Після другої вимушеної перерви, що тривала не так довго, як перша, суд поновив своє засідання під великим дубом.
Наближається вечір, і скісне проміння призахідного сонця падає під розлоге зелене шатро. Те проміння вже не ясно-золоте, як опівдні, — воно тепер вогненно-червоне, так наче саме небо розгнівалось. Але то звичайне собі природне явище — передгроззя.
І все ж таки дивно, що гроза насувається саме тепер, немов збігаючись з почуттями людей, що з'юрмилися під великим дубом, де засідав суд.
Здається, ніби гроза небесна йде у парі з гнівом земним!
Але гнівні погляди спрямовані вже не на Моріса Джеральда. Мустангера одностайно виправдано, і тепер він лише один із свідків.
Його місце зайняв інший. На символічній лаві підсудних — Касет Колхаун!
Оце чи не єдина видима переміна. Суддя той самий, присяжні ті самі, та й глядачі всі ті, що були від самого ранку, — тільки їхнє ставлення до підсудного зовсім не таке, як було.
Те, що Колхаун винен, уже не викликає ні в кого ані найменшого сумніву. Про це свідчать усі докази, і хоч вони переважно непрямі, — як здебільшого й буває у справах про вбивство, — але, зібрані докупи, утворюють неспростовний і міцний ланцюг.
Бракує у тому ланцюгу лиш однієї ланки — мотиву.
Мотиву як самого вбивства, так і подальшого знівечення тіла. Свідчення Моріса Джеральда щодо цього підтверджено й висновком хірурга форту, що дослідив труп: Генрі Пойндекстер помер від кулі майже одразу після пострілу, а вже потім йому відтяли голову.
Чому ж Кассій Колхаун убив свого двоюрідного брата? Навіщо відтяв йому голову?
Ніхто не може відповісти на ці запитання, крім самого вбивці. Але від нього правдивої відповіді годі й сподіватися — хіба що перед судом небесним.
Та скоро вже він стане й перед тим судом. Адже, зрештою, мотив злочину не так багато важить. Злочинця вже засуджено, і судове засідання доходить кінця. Присяжні винесли свою ухвалу: «Винен», — і ось уже суддя, відклавши набік панаму, збирається надягти чорну шапочку, цю похмуру емблему смерті, й оголосити вирок.
Як і належить, засудженому надають останнє слово. В нього ще є надія уникнути смертного вироку, але то примарна надія.
Почувши звернені до нього слова, Колхаун здригається; ті слова лунають у його вухах як похоронний дзвін.
Він дико озирається, і в очах його відбивається розпач: на обличчях людей, що стоять довкола, він не бачить ні співчуття, ні навіть жалю. Всі дивляться на нього гнівно й похмуро.
Не допоможуть йому тепер і колишні поплічники — підкуплені горлорізи, що досі підтримували його. Вони принишкли серед натовпу, сховалися від людських очей, відступивши перед величчю закону й страхітливою очевидністю злочину.
Незважаючи на своє високе становище, підкріплене чималими статками, Колхаун лишився сам-один, без друзів і прихильників. Отака доля вбивці у Техасі.
Невпізнанно змінився і весь вигляд відставного капітана. Де й поділась його звичайна бундючність, якою він так часто хизувався на людях, — тепер він тримається сумирно й принижено.
Та це й не дивно. Адже він розуміє, що надії на порятунок нема, що він стоїть на краю домовини, перед лицем жахливої смерті. Свідомість цього не може не страхати.
Та раптом у глибоко запалих, пригаслих очах Колха-уна зблискує живий вогник. Схоже на те, що він хоче в чомусь зізнатися. Може, то буде визнання своєї вини? Може, злочинець вирішив позбутися страшного тягаря, що має лежати в нього на сумлінні?
Глядачі здогадуються про його намір і стоять, затамувавши віддих, не зводячи з нього очей. Навіть цвіркуни в листі — й ті замовкають.
Напружену тишу порушує запитання судді:
— Чи маєте ви щось сказати на своє виправдання, проти смертного вироку?
— Ні, — відповідає Колхаун. — Мені нема чого сказати. Ухвала присяжних справедлива. Я визнаю, що не гідний жити далі й заслуговую смертної кари.
За весь той день, сповнений дивовижних пригод і приголомшливих несподіванок, глядачі ще не були такі вражені, як оце тепер. Їм навіть мову одібрало з подиву, й засуджений і далі говорить серед цілковитої тиші. Усі чекають від нього щирої сповіді.
— Справді, — каже він, — це я вбив Генрі Пойндекстера, застрелив у тій лісовій хащі.
За цими словами в натовпі лунає мимовільний крик, і в ньому бринить не так обурення, як жах. Ту ж мить чується такий же мимовільний стогін — усі-розуміють, що то застогнав нещасний батько вбитого юнака.
Коли ці звуки завмирають, на плаці знов западає тиша, і засуджений веде далі свою сповідь.
— Я знаю, мене чекає смерть, — з удаваною байдужістю каже він. — Ви так ухвалили і, судячи з ваших облич, не зміните свого рішення. Треба бути дурнем, щоб, зізнавшись у вбивстві, сподіватися на помилування. Отож я й не сподіваюся. Я був поганою людиною і, без сумніву, заслужив на свою долю. Та хай там як, а не такий я ниций лиходій, щоб лишити по собі ганебну славу братовбивці. Атож, це я вкоротив йому-віку, я вже казав. Ви всі дивуєтесь чому, з якої причини. А причини не було ніякої.
Це нове одкровення вражає глядачів ще дужче. Вони здивовані, вражені, приголомшені. Проте ніхто не перебиває засудженого ні словом, ні порухом.
— Ви не розумієте, як це може бути? Тим часом усе дуже просто. Я вбив його помилково.
Цього разу подив натовпу виливається в крик, але він одразу вщухає, бо Колхаун уже провадить далі:
— Атож, помилково, і Бог свідок того, як я карався, коли виявив свою помилку. Та це сталося далеко згодом.
Засуджений зводить очі, немов сподіваючись на милосердя. Але не бачить на обличчях людей довкола й тіні співчуття — вони, як і раніш, незворушно суворі.
— Не буду критися, — провадить Колхаун, — я мав намір убити декого. Справді мав. Можу вам навіть сказати, кого саме. Ось він перед вами, цей клятий виродок!
Він з лютою ненавистю дивиться на Моріса Джеральда. Той відповідав йому спокійним, майже байдужим поглядом.
— Так, я хотів убити його. І мав на те свої причини. Та про них я не казатиму, тепер це ні до чого… Власне, я був певен, що його і вбив. Хіба ж міг я подумати, що цей ірландський собака поміняється плащем і капелюхом з моїм двоюрідним братом?.. Ну, а про все інше ви вже знаєте. Куля, призначена ворогові, поцілила в друга. Постріл був влучний, і бідолашний Генрі як стій упав з коня. Та для певності я ще витяг ніж і, все ще одурений тим бісовим серапе, відтяв нещасному голову.
Натовп здригається з жаху і вибухає криком. Далі чути вигуки, що закликають до відплати, глухий гомін багатьох голосів.
Загадку вбивства та його причину розкрито, і ніхто вже не хоче чути дальшої розповіді засудженого про його страшне лиходійство.
— Слухайте! — вигукує він, коли гомін трохи вщухає.
Усі знов звертають очі на нього.
— Ви знаєте все, що сталося досі, але не знаєте/що буде далі! Вистава ще не скінчилася. Ви бачите, я стою над домовиною, але я не зійду в неї, поки не зажену туди ж таки і його, Богом присягаюся!
Не треба довго гадати, що означають ці останні в Колхауновому житті слова. Їх промовисто пояснює те, що він робить далі.
Звертаючись до натовпу, відставний капітан весь час тримав праву руку за лівим бортом сюртука і наприкінці, вже присягаючись, вихоплює із спідньої кишені револьвер.
Глядачі встигають помітити лише зблиск металу проти сонця, як один по одному лунають два постріли. І так само один по одному падають долілиць двоє чоловіків і лишаються лежати, майже торкаючись головами.
Один з них — Моріс Джеральд, мустангер; другий — Кассій Колхаун, відставний каштан кавалеристів-волонтерів.
Їх миттю оточує натовп. Усі вважають, що обидва мертві. Серед тиші, яка запала навколо, лунає зойк жінки, такий розпачливий і тужливий, що здається, то розірвалось її серце.