Вар'яти: Вибрана проза

ШЕСТИКЛАСНИЦЯ

Найбільшими дітьми в нашому містечку були дорослі, а серед дорослих були й такі, що грали у виставах. Ледве чи не всі вони ходили до нас у броварню: коли забивали свиней, коли був сезон полювання на куріпок і зайців, а надто, як наставала пора генеральних проб. Що два місяці вони тішили нас новою п’єсою, яку спочатку впродовж кількох вечорів читали в нашій господі, п’ючи пиво, та закусуючи товстими скибами хліба, намащеними смальцем, і деклямували вголос те, що збиралися виконувати на сцені. Потім вони їздили до Праги подивитись, як цю п’єсу ставлять там. Аж врешті наставала прекрасна пора проб на сцені.

З самого ранку матінка перевдягалась у свій синій стрій, напувала кіз, годувала пацят, і, нарешті затиснувши роль під пахвою, коли пішадрала, а коли й на ровері добиралася в місто. Але це вже була не матінка, а краля, яка має грати в черговому спектаклі. Коли ставили «Периферію», вона балакала на празький манір і то так вульгарно, що татуньо навіть зазирав у текст — чи справді там отаке пишеться. Коли ж вона грала жінку з моря, то так перевтілювалася, що і з татком розмовляла роздратованим тоном, а коли Нору — то спочатку була з ним ввічлива і готова слугувати у всьому, але потім, у міру того, як характер її героїні мінявся, бралася загрожувати йому розлученням і нарікати, що кине його, а бідний татуньо заспокоївся лише тоді, як переконався з книги, що власне такою і є її роль в останній дії, та що насправді матінка нічого подібного не має думці.

І все-таки батько страхався, тому що матінка грала усе це куди природніше, аніж то буває в житті, з усією щирістю запевняючи, що піде від нього і почне все спочатку…

Найбільше батькові подобалося, коли матінка грала Дездемону. До останньої дії він уже цілковито перевтілювався в Отелло і дуже шкодував, що не може сам зіграти головну роль. Тому останню дію він неодмінно випробовував із матінкою, і настільки вживався в роль та з такою самовіддачею і задоволенням розігрував усі сцени ревнощів, що якось навіть повалив матінку на підлогу і став репетувати на неї, тримаючи однією рукою книжку, а іншою стискаючи небогу так, що в неї заболіла рука, і вона крикнула батькові, мовляв, пусти мене, і обізвала його грубіяном. А татуньо захищався, що так написано в книжці, і хотів ще спробувати з матінкою фінал, але вона вчасно подивилася на годинник і сказала, що їй пора до театру, а то батько міг би задушити її — так само, як наприкінці «Отелло».

І от щовечора перед пробами матінка в синьому костюмі перетинала площу зі згорнутою в рурку роллю під пахвою, перехожі віталися з нею, зупинялися, обступали її, а вона, усміхаючись, розповідала, яка то буде вистава і хто в ній буде грати. Я ж стояв під колонами біля крамниці пана Реґера, який скуповував шкурки зайців, цапенят, хом’яків і всякої такої живності. Там завжди панував такий сморід, що люди туди заходили тільки з великої потреби. Щоправда, той огидний запах долинав зовсім не з крамниці пана Реґера, а ззаду, від річки. Туди, за будинок, що стояв на площі, звозили кості з бойні, там височіла величезна гора костомах, на них ще зберігалися залишки м’яса і жил, одначе сонце і пацюки обгризали м’ясо так, що ночами тонни кісток світилися, мов купа фосфоруючих стрілок з дзиґаря на ратушевій вежі.

Отже, я стояв, спершись на колону, а по той бік площі текли два потоки молоді, що прогулювалася — дівчата, взявшись по чотири попід руки, сміялися, і хлопці, теж по чотири у ряд, сміялися їм у відповідь, вони кричали щось одне одному, і один потік прямував площею вгору, а другий униз, і варто було цим четвіркам розминутись, як жодне з них уже не могло дочекатися, коли ж він знову побачить свою панянку, чи коли вона побачить свого юнака, і так вони розважалися до сутінок. А біля колони на честь Діви Марії походжали дорослі — заклавши за спину руки, чи з паличками; вони тільки те й робили, що зиркали на годинники, ніби боялися спізнитися на потяг, і моя матінка якийсь час прогулювалася разом з ними, а потім виходила на головну вулицю, мовби когось розшукуючи. Я звіддаля добре бачив, що вона нікого не шукає, а лише вдає, ніби шукає, щоб люди помітили її зі згорнутою в рурку роллю під пахвою, вона навіть дивилась якось по-особливому, наче посвячена і зовсім не схожа на інших, бо ж вона грає в театрі і буде брати участь у новій п’єсі, отже поки що всі мають змогу оцінити, як вона виглядає насправді, аби потім порівняти її з тією жінкою, котра вийде на сцену.

І так поводилася не тільки матінка, але й інші актори; я всіх їх знав, бо намащував їм смалець на хліб і подавав пляшки з пивом, вони теж приходили причепурені, і в кожного з них під пахвою стирчала згорнута рурочкою роль, так що в сутінках площею швендяло туди й сюди десять білих рурочок, і всі, хто був зайнятий у черговому спектаклі, поштиво вітали одне одного та з посмішкою витягали свої ролі і потрясали ними, а деякі скручували з них такий собі паперовий далекогляд і підносили його до очей.

От так забавлялися між собою ці великі діти, а я стояв під колонами, за спиною в мене сяяла вогнями крамниця пана Реґера, від якої жахливо смерділо й туди ніхто не заходив, тому я міг безперешкодно спостерігати за тими, хто часто буває в нас у броварні; я мало що не соромився того, як вони зображають із себе акторів, як готуються до вечора, коли почнуться справжні проби. Як тільки ж до прем’єри залишався лише тиждень, актори вже знали свої ролі напам’ять, тож уже не виходили більше на площу, а рушали просто до театру. За три години перед генеральною пробою вони вдягали те вбрання, в якому повинні були грати, щоб навчитися в ньому рухатися, і от через площу до готелю «На Князівській» брів у довгополій хламиді Отелло — пан аптекар, він притримував свою сріблисту вберю рукою, щоб не запороти носом, писок у нього вже був чорний, а на талії виблискував золотий пояс. Пошвендявши собі площею, він згодом заходив до готелю, де перепускав чарочку для зміцнення нервів.

Матінка ж весь день, навіть до кіз, ходила в довгій атласній сукні, як Дездемона, вона посміхалася, і її переповнювали то любов, то горе, залежно від того, про яку сцену п’єси вона думала. І в цьому довгому вбранні вона приїжджала в місто, навмисно не їхала просто до театру, а залишала ровер біля газетного кіоску і, притримуючи поділ, щоб не спіткнутися і не впасти, прямувала вечірньою вулицею, дивуючись, що не може спіткати аптекаря Отелло, який у цей час у готелі «На Князівській» з чаркою в руці просторікував до присутніх, що Отелло — це шляхетний варвар і що власне його він грає. А пан старший учитель крокував з рапірою, наче венеційський дож, і розкланювався праворуч і ліворуч у відповідь на вітання; рапіра незграбно стовбурчилася, хоча старший учитель уже цілий тиждень пробував ходити з рапірою й у черевиках на високих підборах і по-венеційському поштиво здороватися, знімаючи капелюха, прикрашеного страусячими перами.

Крім ревнивця Отелло, татуньо вподобав собі ще п’єсу за назвою «Тінь». В останній тиждень матінка, що грала головну роль, позичала крісло на колесах, бо від самого початку і майже до кінця вистави мусила зображати хвору, навіки прикуту до інвалідного крісла. І от матінка їздила в цьому кріслі по хаті, а я жахався, дивлячись, як вона поривається встати; татуньо охоче возив її з однієї кімнати в іншу, а матінка провадила сама з собою довгі розмови, з яких з’ясовувалося, що її чоловік — знаменитий художник, який базґрає прекрасні полотна у своїй майстерні, однак матінка не може ходити, а вона так мріє видужати і побувати в цій майстерні, розташованій на іншому кінці Парижа.

І татко оживав, штовхаючи перед собою крісло матінки, і перевіряв, як вона вивчила роль. Мені ж здавалося, що ще трохи — і батько направду запрагне, аби матінка всю решту життя провела в кріслі, як у тій п’єсі «Тінь». І мені знову і знову доводилося визнавати, що матінка справжня акторка, тому що в третій дії, коли їй зусиллям волі вдавалося піднятися з крісла, я бачив, що навіть батько гаряче бажав їй сили встати і крок за кроком добратися до таксі, щоб потім, переборюючи сходинку за сходинкою, видертися нагору і застати там чоловіка з іншою жінкою…

У матінки, коли вона уявляла цю сцену в нас удома, підкошувалися ноги, вона валилася на підлогу і повільно виповзала з кухні в коридор, а потім — сходинка за сходинкою — вибиралась у двір броварні і там стояла, спершись на стіну, так що броварники думали, що її кольки вхопили, а матінка, зовсім зламана, поверталася до свого крісла-возика, що його підсовував татко, і коли вмощувалася в нього, закутавши ноги картатим пледом, батько знову тішився і возив її помешканням, матінка ж говорила, що такою вона і залишиться до кінця життя. І татко щонайменше тиждень ходив щасливий тим, що бачив матінку такою, якою хотів би її бачити завжди.

Усі ці п’єси, зіграні за багато років, я добре знав, але жодного разу не побував на спектаклі в театрі. Я відчував, що якби стояв там, притулившись до стовпчика під балконом, то червонів би — не так від сорому, як від хвилювання, що раптово щось трапиться, що матінка забуде потрібну роль і почне грати іншу. Уже сама думка про те, що підніметься завіса і з’явиться моя мама, навіювала мені жах: раптом я побачу її іншою, аніж бажав би. Мені бігме дужче подобалися товстезні матусі, які вічно сиділи в хаті, усі в турботах про сімейство, — приблизно так само, як і батько прагнув бачити матінку хутше в інвалідному кріслі, аніж як вона щодня пританцьовує.

Крім того, городяни при зустрічі мали звичай поплескувати мене по спині, оце, мовляв, синочок тієї пані, котра так чудово грає в театрі, і поводилися зі мною так, начебто я теж грав у театрі. Тому, чи то гуляючи головною вулицею, чи прямуючи до школи, чи повертаючись додому, я завжди бентежився через те, що ніде в нашому містечку мені не вдавалося залишитися на самоті: люди першими віталися зі мною, дружньо махали рукою, хоч я зовсім їх не знав, хіба що з вигляду. Тому-то я ледь не нишком прокрадався у місто і завмирав у галереї під колонами, і крамниця зі шкірами та старими кістками в мене за спиною була моєю янгольською почесною вартою, а пан Реґер — янголом-охоронцем. Купа кісток на запліччі його крамниці і сморід звіриних шкір слугували мені запорукою того, що люди обминуть це місце стороною…

Узагалі ж члени театрального гуртка грали спектаклі про самих себе, хоча п’єси були, зрозуміло, зовсім не про них і дія їхня розгорталася в інший час і в іншому місці. Тієї зими почали працювати над «Шестикласницею». У броварню на читання приходили дружини тих, хто бував у нас на м’ясних бенкетах і їв куріпок та скибки хліба зі смальцем, і я сидів на кухні, не в змозі рушити з місця від того, що бачив і чув. Матінка грала головну роль, що пасувала їй якнайкраще, але коли я зрозумів, що її подруг збираються грати ці товсті тітки, то подумав спершу, що вони будуть грати набуцім, так би мовити, дерти лаха заради жарту; однак уже після другої проби я допетрав, що тітоньки грають насправді, ба навіть вони певні, начебто ніхто, крім них, оцих самих товстуль, не зуміє зобразити шестикласниць. І вони всі дуже старалися і стрибали по кімнаті, а після читань матінка йшла до театру в образі Тані, по вуха закоханої у вчителя Сихраву, а татко, перевіряючи вдома, як вона вивчила текст, закривав одне око стрічкою і був до того закоханий у матінку, що, подаючи їй відповідні репліки, млосно зітхав, у нього навіть тремтів голос, і, посилаючись на те, що так матінка ще краще запам’ятає роль, грав із нею фінал другої дії, коли Таня, вибігаючи з класу, губила носовичок. І тоді батько ставав на коліна, піднімав той носовичок, цілував його, простягав руки до дверей тієї кімнати, де сховалася матінка, і шепотів: «Таня!»

А потім репетиції продовжувалися в театрі, і матінка поставила просто у броварні швейну машинку — для кравчині, що шила гімназійні форми, щоб гімназистка Совова, гімназистка Мрачкова, гімназистка Валашкова на прізвисько Штурпакова і моя матінка могли перевдягтися в сині, вище колін, спідниці зі складочками і сині матроски та начепити на голови кожна по великому білому банту. І в той вечір, коли костюми були готові, до нас з’явилися дружина пана аптекаря, і дружина пана судового радника, і дружина пана вчителя і, сяючи, надягли їх; вони перебиралися в спальні, весело підхихикуючи, тому що вже ввійшли у свої ролі. Штурпакова кричала:

— Дівчатка, у нас новий учитель! Кажуть, він красень, і в нього тільки одне око…

А Мрачкова відповідала:

— Йому й одного вистачить, а то подивився б на нас обома очима і втік після першого ж уроку!

А Валашкова їм:

— Будемо кликати його Жижкою! А він і справді вчений? Шкода, що він не веде уроки любові, я б, либонь, ходила на додаткові заняття.

А я сидів на кухні, втискаючись плечима у стіну, і мені було так соромно, що на чолі виступав холодний піт, і я червонів від почутого. Коли ж розчахнулися двері спальні й у вітальню, просто під палаючу люстру, вибігли чотири гімназистки в плісованих спідничках та матросках, а головне, з величезними бантами на головах… І вони трималися попід руки, і пирскали в долоньки, і незграбно підстрибували в мештиках на високих каблуках… Отут-то я й зрозумів, що «Шестикласниця» — це гаплик усьому їхньому театру.

А матінка вбігла останньою, теж в образі гімназистки, неприродно сміючись, та й усі ці дами сміялися, причому видно було, що вони знали, як це фальшиво, але трималися за руки, допомагаючи одна одній повірити в те, чого не було: у те, що їм під силу по-справжньому перевтілитися в шестикласниць. І вони свистіли і кричали, і в них раз у раз підверталися каблуки, але, зрештою, усі дами одягнули свої хутерка і пішки рушили до міста, щоби продефілювати головною вулицею, і зайти до готелю «На Князівській» випити гарячого чаю та показати городянам живу рекламу того, що незабаром представлятимуть у місцевому театрі. Аж тоді я зрозумів, що дядечко Пепін з його дурним моряцьким кашкетом — по суті нормальна людина.

Я сидів на стільці, притулившись до стіни, і думав про красиву дівчинку з четвертої міської школи. У класі відчинилися двері, і вона ввійшла до нас, хлопчиків, і звернулася до пана старшого вчителя — що, мовляв, пан вихователь ненадовго просить мене до дівочої школи і що незабаром мене відпустять назад. І я пішов. На ній була така ж, як у мене, матроска, і вона повела мене на горище школи для хлопчиків, де були оббиті жерстю двері, які вона відімкнула, і ми прокралися на горище, і вона знову замкнула двері. А потім вона повела мене під балками кудись далі, але на півдорозі зупинилася, так що я на неї ледь не налетів, ми стояли впритул одне до одного, а вона так засапалася, що її блюзка підіймалася, вона була зовсім близько і пахнула, як троянда і як черемшина, її очі виявилися зовсім поруч з моїми, і я теж важко дихав, дивлячись униз, а вона тицьнула мене в груди і прошептала:

— Це правда?

Я знав, про що мова, але все-таки спитав:

— Що?

І вона сказала, що в мене на грудях є гола русалка. Я кивнув, і дівчинка зашептала:

— Можна на неї подивитися… будь ласка!

І я кивнув і так ослаб, що не міг розщіпнути синій смугастий комір… вона пильно дивилася на мене, і дихала, і розстібала мої гачки, і її пальці тремтіли, коли вона розгорнула мою матроску… і от вона стояла і дивилася, а я підняв очі і глянув на неї, і отут вона зі здивуванням в очах видихнула:

— Яка красива!

Отже, вона дивилася, а потім пальцем обвела татуювання… Але тут десь ляснули двері, і вона швидко прикрила мені груди і защіпнула синій смугастий комір, а потім подала мені руку, я взяв її й відчув, яка вона ніжна — немов підгарля у вола, і дівчинка вела мене, і мені хотілося, щоб це не кінчалося, щоб я завжди міг іти під проводом цієї руки — куди завгодно, до кінця століття я хотів тримати у своїй хлоп’ячій руці її дівочу руку. Але усе скінчилося, вона відімкнула оббиті жерстю двері, і ми опинилися в коридорі на протилежному боці хлопчачої школи, і вона знову повернула ключ у замку, й ми опинилися у школі для дівчаток, спустилися на поверх нижче і відчинили двері, і я при яскравому світлі побачив перед собою пана вихователя, що вивів мене на підвищення і сказав:

— Ну от, хлопчику, дівчатка з четвертої школи не знають, як Савл перетворився у Святого Павла, розкажи їм про це!

І я подивився на клас, за партами сиділи учениці четвертої міської школи, і я бачив, що половина їх вбрана в матроски, і що в них великі очі, і що вони поважно дивляться на мене, а та, що привела мене сюди, посміхалася мені і показувала ключ — як наш таємний знак… Я подумки перегорнув сторінки біблійної історії і побачив картинку, яку я розфарбував кольоровими олівцями, і почав читати те, що стільки разів читав перед сном у ліжку: як Савл їхав на коні і як його вразила блискавка… І коли я вже майже дочитав цю історію, я знову глянув на дівчаток, вони якось посумнішали, і пан вихователь весело зауважив:

— Виявляється, дівчатка, хлопчик з п’ятого класу знає більше за вас! Дякую тобі!

І дівчинка з ключем встала, і ми знову піднялися сходами до дверей, і вона знову відкрила їх і замкнула за собою, і це якось дуже ясно показало мені, що на горищі, загальному для двох шкіл, тільки ми з нею — і більше нікого. Але вона крокувала вперед, не затримуючись, вона не хотіла вже нічого знати, не хотіла постояти зі мною, вона навіть не вела мене за руку, вона просто проводжала мене, відчинила двері, знову замкнула їх за собою, і ми спустилися поверхом нижче, де вона відчинила двері нашого класу і передала подяку пана настоятеля. І я сів на місце, я сидів зовсім розгублений і тупо дивився перед собою, точнісінько так, як зараз, у кухні, коли матінка й інші шестикласниці подалися до містечка, щоб робити проби вистави «Шестикласниця»…

Успіх «Шестикласниці» виявився настільки ґрандіозним, що на прем’єрі, відразу по закінченні першої дії, глядачі викликали не тільки матінку, але й усіх інших акторів, і з захопленим галасом зустріли появу однокласниць Тані. Коли ж закінчилася друга дія і пан старший учитель, що грав Сихраву, підняв загублену матінкою хусточку, підніс її до вуст, поцілував і вигукнув, простягаючи руки до Тані, що у зніяковілості вибігла з класу: «Таня!..», і завіса повільно пішла вниз, і кольоровий прожектор освітив трьома кольорами національного прапора викладача Сихраву і чорну стрічку, що прикривала йому одне око, отож, коли завіса вже опустилася і люди, підхоплюючись, кричали: «Браво! Браво!», завіса знову піднялася, і з’явився режисер, власник друкарні пан Минарж, який повідомив сумним голосом, що вистава припиняється, бо війська гітлерівського райху, що на світанку перейшли наш кордон, зайняли Прагу і щойно добралися до нашого містечка, отже він закликає городян зберігати спокій…

Глядачі ж, які знали про це ще зранку, не квапилися, але коли зачули, що йде сніг і що біля колони на честь Діви Марії зупинилася мотоциклетна колона і мотоциклісти усі в шоломах та при зброї, то тільки після цього незадоволені передчасно завершеним спектаклем, посунули на площу, у ніч, де при світлі газових ліхтарів роз’їжджали у ґумових плащах солдати чужої армії — ґумові фігури, статуї за завісою мокрого снігу. І шестикласниці вискочили в своїх хутерках у ніч, їхні білі банти світилися в темряві, вони побігли до готелю «На Князівській», щоб випити там гарячого чаю, такого самого, хоча все ж таки не зовсім такого, який пили шестикласниці у третій дії, на ковзанці зі студентами.