Вар'яти: Вибрана проза

ВАР’ЯТИ

На лаві перед цементним заводом сиділо двоє стариганів, сварилися, хапали себе за обшлаги маринарок і верещали один одному у вуха.

Сіра мряка цементного пилу моросила над цілим краєм, усі будиночки і садочки вкриті були шаром перемеленого на муку вапняку.

Я збочив на всипані пилом поля.

Під самотньою грушею худорлявий чолов’яга жав серпом траву.

— Гей, пане, що то за старигані, що так верещать біля цементівні?

— Маєте на оці тих, що сидять біля головної брами? То наші пенсіонери, — відказав худорлявий чолов’яга і продовжив жати.

— Гарна в них старість, — кажу.

— Правда? — сказав чоловік. — Я теж страшенно тішуся, що за кілька літ буду там сидіти.

— Якщо ви дочекаєтесь пенсії.

— Нема сумніву. Тут у нас незвично здорова місцина. Пересічний вік становить сімдесят літ, — сказав чоловічок, продовжуючи однією рукою спритно жати траву, з якої збивалися вгору клуби цементного пилу, мов дим над багаттям з вологої деревини.

— Перепрошую, — кажу, — але через що ті дідусі так сваряться? І чому безперервно кричать один на одного?

— Бо їм ідеться про ту цементівню. Вважають, що вони ліпше би всім покерували. А поза тим, як ся накричать, то ввечері мають ліпшу спрагу! Та це й не диво, бо ж вони усеньке життя в тій цементівні відгарували, то й зрослися з нею, то й життя їм нема без того заводу.

— А не ліпше, аби ходили собі на гриби? Або взагалі переселилися десь у прикордонні ліси? Кожен би дістав собі хатку з садочком.

Кажу я, витираючи краєм долоні носа, а на руці з’явилася слизька чорна смуга.

— То є так! — сказав чоловічок і перестав жати. — Їден з пенсіонерів на ім’я Маречек переселився в ліси, а за два тижні привезла його назад швидка. Від тамтого здорового повітря дістав ядуху. Але за два дні знову був здоровий, як риба. Той, що біля головної брами найбільше верещить, власне і є Маречек. Бо то, знаєте, повітря тут таке моцне, як горохівка.

— Я горохівки не люблю, — сказав я і відступився до груші.

Запилюженою польовою дорогою чвалала пара коней, збиваючи копитами тумани дрібного цементу, аж віз у них потопав. Невидимий фірман співав собі радісно, а пристяжний жеребець закусив вудила і відламав галузку груші, струсивши зо центнер цементного пилу. Витягши перед себе руки, наче сліпий, навпомацки, я вибрався з тої хмари.

За мить я зауважив, що маю на собі сіре вбрання, хоча вирушив з дому в чорному.

— Скажіть мені, прошу пана, — кажу я, — де мешкає Їрка Бурґан?

Чоловічок продовжував жати траву, балансуючи другою рукою, аби зрівноважити тягар розколисаного тіла. Раптом зачепив серпом за кротовиння, підскочив мов ошпарений, і з переляку дав чосу в поле.

— Оси! — закричав.

І гнав, махаючи серпом довкола голови.

Я догнав його.

— Пане! — питаю, — де мешкає Їрка Бурґан?

— Я Їрків татусь, — гукнув чоловічок на бігу і далі відганявся серпом перед атакуючими осами.

— Приємно було зазнайомитися, бо я приятель Їрків.

— А-а, то ся син втіше! Не може вас дочекатися! — вигукнув пан Бурґан і наддав бігу.

А коли так фехтував серпом і хльостав ним оси, замахнувся якось невдало і загнав собі серпа в голову.

А однак завиграшки мене перегнав і мчав, як вітер, а серп стирчав йому з черепа, наче когутяче перо з капелюха.

Біля хвіртки ми затрималися.

Пан Бурґан навіть бровою не ворухнув. Кров цюркала йому і скапувала під бороду.

— Може, я вам висмикну того серпа? — питаю.

— Пізніше, бо може син захоче мене так намалювати. О, йде моя жінка!

З хвіртки вийшла товста матрона з закасаними рукавами і руками, лискучими від тлущу, мовби щойно витягла з бритванки гуску. Одна повіка нижча за другу, обвисла нижня губа.

— А я вже вас виглядаю, — сказала, мняцкаючи мені долоню, — щиро вас вітаємо.

За нею вибіг Їрка, одною рукою потис мені руку, а другою показав на краєвид:

— Друже! Глянь, як тут чудово! Чи я не правду казав, га? Оце колорит! Оце ландшафт! Оце пленер!

— Справді, але гляньте, що сталося таткові, — кажу.

— Що? — почав роззиратися Їрка.

— Що! Оце! — і я затермосив серпом, що стирчав з голови пана Бурґана, наче велетенський дзьоб.

— Ай! — зойкнув пан Бурґан.

— А-а, тільки й того, — махнув рукою мій приятель. — А я вже думав бозна-що ся притрафило. Глянь, мамо, тато знову відганяв оси! Ой, татусю, татусю! — погрозив пальцем, розсміявся і додав: — У нас нема дня без якоїсь ґеци. Свого часу нам постійно крали кролів, ну і татусь, ясна річ, раціоналізатор, так спритно розклав дошки на гноївці, що кожен, хто вночі хоч би злегка ступив на них, мусив гепнутися в тоті гівна, а іншої дороги до кроликів не було. Але, ясна річ, татусь про це забув і вранці сам провалився.

— Там не так вже й глибоко, — сказав пан Бурґан.

— Як? — наставив вуха Їрка.

— Так, — черкнув долонею по горлу пан Бурґан.

— О, власне! — зареготав Їрка. — А іншого разу татусько виступив у ролі гігієніста. Всипав до кльозету ящик карбіду, а за якусь хвилю пізніше витрусив туди файку. Виходжу я на двір і що бачу? Гримнуло, як з гармати, п’ять центнерів гівна завирувало в повітрі, а в самому центрі виру шість метрів над землею перекидався татусь! Ціле щастя, що впав на купу гною!

— Гегегеге…, — сміялася пані Бурґанова, аж їй пузо підстрибувало.

— Неправда… Що над гноєм, то факт, але не шість метрів, — розпромінився пан Бурґан, а засохла кров довкола його вух блищала, мов емаль.

— А скільки? — наставив вухо Їрка.

— Найвище зо п’ять… А гівенця теж не було більше, як штири центнери, — сказав пан Бурґан і звернувся до мене:

— Син у мене митець, тому завше перебільшує.

— Ну, звісно, — кажу, — але, мої золоті, не гнівайтеся, мене той серп у голові дратує!

— Ой, Боже, та ж то дрібничка, — сказала пані Бурґанова, вхопила руків’я, смикнула і витягла серпа з рани.

— А чи пан Бурґан не дістане зараження крові? — вишкірив я зуби в турботливій усмішці.

— Ні, тутешнє повітря все лікує, — відрізала матрона і, стиснувши з любов’ю долоню в кулак, луснула пана Бурґана в чоло. — Взагалі найліпший спосіб на татуся — то обламати йому з самого рана роги. А чому? Бо файталапа!

Після чого вхопила чоловіка за обшивку, заволокла на подвір’я, одною рукою пригнула йому голову і запхала під помпу, а другою помпувала воду.

— Друже, — сказав Їрка, — татусько то правдивий шибеник. Під час цьогорічної відпустки взявся направляти ринви і ходив, не прив’язавшись, самим краєм даху, та ще й сміявся. Мама походжала зацементованим подвір'ям, вартуючи, аби в разі чого побігти за швидкою. А на чотирнадцятий день татусь врешті прив’язався шнуром і спав з даху та завис на нозі. Я напував його з вікна, а мама за той час вимостила подвір’я всіма перинами, які лише в хаті були. І що скажеш? Коли я перетяв мотузку, татко бебехнув каменем біля самих перин. На бетон! Головою!

— Гегегеге…, — реготала пані Бурґанова, — на бетон, але ще того самого вечора погнав до шинку! — і помпувала далі.

— Татусь їздить і на мотоциклі, — продовжував Їрка голосно, аби батько чув. — Знайомі шофери завше нам казали: «Не гнівайтеся, але всі правила руху ваш татусь має набакир, і коли-небудь принесете його додому в простирадлі!» Га-га-га-га! Аж якось татусь не вернувся з прогулянки, то ми прихопили простирадло і пішли його шукати. Ну, і на закруті, отам, де зарості терну, раптом з хащі мовби щось заревіло. Дивимось… Мамо, і що ми там уздріли?

— Гегегеге…, — засміялась пані Бурґанова, притримуючи голову чоловіка під помпою.

— Татуся разом з мотоциклом заклинило в тернині! — дусився зі сміху Їрка. — Не вписався в той закрут і в’їхав просто в хащі. І сидів там цілих дві години, як пам’ятник з руками на кермі, бо з усіх боків його обхопило колюче галуззя.

— На додачу одна тернина вбилася мені до носа, а друга — під повіку, а я так хотів чхати! — гукнув пан Бурґан, висунувши голову з-під помпи, але пані Бурґанова вхопила її за волосся і запхнула назад.

— А як же ви татуся добули з того терня? — спитав я.

— Перш за все я приніс ножиці для підстригання овець, потім секатор, і, застосувавши так званий розтин Прайслера, через годину татуся вистриг.

Пан Бурґан хотів щось додати, але коли підвів голову, то лупнувся тім’ям об залізну руру помпи.

Неподалік на пагорбі зблиснуло, а за мить пролунала детонація.

— Десята година, — повідомив Їрка.

— Поганці, — з ніжністю проказала матінка, позираючи на пагорб, над яким виростала біла хмаринка.

Серед закурених сосен на узгір’ї крутилися солдати, якраз один із них вийшов на зруб, на змах прапорця зірвав кільце з гранати, шпурнув її на середину лісової просіки і впав на землю… І знову спочатку вибух, потім молочно-біла хмаринка. Хвиля повітря, котра сплинула в долину, струсила цементовий пил з кущів ліщини і соняхів.

— Поганці, — повторила пані Бурґанова лагідно.

Потім витягла чоловіка з-під помпи, відгорнула йому волосся і дбайливо оглянула рану.

— На свіжому повітрі моментово засохне, — сказала і ввічливим жестом запросила мене до хати.

У кухні висіли десятки закурених картин.

Пані Бурґанова ставила під кожною крісло, ставала на нього тяжко і вологою шматою витирала полотно, коли враз сліпучо-яскраві барви осяяли кухню.

Що п’ять хвилин будинок здригався від детонації з полігону, а в креденсі дзвеніли кубки і тарілочки. Мосяжне ліжко на коліщатках за кожним вибухом гранати переїжджало трохи далі, а пані Бурґанова щоразу зиркала в напрямку вибуху і щоразу лагідно проказувала:

— Поганці…

Пан Бурґан тицяв у картини серпом і пояснював:

— Як бачимо, коли мій хлопець малював цей «Захід сонця над південночеським ставом», то взувся в черевики на розмір менші. А коли малював цей «Мотив з Карлштайну», то загнав собі в п’ятку цвях на півсантиметра… А тут, коли працював над «Буковим лісом під Літомишлем», впродовж цілого дня ані разу не вийшов за малою потребою… А тут, прошу глянути, коли він творив «Коні, що пасуться під Пржибиславом», то стояв по пояс у смердючому багні… А коли малював «На вершині гори», то перед тим як приступити до творення, три дні постив.

Пан Бурґан пояснював, а пані Бурґанова під кожною названою картиною ставила крісло, тяжко на нього вилазила і витирала мальовидло вологою шматкою, а при цьому що п’ять хвилин позирала понад мури в напрямку вибухів і щоразу лагідно проказувала:

— Поганці…

Потім задзвонило на полудень, і мосяжне ліжко проїхало на мосяжних коліщатках аж під протилежну стіну.

Пан Бурґан показав останню картину.

— Як бачимо, цей твір син назвав «Зимовий настрій», а коли його творив, скинув черевики, закасав штанки і протягом години милувався мотивом, стоячи в січні у зимовому потоці…

— Поганці…

Запанувала гнітюча тиша.

Пані Бурґанова перетягла мосяжне ліжко через цілу кухню на давнє місце.

— Гарні картини, глибина переживання бачиться як на долоні… Але чому Їрка взуває на розмір менші черевики, чому, малюючи, забиває собі цвяха в п’ятку, чому влазить на босяка до січневого потоку, чому?

Їрка дивився в підлогу і червонів.

— Бачите, — сказав пан Бурґан, — наш хлопець не має академії… Тому нестачу освіти заступає сильними враженнями… бо, аби-сьте знали, ми вас тому й закликали… Ми би-сьмо хтіли знати, чи наш хлопець не міг би зайнятись мистецтвом у Празі?

— Їрко, — кажу, — ти малюєш ті пейзажі у пленері? Звідки береш, де знаходиш такі чудові барви? Де ти здобув уміння поєднувати синє і червоне? Імпресіоністи би ся не повстидали таких кольорів. Звідки ти їх береш?

Пан Бурґан відгорнув серпом фіранку, з якої посипався дрібнесенький пил.

— Бачите? — загукав. — Бачите цей колорит? Майже всі картини, які ви бачите у цій кухні, були мальовані в цій місцині. Прошу поглянути на цю оргію барв!

Пан Бурґан притримував фіранку, а я вдивлявся разом з ним у краєвид, що був сірим, як стадо старих слонів, кожен найменший рух зривав із землі пасмо цементного пилу, сивим полем люцерни трактор волочив косарку, за якою клубочилася сива хмара, наче за автом, що трюхикало закуреним гостинцем, на третьому чи й четвертому полі стояв драбинястий віз, юнак подавав на нього снопи жита, а кожен сніп, якого підносив, здавалося, горів — так з нього курилося і диміло.

— Бачите цей колорит? — помахав пан Бурґан серпом.

На зрубі з’явився солдат, рвонув кільце з гранати і кинув її перед себе.

Мосяжне ліжко знову почало мандрувати.

Пані Бурґанова, о диво, мовчала.

— Поганці, — кажу.

Поклала мені руку на рамено, глипнула з-під обвислої повіки, що нагадувала налисник, і по-материнському проказала:

— Ви нє, ви, пане, ніколи нє. То тілько ми, тутейші, маємо право клясти. Але ми не проклинаємо, ми тільки собі таку полегкість робимо. То є така умовлена гра. Бо ж то наші вояки. То, знаєте, пане, так само, як в родині. Вдома теж можна собі на те і се дозволити, один другого може обкласти, як має бути, послати до дідька і взагалі. Але це можуть дозволити собі іно члени родини. Ніхто інший не має права, в жоднім трафунку. З нашого татуська можемо дерти лаха тілько Їрка і я… ніхто інший… але як ви гадаєте? Чи має той наш хлопець їхати до Праги? Чи зробить там щось для чеського малярства?

Питаючи, пані Бурґанова дивилася всевідаючими очима, котрі здатні були помітити навіть пилинку на дні моєї душі.

— Прага — це мов кліщі для породіллі, — кажу, опустивши очі, — а ці картини, то вже не проби пензля, а таки дозрілі твори. Думаю, що міг би вирушити за славою…

— Побачимо, — відказала пані Бурґанова.

Пан Бурґан відчинив двері до покою і показав серпом.

— Наш хлопець також різьбить, бачите? — вигукнув і постукав серпом об гіпсову статую, що набубнявіла горбиками велетенських м’язів.

— «Геракл без вепра», — сказав.

— Неймовірно! Що за біцепси! — кажу. — Їрку, друже, хто тобі позував? Якийсь штангіст чи боксер тяжкої ваги?

Їрка дивився в підлогу і червонів.

— Ані штангіст, ані боксер, — сказав пан Бурґан, — а я! — і тицьнув у свої груди серпом.

— Ви?

— Я! — тішився маленький пан Бурґан. — Наш хлопець усе потрафить. Наш хлопець іно зачує, як капає кран, то відразу хапає олівця і рисує Ніагарський водоспад, наш хлопець, коли вколеться в палець, то відразу питає, скільки коштує похорон третьої кляси. Мінімальні збудження, максимальні результати, — додав, кліпаючи очима.

— Звідки, пане Бурґан, ви так добре на тім ся розумієте? — кажу.

— Та ж я із самих Вршовиць! — вигукнув і почіхався серпом у голову. — Бачили-сьте, може, Шекспірових «Троїла і Крессиду»? Яких чверть віку тому я був статистом у цій комедії в театрі на Виноградах. У п’ятій дії потребував режисер дві гарні голі статуї на ґзимсі. Ну, то одну з тих статуй зображав я, помальований на бронзово, а ту другу голу статую грала одна дівчина. Щовечора протягом п’ятого акту ми лежали голісінькі нерухомо на ґзимсі в сліпучому світлі рефлекторів, згори на нас гапилися працівники сцени, особливо на ту файну дівчину… А коли «Троїла і Крессиду» зняли з афіші, я попросив у тої голої, помальованої на бронзово дівчини її руку, а вона відповіла: Так… І живемо вже зі собою двадцять п’ять літ…

— То це та помальована на бронзово статуя? — кажу, моргаючи на господиню.

Пан Бурґан усміхнено кивнув головою.

— Та, що в п’ятому акті лежала на ґзимсі? — кажу.

Пан Бурґан усміхнено кивнув головою.

— Може, впустимо трохи свіжого повітря, — одізвалася пані Бурґанова.

Цементовий пил вихором закрутився по килимках.

— Якби вам коли захотілося підлатати пошматовані нерви, — сказала пані Бурґанова, — то прошу приїхати до нас хоч би й на цілий тиждень.

— А тими гранатами отак без перестанку кидають? — кажу.

— Нє, — відказала пані Бурґанова, витягаючи з шафи порохотяга. — Тільки від понеділка до суботи і тільки з десятої до третьої. Але неділі тут невимовно сумні. Панує така оглушлива тиша, що аж б’є у вуха. Така тиша. Тоді вмикаємо радіо, а Їрка з самого ранку грає на саксофоні. І втішаємо одне одного, що лишилося тільки одну ніч переспати, а наші солдати знову ся з’являть…

— Чи справді ви лежали обоє на ґзимсі голі, помальовані на бронзово? Справді? — кажу.

— Справді, — кивнула пані Бурґанова і гойдливим тяжким кроком підійшла до чоловіка та подала йому скручений електричний шнур з вилкою. — Татусю, — сказала, — йди почисть оту грядку айстрів під стіною, то я зроблю панові гарну китицю! Поганці…. — додала тепло і зиркнула через вікно на пагорб, де на зрубі виросла біла хмаринка, що нагадувала кущ розквітлого глоду…