Вершник без голови

Розділ ХСІІ ВИМУШЕНЕ ПОВЕРНЕННЯ

Колхаун хапає коня за вуздечку.

Кінь опирається, але марно. Голову його міцно тримають поводи, що зачепилися за кущ, і він тільки вистрибує задніми ногами по колу.

Вершник на ньому ні на що не зважає і навіть не пробує врятуватися від нападу. Він мовчки й незворушно сидить у сідлі, полишивши коня й далі крутитися навколо куща.

Та кінь опирається не довго і зрештою дає спинити себе. З уст Колхауна злітає радісний вигук. Але його уриває настирлива думка: адже він ще не здійснив свого наміру до кінця.

Що ж то за намір?

Про це знає тільки він сам, і з того, як він сторожко озирається навкруги, можна зрозуміти, що він не хотів би втаємничувати в цю справу нікого.

Пильно роздивившись по навколишній хащі, він ще якусь хвилину наслухає, а тоді береться до діла.

Те, що робить відставний капітан, збоку видалося б досить дивним. Він витягає з піхов мисливський ніж, відгортає край серапе над грудьми вершника без голови й нахиляється до нього, так ніби хоче встромити гостре лезо просто йому в серце.

Рука з ножем уже занесена. Здається, ніщо не може відвернути удару…

І все-таки удар спинено. Його спиняє вигук із-за дерев, а в наступну мить з'являється й той, хто гукав. Це Зеб Стамп верхи на своїй кобилі.

— Облиште цю гру! — наказує він і швидко простує до Колхауна крізь низький чагарник. — Облиште, хай вам чорт!

— Яку гру? — розгублено озивається відставний капітан, крадькома ховаючи ніж у піхви. — Що за дурниці ви верзете? Ця тварюка зачепилася за кущ. Я боявся, щоб вона знов не втекла, й хотів перерізати їй горлянку… для певності.

— А, он воно що… Ну, як на мене, то різати горлянку ні до чого. Навіть і для певності можна обійтися без крові. Ви ж мали на думці горлянку коня, так я зрозумів?

— Та звісно, що коня.

— Атож. Бо вершникові хтось уже зробив таке — якщо це людина. А ви як гадаєте, містере Колхауне?

— Хай йому чорт, не знаю, що й думати. Я ще не встиг подивитися на нього. Оце тільки-но сюди під'їхав… Сили небесні! — вигукує Колхаун, прикидаючись страшенно враженим. — Та це ж таки людина!.. І вона мертва!

— Що мертва, то мертва. Та й де б їй бути живій без голови на плечах. Під покривалом же голови немає, га?

— Ні… Здається, ні. А хіба може бути?..

— А ви підніміть трохи, побачимо.

— Я не хотів би до нього торкатись. Такий він з біса страшний…

— Побий мене грім, хвилину тому ви його начебто не боялися. Що це на вас раптом напало?

— Н-ну… — затинається Колхаун. — Я дуже розпалився, женучись за ним… Був лютий на цю бісову тварюку й хотів покласти край її вибрикам…

— Ет, хай так, — уриває його мову Зеб. — Ось зараз я сам погляну… Еге-е ж, — провадить він, під'їжджаючи ближче й роздивляючись на ту дивну постать. — Еге-е ж, ваша правда, це тіло людини. Мертве й геть заклякле… Слухайте! — вигукує він, піднявши край серапе. — Та це ж той, чийого вбивцю сьогодні судять! Ваш двоюрідний брат, молодий Пойндекстер. Це він, Богом присягаюся!

— Здається, справді він… О небо, це таки він!

— Боже правий! — веде далі Зеб, нібито дуже здивований цим відкриттям. — Ну й загадкова ж історія! Та, як на мене, нам нема чого тут довго розмірковувати. Найкраще буде одвезти його до селища, просто отак як він є, в сідлі. Тримається він начебто міцно. Та й коня цього я знаю і гадаю, що він піде з моєю худобиною без довгих умовлянь… Ану, старенька, нагадай йому про себе. Ну, ну. Хіба ти не впізнаєш свого давнього знайомого? Хоч воно й не дивно: йому, бідоласі, останнім часом добряче перепало. Мабуть, і Забув уже, коли його чистили…

Мисливець говорить, а тим часом його кобила і гнідий мустанг, на якому сидить мертвий вершник, торкаються одне одного мордами й приязно форкають.

— А що я казав! — вигукує Зеб, виплутуючи з куща поводи гнідого. — В парі з моєю кобилицею він любісінько потягнеться туди, куди й ми. Отож зовсім зайве різати йому горлянку, щоб він не втік… Ну що ж, містере Колхауне, — провадить він, крадькома позирнувши на відставного капітана, щоб побачити, яке враження справили його слова, — чи не думаєте ви, що нам слід зараз же й їхати? Мабуть, суд ще триває, а коли так, то, може, й ми будемо там потрібні. Здається мені, оце в нас тепер такий свідок, що зможе враз прояснити всю справу, і мустангера або повісять, або ж виправдають — скидається більше на друге… То ви готові їхати назад?

— Ну звісно. Ви ж самі кажете, що лишатися тут далі немає сенсу.

Зеб рушає перший, ведучи поряд упокореного гнідого мустанга. Той не опирається, а навпаки, начебто радий товариству.

Колхаун їде позаду — повільно і як добре придивитися, то видимо знехотя. На крутому повороті, де стежка огинає купу дерев, він спиняє коня і, здається, міркує, чи їхати йому далі, чи погнати назад. На обличчі в нього відбивається внутрішнє сум'яття.

Зеб Стамп, не чуючи позад себе тупоту копит, розуміє, що його супутник зупинився. Він притримує свою кобилу, повертається і допитливо дивиться на відставного капітана. Побачивши його збуджене обличчя, мисливець одразу здогадується, в чому річ. Не кажучи й слова, він знімає з плеча свою довгу рушницю й кладе її на згин лівої руки, так щоб першої-ліпшої миті взяти напоготів.

Отак він і сидить у сідлі, втупивши очі у відставного капітана.

Старий мисливець мовчить, та слова й не потрібні. Цілком досить і того жесту. Він виразно промовляє: Ану спробуй поверни!»

Колхаун удає, ніби нічого того не помітив, але добре все розумів і мовчки рушає далі. Та тепер йому вже не вільно їхати позаду. В старого мисливця виникла цілком певна підозра, і хоч він її не виказує, проте знаходить привід пропустити свого супутника вперед, а тому лишається тільки скоритися.

Так вони поволі посуваються крізь зарості.

Ось вони вже наближаються до відкритої прерії.

Нарешті їхнім очам відкривається неосяжний обрій.

Здається, Колхаун бачить щось у тій далині, і його знов бере страх. Він знову напинає поводи й замислюється.

Перед ним страшний вибір: чи то втекти назад у хащу й сховатися там від людських очей — чи то відчайдушно піти назустріч чорній бурі, що ось-ось зніметься навколо нього. Зараз він ладен віддати все, що має, і все, що ще сподівається здобути, навіть Луїзу Пойндекстер, — аби тільки спекатись ненависного Зеба Стампа й хвилин на десять лишитися наодинці з вершником без голови.

Але це неможливо. Той клятий нишпорка, що подався за ним аж ген у хащу, тепер невблаганніший, ніж будь-коли. Хоч як це неймовірно, але відчувається, що він вважає його, Колхауна, справжнім полоненим і при першій же спробі втекти вліпить йому кулю в спину.

Та як подумати, то що може Зеб Стамп сказати чи вдіяти? Навряд чи він знає щось про речовий доказ, який так тривожить Колхауна. І, зрештою, може, нічого й не випливе на світ… Але щось він таки підозрює, той старий чорт. Ну то й що? Нехай бояться підозри ті, хто не має друзів, а відставний каштан Кассій Колхаун не з таких. Аби тільки не знайшли отого доказу, а решта все пусте. Скільки шансів на те, що його знайдуть? Один з десяти, не більше. Найімовірніше, що він і не залишився там, а лежить десь у глухій хащі, де ніхто ніколи його не знайде.

Підбадьорений цією надією, Колхаун заспокоюється і з байдужим виглядом, — хоч більше й удаваним, ніж правдивим, — виїжджає у відкриту прерію. За ним, мало не впритул, їде Зеб Стамп на своїй «худобині», а трохи позаду ступає гнідий мустанг з мертвим тілом Генрі Пойндекстера.