Вершник без голови

Розділ XXXVII ПРОПАЖА

Дзвін на подвір'ї Каса-дель-Корво уже двічі дзвонив до сніданку, а ще раніш озивався й ріжок, що скликав невільників з далеких ділянок плантації.

«Робочі руки», що працювали неподалік, уже зібралися коло своїх «квартир» і, купками посідавши на траві чи на колодах, жваво й з видимим задоволенням гомоніли про свій сніданок, що, як звичайно, складався з кукурудзяної каші із свининою, коржів та «кави» з різного збіжжя.

Зібралась у своїй їдальні і плантаторова сім'я. Уже настав час братися до їжі, коли виявилося, що одного з родини ще немає.

Не було Генрі.

Спочатку ніхто не надав цьому особливого значення. Чекали, що він от-от з'явиться. Та минуло кілька хвилин, а юнака все не було, і плантатор спокійно зауважив, що загалом Генрі не має звичаю спізнюватись до столу і просто дивно, мовляв, де це він так загаявся.

У південно-західних штатах Америки заведено збиратися до сніданку в певний час і сідати за стіл усією сім'єю. Такий звичай зумовлений особливостями поширених там страв: більшість їх — як-от віргінське печиво, гречані млинці, вафлі — смачні тільки поки гарячі, просто з вогню, отож сім'я снідає саме тоді, коли куховарка умлівав коло розжареної плити. А лежневі,

що спізниться до сніданку, доводиться їсти холодне печиво і лишитися без млинців та вафель. Тим-то на південних плантаціях снідати майже ніколи не спізнюються.

Отож було й справді дивно, що Генрі Пойндекстер ще не з'явився в їдальні.

__ Де ж це хлопець так загаявся? — уже вчетверте

запитував батько, хоча й не сподівався на відповідь.

Та ніхто за столом йому й не відповів — ні Луїза, ні Колхаун. За хвилю Луїза й сама поставила схоже риторичне запитання. Але в погляді й тоні її відчувалося якесь дивне занепокоєння, хоч помітити його можна було, тільки пильно придивившись до її обличчя.

Навряд чи вона так уже турбувалась через те, що її брат спізнився до столу. То був надто незначний випадок, щоб через нього непокоїтись, а Луїзу щось видимо непокоїло.

Що ж саме? Ніхто її про це не спитав. Батько взагалі не помітив нічого дивного в її погляді, а тим менше Колхаун, що й сам намагався приховати якийсь неспокій під маскою вдаваної байдужості. Відколи зайшов до їдальні, він не обізвався жодним словом і старанно ховав очі від двоюрідної сестри, тоді як звичайно не спускав з неї погляду. Сидячи за столом, він помітно нервувався і раз чи два аж здригнувся, коли до кімнати зайшов слуга. Було цілком очевидно, що він страшенно чимось збуджений.

— Дуже дивно, що Генрі запізнився до сніданку, — чи не вдесяте вже зауважив плантатор. — Не може ж він і досі бути в ліжку? Ні, ні, він ніколи не спить так допізна. А як десь пішов, то не міг зайти так далеко, що не чув ріжка. Та, може, він усе ж таки в своїй кімнаті? Хто його знає… Плутоне!

— Го-го! Це ви мене гукаєте, мас' Вудлі? Ось я тут. Чорний кучер, до обов'язків якого входило й прислужувати коло столу, очікувально стояв за стільцями.

— Піди до спальні Генрі і, якщо він там, скажи йому, що ми вже давно почали снідати.

— Він не там, мас' Вудлі.

— Ти був у його кімнаті?

— Еге, був… Чи то ні, в кімнаті не був, був у стайні. Хотів почистити паничевого коня й засипати йому кукурудзи. Го-го! Та того коня там нема, ще зранку не було. Я ж бо встав до світа. Нема коня, нема сідла й вуздечки, то, певно, нема й панича Генрі. Поїхав десь, як усі ще спали.

— Ти цього певен? — спитав плантатор, дуже занепокоєний тією новиною.

— Ще й як певен, мас' Вудлі. У стайні сам лиш рудий мас' Колхауна. Плямиста в загороді, а паничево-го карого ніде нема.

— Це ще не означає, що панича Генрі немає в його кімнаті. Зараз же йди і подивися!

— Го-го, я миттю, мас'! Та тільки не знайде там цей нігер молодого панича. Він десь там, де і його кінь.

— Дуже дивно все це чути, — сказав плантатор, коли Плутон вийшов з кімнати. — Щоб Генрі поїхав з дому, та ще й уночі… Куди він міг поїхати? І гадки не маю, до кого б то йому податись о такій годині! Негр каже, ніби його ще з ночі не було чи, може, з раннього досвітку. От хіба що він у форті, з тими молодими офіцерами. Але, сподіваюся, не в барі?

— Та ні, туди він не піде, — озвався Колхаун, начебто здивований відсутністю Генрі не менш за самого плантатора. Але ніяких здогадів не висловив і нічого не сказав про сцену, свідком якої був минулої ночі.

«Здається, він нічого не знає, — думала Луїза. — Якщо ні, то все ще може лишитися таємницею між мною і братом. Генрі я напевне умовлю. Але чому його досі немає? Я цілу ніч не спала, все чекала його. Певно, він наздогнав Моріса, і вони помирилися. Сподіваюся, що так, нехай навіть і в барі. Генрі не дуже охочий до таких розваг, але після того спалаху, під впливом каяття, міг і порушити свій звичай. І хіба можна його осуджувати? Нічого страшного в тому немає- адже він був у доброму товаристві…»

Важко сказати, куди б завели дівчину ті роздуми, — завершення вони не мали, бо саме повернувся Плутон.

Негр зайшов до їдальні з незвичайно поважним виглядом, з чого можна було здогадатися, що він приніс неабиякі новини.

— Ну? — гукнув господар, не чекаючи, поки Плутон заговорить. — Він там?

— Ні, мас' Вудлі, — відповів негр, і голос його здригнувся від хвилювання. — Його там нема… панича Генрі нема. Але… але… — нерішуче провадив він. — Нігерові тяжко казати, але… там його кінь.

— Його кінь? Де? Сподіваюся, не в спальні?

— Ні, мас', не там… і не в стайні, а там… біля воріт.

— Його кінь біля воріт? Але чому тобі тяжко про це

казати?

— Тому, мас' Вудлі… тому що той кінь… кінь панича Генрі… тому що він…

— Та кажи ж ти до пуття, недорікуватий нігере!

Чому «тому що»? Голова в коня не на місці? Чи, може, він загубив хвоста?

— Ой, мас' Вудлі, нігер боїться, що кінь загубив більш як голову чи хвоста… боїться, чи він не загубив їздця.

— Що? Карий скинув Генрі з сідла? Не мели дурниць, Плутоне! Мій син чудовий вершник. Не може такого бути, щоб він не вдержався в сідлі… не може бути!

— Ой ні! Я не казав, що скинув. Милий Боже! Я боюся, щоб не гірш… Ой, любий мас', нічого я вам більш не скажу. Ідіть самі до воріт і подивіться.

Плутонові слова — хоч він і не сказав нічого певного, — а особливо його дивна поведінка, викликали вже справжню тривогу, отож не тільки сам плантатор, а й його дочка та племінник квапливо підвелися з-за столу й слідом за чорним кучером пішли до воріт гасієнди.

Те, що вони там побачили, сповнило всіх трьох жахливим передчуттям.

Один з негрів-невільників стояв, тримаючи за вуздечку осідланого коня. Карий кінь, ще мокрий від нічної роси, нечищений і видимо негодований, хропів і бив копитом, так наче зовсім недавно уникнув страшної небезпеки, на яку наразився разом з вершником. На його лопатках, передніх ногах, на крилах сідла було виразно видно якісь темні цятки, плями й пасмуги — темніші від слідів роси, темніші від його карої шерсті, схожі кольором на скипілу кров. Так, то були цятки, плями й пасмуги крові!

Звідки прибіг той кінь?

З Прерії — негр-невільник перейняв його на довколишній рівнині, коли, гнаний інстинктом, з попущеними поводами, що теліпалися в нього між ніг, він біг до гасієнди.

Чий то був кінь?

Такого запитання не виникало ні в кого. Всі присутні знали, що то кінь Генрі Пойндекстера. Ніхто не спитав і чия то кров на шерсті коня та сідлі, троє, кого ця справа найближче стосувалась, подумали про ту саму людину, що одному з них доводилася сином, другій — рідним, а третьому — двоюрідним: братом.

Ті темні плями, на які вони дивилися безтямними очима, були кров'ю Генрі Пойндекстера. Вони в тому не сумнівалися.