Вар'яти: Вибрана проза

КОХАСИК

Ще перед північчю робітники, що працювали в каналі, почали готуватись до відливу. На черзі було шість кадовбів і тридцять шість кокілів. Працювали мовчки, зосереджено, бо там, де тече рідка сталь, усе мусить бути з шамотових рур або ретельно позмазуване графітом. Коли врешті накрили кокілі капелюхами і наготували деревний вугіль, бригадир вирішив:

— Ну хлопаки, до роботи? — і перебіг гнучкою дошкою через канал.

На другому боці згадав собі:

— Гансі, думаєш хто за тебе буде збирав ті пляцки? — показав на затвердлі рештки розлитої сталі, що набрали чудернацьких форм.

— Я, — відказав Єнда.

— Давно б мав зробити, а не чекати.

Єнда стягнув одну з течок, що їх робітники мусили чіпляти на дроти, бо в ливарні було повно щурів.

— Так мені здається, — сказав Майхер, коли вийняв з течки загорнуті у фартух ножиці та машинку, — що колись ті бестії спустяться на нас просто з даху тими дротами.

— Майхере, — нагадав бригадир. — Тільки ж обстрижеш мене так, аби-м не виглядав на обстриженого. Бо інакше в лоб мені дує!

— Ясна справа, зробимо такий американський фасончик, — відказав Майхер, кладучи свій інструмент на бляшану скриньку, та коли помітив, як Єнда на ту скриньку сідає, висмикнув її з-під його задниці. Отож Єнда гепнувся в куряву зі своїми намащеними скибками хліба.

— Найбільше заберемо з боків, — сказав Майхер, мовби нічого не сталося. — Казав мені шваґер, як то на старій гуті піймали в пастку щура, облили ’го бензином, підпалили і випустили. І той щур гасав, як очманілий.

— Майхере, тілько мені над вухами не багато вистригай, — настрашився бригадир.

— Ясно, чейже не будеш ся так фраєрував, як той ґоґусь, нє? — Майхер кивнув на Єнду, котрий обрізав запилюжені скибки.

— Хай кожен стрижеться, де хоче і як хоче! — вибухнув Єнда. — Але я ходжу тілько до Клубу Молоді, а там стриже француз Теодор Олів’єрі. Ото допіру майстер! Запитайте кого хочете, кожен вам оповість, який з него стиляга. Вузенькі штанята, маринарочка вшита до фігури, а в неділю пополудні носить та-а-акого капелюха, тако-о-ого «стетсона», — сказав захоплений Єнда і пальцями провів над головою коло.

— Якого? — запитав Майхер, перестаючи стригти.

— Такого, о, — показав Єнда ще раз. — Але з вами Теодор навіть говорити б не хотів, він тільки мені зробить фризуру таку, як я схочу. «Хвильками чи з гривкою?» А в кінці ще й питає: «Волієте одеколон чи квіткову?» — Єнда скинув шапку, нахилив голову якомога нижче і показав, які в нього чудові хвилі, котрі повистригав йому Теодор Олів’єрі з Клубу Молоді. Тільки йому.

Майхер скористав з оказії і здмухнув з машинки жменьку волосся на вимащені смальцем Єндині скибки.

— Гарне волосся, — погодився.

— Майхере, — занепокоївся бригадир, витягаючи руку з-під фартуха, — змилуйся, не вистригай мені того забагато, бо я вже твою машинку шкірою чую.

— Ясна справа, фризурка буде перша кляса, — заспокоював Майхер, а коли глянув на землю і побачив сліди щурячих лапок, що скидались на малюсінькі лілії, сказав: — Коли я працював на мартені, то одного разу так само піймав у пастку щура. Кинув його до корита, якраз коли воно рухалося до печі. Щур як побачив з другого боку печі діру, то помчав через всеньке полум’я! Через усю піч! Перескочилисьмо на другий бік, а там лежить щурисько вже мертвий, ноги ’му ся на амінь спекли, але як уже мала бестія шанс, то спробувала.

Ливарники вмовкли і далі чутно було тільки ножички.

— Файна погода, — озвався Єнда.

— Що?

— То ся так говоре, коли люди сидять і не знають, про що говорити, ну і тоді хтось — файна погода, — пояснив Єнда.

— Гансі, а як ти залицяєшся до дівок?

Єнда мовби тільки й чекав на те запитання:

— В остатної неділи сиджу си в «Спортсмені» коло бару, нога на нозі, аби було видко шкарпетки в паски і малі мешти, бо я, курва, маю малу ногу; о, гляньте! — і виставив черевика, аби всі побачили.

— Ану-ну, покажи, — попросив Майхер і, коли Єнда випрямив ногу ще раз, Майхер йому на неї прицільно харкнув.

— Ну шо, ну шо! — надувся Єнда. — Заздрите? Тридцять восьмий! А поруч мене сіла одна така біня, і я до неї: чи можна вас запросити на келишечок, що ви п’єте? Замовила рому, ми ся цокнули, я мінеральною, бо я абстинент, вона мене фахово зміряла поглядом, а я їй зазирнув за декольте і кажу, о, пані має чим дихати. А вона спитала: у тебе з головою в порядку? А я на то: аякже, не зовсім в порядку, бо часом чуюся так, мовби мені в голові трамвай їздив. Тоді вона мені порадила, аби я влив собі до вуха краплі на стриманє, а потім фест потрусив головою. Але мав-єм з тою дівкою фрайду!

— А ти часом не прибріхуєш? — спитав бригадир.

— Напевно не бреше! — наіндичився Майхер. — Бо така вже їхня генерація, тілько фрайда і фрайда. Той мій сикун так само. Приходить з рудні додому і каже: «Знаєш, татку, ми вициркулювали пневматичний молот так, аби він мені міг затриматися на два міліметри над носом. Ти, сикуне, кажу, хіба би-сь там лягав? А так, татку, лягав, а вони 'го як пустять, а він фурр! А мені в очах аж потемніло, коли воно мені гримнуло ті два міліметри перед носом». Але на холери ти там ся положив, га, якої гарячки? — кажу. «Знаєш, татку, вірю машинам, то раз. А два: мав-єм бомбову фрайду. І дівчата теперка на мене цілком інакше дивляться!» — Майхер аж скрикнув, погрожуючи ножицями: — Я би вам, сикуниськам, дав фрайду!

У цей мент з ринви полилася розбурхана сталь, з булькотом зриваючись до кадовбу, іскри брицкали на всі боки, мов розпечені зерна, майстер, залитий сяйвом, наче диявол, стояв на помості, одною рукою махаючи, аби їхав кран, а другою тримав перед очима фіолетову шибку. Кранівник, під яким висів кадовб, тримав руки на важелях і стримував повітря, аби якнайменше наковтатися тих отрутних, але красивих випарів.

— Майхере, але я ся настрашив, як швабський рекрут, — бригадир обмацав собі голову.

— То тобі лише так здалося, шкода, що не маю люстерка! Гансі, рушся і скоч-но мені по крапелинку води, — звелів Майхер і подав Єнді слоїчок від муштарди, наступаючи йому водночас на ногу. — Підголимо бачки, — додав стиха.

Коли Єнда вернувся, Майхер зволожив пальця і провів ним за вухами бригадира.

— Фрайда… фрайда! — тягнув далі. — Мені теж колись була в голові сама фрайда! Ми не були ліпшими… Але чого ти ся крутиш, як миш на веретені? Ще би-м ті вухо втяв!

— Курва мать, Майхере, чи ти мені ті бачки вже не зістриг до решти?

— Нє, тільки трохи, будеш схожий на нотаря… І підголимо ще потилицю! — сказав Майхер та, обернувшись, навмисне спіткнувся і облив Єнду. — Не можеш, ти, курдуплю, всістися де інде?

— Та нічого, нічого ся не стало, — перепрошував Єнда, зазираючи крізь відчинену чотириметрову браму ливарні на зорі.

— Ну добре, добре, забудем про це… Мастимо кремом, чи тільки скропити? Скропити, добре. А колись я мав за шефа такого собі пана Шернера. Той возив зі собою папери з моргу, бо пан Шернер переглядав картонки, на яких писалося, як ся хто з небіжчиків називає, аби ся не помішало. Бо то, знаєте, в моргу так само, як в пологовім, діти теж мають на руках картки, аби їх не поміняли… Ну, та й пан Шернер брав ті картки, звіряв їхні імена за своїми списками і викреслював. А шофер каже: «Пане Шернер, там ще один на секційному столі». І пан Шернер бере карточку, причеплену ниткою до великого пальця… А тут той небіжчик раптом сідає, салютує і знову лягає. А пан Шернер, який за своє життя викреслив уже десятки тисяч небіжчиків, підскочив, як пружина. Розтоптав віко труни, мене перекинув і допіру, як уже був далеко, то ся озирнув… А шофер розреготався і каже: «Пане Шернер, дивіться!». І смик за шнурки, а небіжчик знову сів і засалютував.

По тих словах крутнув перед очима бригадира пляшечкою з одеколоном і похвалився:

— Цю флящинку маю ще від Прохазки. Prague. — Після чого чемно спитав: — Проділ робити а ля Дуґлас Фербенкс?

— Ая, Фербенкс, — кивнув бригадир.

Майхер відв’язав фартух і все, що на нім було, стріпнув Єнді в очі.

— Та не шарпайся так, нічого ся не стало, — сміявся Майхер. — Це дурничка. Один тільки мус не дурничка.

— Мус? Який мус? — не второпав Єнда, протираючи очі.

— Не знаєш? Мус — там, де рус, а у нас не мус. В Страшницях у крематорії мав я кумпля, дуже ми ся любили, називався Ольда Тума. Раз ’му ся захорувало, мені теж. А як уже я видужав, подався до крематорію, спускаюся вниз і чую через стелю, як співає хор. А там внизу — труна. Кажу майстрові, як ся маєте, пане майстре, а де є Ольда Тума? Майстер поволі спустив труну полозами у піч, кивнув у її бік і сказав: «Ольда Тума вже нинька отам!» Отакі-то справиська. Але навіщо? Не треба! — шепнув Майхер, чуючи, як бригадир запихає йому до кишені дрібні.

Потім склав до течки машинку, фартух і ножиці, витяг кусень хліба, течку повісив на дроті, а сам подався на канал.

— Ну, хлопаки, — скомандував бригадир. — Маємо наготувати канал для литва. Але спочатку треба поприбирати, — доказав на сталеві хляпки, що позастигали неоковирними брилами.

Єнда взяв кирки і лопати. Заки взялися до праці, зачекали хвилю, притиснувшись до стіни каналу, бо якраз над ними кран перевозив повну тацю з жужелем. А над тим жужелем, наче полярна зоря, світив шлак, насичений фосфором і отруйними випарами.

Бригадир сплюнув у долоні і:

— Гансі, а як там у тебе з танцями?

— Ге, треба було мене видіти! Під «Голубою Зіркою» витинав я з одною панюською такі фігури, що то ся мені сильно вподобало. Та так, що пішов-єм за нею аж до туалету. Правда, її фіпштикові це не дуже сподобалося і врізав мені по писку.

— Які то люди тепер нервові, нє? — похитав головою бригадир.

— І то ще як! — підхопив тему Єнда. — Страшне! Був я раз у Празі, купив собі грамофонні платівки з гуртом пана Кучери, а потім подався на танцюльки. Хлопаки файно грали, я си видивив файну дівку, підходжу, кланяюсь і кажу, можна вас запросити? А тому, котрий з нею був, кажу, як ся належить, старий, можна? А він на мене з вотакою мордою, ану відвали! А я — старий, можна? А він знову, відвали мені зараз! Я вклонився дівчині і кажу: прошу панянки мене пробачити, але я є змушений вашому колесьові дати в писок! Вийшли ми на коридор і він як мене пердикнув, то я лиш кавкнув, а тоді мене така нагла кров залляла, що якби я зувидів тої хвилини гурт пана Кучери, то би-м весь той гурт розсипав на дрібний мачок. Ну, але то був бицюра, приклався до мене як ся належить, що там говорити, — тішився Єнда, потім відклав лопату, витер піт і показав: — М’язиська мав отакі-во!

— Що, які м’язи? — спитав Майхер.

— О, такі, — показав захоплено Єнда. — І то ся притрафило мені. Теперечка я там заходжу на танці, то відразу для мене грають марша, а найліпший перкусист Ярда Вотава з такою втіхою валить у бубни, що іно палички в повітрі пурхають.

А над ними майстер на всю горлянку:

— Чому не додали сирівцю до виплаву?

— Бо не було!

Майстер погрозив п’ястуком:

— Та ви, курва мама ваша була, шось би мусили там додати, чи нє?

Єнда припинив роботу і витріщив стривожені очі, йому завше здавалося, що коли кричать, то це він чимось завинив.

— Е, не слухай його, — сказав тихо Майхер, — ліпше котнися за обручами, вивеземо краном ті шмарклі, — кивнув на сталеві хляпки.

— Та чи я знаю, де ті обручі шукати, пане Майхер? Може би-сьте самі перейшлися?

— Що? Як я називаюся? — спитав Майхер грізно.

— Пан Шімунек… пане Шімунек…

— От! І пам’ятай мені! Вичисть тутки все, а я піду за обручами.

— А я скочу за пивом і зараз вернуся, — сказав бригадир, хапаючися за драбину.

За мент уже нею піднімався, Майхер за ним. Єнда послужливо ту драбину притримував, а Майхер, помітивши це, витер підошви черевиків об щабель, і Єнді в очі сипнуло графітом та піском.

Коли протер очі і знову задер голову, то якийсь час дивився на дах ливарні, що розпростерся вгорі, мов кажанячі крила. А з помосту ливарник кричав:

— Хлопаки, холера ясна, хлопаки, вісімка виллялась!

Єнда не мав жодного бажання гарувати і теж піднявся драбиною, полазив трохи вздовж каналу, милуючись, як над блакитним вогником палають кусні деревного вугілля. Потім відчинив двері і вийшов на колію, вдихнув холодне нічне повітря та й задивився на всіяне зорями небо.

У цю хвилину велетенська мидниця, що була сперта на конструкцію мартена номер вісім, перевернулася, і весь розпечений жужіль сплив до каналу. Ливарнею розлилося рожеве світло, а на дні каналу полум’я злизало Єндині куртку і шапку. Майхер, повертаючись із обручами, завмер, скрикнув і, кинувши обручі, побіг, спіткнувся, впав, миттю зірвався на ноги і, весь чорний від графіту, погнав до каналу, волаючи:

— Люди! Люди! До мене!

Стягнув куртку, прикрив нею обличчя і на колінах підповз до каналу й крикнув у глибину:

— Єнічку! Єнічкуууу!

З буфету прибіг бригадир, так само накинув на голову куртку, але коли вже хотів спуститися драбиною до каналу, драбина, котра горіла знизу, повільно зсунулась, як у глибоку воду.

— Може, Єнічек переліз куди далі?! — гукнув і побіг уздовж каналу, але бачив тільки розпечений жужіль, що розливався по землі.

Його обступили робітники з німим запитанням в очах.

— Вже по нашому Єнічкові, — сплюнув бригадир. — Ідіоти! Як ви могли поставити ту мидницю на лінію?! На лінію!

У цей самий час з боку сьомого мартену повертався Єнда, а коли зауважив ті спалахи і збіговисько, зупинився наляканий.

Бригадир, котрий помітив його першим, проказав лагідно:

— Єнічку…

А дзвони на печах різноголосо били на сполох. Майхер прохрипів:

— Єнічку! Живий? Де ж ти був?

— Ох, Єндо, Єндо, але ж ти нас настрахав! — видихав важке повітря бригадир. — Бачиш, біжать уже по тебе лапайдухи… Вертайте! Нічого не сталося! — крикнув до санітарів, і ті разом з ношами повернулись назад.

А робітники зазирали до каналу, де тихенько стріляли перегорілі держаки лопат. Потім поглянули на Єнду, котрий кивнув на канал:

— Гарна була куртка, шкода її…

Бригадир висякався:

— Ну так, але ми тут думали, що ти її мав на собі.

— То ви гадали, що я лишився там?

Майхер підняв руки догори:

— Ти, бицю! А як ти думаєш, чого б оті бігли сюди з ношами? Чому дзвони били на печах?

— Через мене?

— А через кого?

Єнда роззирнувся, зазираючи чоловікам в очі, а всі ті очі дивились на нього. І тут Єнду осяяло, що він таки чогось вартує, що він, Єнда, на цій ливарні кимось таки є.

— То ви би-сьте за мною ще й побивалися? — запитав з недовірою.

— Ясно, — сказав Майхер.

— Але чому?

— Бо нам би тебе тут дуже бракувало, бицю. Всі ж знають, що з тобою маємо тут люксусову забаву, ага! — сказав Майхер.

— То ви мене направду любите? — крикнув Єнда. — Ну, коли так, панове, то мусите заскочити до нас усі разом. Обмиємо таку справу. Позсуваємо столи, і я вам буду крутити платівки з гуртом пана Кучери: «Ля-а-акріма не-е-еґро-о!». Я буду пив мінеральну, а ви — горілку. Влаштую вам пиятику перша кляса. А я думав, що ви мене геть не любите… Салют голодупенків, панове!

Бригадир сказав:

— Добре, Єнічку, а де ж ти був?

— Надворі… Ходив дивитися на небо. Та-а-кі великі зорі, як п’ястуки!

— Які великі? — спитав Майхер.

— О, такі, о… як кулаки, — показав Єнда.

Майхер скинув свою шапку, насадив йому аж на підборіддя і сказав:

— Ну, не знаю як іще ліпше показати, як його люблю!