Вар'яти: Вибрана проза

Юрій Винничук Богуміл Грабал, поет вулиці

«Я завжди дуже любив і дотепер люблю книги Грабала, — говорив Мілан Кундера. — Його проза схожа на високу поезію в нестримному леті фантазії. Так уміли писати тільки, можливо, деякі прославлені латиноамериканці. Але вони не знали про нього, і він, думаю, не знав про них. Коли-небудь буде забута російська окупація, а про ті роки заговорять, як про великий час чеської культури, коли жив Грабал, що написав книги «Я обслуговував англійського короля» і «Надто гучна самотність».

У першому номері «Всесвіту» за 1991 рік було вміщено листа читачки з Запоріжжя, в якому вона благає не друкувати більше «на сторінках улюбленого «Всесвіту» Б. Грабала, А. Мальро, К. Вольф і особливо Е. Йонеско».

Список небажаних для пересічного читача письменників можна продовжити, бо подібні листи надходили і до редакції «Иностранной литературы»: потрапляють до цього списку здебільшого визначні письменники, серед яких чимало й Нобелівських лауреатів. Така вже наша постсоцреалістична дійсність, що читач просто не звик до творів глибших, вершинних.

Однією з вершин чеської та світової літератури є той самий Богуміл Грабал, чиє одне-єдине оповідання викликало гнів читачки.

Дві течії в літературі сформували його як письменника: чеський поетизм і європейський сюрреалізм. Богуміл Грабал — письменник світової слави, перекладений у всіх цивілізованих країнах і виданий солідними накладами. У нас же досі було лише кілька публікацій його оповідань у «Всесвіті».

Життя Грабала було повне злигоднів і, здавалося, доля вчинила все можливе, аби тільки перешкодити йому зійти вгору щаблями слави.

Народився він за чотири місяці перед початком Першої світової війни — 28 березня 1914 року — в сім’ї пивовара у місті Брно. Однак аж до двадцятого року життя мешкав у Німбурку, поки не переїхав до Праги — студіювати право в університеті.

1939 року після закриття університету німцями, повернувся до батьків у Німбурк, де влаштувався нотарем, але восени 1940 подався знову до Праги. Працював там референтом торговельної школи, потім комірником у Німбурку і нарешті, майже до кінця 1946 року, робітником, а тоді черговим на залізничній станції у Костомлятах. Склавши маґістерські іспити на правничому факультеті у Празі, до середини 1949 року працював страхувальним аґентом і комівояжером.

На своєму шляху в літературу він мусив здолати чимало перешкод. На тридцять п’ятому році життя Грабал мало не дебютував як поет у приватному видавництві. Але соціалізм уже твердо ступив на чеську землю, і оскільки в 1948-1949-му роках приватні видавництва були націоналізовані, набрану збірку сюрреалістичних віршів просто розсипали. А самого автора послали на ливарний завод у Кладно звичайним робітником.

Там, у Кладно, на ливарнях працювало чимало таких бригад, складених із «гнилих інтеліґентів», що заважали цілій країні йти переможним кроком до світлого майбутнього. Хтозна скільки довелося б Грабалові там ідейно перековуватися, коли б не спіткало його ще більше лихо — важка травма черепа. Починаються довгі місяці лікування, і лише наприкінці 1954 року він отримує роботу на складі макулатури в Празі.

Завдяки клопотанню свого друга і вчителя, відомого чеського художника і поета Іржі Коларжа, письменник з 1962 року починає отримувати грошову допомогу як працівник мистецтв. Ці засоби вкупі з пенсією за інвалідністю дозволили йому цілковито присвятити себе літературі. Період його найбільшої творчої активності збігся за часом з репресіями, яких за вказівкою Москви зазнали чехословацькі дисиденти.

Вторгнення комуністичних військ до Чехословаччини у 1968 році змусило багатьох чеських письменників еміґрувати. Грабал залишився, хоч і не чекав нічого доброго від влади, котра переслідувала його ціле життя. Спілку чеських письменників окупаційною владою було розпущено, а до нової, маріонеткової, Грабал вступати не став, воліючи заробляти на хліб насущний далеко не інтелігентською працею.

Після відлиги шістдесятих років настала глибока криза. Твори письменників, що брали участь у подіях Празької весни, вилучалися з бібліотек, а самі автори піддавалися переслідуванням. Не уник цієї долі і Богуміл Грабал. Наклад двох його тільки що написаних книг 1970 року був пущений під ніж. Відтепер двері офіційних видавництв перед ним зачинені. Тільки дещо потрапляє до читача завдяки чеському самвидаву або еміґрантським виданням.

Так сталося, що Грабал як письменник сформувався у зрілому віці. Принаймні найвартісніші свої твори написав лише на четвертому десятку життя, а опублікував, коли вже йому було за п’ятдесят. «Карел Чапек колись написав, що прозаїк стає письменником до сорока років. Це правда, — погоджувався Грабал, тлумачачи свій надто пізній вступ до літератури. — Той, кого цікавить не стільки життя, скільки його відображення, приречений весь час потрапляти в ситуації, які йдуть врозріз із його розумінням світу, у ситуації, які йому вочевидь проти шерсті і понад його сили… Я, від природи невпевнена у собі людина, мусив надавати людям ґарантії в завтрашньому дні (працюючи страховим агентом — Ю. В.); я любив нескінченні прогулянки над рікою і захід сонця, а працював чотири роки на металургійному заводі в Кладно; я терпіти не міг театру й акторів, а був чотири роки робітником сцени, і так далі. І все-таки я зміг вижити у цьому далекому для мене оточенні і врешті-решт полюбив людей, з якими працював, і побачив головне: що вони там, унизу, такі ж боязкі, як і я, і цей страх є своєрідним «поясом цнотливості», що ховає їхню милу і добру сутність».

Оці постійні зміни, життя на узбіччі, серед людей, далеких від мистецтва й науки, дали, врешті, свої результати, вилившись у твори, яких, вочевидь, не міг написати жоден офіційний соцреалістичний письменник. Ще на ливарнях у Кладно Грабал написав велике оповідання «Ярмілка», яке надрукувати, проте, не вдалося.

1956 року Грабал нарешті дебютував — тоненькою книжечкою з двох оповідань під назвою «Розмови людей», що вийшли накладом 250 примірників як додаток до бібліофільського часопису. Ані сам Грабал, ані його біографи це видання за дебют не вважають. Однак саме ця книжечка сконденсувала в собі всі характерні риси грабалівської поетики. Сюрреалісти шукали «снів наяву» скрізь, крім людських балачок, Грабал знайшов їх саме в буденних розмовах, на вулиці, в кнайпі, за гальбою пива, — створивши свій особливий «плебейський» сюрреалізм.

1959 року «чорнороб» Грабал підготував до друку солідну збірку оповідань «Шпак на ниточці», але недремне око цензури догледіло щось підозріле в тих невинних вуличних образках, і набраний шрифт розсипали.

Лише на п’ятдесятому році життя письменник нарешті діждався своєї першої книжки — «Перлина на дні». А наступного, 1964 року, з’явилася збірка оповідань «Мрійники», перекладена невдовзі у Німеччині, Швейцарії, Італії.

Слава впала на нього, мов грім з ясного неба.

До 1968 року Грабал видає ще кілька книжок. За повістю «Потяги під особливим наглядом», у якій відбилися його спогади про працю на колії під час війни, славний чеський режисер Іржі Менцль зняв однойменний фільм, відзначений 1966 року головною нагородою на фестивалі у Маннгаймі (Німеччина), а згодом і нагородою Оскара у США. Однак, в Чехословаччині цей фільм ще довго припадав пилом на полицях.

За кордоном слава його тим часом росте, а вдома Грабалові книжки читають із-під поли. В СРСР його ім’я згадують лише тоді, коли треба обуритися занепадом чеської літератури, вчасно порятованої доблесною Червоною Армією. Натомість радянському читачеві пропонують таких соцреалістів, як А. Плоудек або «чеський Корнійчук» — Ян Козак. Цей останній виголосив чималу промову на з’їзді очоленої ним Спілки письменників ЧССР, за переклад якої можна подякувати «Всесвітові», бо ж саме з неї ми довідалися, хто насправді є гордістю чеської літератури і чиї книжки варто шукати. Були це розкритиковані й облаяні Козаком Грабал, Гавел, Шкворецький, Кундера, Ашкеназі, Голан, Голуб та інші.

Від 1976 року Грабала починають потрохи знову видавати: з’являється німбурзька трилогія «Містечко над водою» — «Пострижини», «Така гарна жалоба», «Арлекінові мільйони», повість «Як я обслуговував англійського короля» та кілька збірок оповідань і спогадів.

Широка популярність допомогла Грабалові уникнути серйозних переслідувань, однак кожна нова неофіційна публікація провокувала черговий конфлікт письменника з владою. Режим мусив рахуватися зі світовою славою Грабала: 1988 року йому повернули членство у Спілці, а наступного року ощасливили ще й званням заслуженого письменника ЧССР «за великий внесок у творення соціалістичної культури». Хоча кожен уважний читач Грабалової прози добре бачив, що чого-чого, а якраз «соціалістичної культури» письменник ніколи не творив.

Після «оксамитової революції» 1989 року Богуміл Грабал знову знайшов масову аудиторію. Цьому значною мірою сприяв Вацлав Гавел. У 1996-му з рук президента Чеської республіки письменник отримав медаль «За заслуги».

У дев’яності роки Грабал отримав чимало міжнародних літературних премій і звань, серед них, наприклад, почесний титул Французької республіки «Лицар літератури і мистецтва».

Тоді ж письменник об’їхав з лекціями і авторськими читаннями кілька університетських міст Західної Європи і США, а в 1994 році його висували на здобуття Нобелівської премії з літератури.

Критика писала про Грабала, що він одружив сюрреалізм із соцреалізмом. І справді, героями його перших книг були здебільшого чеські робітники, люди праці, але описані переважно поза роботою — у пивницях, шинках, вдома, на забавах. І всі вони тішаться чудесним життям, ба навіть захоплюються ним, як і належиться у справжньому соцреалістичному творі, але це захоплення є не чим іншим, як своєрідним комплексом Швейка — тішитися геть усім, навіть у біді знаходячи розраду. Фактично Грабал висміював соціалістичну дійсність вустами простих собі балакунів, котрі на кожне явище мають своє власне судження і, так само як Швейк, сиплять мов з рукава життєвими прикладами.

Чеський письменник Йозеф Шкворецький, який емігрував після 1968 року до Канади, називав Грабала «великим новатором чеської прози», а ще «ніжним ліриком з клубком нервів».

У багатьох оповіданнях Грабал пориває із традиційною сюжетною прозою, відмовляється від безпосередньої характеристики персонажів. Розмови, спогади, потік свідомості, натуралістичні сцени, гашеківський гумор нанизуються одні на одні, витворюючи якусь безперервну полілінеарну конструкцію. Грабал перемішує справи важливі й абсолютно пусті, випадкові й логічно узгоджені на засаді зіткнення контрастів: гумору й жаху, сентименталізму й вульгаризму, комізму й трагізму. Такі зіставлення дають цікаві гумористичні й ґротескні ефекти. А все це Грабал знаходив у повсякденні, забарвленому народною уявою й фантазією.

Грабал любить зображувати світ «людей з узбіччя», людей, чиїм життям жив і він, працюючи то в ливарні, то на паперовому складі, то на залізниці і ніде не добиваючись жодного поступу у своїй кар’єрі. Люди ці зі спонтанним оптимізмом кидаються в нурт життя й пливуть за течією, а коли товчуть лоби об каміння порогів, то намагаються знайти цьому якнайсвітліше пояснення. Життя їх ніколи не розчаровує. А що найдивніше — нічому не вчить.

Письменник шукав поезію в прозі буднів і, на відміну від «снів наяву», котрі творили сюрреалісти, творив «сни вголос». Прикладом цього є «Уроки танцю для старших і уміліших». Це невелика повість, котра складається лише з одного речення, збудованого за принципом потоку свідомості, в якому минуле перемішується з теперішнім, а події дійсні — з вигаданими або ж відомими з чуток.

Грабал сам вважав, що він лише переливає життєву правду на папір і що роль його обмежується селекцією та монтажем. Вибирав з того, що підслухав і підглянув, найцікавіше — перлини слово- і міфотворчості (недаремно ж перша збірка його оповідань мала назву «Перлини на дні»), і творив з них таке намисто, яке мало водночас і смішити читача, й забивати йому подих.

1986 року в Торонто вийшла книжка Грабала «Перерви», наступного року там побачили світ ще дві книги спогадів — «Весілля вдома» і «Нове життя». Усі три томи написані від імені письменникової дружини. У «Перервах» знаходимо дуже цікаву характеристику Грабалової літературної творчості: «Мій чоловік і його писанина — це суцільний безлад, бо він ніколи не дбав про стиль писання, навіть не намагався, я знала граматику слабо, але розумілася на тім, що мій чоловік властиво ніколи правильно по-чеському писати не вмів, його писанина справляла враження перекладу з чужої мови, якихось нотаток, котрі ще треба опрацювати, ледь-ледь нашкіцованих епізодів, що вимагають марудної роботи… Однак мій чоловік саме це високо в собі цінив, був повен ентузіазму, коли міг покинути отой свій текст недоробленим, напіврозваленим, аж таким, що сипався з нього тиньк і поставала гола стіна, крихка цегляна кладка… Тою своєю базграниною мій чоловік нагадував мені празькі подвір’я, де поневіряються покинуті рештки риштовань, де суцільні завали довкола переповнених смітників, писанина мого чоловіка — то власне забуті й полишені рештки старих будівельних матеріалів, якихось невідомих уламків, дротів, батарей парового опалення, різного дрантя, котре вивозять під час недільних збиранок мотлоху, мій чоловік писав так, мовби писанина його була віддзеркаленням того всього, бо навіть сам про себе казав, що відбитком його текстів є старі подвір’я, вибиті шиби клубу залізничників, і що саме так, як він пише, зодягаються робітники».

Деколи Грабалові оповіді справді перетворюються на хаотичний потік, підвладний лише головному героєві, як-от у маленькій повісті «Барон Мюнгаузен». Читач тут буває деколи просто заскочений несподіваними судженнями персонажів, особливо самого «барона» Ганті. Це тип людини, про яку в нас кажуть: що дихне — то й брехне. Сам автор намагається якнайменше втручатися в події, стежачи за тим, аби жодним словом не схарактеризувати своїх героїв, через що читач деколи просто губиться, де ж тут правда, а де суцільна нісенітниця. Лише окремі вигадки Ганті згодом прояснюються, як-от історія з дванадцятьма котами на складі макулатури. Але коли він переповідає сюжет сентиментальної повісті, то нам важко дійти висновку — вигадка це чи переказ реально існуючої книжки.

У цьому творі так само маємо елементи ледь «чорного гумору» — це і порада дідусеві продати свого скелета, і, особливо, епізод з пилянням на дрова дерев’яних янголів. Відпилюються голови, ноги, тулуби, відламуються крила і мечі, а під час цієї жахної екзекуції ведуться розмови, дуже від неї далекі.

Для Грабала ідеалом у прозі є дрогобицький алхімік слова Бруно Шульц, котрий, до речі, може належати українському письменству на тій самій підставі, що й Франц Кафка — чеському. Ви спитаєте: а хто, власне, посмів увести Кафку в контекст чеської літератури? Та не хто інший, як Грабал! 1967 року з’явилася його антологія «Богуміл Грабал представляє вибір чеської прози», а там, крім Неруди, Гашека й інших майстрів, — Франц Кафка. Найцікавіше, що західні німці того ж таки року незворушно переклали всю антологію, ані натяком не виявивши свого глибокого обурення такою безцеремонністю.

«Коли я озираю двадцяте століття, то переконуюсь, що завше мене захоплювали два імені: Ґійом Аполлінер і Бруно Шульц, — писав Грабал. — Це імена митців, котрі в’яжуть Західну Європу зі Східною. Коли я починав писати, як і належиться початківцеві, поезії, то Аполлінер був для мене недосяжним взірцем, ім’я його я вимовляв з сакральною повагою… Мене так само зворушує його польська мамуся, котра, наближаючись до труни сина-поета і ступивши на одну з половинок килима, якого вона колись подарувала синові зовсім новеньким, вигукнула з гнівом: «Боже! Він його порізав!» А коли я вперше взяв до рук «Цинамонові краниці» Бруно Шульца, то після кожної півсторінки відкидав книжку й виходив прогулятися — тому що робилося темно в очах. І так донині, читаючи його, відчуваю дивну млість і слабість, настільки незвичною є ця книжка, настільки коштовним і пронизливим є цей текст, що входить у сферу геніальності, в якій до краю суб’єктивна оповідь сягає класичної об’єктивності. Ці два поети для мене — герої нашого віку і, як переймає мене до глибини смерть Аполлінера від епідемії іспанки одразу після Першої світової війни, коли його востаннє бачено з трьома пляшками рому, так само боляче ранить мене смерть Бруно Шульца в Другій світовій війні, коли німецький солдат застрелив його в Дрогобичі, місті, котре поет оспівав у «Цинамонових крамницях».

Мій тато щоранку завше уважно слухав радіо «Свобода». Зі звуками цього радіо я прокидався усе своє дитинство. Якось навесні 1997 року тато сповістив мені за сніданком новину: якийсь чеський письменник, годуючи голубів, занадто вихилився з вікна лікарні, випав і вбився. Татова пам’ять на прізвища не була найліпша. Але чомусь я відразу випалив:

— Грабал?

— Ага, Грабал! — зрадів тато. — Я б хотів щось його почитати. Така дивна смерть…

Я дав йому свій переклад, опублікований у «Всесвіті».

Грабалова смерть мене потрясла. Потім я дізнався, що офіційна версія про голубів не відповідає дійсності. То було самогубство, причиною якого стала важка хвороба і похилий вік.

Перекладати Богуміла Грабала — суцільне задоволення. Задоволення тим сильніше, чим ближчий світ, з якого вийшов перекладач, до того світу, який зображує Грабал. А світ цей знайомий і рідний кожному галичанинові, бо тільки в Галичині звертаються до двірнички «пані Стефа», а до останнього пияка з бурячковим носом «пан Дзюньо». Тут вечірні вулиці пахнуть смаженими в олії картопляними пляцками, помідоровими і гороховими зупами, фантастичними прецлями, струдлями, кнедлями та іншим печивом, від якого у кожного міґранта дух забиває. Але все це дуже детально описано в Бруно Шульца.

На відміну від Шульца, котрий писав радше літературною мовою, Грабал частенько послуговується міським жарґоном. Від часів Гашека чехи не мали нічого подібного. Гашека у нас перекладено досить вдало, але цікава річ — у «часи застою» Швейк виходив у повному перекладі В. Масляка зі всіма перченими словечками (див. хоча б у серії «Вершини світового письменства»), а от пізніше (і в двотомнику творів Гашека, і у виданні «Дніпра» 1990 року) — вже гладенько прилизаний і цнотливо підфарбований. Інакше, ніж блюзнірством, цього не назвеш. Ніде, в жодній літературі світу не існує заборони на сороміцькі слова й вирази, а надто коли йдеться про засоби стилетворення.

У Грабала знаходимо чимало соковитих народних словечок, і так щасливо складається, що й ми не без того скарбу, тож цілком гарненько можемо закрутити яку-небудь словесну хвигуру, не дратуючи чийогось цнотливого смаку.

Втім, Грабал часом таки епатував навіть чеську публіку, що видно з вибору листів, які він опублікував під назвою «Кривава балада, написана моїми читачами».

Щодо самої празької говірки, якою послуговуються герої Грабала, то найкращим для неї відповідником може бути лише львівська, адже нею і досі користуються ті самі «люди з узбіччя», або, як у нас кажуть, з марґінесу.

Одначе нелітературні слова — це тільки половина проблеми, яка постає перед перекладачем, бо Грабал ще й речення будує на засадах якогось особливого вуличного синтаксису. Потік оповіді, підсилений Гашековою традицією, передає ритм життя, його змінність, випадковість, деколи й нелогічність, а тим самим і всю нетривкість позиції сучасної людини, хоч би якої освіти вона засягла і якого щабля кар’єри дісталася.

Мав рацію Грабал, зазначаючи: «Коли людині зле на душі, тоді найуспішнішим ліком є банальні розмови про банальні події і речі». Подивимось, чи й нашу душу вони заспокоять.