Вершник без голови

Розділ LXXXIII ОХОРОНЦІ ЗАКОНУ

Третього дня після того, як Моріса Джеральда посадили до військової в'язниці, гарячка його минула і він перестав марити. Четвертого дня він уже майже одужав. А на п'ятий призначили суд.

Такий поспіх десь-інде визнали б неподобним, але для Техасу то була не дивина. Там людину можуть судити й повісити того ж таки дня, коли вона вчинила злочин.

Вороги мустангера — а їх було чимало — з причин, відомих тільки їм, вимагали якомога прискорити суд, тимчасом як його нечисленні друзі не могли висунути проти цього переконливих заперечень. Майже всі в селищі виголошували гучні слова про суд скорий і правий, підсилюючи їх давньою, як світ, підбурливою фразою: «Кров убитого волає про помсту».

Поборникам негайного суду сприяла й одна випадкова обставина. Так сталося, що окружний суддя саме тоді об'їжджав свою округу і того ж таки тижня мав прибути у форт Індж. Тим-то й виникла потреба судити Моріса-мустангера та інших осіб, запідозрених в убивстві, найближчими днями.

Ніхто не заперечував, не було кому прохати відстрочки, і суд призначили на п'ятнадцяте число того місяця.

Обвинувачений мав право на судовий захист, але в селищі не було адвоката: в тих прикордонних краях охоронці закону звичайно мандрують гуртом, разом із суддею, а суддя ще не приїхав. І все ж таки адвокат з'явився, та ще й неабиякий, а відомий. Він приїхав захищати мустангера аж із Сан-Антоніо, заявивши, що зробив це з власного почину.

Може, той джентльмен і справді виявив великодушність, а може, націлявся на депутатське крісло в конгресі, проте ходили чутки, ніби приїхати сюди його спонукало золото, отримане з прекрасних жіночих рук.

Як задощить, то вже задощить. Цю приказку, справедливу щодо техаської погоди, цього разу цілком можна було прикласти й до охоронців закону.

Напередодні суду до форту Індж приїхав ще один адвокат і заявив, що виступатиме на захист обвинуваченого. Цей добродій відбув ще довшу подорож, ніж його колега з Сан-Антоніо: щоб дістатися сюди із столиці Смарагдового острова, йому довелося перетнути Атлантичний океан. І тільки задля того, щоб побачитися з людиною, яку звинувачували в убивстві!

Щоправда, цієї обставини дублінський адвокат не передбачав: він приїхав зовсім в іншій справі й неабияк здивувався, коли, прибувши зі своїми валізами до готелю містера Обердоффера і запитавши, де можна знайти Моріса Джеральда, почув у відповідь, що той у в'язниці. Та ще дужче здивувався приїжджий, дізнавшись про причину ув'язнення.

— Що? Спадкоємця роду Джеральдів звинувачують в убивстві? Власника замку Баллах, розкішного парку й маєтку! Та ось же в мене при добі всі папери… Що за дурниці! Проведіть мене до нього!

Хоч містер Обердоффер і схилявся до думки, що його новий пожилець навіжений, проте вволив його прохання і послав слугу провести його до гауптвахти.

Та якщо ірландський адвокат і був навіжений, то дуже послідовний і наполегливий. Йому не тільки дали побачення з ув'язненим злочинцем, але й дозволили вільно навідувати того у військовій в'язниці в зручний для нього час. Цей привілей він здобув, показавши майорові якийсь папір, і той-таки папір допоміг йому зав'язати дружні стосунки з його техаським колегою.

Приїзд ірландського адвоката в таку вирішальну годину породив безліч міркувань і здогадів у форті, селищі й усій околиці. В барі готелю «Напоготові» аж гуло від усіляких припущень — не будемо називати їх плітками, бо ж відомо, що пліткарів у Техасі не водиться. Деяка загадковість приїжджого джентльмена ще дужче підігрівала загальну цікавість, уже й так украй розпалену одкровеннями «старого Доффера».

Проте заокеанський охоронець закону показав, що він вірний традиціям свого фаху. Коли не рахувати кількох уже згаданих необачних слів, що вихопились у нього з подиву в першу хвилину, він більш ні разу не схибив і тримав рот міцно стуленим, як ото устриця свою скойку за морського відпливу.

Та, власне, він і не мав часу на балачки. Вже другого дня після його приїзду мав розпочатися суд, і майже весь той час, що лишався в нього на приготування, він проводив або у в'язниці, зі своїм підзахисним, або ж замкнувшись наодинці з адвокатом із Сан-Антоніо. Пішов поголос, ніби Моріс Джеральд розповів їм якусь дивовижну й страхітливу історію, але подробиць ніхто не знав, і всі аж нетямилися з цікавості.

Знав ту історію лиш один — знав і міг її підтвердити. То був старий мисливець Зеб Стамп.

Можливо, знав її і ще один, хоч йому ні звинувачений, ні його захисники не звірялися.

Зеб також не показувався в їхньому товаристві. Тільки раз він мав з ними довгеньку-таки розмову, а тоді зник, і ніхто більш не бачив його ні коло гауптвахти, ні в селищі. Всі гадали, що він, як звичайно, подався на пошуки здобичі — оленя, ведмедя чи «булькотуна».

Та всі помилялися. Зеб Стамп на час облишив своє звичайне діло — полювання на лісову дичину.

То правда, він і цього разу подався на пошуки, але мав на оці іншу здобич — не звіра й не птаха, а істоту, аж ніяк не належну до тваринного світу. Він вирушив шукати вершника без голови!