоди своєї праці і, витерши чоло, повернув косу, а потім я поніс далі через поля запаленого ліхтаря, а настоятель ніс на тарелі облатку, щоб дати її в селі умираючій селянці…

Ще я бачив, як під час збирання житніх снопів у полях за броварнею пан настоятель, знявши своє люстринове пальто, брав у руки вила і кидав на віз відразу по дві копиці, та так хутко, що в нього їх не встигали приймати. Понад усе він любив вантажити снопи на поле панянок Шафаржикових, там за хазяїна була старша сестра, що виглядала як перебраний дядько, вона носила чоботи і курила, а до коней бралася не згірше за справдешніх кучерів. Їй допомагала молодша — красуня до пари настоятелевій кухарці, але й у неї кипіла будь-яка робота і в полі, й на стайні. Отож, пан настоятель збирав у них усе жито, увесь хліб, а потім, мокрий від поту мов хлющ, затиснувши згорнутого плаща під пахвою, повертався берегом ріки назад у містечко. Тільки раз, коли він приймав снопи й укладав їх на самому вершечку завантаженої хури, оскільки ніхто не вмів класти снопи уздовж і впоперек так рівно, як пан настоятель, він таки звалився з воза, але з ним — о диво! — нічого не трапилося, адже він мав на собі сорочку від Мілана Гендріха, вулиця Палацького, 156.

А сьогодні я йшов додому зі школи… Зазвичай я любив вилазити на парапет кам’яного мосту і по ньому, немов линвохід пан Тршиска, перебігав на той бік ріки, у Залаб’я, а там зістрибував і крокував далі. Однак сьогодні я повертався кружним шляхом, через залізничний міст, і на його початку зауважив металеву загорожу, що бігла вгору до самої конструкції мосту. Вилізши на неї, я побачив перед собою металевий настил, всіяний численними заклепками; якби в цей момент проїхав потяг, я зміг би торкнутися рукою його димаря, піді мною перехрещувалися залізні балки, і весь міст на трьох опорах блискав рейками, що десь удалині завертали до броварні, котра ясніла кавовими стінами в глибині саду.

Я рушив уперед, злегка розкриливши руки, а посередині мосту зупинився і став дивитися вниз. За мостовими опорами ріка, вкрита брижами, утворювала вири. Я сів і почав бовтати ногами, уявляючи, буцім по щиколотку занурив їх у воду; я дивився вниз за течією ріки, туди, де за лугами здіймалися понад вербами височенні тополі, і ще далі, на Комаренський острів, потім я перевів погляд з полотна залізниці на поля: там стояв віз, коні, звісивши шиї, ласували оберемком рожевої конюшини, і я бачив, що чоловік у білій сорочці і якась жінка косять конюшину, а друга жінка, у хустці, збирає скошену траву в копички. Я заплющив очі, сонце приємно пригрівало, довкіл не було ні душі, тільки на ріці спиною до мене сидів у човні рибалка…

Потім раптово міст загуркотів і весь затрясся, аж я міцно вхопився залізних балок; наближався потяг, і міст під ним прогинався, загрожуючи переламатися, паротяг випустив пару, закутавши мене всього вологими клубами і згаром їдкого диму, але ось потяг досяг краю мосту, що злегка вигнувся, ось уже став хутко віддалятися від мене й останній вагон, забираючи із собою стукіт коліс, а у хвості потяга гойдався ліхтар і підстрибував біло-червоний круглий щит — знак того, що це і є хвіст потяга. Але коли міст здригався так, що ледве не скинув мене вниз, і коли паротяг огорнув мене парою й димом, у клубах якого загасло сонце, я не злякався, тому що, навіть якби я звалився у воду, зі мною б нічого не трапилося, адже на мені була сорочка від Мілана Гендріха, вулиця Палацького, 156.

Потім я підвівся й побіг верхнім настилом залізничного мосту; на тому боці ріки скидали на віз рожеву конюшину, і я, подивившись униз, побачив, що чоловік у білій сорочці — не хто інший, як пан настоятель. Тепер він стояв на возі по коліно в конюшині і приймав усе нові й нові оберемки, а поруч, потопаючи в конюшині по самий пояс, стояла красива панянка Шафаржикова, а її сестра в чоботях сильними змахами вил подавала конюшину нагору; потім вона взяла віжки, рушила возом до наступної копиці і знову почала збирати вилами рожеві квіти і закидати їх на віз, де пан настоятель підхоплював конюшину і розрівнював, але він ще встигав сипати пригорщі квіток на голову красивій панянці, вона сміялася, її волосся було повне конюшини, і раптом, підкравшись до настоятеля, вона сама кинула йому на голову велику жменю рожевих квітів. Пан настоятель занурився в ту конюшину вже по пояс, віз був такий набитий, що жінка внизу не могла вже й бачити їх обох, їй доводилося ставати на пальці, щоб закидати вилами конюшину нагору, де щоразу з’являлися тільки руки настоятеля, що ловили ту конюшину на вила. І от старша сестра, взявши віжки, підігнала скрипучого воза до останньої копиці, і я з мосту побачив, що пан настоятель раптом у цій конюшині упав на панянку, так він і лежав на ній, засипаний рожевими квітами, і враз, нахиливши голову, всю в конюшині, поцілував дівчину довгим поцілунком, вона ж зімкнула руки в нього на потилиці; віз скрипів, коні ледве тягли його, так що шкіра на їхніх могутніх стегнах збиралася складками, а пан настоятель усе лежав на панянці і цілував її, ноги в неї були розкинуті, широко розкриті очі дивилися в небо. Старша сестра зупинила коней, набрала повні вила свіжої конюшини, але нагорі її ніхто не підхопив, тому що пан настоятель лежав у конюшині на дівчині, волосся й обличчя в обох було засипане рожевими квітами, і вони цілувалися так довго, що, здавалося, знепритомніли. І при цьому я знав, що з паном настоятелем нічого не трапиться, тому що свою білу сорочку він купив у магазині Мілана Гендріха, вулиця Палацького, 156.